Семінарське заняття № 8 Тема: Українська революція 1917–1921 рр.

Мета: з’ясувати хід національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., визначити місце і роль УЦР у державотворчих процесах, внесок гетьманату П. Скоропадського й Директорії у формування української держави; звернути увагу на багатоманітність оціночних суджень щодо цих подій в історичні літературі.

Зміст

1. Державотворча діяльність Української Центральної Ради.

2. Українська держава гетьманської доби.

3. Директорія і відновлення Української народної республіки. Боротьба українських військ у “трикутнику смерті”. Анархія.

4. Прорахунки і здобутки уряду ЗУНР.

Понятійний апарат:

І-IV Універсали, Директорія, монархія, демократична республіка, революція, Генеральний секретаріат, Народний секретаріат, громадянська війна, махновці, «воєнний комунізм», УНР, ЗУНР, УСРР, УГА, Гетьманат, Раднарком, Брест-Литовський договір, Ризький мирний договір, Антанта, інтервенція.

Теми рефератів:

Михайло Грушевський – політик, громадський діяч і науковець; Євген Петрушевич – президент ЗУНР; Політичний портрет Володимира Винниченка.

Методичні рекомендації:

Розглядаючи перше питання даної теми, варто розпочати з того, що Українська Народна Республіка – була проголошена 7 листопада 1917 р., як автономна республіка у складі Російської республіки. Зникла після поразки українських визвольних змагань 1917–1920 рр. 1921 року територія республіки була анексована за результатами Ризького договору 1921 р. між Польщею, з одного боку, та Радянською Росією і, формально, УРСР з другого.

23 лютого (8 березня) 1917 р. в Петрограді, столиці Російської імперії, спалахнула Лютнева революція. 2 (15) березня 1917 р. Микола II зрікся престолу, а на місці імперії виникла Російська республіка. Російська революція стала імпульсом для розвитку українського національного руху. 4 (17) березня 1917 р. в Києві була створена Українська Центральна Рада (УЦР) – представницький орган. 7 (20) березня року було обрано її керівний склад на чолі з істориком М. Грушевським. 19 березня (1 квітня) 1917 р. у Києві було висунуто вимогу національно-територіальної автономії для України. Цю вимогу підтримали з’їзди українських партій – Товариства українських поступовців, Українська партія соціалістів-федералістів, Українська партія соціалістів-революціонерів та. Паралельно з цим, протягом березня – квітня, в регіонах України йшов процес формування Рад.

Також слід відзначити, що 6 (19) квітня – 8 (21) квітня 1917 р. в Києві відбувся Всеукраїнський національний конгрес, на якому Центральна рада була перетворена на головний представницький орган політичних і громадських організацій України. Конгрес постановив добиватися національно-територіальної автономії українців у складі федеративної та демократичної Росії. Центральна Рада була поповнена депутатами від різних регіонів і суспільних класів, і стала виконувати функції тимчасового українського парламенту. У травні 1917 р. Центральна Рада розпочала переговори з російським Тимчасовим урядом про визнання автономії України та визначення її кордонів. Проте українські вимоги були проігноровані. Через це 10 (23) червня 1917 р. Центральна рада одноосібно прийняла І Універсал, який проголошував автономію України в складі Росії. Центральна рада сформувала 15 (28) червня 1917 р. тимчасовий український уряд – Генеральний секретаріат, очолюваний В. Винниченком, який розпочав переговори з Тимчасовим урядом Росії щодо визнання самопроголошеної автономії.

3 (16) липня 1917 р., в результаті складних переговорів з російською владою, Українська Центральна Рада прийняла ІІ Універсал, який скасовував автономію України, відкладаючи її проголошення до скликання Всеросійських установчих зборів. Домовленості Центральної Ради з Тимчасовим урядом були розцінені частиною українського суспільства неоднозначно. 4 (17) серпня 1917 р. Тимчасовий уряд Росії видав інструкцію українському Генеральному секретаріатові, якою визначав його своїм представником в Україні. Під нагляд Генерального секретаріату передавалися Київська, Полтавська, Подільська, Волинська губернії, а також частина Чернігівської губернії без Стародубщини.

Розглядаючи подальший матеріал, потрібно зробити акцент а на тому, що 8 (21) вересня 1917 – 15 (28) вересня 1917 р. за ініціативи Центральної Ради в Києві пройшов З’їзд народів Росії, який схвалив курс Центральної Ради на створення національно-територіальної автономії для українців та інших національностей у складі федеративної Росії. Одночасно з цим в українських регіонах йшов процес формування червоної гвардії і більшовизації Рад. Коли 25 жовтня (7 листопада) 1917 року в Петрограді стався переворот і Тимчасовий уряд Росії було повалено більшовиками на чолі з В. Леніним, більшовики сформували Раду народних комісарів Росії, що стала новим господарем країни. 26 жовтня (8 листопада) більшовики спробували захопити владу в Києві. У відповідь Українська Центральна Рада 7 (20) листопада 1917 р. з власної ініціативи прийняла ІІІ Універсал, який проголошував заснування Української Народної Республіки як автономії в складі Російської держави. До Української Народної Республіки входили території, населені переважно українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія без Криму. Приєднання Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших територій з українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів. Універсал проголошував широку програму соціальних реформ і містив обіцянку розпочати мирні переговори про вихід України з Першої світової війни.

12 (25) листопада 1917 р. по всій Росії, включаючи Україну, пройшли вибори до Всеросійських установчих зборів. На загальних виборах перемогли есери і більшовики. В українських губерніях до 70% голосів отримали українські есери та національні партії. Після окупації більшовиками Харкова у грудні 1917 р., український уряд звернувся до міжнародної спільноти з нотою, в якій заявив, що здійснюватиме міжнародні відносини незалежно від Росії. 28 грудня 1917 (10 січня 1918) р. Українська делегація, очолювана В. Голубовичем (1885–1939 рр.), а згодом О. Севрюком (1893–1941 рр.), приєдналася до мирних переговорів у Брест-Литовську, що велися між країнами Четверного союзу та більшовиками. Українці домагалися закінчення Першої світової війни на українській ділянці фронту. Також обговорювалося питання про входження Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини і Підляшшя до складу Української Народної Республіки, або утворення з цих земель національно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини. Через ворожу політику російського керівництва щодо України, 9 (22) січня 1918 р. Центральна рада прийняла IV Універсал. Він проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії.

Розглядаючи друге питання теми, варто розпочати з того, що 27 січня (9 лютого) 1918 р. Українська Народна Республіка з одного боку, та Німецька імперія, Австро-Угорщина, Османська імперія і Болгарське царство з другого, уклали сепаратний Брест-Литовський мирний договір. Україна визнавалася незалежною державою в кордонах окреслених ІІІ Універсалом. Німеччина та Австро-Угорщина погодилися на приєднання Холмщини і Підляшшя, а також утворення в Галичині, Буковині та Закарпатті окремого коронного краю. Країни Четверного союзу обіцяли надати уряду Української Народної Республіки військову допомогу у війні з більшовиками за умови продовольчих поставок Німеччині та Австро-Угорщині: 60 млн. пудів хліба, 2,75 млн пудів м’яса, 400 млн яєць й іншої сільськогосподарської продукції.

Вже 1 березня 1918 р. радянські військові сили залишили Київ, а через кілька днів до міста прибув уряд Центральної Ради. У березні-квітні німці зайняли південні міста, а також Катеринослав і Харків, пізніше – Донбас і Крим. Окупація України стала фактом. Повернення Центральної Ради в супроводі німецьких військ викликало в населення переважно вороже або байдуже ставлення до неї, до того ж австро-німецькі окупанти відновлювали в Україні буржуазно-поміщицький лад. Окупанти переконалися, що для забезпечення визначених поставок продовольства Центральна Рада не мала реальних можливостей. Окрім того, утворена з козаків 1-го Українського корпусу та Вільного козацтва, Українська народна громада вирішила підтримати іншу владу у формі диктатури без народного представництва. У цей час серед селян, які прагнули відродити козацький стан, набула популярності Українська демократично-хліборобська партія (заснована у травні 1917 р.). Серед «хліборобів» поширювалися настрої замінити владу Центральної Ради диктатурою сильної особи, обраної з військових. Продуктивною, на їхній погляд, формою влади було гетьманство, а кандидатурою на роль гетьмана – почесний отаман Вільного козацтва України генерал П. Скоропадський.

Розглядаючи друге питання потрібно звернути увагу і на те, що свою частку в підготовку перевороту внесло німецьке командування, коли був оприлюднений наказ командуючого збройними силами Німеччини генерала Е. Людендорфа про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів. Останнє засідання Центральної Ради відбулося 29 квітня 1918 р., на якому було затверджено Конституцію УНР, а М. Грушевський був проголошений Президентом УНР, хоча у Конституції УНР посади президента не передбачалося. Цього ж дня в Києві відбувся Хліборобський конгрес, де були присутні 8 тис. делегатів, на якому владу було передано гетьману П. Скоропадському (1873–1945 рр.). 30 квітня 1918 р. прибічники гетьмана захопили державні установи, а Центральна Рада була розпущена. На цьому завершився період існування Центральної Ради – з 7 березня 1917 до 29 квітня 1918 р., що добилася визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру і мову.

Нове державне утворення – Гетьманат «Українська Держава» ґрунтувалося на поєднанні монархічних, республіканських і диктаторських засад. Тимчасово, до обрання парламенту, законодавча влада зосереджувалась у гетьмана, він залишав за собою також всю повноту виконавчої та судової влади. Головою гетьманського кабінету міністрів став полтавський поміщик Ф. Лизогуб (1851–1928 рр.), міністерство закордонних справ очолив Д. Дорошенко (1882–1951 рр.). Характерними ознаками внутрішньої політики було скасування таких нововведень Центральної Ради, як націоналізація великих маєтків та культурної автономії, введення окремої категорії громадян – козаків, які фактично були заможними селянами і мали стати соціальною опорою режиму гетьмана. Фактично влада в Україні була в руках німців, що й відвернуло від уряду П. Скоропадського більшість партій, які підтримували Центральну Раду.

Незадоволене окупацією селянство формувало партизанські загони, які стали складовою руху опору окупантам. Проте за період перебування уряду Скоропадського при владі, тобто за сім з половиною місяців, відбулися й корінні позитивні зміни. Так, у галузі фінансів встановлено українську грошову систему, засновано банки, а в судовій справі – суд на нових засадах. Позитивні зміни відбулися на культурно-просвітницькій ниві. Було засновано 150 нових українських гімназій, два університети, національний архів, бібліотеку та було створено Українську академію наук у складі 12 академіків (Д. Багалій, В. Вернадський, А. Кримський, О. Левицький та ін.). Також відкрито Національну галерею мистецтва, Український історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського (1859–1940 рр.), «Молодий театр» Л. Курбаса (1887–1937 рр.) та засновано Національну оперу, Українську державну капелу, Державний симфонічний оркестр. У галузі освіти здійснено українізацію шкіл усіх ступенів починаючи з народних і завершуючи двома університетами. Велике значення мали заходи щодо оформлення автокефалії Української Православної Церкви.

Розглядаючи третє питання теми варто звернути увагу на те, що влітку 1918 р. позиції гетьманського режиму різко похитнулися. Це призвело до перегрупування політичних сил. Основна частина українських есерів та більшовиків не припиняли боротьби з окупантами і гетьманською адміністрацією. Більш помірковані соціалістичні партії вирішили об’єднатися в політичний блок, який не виключав можливості мирного розв’язання питання про владу. Ініціативу об’єднання політичних партій, культурних, економічних і професійних організацій взяли на себе українські соціал-демократи на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Вони ввійшли до Національно-державного союзу як опозиційного до гетьмана блоку й усунули звідти демократів-хліборобів. Блок дістав іншу назву – Український національний союз, що проголосив на меті встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом.

У ніч на 14 листопада 1918 р. у Києві відбулося таємне засідання Національного союзу, який відхилив ідею негайного відновлення Центральної Ради і створив п’яти-особовий верховний орган Української Народної Республіки – Директорію. Головою її став соціал-демократ В. Винниченко. Від Січових стрільців у члени Директорії було висунуто соціал-демократа С. Петлюру, який став головним отаманом військ УНР. Директорія створювалася з метою ліквідації гетьманського режиму, після чого передбачалося заново визначити форму державної організації УНР. Представницьким органом усіх верств населення повинен був стати Трудовий Конгрес, який згодом буде замінений Установчими Зборами. Прийшовши до влади, Директорія обіцяла знищити поміщицьке землеволодіння, встановити «трудову владу» та провести вибори до Трудового Конгресу. Уряд Директорії очолив український соціал-демократ В. Чехівський (1876–1937 рр.). У січні 1919 р. було проведено вибори до Трудового Конгресу, до якого було обрано 335 депутатів. Проте серед Директорії не було згоди щодо напрямків політичної діяльності, що ускладнювалося суперництвом між В. Винниченком і С. Петлюрою, вплив якого невпинно посилювався. Військові сили Директорії швидко зростали, але ситуація стала драматичною, тому що Одесу захопила Антанта, загрожуючи з півдня, на заході активізувалися поляки, на сході – гетьманці та німці, на півночі – більшовики, а на південному сході – добровольча армія генерала А. Денікіна.

11 листопада 1918 р. Німеччина підписала акт про перемир’я, який означав її фактичну капітуляцію. Для радянської Росії з’явилася можливість анулювати Брестський мирний договір. Раднарком дав директиву Реввійськраді республіки підготуватися до захоплення України. 17 листопада 1918 р. було утворено окрему від Реввійськради Росії Українську революційну військову раду, до якої ввійшли Й. Сталін (1879–1953 рр.), Г. П’ятаков (1890–1937 рр.), В. Затонський (1888–1938 рр.) і В. Антонов-Овсієнко (1883–1938 рр.). За вказівкою ЦК КП(б)У 28 листопада 1918 р. у Курську було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 3 січня 1919 р. частини регулярної армії захопили Харків, а з ними прийшов Тимчасовий радянський уряд України. Тимчасовий уряд з січня 1919 р. відмовився від визначеної Центральною Радою назви держави – Українська Народна Республіка та проголосив – Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР).

Четверте питання варто розпочати розглядати з того, що у листопаді 1918 р. польські політичні організації готувалися встановити свою владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада добилася від австрійського уряду згоди на прискорення передачі влади українцям і в ніч на 1 листопада зайняла Львів, а потім і всю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР), президентом якої став голова Є. Петрушевич (1863–1940 рр.), а головою уряду (Державного секретаріату) – лідер національно-демократичної партії К. Левицький. Національна Рада гарантувала легітимність законодавства Австро-Угорщини і розпочала формування жандармерії та збройних сил – Української Галицької Армії (УГА), що послабило підтримку населенням проголошеної держави в умовах агресії, що почалася з боку Польщі, особливо після того як польські війська 22 листопада 1918 р. зайняли Львів і уряд ЗУНР змушений був переїхати до Тернополя. Особливо ситуація загострилась після кровопролитних боїв на польсько-українському фронті і відступу українських військ до трикутника річок Збруч і Дністер.

Головною метою ЗУНР було досягнення державного об’єднання всіх українських земель. 3 січня 1919 р. у Станіславі (туди переїхав уряд після Тернополя) Національна Рада проголосила акт злуки (державного об’єднання) ЗУНР і УНР. На Софійській площі в Києві 22 січня 1919 р. прилюдно і у присутності представників інших країн В. Винниченко проголосив Декларацію про об’єднання Західної Української Народної Республіки (у складі Галичини, Буковини й Угорської Русі) і Наддніпрянської Великої України. ЗУНР було перейменовано на Західну область Української Народної Республіки, єдиним гербом став тризуб замість ухваленого раніше для ЗУНР золотого лева на блакитному полі. Акт 22 січня 1919 р. став виразом соборності українських земель у міжнародно-правовому та морально-політичному плані. На жаль, спроба возз’єднання українських держав була приречена залишитися лише декларацією. Польські війська методично відтісняли адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель. Існування УНР також ставало дедалі проблематичнішим – через два тижні після церемонії уряд Директорії змушений був залишити Київ.

Після оголошення Директорією війни з РСФРР 5 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва, Директорія відступила до Вінниці, а вже на середину лютого 1919 р. усе Лівобережжя було в руках Червоної Армії. Влітку 1919 р. Україна була захоплена армією генерала А. Денікіна, яку всебічно підтримували країни Антанти. В. Винниченко в середині лютого 1919 р. подав у відставку і виїхав за кордон, а С. Петлюра продовжував боротися з більшовиками. Після того як Червона Армія захопила Вінницю, уряд УНР і його війська розмістились у Рівному та Кам’янці-Подільському. На цей час головний отаман став Головою Директорії – фактичною силою, яка підтримувала отаманську владу, стала УГА та збройні сили ЗУНР. За рішенням уряду ЗУНР 16–18 липня 1919 р. війська УГА перейшли ріку Збруч і вступили на Наддніпрянщину. Скориставшись ситуацією Польща окупувала Східну Галичину.

Після відступу військ УГА та уряду ЗУНР за Збруч збройні сили ЗУНР об’єдналися з військами УНР С. Петлюри, який зі своїм штабом та урядом перебував у Кам’янці. Спільними силами після тривалих боїв 30 серпня 1919 р. було взято Київ. Водночас до Києва з південного сходу вступили війська Добровольчої армії на чолі з генералом А. Денікіним (1872–1947 рр.). Денікінці зажадали від петлюрівців залишити Київ, що й було виконано.