Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
4_metod_rek_do_seminariv.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
238 Кб
Скачать
☆

Семінарське заняття № 9 Тема: Україна у радянську добу (1921–1991-й роки).

Мета: встановити прикметні риси (ознаки) радянського режиму, дослідивши його суть і основні методи реалізації.

Зміст

1. Українська СРР в умовах непу. Державний статус України у контексті юридичного оформлення СРСР. Природа радянського тоталітарного режиму.

2 Нацистський окупаційний режим в Україні: основна мета, методи реалізації, результати.

3. Наслідки перемоги країн антигітлерівської коаліції для України.

4. Суспільно-політична атмосфера в УРСР у повоєнне десятиріччя. Десталінізація.

5. «Перебудова» М.Горбачова як пошук шляхів виходу з кризи тоталітарної системи.

Понятійний апарат:

соціалізм, комунізм, націонал-комунізм, ЦК КП(б)У, ЧК, ДПУ, УДБ, НКВС, ГУЛАГ, політв’язень, індустріалізація, колективізація, продподаток, революція, українізація, коренізація, голодомор, тоталітарна система, федерація, конфедерація, репресивні органи, чекісти, куркуль, ТСОЗ, артіль, комуна, експропріація, продподаток, репресії, НЕП, колгосп, радгосп.

Теми рефератів:

Насильницька колективізація в Україні; Голод 1932–1933 рр.: причини, масштаби, наслідки; Репресії 1930-х років на Україні.

Методичні рекомендації:

Розглядаючи перше питання даної теми, варто розпочати з того, що після поразки лівацьких революцій у Німеччині й Угорщині у 1919 р. комуністам довелося розпрощатися з надіями на більшовицьку революцію в Західній Європі. Найбільш далекоглядна частина більшовицького керівництва і, в першу чергу – Ленін, заговорила про потребу перепочинку та тимчасового відступу. Одним із найперших компромісів була відміна вкрай непопулярного «воєнного комунізму». Після завершення громадянської війни Україна перебувала у складному соціально-економічному й політичному становищі. Перша світова війна, іноземна інтервенція та громадянська війна завдали великої шкоди господарству України. Збитки оцінювалися майже у мільярди золотих карбованців. У промисловості стався розлад. Зменшились посівні площі, вони становили 15 % довоєнного рівня. Продовольчу проблему загострив неврожай 1920 р., республіку охопила посуха. Наприкінці 1921 р. в Україні голодувало 1,2 млн. жителів, у травні 1922 р. – 3,8 млн. Проте до 1922 р. майже все продовольство вивозилося.

Також слід відзначити, що у результаті послаблювалася соціальна база диктатури пролетаріату, посилювалася небезпека реставрації капіталістичного ладу. Всебічний аналіз наростаючих кризових явищ переконав В. Леніна (1870–1924 рр.) в непридатності для нових умов «воєнно-комуністичних» підходів, а отже, у необхідності крутого повороту в політиці партії. Проголошений X з’їздом РКП(б) у березні 1921 р., цей поворот дістав назву нової економічної політики. Період непу розпочався зі скасування продрозкладки. Виходячи з рішень X з’їзду РКП(б) надзвичайна сесія ВУЦВК прийняла закон про заміну продрозкладки продподатком, а Раднарком УСРР видав декрет про норми і розмір податку.

Визнання державною владою товарно-грошових відносин, приватної торгівлі і зміцнення фінансів вивела з підпілля підприємницьку діяльність. З’явилася так звана нова буржуазія – орендарі, маклери, комісіонери, торгівці-оптовики, промисловці. З метою забезпечення ефективного функціонування економічної системи країни в 1922–1924 рр. було запроваджено грошову реформу, наслідком якої стала фінансова стабілізація як на внутрішньому, так і зовнішньому ринку. Держава всіляко підтримувала розвиток різноманітних форм кооперації, створювала умови для подальшого зміцнення зв’язків між містом та селом.

Розглядаючи подальший матеріал, потрібно зробити акцент а на тому, що за Конституцією 1919 р. УСРР вважалась юридично незалежною державою. 28 грудня 1920 р. представники Росії В. Ленін і Г. Чичерін, з одного боку, і представник України X. Раковський (1873–1941 рр.) – з іншого, підписали договір про військовий і господарський союз між двома державами. Згідно з цим договором уряди Росії і України оголошували, що об’єднують сім наркоматів – військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу – та Вищі Ради Народного Господарства (ВРНГ). Згідно з договором об’єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх уповноважених. Незважаючи на виступи проти договору українських лівих есерів, цей договір було ратифіковано на V Всеукраїнському з’їзді Рад у березні 1921 р. Аналогічні договори були укладені також між Російською Федерацією та іншими республіками: з Азербайджаном (вересень 1920 р.), Білорусією (січень 1921 р.), Грузією (травень 1921 р.). Так виникла федерація радянських держав.

Розглядаючи друге питання теми, варто розпочати з того, що ідеї запровадження колективної власності в аграрному секторі економіки як важливого кроку до комуністичного суспільства розглядалися більшовиками з перших років їх перебування при владі. Лозунг суцільної колективізації офіційно проголосив листопадовий 1929 р. Пленум ЦК ВКП(б), який визнав недостатніми накреслені XV з’їздом партії темпи колгоспного будівництва – до 20 % селянських посівів СРСР, до 24 % – в Україні наприкінці п’ятирічки.

Колективізація була задумана для того, щоб забезпечити обмін між містом і селом, полегшити викачування селянських ресурсів до державного бюджету. Почали усуспільнювати корів, дрібну худобу і птицю. Така практика зустріла відчайдушний опір селянських мас. Колгоспам встановлювали такий план здачі продовольства, що після його виконання для розподілу за трудоднями нічого не залишалося. Тому колгоспники, щоб вижити, змушені були розраховувати в основному на присадибні ділянки. Україна належала до районів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Лідер українських комуністів С. Косіор (1889–1939 рр.) 24 лютого 1930 р. підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторганізацій з гаслом, відповідно до якого Україну слід було колективізувати «до осені 1930 р.».

Потрібно звернути увагу і на те, що тоді в Україну було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим (1890–1986 рр.), яка мала надзвичайні повноваження. Надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне становище. З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. надзвичайна комісія додатково «заготовила» в Україні 104,6 млн. пудів зерна. На початок 1933 р. практично всюди в Україні хлібних запасів не залишилося. Голодомор 1932-1933 рр. почався вже в перший місяць діяльності надзвичайної комісії. З березня 1933 р. смертність від голоду стала масовою. Демографічна статистика 30-х років свідчить про те, що втрати населення України від голоду 1932 р. становили безпосередньо близько 150 тис. осіб, а від голоду 1933 р. – 3–3,5 млн. осіб.

До кінця 1934 р. економічні наслідки сталінського штурму на селі були в основному подолані. Свідченнями цього стали ліквідація карткової системи розподілу продовольчих товарів і реорганізація політвідділів МТС як репресивних надзвичайних органів влади.

Розглядаючи третє питання теми варто звернути увагу на те, що Перша світова війна призвела до того, що українські землі поза межами Радянського Союзу було поділено між трьома державами. До Польщі відійшла Східна Галичина, яка раніше належала Австро-Угорщині. У результаті радянсько-польської війни 1920-1921 рр. у складі Польщі залишилася частина українських земель, які раніше перебували в межах російських кордонів. Ці землі разом зі Східною Галичиною утворили новий район – Західну Україну. Румунія окупувала австро-угорську провінцію Буковину з центром у Чернівцях і українські землі у складі Бессарабії – Хотинщину і Придунайський край. До Чехословаччини відійшла Закарпатська Україна. За переписом 1931 р. на західноукраїнських землях, що перебували у складі Польщі, проживало 8,9 млн. осіб, серед яких було 5,6 млн. українців, 2,2 млн. поляків, 1,1 млн. представників інших національностей – євреїв, білорусів, німців та ін.

У 1923 р. Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської Республіки. З цього часу правлячі кола Польщі починають відкритий наступ на національні права українців, всіляко обстоюючи ідею утворення мононаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. Українські землі розмежовувалися штучно шляхом територіально-адміністративних реформ. Так званий сокальський коридор (старий кордон між Австро-Угорщиною і Росією) мав на меті відокремити Східну Галичину від Волині й тим самим заперечити існування єдиного українського народу, штучно поділити його на лемків, бойків та поліщуків. Важливим знаряддям колонізації стали дискримінаційні заходи польського уряду в галузі мови й освіти. У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Кількість українських початкових шкіл у Галичині зменшилася з 2426 у 1912 р. до 352 у 1937 р. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 30-х років залишилося тільки вісім. У Львівському університеті було ліквідовано всі українські кафедри.

Розглядаючи перше питання даної теми, варто розпочати з того, що Друга світова війна назрівала протягом багатьох років. Причини її були складними й різними. Найважливіша з них – загострення суперечностей між блоками держав, зокрема Німеччиною, Італією та Японією, з одного боку, і США, Англією і Францією – з іншого.

Також слід відзначити, що у зв’язку з нападом 1 вересня 1939 р. фашистської Німеччини на Польщу і швидким просуванням гітлерівських військ на схід радянський уряд провів у перших числах вересня 1939 р. великі військові збори в шести військових округах. Проте ці заходи були брудною політичною грою з боку радянського керівництва, оскільки ще 23 серпня 1939 р. у Москві нацистський і радянський міністри закордонних справ – Й. Ріббентроп і В. Молотов – підписали договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, а також таємні додаткові протоколи, які були такими ж вагомими, як договір, і яким судилося на десятиріччя залишитися «таємними». Так, протокол передбачав розмежування між СРСР та Німеччиною в разі війни по лінії річок Нарев, Вісла, Сян, тобто територією Польщі з розтинанням Варшави.

Розглядаючи подальший матеріал, потрібно зробити акцент а на тому, що польська армія була так деморалізована, що майже не чинила опору, за винятком окремих невеликих зіткнень прикордонних військ та частин, що відходили. У Західній Україні зустрічали Червону Армію прихильно, тому що збувалася мрія про возз’єднання з Радянською Україною та відверталась загроза поневолення фашистською Німеччиною. Частини Червоної Армії 22 вересня зайняли Львів. Радянсько-німецькі відносини були підтверджені 28 вересня новим договором між цими країнами – договором про дружбу і кордон. У новому договорі СРСР з Німеччиною уточнювалась розмежувальна лінія між цими державами по території Польщі. Нова лінія кордону проходила по річках Тиса, Нарев, Буг, Вісла, Сян. Суто польські землі відійшли до Німеччини. За Радянським Союзом залишилися Західна Україна і Західна Білорусія. Договір формально підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР.

В Західній Україні 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Українських Народних зборів. До них було обрано 1484 депутатів, серед яких 415 робітників, 766 селян, 270 представників трудової інтелігенції. Народні збори, які відкрились у Львові 27 жовтня 1939 р., прийняли Декларацію про встановлення Радянської влади в Західній Україні та про возз’єднання її з УРСР. Позачергова V сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. ухвалила Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. Позачергова ІІІ сесія Верховної Ради УРСР 15 листопада 1939 р. прийняла Західну Україну до складу УРСР. Крім того, виникли сприятливі умови для вирішення проблеми Бессарабії і Буковини, населених переважно українцями. Радянський уряд 26 червня 1940 р. зробив королівському урядові Румунії подання з вимогою повернути Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину, насильно відторгнуті в 1918 р. Румунія погодилась. Части­ни Червоної Армії 28 червня 1940 р. перейшли річку Дністер, тобто СРСР тепер належали Північна Буковина і частина Бессарабії (Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти).

Верховна Рада Радянського Союзу 2 серпня 1940 р. прийняла закон про включення до складу УРСР Північної Буковини, а також Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського районів Бессарабії. У результаті здійснення урядом СРСР згаданих акцій у складі Української РСР було утворено 8 нових областей: Львівську, Волинську, Ровенську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську, Ізмаїльську та Чернівецьку.

Розглядаючи друге питання теми, варто розпочати з того, що за наказом Гітлера у грудні 1940 р. був розроблений план нападу на СРСР, що дістав кодову назву «Барбаросса». Основу його становила ідея «блискавичної війни». Вранці 22 червня без оголошення війни німецько-фашистські війська вдерлися на територію СРСР. Армія вторгнення налічувала 190 добре озброєних дивізій – 5,5 млн. солдатів і офіцерів були озброєні найновішою технікою: 4,3 тис. танків, 4,9 тис. літаків, 47,2 тис. гармат і важких мінометів. З 23 по 29 червня в районі Луцьк – Броди – Рівне – Дубно відбулася найбільша танкова битва початкового періоду війни, в якій взяло участь з обох боків близько 2 тис. танків. Радянські війська завдали значних втрат групі «Південь» і затримали її просування до Києва на цілий тиждень.

Події на фронті продовжували розвиватися трагічно для Червоної Армії. За три тижні вона втратила 850 тис. військових, близько 3,5 тис. літаків, понад 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Використовуючи стратегічну перевагу, фашисти за три тижні просунулися вглиб радянської території на 360–600 км, захопили Латвію, Литву, Білорусь, західні території України та Молдавії. До кінця жовтня 1941 р. після затяжних боїв гітлерівці захопили майже всю Лівобережну Україну, Харківський промисловий район, більшу частину Донбасу і Крим, де радянські війська стійко утримували лише Севастополь. Але на липень 1942 р. уся територія України була окупована німецько-фашистськими військами і тут було встановлено «новий порядок». Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирне населення розстрілювали на місці. За Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію вважали «німецьким простором», яким можна правити на власний розсуд.

Території Чернівецької та Ізмаїльської областей, а також уся Одеська область, південні райони Вінниччини і західні райони Миколаївської області були включені до складу Румунії. Цю територію назвали «Трансністрія». Чотири західні області УРСР – Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська – були приєднані до створеного гітлерівцями на польській території «Генерального губернаторства» із центром у Кракові або дистрикт «Галичина». Для управління іншими областями був створений рейхкомісаріат «Україна» зі столицею в місті Рівне, який очолив Еріх Кох. Було також утворено «прифронтову зону», що перебувала під владою армійського командування. До її складу ввійшли Чернігівська, Сумська, Харківська та Луганська області.

Розглядаючи третє питання теми варто звернути увагу на те, що початок визволення України було покладено взимку 1942–1943 рр. Перші населені пункти Донбасу були визволені вже у грудні 1942 р. воїнами 1-ї Гвардійської армії під командуванням генерала В. Кузнецова. Першим з обласних центрів був звільнений Ворошиловград (тепер Луганськ) – 14 лютого 1943 р., а невдовзі значна частина території Донецької і Харківської областей. Намагаючись взяти реванш за поразку під Сталінградом, вермахт у липні 1943 р. почав небувалий за силою наступ на Курському напрямі. Курська битва, що тривала 5 липня – 23 серпня 1943 р., була однією з вирішальних у Великій Вітчизняній і загалом у Другій світовій війні. У ході оборони, а потім і контрнаступу радянські війська розгромили близько 30 дивізій, зокрема сім танкових і моторизованих.

У результаті контрнаступу під Курськом, який переріс у загальний наступ, радянські війська вигнали ворога з Лівобережної України. Червона Армія 22 вересня завершила очищення від гітлерівців Донбасу. У другій половині вересня того ж року війська Червоної Армії широким фронтом форсували Дніпро. 6 листопада війська 1-го Українського фронту під командуванням М. Ватутіна визволили Київ. У листопаді 1943 р. Червона Армія визволила Житомир.

У жовтні 1943 р. були визволені Запоріжжя і Дніпропетровськ. Наприкінці грудня 1943 р. на 1400-кілометровій смузі від Полісся до Чорного моря розпочався загальний наступ радянських військ, в якому взяли участь 1-й Білоруський та 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти. На кінець січня 1944 р. війська 1-го та 2-го Українських фронтів просунулися далеко на захід і оточили 10 дивізій ворога в районі Корсуня-Шевченківського, а 17 лютого 1944 р. вони перестало існувати. У березні 1944 р. були визволені Проскурів, Чернівці, Тернопіль, Вінниця. На півдні у березні були звільнені Херсон, Миколаїв, а 10 квітня штурмом здобуто Одесу. 9 травня фашистів було вибито із Севастополя. Із заволодінням 8 жовтня 1944 р. населеним пунктом Лавочне Львівської області Україна стала вільною.

Розглядаючи четверте питання даної теми, варто розпочати з того, що надзвичайно складною була ситуація після визволення Західної України. Збройні формування (зокрема, УПА) намагалися чинити опір Червоній Армії. Водночас підпільні бойовики ОУН згідно з ухвалою ІІІ надзвичайного Великого збору цієї організації розгорнули дії проти місцевих державних та партійних органів і тих, хто їх підтримував. У червні 1944 р. з ініціативи ОУН було засновано Українську головну визвольну раду (УГВР) – орган керівництва повстанським рухом та політичними процесами у краї. Під егідою вермахту створювались українські національні збройні формування. Відповіддю були масові репресії органів державної безпеки та внутрішніх військ проти повстанських формувань, підпілля, а також проти тих, кого підозрювали у співчутті до них.

Іншою проблемою стало те, що в СРСР ця війна називалася «Великою Вітчизняною». Ця назва не відображала той факт, що сотні тисяч мобілізованих радянських громадян у перші місяці війни хотіли здатися у фашистський полон, а не захищати радянський режим. Для багатьох народів, як от кримських татар, чеченців та ін. депортованих у Сибір, а також прибалтів та західних українців ця війна аж до самого кінця так і не стала «Вітчизняною», оскільки вони не ототожнювали своїх національних інтересів з СРСР. За час війни в Україні загинуло, згідно офіційних даних, 5,5 млн. чол., тоді як Білорусія втратила 2,2 млн., Росія – 1,8 млн., Литва – 666 тис., Латвія – 644 тис., Естонія – 125 тис., Молдавія – 64 тис. чол. Якщо додати українські втрати на фронтах (2,5 млн. чол.) та загальну кількість загиблих та депортованих, то в українському випадку ця сума наблизиться до 7 (за іншими оцінками – до 9) млн. чоловік. У сумній статистиці кількості воєнних жертв Україна займає перше місце.

Розглядаючи перше питання даної теми, варто розпочати з того, що до руйнівних наслідків війни додалися ще й наслідки посухи 1946 р. Становище ускладнювалося також через голод 1946–1947 рр., що охопив 20 областей УРСР (у Західній Україні голоду майже не було). За даними Міністерства охорони здоров’я на 10 травня 1947 р. у республіці було зареєстровано 935,5 тис. хворих на дистрофію, у міських та сільських лікарнях перебувало 125 тис. таких хворих; ще близько 100 тис. надзвичайно кволих людей потребували госпіталізації, але через брак лікарняних ліжок вони не мали змоги скористатися медичною допомогою.

Катастрофічне становище могли виправити лише державні позички зерна. Центральний комітет КП(б)У, особисто його перший секретар М. Хрущов (1894–1971 рр.), Рада Міністрів УРСР десятки разів зверталися до Й. Сталіна з проханням надати допомогу, щоб нагодувати населення. Зрештою навесні 1947 р. за розпорядженням центру в Україну надійшло 60 тис. тон продовольства із загальносоюзних фондів. Це не зняло всіх проблем, проте дало змогу прогодувати близько 3,4 млн. колгоспників, які працювали на виробництві. Для організації безкоштовного харчування українських колгоспників Рада Міністрів СРСР виділила 140 млн. крб., 72 млн крб надійшло безпосередньо до колгоспів, решта – до дитячих будинків. Крім того, колгоспи республіки напередодні весняної сівби 1947 р. одержали як державну позику насіння зернових культур і трав.

Розглядаючи друге питання теми, варто розпочати з того, що середина 50-х років характеризувалася, з одного боку, посиленням впливу тоталітаризму, а з іншого – виникненням необхідності принципових змін в усіх сферах життя суспільства. 5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. Проте з його смертю не зникли сталінізм і тоталітаризм, які пустили в суспільстві глибоке коріння. У вересні 1953 р. першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов. У червні 1953 р. перший заступник голови Ради Міністрів СРСР Л. Берія, який готувався до захоплення влади, був заарештований і невдовзі його було засуджено до страти.

Однак бюрократичний авторитаризм «вождя народів» перероджувався в авторитарну бюрократію апарату, тоталітаризм особистості – у тоталітаризм партократії. І все ж у суспільно-політичному житті назрівали суттєві зміни. Винятковою подією на цьому шляху став ХХ з’їзд КПРС 14–25 лютого 1956 р. Він увійшов в історію насамперед завдяки знаменній доповіді М. Хрущова, в якій визнавався культ особи Й. Сталіна, його прояви і наслідки за минулі два десятиріччя. Завдяки М. Хрущову почався процес десталінізації. З таборів і заслання поверталися реабілітовані жертви репресій. Істотно послабився притаманний сталінському режимові всеохопний страх. За 1953–1956 рр. в Україні було реабілітовано 7679 осіб. Серед них – письменники В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, І. Микитенко, окремі військові та державні діячі. Процес десталінізації спричинився до появи на початку 60-х років нового покоління інтелігенції, яке називали «шістдесятниками», дисидентами. В Україні дисидентський рух розпочався в середині 50-х років. Його учасники піддавали критиці ідеї марксизму-ленінізму, виступали за утвердження історичної правди, за вільний розвиток української культури. Особливо це виявлялося в Західній Україні, де ще свіжими були спогади про недавню братовбивчу війну. У 1959 р. було створено Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). Проект її програми написав Л. Лук’яненко. Незабаром його було засуджено до страти, але вирок замінено 15 роками ув’язнення.

Розглядаючи третє питання теми варто звернути увагу на те, що хрущовська «відлига» почалась у 1957 р. з того, що історики України дістали дозвіл заснувати власний журнал під назвою «Український історичний журнал». Через два роки розпочалася публікація Української радянської енциклопедії. Потім пішли публікації «Історії українського мистецтва», «Історії міст і сіл України», яких не мали навіть росіяни. З’явилися численні україномовні журнали з природничих і суспільних наук, у тому числі «Економіка Радянської України», «Радянське право» та ін. У ці часи були надруковані автобіографічна повість О. Довженка «Зачарована Десна», романи і повісті Г. Тютюнника, Л. Первомайського. Естафету старшого покоління підхопила талановита літературна молодь. Серед них – В. Симоненко, Л. Костенко, І. Світличний, І. Драч, М. Вінграновський, В. Шевчук, Є. Гуцало, А. Горська, В. Кушнір. Молода генерація митців дістала назву «шістдесятників». Кожен з них вирізнявся своєю творчою індивідуальністю. Українське музичне мистецтво в 50-ті роки збагатилося низкою талановитих творів.

Період «відлиги» тривав недовго. З другої половини 1958 р. починається тиск на всіх письменників, творчість яких припадала на період «відлиги». В Україні критикували за вільнодумство С. Голованівського, за перші збірки гостро накинулися на Л. Костенко і цим зумовилось її майже трирічне мовчання. Адміністративно-командна система керівництва всім духовним життям країни продовжувала діяти. Всеохоплюючий диктат номенклатурного апарату зберігався і зміцнювався. Згортались елементи демократії у сфері міжнаціональних відносин. Усунення від влади М. Хрущова у жовтні 1964 р. посилило тенденцію до більш жорстоких покарань. У серпні-вересні 1965 р. було заарештовано близько двох десятків правозахисників. Серед них – літературний критик І. Світличний, художник П. Заливаха, історик В. Мороз та ін.

Розглядаючи четверте питання даної теми, варто розпочати з того, що чергова зміна курсу СРСР у жовтні 1964 р. відбувалась під гаслом подолання волюнтаризму і суб’єктивізму, досягнення стабільності у просуванні радянського суспільства шляхом, накресленим ХХІІ з’їздом КПРС. Після усунення М. Хрущова знову було проголошено принцип колегіального керівництва. Правляча верхівка спочатку складалася з трьох осіб – Генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва, голови Ради Міністрів О. Косигіна і головного ідеолога партії М. Суслова. У 1965 р. до них приєднався М. Підгорний, який став головою Президії Верховної Ради СРСР.

Наприкінці 1965 р. під керівництвом О. Косигіна почалась економічна реформа. Біля її джерел стояли харківський професор Є. Ліберман і група столичних технократів. На перших порах реформа дала позитивні результати. В управлінні виробництвом відновився галузевий принцип. Посилювалися стимулюючі механізми та госпрозрахунковий принцип, розширювалася самостійність підприємств. Але спроба застосувати економічні методи управління наштовхнулася на традиційні командно-адміністративні.

У жовтні 1977 р. було прийнято нову Конституцію СРСР, а 20 квітня 1978 р. – новий Основний Закон УРСР. Зафіксовані в цих документах декларативні положення значною мірою розбігалися з реальним життям. Так, за Конституцією УРСР 1978 р., останньою Конституцією, що діяла до прийняття Конституції незалежної України 1996 р., Українська РСР формально визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою (ст. 68), але об’єднаною у єдину союзну багатонаціональну державу. Зазначалось також, що Українська РСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР (ст. 69), але не було передбачено механізму такого виходу, що також свідчило про формальний характер проголошеного суверенітету.

Однак ігнорування інтересів селянина, екстенсивний підхід до ведення землеробства призвели в середині 80-х років до погіршення соціального становища та сільського господарства республіки. Хоча навіть за таких умов вона виробляла чверть усієї сільськогосподарської продукції СРСР.

Розглядаючи п’яте питання теми варто звернути увагу на те, що У березні 1985 р., коли криза радянського суспільства сягнула апо­гею, до влади прийшов М. Горбачов. Поштовх до виходу з глибокої кризи дала перебудова, курс на яку М. Горбачов проголосив у виступі на квітневому пленумі ЦК КПРС (1985 р.). Невелика група діячів КПРС, які об’єдналися навколо нового Генерального секретаря ЦК КПРС, від самого початку не ставили за мету знищення тоталітарної системи. Задумані реформи були не чіткі. Вони починалися під гаслами «Гласність!», «Прискорення!», «Перебудова!». Завдання гласності полягало передусім у тому, щоб відкрити людям усе, що раніше від них приховувалося, і визнати кризу всієї системи. Шість років перебудови в Радянському Союзі практично не дали позитивних результатів в економіці. Ситуація в народному господарстві продовжувала погіршуватися. За 1988-1989 рр. істотно зменшились обсяги сільськогосподарського виробництва. У 1989 р. приріст промислового виробництва дорівнював нулю. Напрямки і суть гос­подарської політики розробляли і затверджували вищі керівні органи. Сконструйована в центрі модель реформ об’єктивно призводила до розладнання економічних відносин. Згодом ця обставина набрала ще більшого значення, оскільки реформи не могли здійснюватися в межах усього Радянського Союзу без взаємозв’язку із законодавством республік, які проголосили державний суверенітет. Зауважимо, що радянське керівництво намагалося змінити економіку, де протягом десятиліть не було ринкових механізмів.