2. Валютна політика як елемент грошово-кредитної політики центрального банку.

Валютна політика є складовою грошово-кредитної політики центрального банку, що визначається наявністю у них кількох спільних рис:

• як валютна, так і грошово-кредитна політика мають єдині спільні стратегічні цілі;

• центральний банк як головний орган валютного регулювання є провідником як грошово-кредитної, так і валютної політики;

• центральний банк використовує спільні основні інструменти реалізації як для валютної, так і для грошово-кредитної політики.

Спрямованість та особливості реалізації валютної політики центрального банку залежать від вибору кінцевих (стратегічних) та проміжних (тактичних) цілей грошово-кредитної політики.

Кінцеві цілі грошово-кредитної політики включають глобальні макроекономічні завдання, які є незмінними для усієї системи державного регулювання:

• стимулювання економічного росту;

• підтримання високої зайнятості;

• забезпечення стабільності цін (низькі темпи інфляції);

• забезпечення рівноваги платіжного балансу.

Проміжні цілі монетарної політики являють собою конкретні доступні для центрального банку макроекономічні параметри, на які він може вплинути своїми інструментами:

• обсяг грошової маси в обігу;

• рівень процентних ставок на ринку;

• валютний курс.

Обрання пріоритетів серед стратегічних цілей грошово-кредитної політики визначає її проведення у вигляді одного із двох типів:

1. Рестрикційна політика – політика “дорогих” грошей, спрямована на обмеження грошової маси і ріст курсу національної валюти.

2. Експансіоністська політика або політика “дешевих грошей” – спрямована на збільшення маси грошей в обігу і зниження обмінного курсу національної валюти.

3. Загальні інструменти реалізації валютної політики.

Інструменти реалізації валютної політики – це сукупність заходів, за допомогою яких центральний банк здійснює вплив на ті макроекономічні параметри, що є проміжними цілями грошово-кредитної політики.

Усі інструменти з реалізації валютної політики центрального банку поділяються на:

• загальні;

• спеціальні.

Загальні інструменти передбачають реалізацію валютної політики шляхом впливу на валютні відносини через регулювання грошової маси та процентних ставок. Основними загальними інструментами валютної політики є:

1. Дисконтна політика.

2. Політика обов’язкових резервів.

3. Політика відкритого ринку.

Дисконтна політика (політика облікової ставки) – це система заходів центрального банку щодо встановлення і періодичної зміни процентних ставок за позиками, які він надає комерційним банкам.

Облікова політика є основною базовою нормою процента, що стягується центральним банком при видачі позичок комерційним банкам, що у свою чергу позначається на їхньому кредитному потенціалі, а відтак впливає на динаміку грошової маси.

Реалізація дисконтної політики центрального банку має як внутрішні, так і зовнішні аспекти.

Внутрішній аспект передбачає вплив центрального банку на динаміку внутрішніх кредитів, грошової маси і цін. Напрям зміни облікової ставки центрального банку залежить від типу грошово-кредитної політики (рестрикційного чи експансіоністського).

У разі проведення рекстрикційної політики центральний банк має на меті подорожчання процесу рефінансування комерційних банків, а тому він підвищує облікову ставку, що зумовлює такі наслідки:

• зниження попиту комерційних банків на кредитні ресурси центрального банку;

• обмеження ресурсної бази комерційних банків;

• зростання ринкових ставок за позичками, що надають комерційні банки;

• скорочення попиту на банківські кредити з боку економічних агентів;

• обмеження кредитування економіки, а відтак і росту грошової маси в обігу;

• подорожчання вартості національних грошей на внутрішньому валютному ринку.

При експансіоністській політиці метою центрального банку є розширення кредитних можливостей комерційних банків, а тому він знижує свою облікову ставку. У зв’язку з цим увесь причинно-наслідковий процес за такої дисконтної політики набуває протилежного характеру.

Зовнішній аспект дисконтної політики передбачає вплив зміни облікової ставки центрального банку за такими двома основними напрямками:

• міжнародний рух капіталів, що передбачає стимулювання притоку або відтоку іноземних капіталів шляхом відповідного підвищення або зниження облікової ставки та ринкової норми процента. Це позначається на динаміці попиту на національну валюту, а тому опосередковано впливає на рівень її обмінного курсу;

• стимулювання виробництва і експорту продукції – передбачає вплив політики облікової ставки на конкурентоспроможність підприємств реального сектора, які експортують власну продукцію, оскільки процент за кредит є важливою складовою собівартості продукції.

Політика обов’язкових резервів – це інструмент монетарного регулювання економіки, суть якого полягає у встановленні для комерційних банків мінімальної обов’язкової норми ресурсів у процентному відношенні від величини залучених пасивів.

Резервна політика як складова валютної політики передбачає вплив шляхом зміни норм резервування на емісійні можливості банківських установ збільшувати грошову масу через кредитні операції.

При рестрикційній політиці норма резервування підвищується, що веде до обмеження грошової маси, а відтак – росту валютного курсу. При експансіоністській політиці норма резервування понижується, що призводить до протилежних наслідків.

Політика відкритого ринку – це сукупність операцій щодо купівлі або продажу центральним банком цінних паперів з метою впливу на ресурсну базу комерційних банків. Операції центрального банку щодо купівлі або продажу цінних паперів із власного портфеля безпосередньо позначаються на кредитних можливостях банківської системи загалом.

При рестрикційній політиці центральний банк продає цінні папери, списуючи відповідні суми з кореспондентських рахунків банківських установ, тим самим обмежуючи їхні ресурсні можливості. При експансіоністській політиці центральний банк купує цінні папери у комерційних банків, що призводить до зростання їх ресурсної бази, а відтак веде до збільшення грошової маси і зниження курсу національної валюти.

Стимулювання банків до участі в операціях на відкритому ринку ґрунтується на їх економічній зацікавленості, предметом якої є дохідність цінних паперів, яка визначається наступними чином:

S – дохідність;

D – абсолютна величина доходу за цінними паперами;

Р – поточна ціна або курсова вартість цінних паперів на ринку.