Економічна історія України том 2

заснування й реєстрації кооперативів (з днем подання заяви до окружного суду щодо реєстрації новозаснований кооператив вже міг розпочинати власну діяльність). На підставі цього закону при Міністерстві фінансів постала Державна кооперативна рада. Вона складалася з членів, яких обирав міністр фінансів з-посеред кандидатів, поданих кооперативними ревізійними союзами й хліборобськими палатами (2/3 членів ради), та з делегатів 7 міністерств19.

У1930-хрр. українська кооперація досягла видатнихрезультатів. Утогочасній публіцистиці й наукових працях одностайно наголошувалося, що їй не було рівної ані у II Речіпосполитій, ані у Західній Європі20. Особливістю, яка уможливлювала розвиток цієї суспільної активності, було те, що вона не потребувала інвестування великого капіталу, створюючи натомість можливість організації господарських осередків шляхом купівлі дрібних паїв, а то й паїв, придбаних у кредит21.

Початки організації української кооперації у Галичині сягали останніх десятиліть ХІХ ст. 1883 р. виник перший національний кооператив під назвою «Народна торгівля». 1903 р. перший Крайовий ревізійний союз розпочав планову розбудову мережі української кооперації. Під час Першої світової війни український кооперативний рух на західноукраїнських землях був майже цілковито знищений, і лише 9–10 червня 1921 р. у Львові відбувся Перший крайовий з’їзд українських кооператорів, на якому було визначено головні напрями відбудови національної кооперативної організації регіону22.

Ідейним і технічно-інструкторським центром усієї української кооперації став Ревізійний союз українських кооперативів (РСУК). Згідно з ухвалою Державної кооперативної ради у Варшаві 1922 р., він дістав право ревізії по всій території II Речіпосполитої, отже, міг організовувати національні кооперативи усюди, де мешкала українська людність. За рішенням голови Ради міністрів і міністра фінансів В.Грабського у березні 1925 р. до складу Державної кооперативної ради увійшов відомий український кооператор Юліан Павликовський. До певної міри він уособлював злиття українського кооперативного й політичного рухів: з 1915 р. працював у товаристві «Сільський господар» у Львові, 1920–1921 рр. був керівником Крайового комітету організації кооперативів, 1922–1944 рр. – головою Крайового союзу кооперативів і РСУК; одночасно у 1923–1939 рр. – директором «Народної торгівлі» й членом управ низки інших українських кооперативних установ (зокрема, головою наглядової ради «Маслосоюзу» 1926–1939 рр.). Водночас 1925 р. Ю.Павликовський був одним з співзасновників Українського національнодемократичного об’єднання (УНДО), членом Президії й одним із заступників голо-

ви УНДО (1930–1939)23.

РСУК провадив організаційну, правно-економічну й пропагандистську діяльність, влаштовував численні фахові курси, видавав інструкційну й пропагандистську літературу. Свідченням ваги кооперативного руху у житті української громади стало стрімке зростання кількості національних кооперативів.

Наприкінці міжвоєнного періоду порівняно з 1921 р. кількість українських кооперативів зросла ушестеро. Особливо стрімке їхнє зростання відбувалося під час пожвавлення господарської кон’юнктури упродовж 1925–1928 рр. Розвиткові українського кооперативного руху не завадила навіть економічна криза 1929–1933 рр. Ревізійний союз українських кооперативів, який 1923 р. мав 834 низові осередки

282 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

й 232 тис. членів, 1937 р. – 3194 осередки з 581 тис. членів, що становило близько 11% українського населення Польщі24.

Синхронно з організаційним зростанням відбувалося й фінансове зміцнення національних кооперативів. Якщо 1928 р. кооперативи на теренах Польщі завершили рік з втратами, що сягали пересічно 26,1% їхнього капіталу, то кооперативи системи РСУК мали вдвічі менші втрати. Упродовж наступних років РСУК стабільно працював з прибутком, частково експортуючи власну продукцію. Сприяли цьому й пропагандистські зусилля, завдяки яким, зокрема, українські емігранти у США й Канаді фінансово підтримували галицьку українську кооперацію, в тому числі зберігали власні заощадження в банківських інституціях РСУК. Напередодні Другої світової війни українські кооперативи на теренах II Речіпосполитої володіли капіталом майже у 100 млн злотих25.

Ревізійному союзу українських кооператив підпорядковувалися чотири галузевих центральних союзи: «Центросоюз», «Народна торгівля», «Маслосоюз» і «Центробанк». Цим чотирьом галузевим союзам, у свою чергу, підпорядковувалися кооперативи другого ступеня, так звані повітові кооперативні союзи, й першого ступеня, котрі об’єднували одночасно виробників і споживачів кооперативної продукції26.

Особливо значних успіхів досягли галицькі українці у молочарській кооперації, що її керівним осередком був Крайовий молочарський союз – «Маслосоюз». Ця кооперація займалася закупівлею, продажем і переробкою молока. 1928 р. потужність системи «Маслосоюзу» сягнула 25% продукції датських маслозаводів, зрівнявшись з цією країною у продукуванні сиру. 1938 р. мережа «Маслосоюзу» охоплювала 136 округових молочарень і 1298 збиральних пунктів. Продукція «Маслосоюзу» користувалася попитом на ринках Великої Британії й Німеччини27.

Не всі українські кооперативи належали до мережі РСУК. Не були у ньому об’єднані, наприклад, прибуткові кооперативи народних промислів. До найбільших з них належали: заснований у Львові 1922 р. кооператив «Українське народне мистецтво»; створене 1920 р. у Коломиї товариство «Гуцульщина»; аналогічну назву мав організований 1927 р. у Косові кооператив подібного ж спрямування; 1934 р. було створено товариство «Гуцульська різьба». 1936 р. загальний оборот цих чотирьох кооперативних товариств становив 73 тис. злотих28.

У щільному контакті з українським кооперативним рухом працювало Крайове господарське товариство «Сільський господар», засноване 1899 р. Була це організація, що сполучала у собі риси професійної спілки, яка захищала селянські інтереси, і товариства аграрної освіти. Її зв’язок з національною кооперацією був настільки сильним, що кооперація навіть фінансово підтримувала «Сільський господар». До 1927 р. товариство не проявляло жодної активності, одначе відтоді розпочалося значне кількісне й майнове зростання організації (вплинули на це галицькі агрономи, об’єднані з 1927 р. у Спілці українських агрономів, і допомога української кооперації, яка перебрала на себе фінансування товариства): 1927 р. – 52 філії, 112 гуртки, 18,4 тис. членів; 1938 р. – 60 філій, 2 008 гуртків, 160 тис. членів29.

До здобутків «Сільського господаря» треба зарахувати його видавничу діяльність. Задля поширення сільськогосподарської освіти й агрономічних знань товариство друкувало низку часописів. Серед них: двотижневик «Сільський господар»

(наклад 10 тис. прим.) з додатками «Українська господиня» (видання жіночої секції «Сільського господаря»), «Український пасічник», «Шовківництво»; місячники «Хліборобська молодь», «Сад і город», «Практичне садівництво»; календарі «Приятель пасічника» й «Хліборобський вишкіл молоді». Філія «Сільського господаря»

уЛуцьку видавала 1933–1935 рр. місячник «Нова скиба». Накладом товариства

уміжвоєнному часі було видано майже 125 книжок і десятки тисяч популярних плакатів, таблиць з пропагандою агрономічних знань, зошитів для філій і гуртків «Сільського господаря»30.

Отже, кооперація разом з іншими господарськими установами створювала певні можливості піднесення хліборобської культури, що для пауперизованого селянства було життєво важливим. Зокрема, доробком товариства «Сільський господар» була меліорація 2058 га землі, землеустрій чотирьох сіл і значне поліпшення сільськогосподарської культури на теренах діяльності організації31.

Українська кооперативна мережа згуртувала нову категорію національної інтелігенції – важливий чинник розбудови господарства, освіти й культури села. Відтак український кооперативний рух не лише організовував господарське життя українських аграріїв західноукраїнських земель, а й абсорбував значну частину національної інтелігенції – близько 20 тис. осіб, які не могли знайти собі праці

удержавному чи місцевому самоврядному апараті II Речіпосполитої32. Чимало випускників навчальних закладів не могло знайти праці у місті й було змушено повертатися до села у пошуках роботи у місцевих кооперативах, освітніх, культурних, церковних товариствах, а також задля політичної діяльності на місцевому ґрунті: «Попри розчарування й часто неможливість реалізації власних амбіцій, ці особи ангажувалися у розвиток господарського життя, спричиняючи ситуацію, за якої український кооперативний рух перетворився на один з найдинамічніших і найефективніших економічно у цілій Європі»33.

Зрозуміло, були й такі представники молодшої генерації інтелігенції, які здобули вищу освіту в Німеччині, Чехо-Словаччині чи Австрії й не могли знайти собі застосування за фахом на рідній землі. Дехто з них віддавав перевагу пошуку роботи у країнах Західної чи Центрально-Східної Європи, ба навіть у США та Канаді. Вони розділили долю 150 тис. своїх земляків – українців, які протягом 1920–1930-х рр. емігрували з II Речіпосполитої34. Деякі введені в оману облудними гаслами більшовицької політики українізації прагнули застосувати власні знання в УРСР і невдовзі ледь не стовідсотково наклали головою під час репресій тоталітарного режиму35.

Розвиток господарського життя, зокрема кооперативного руху, сприяв поліпшенню матеріального становища українського населення II Речіпосполитої. У свою чергу, це заохочувало його до суспільно-харитативних і культурних ініціатив. Виразним свідченням цього стало спорудження у Львові чотириповерхового шпиталю, кошти для будівництва якого (60 тис. злотих) складалися з добровільних громадських внесків. У шпиталі, який мав 100 лікарняних ліжок, працювало близько 20 лікарів-українців. Щороку амбулаторія цього медичного закладу обслуговувала десятки тисяч пацієнтів36.

Опір українського населення польській владі виявлявся й у трансформації суспільної структури української людності. У містах перші кроки робило україн-

284 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ське приватне купецтво, організовуючи Союз українських купців. Серед української інтелігенції зменшувався відсоток урядовців і зростала кількість осіб вільних професій: адвокатів, лікарів, інженерів37.

Важливою обставиною було те, що між інтелігенцією і селянством підтримувався перманентний безпосередній контакт: у кожному повіті щонеділі й у свята селами роз’їздили десятки шкільних, просвітніх, господарських і кооперативних активістів і функціонерів, представниць організованого жіноцтва, які безкоштовно віддавали селянам власну працю й знання. Такі постійні акції сприяли піднесенню культурного рівня й національної свідомості українського селянства. Цей живий зв’язок, підсилюваний численними популярними видавництвами, став запорукою щільної з’єднаності українського суспільства, організованого у власних установах, що чимраз далі творило, до певної міри, державу в державі.

Згадана вище державна програма від 17 березня 1939 р. у своїй економічній частині була спрямована на підтримку галицьких поляків, одначе не передбачала репресій проти українського бізнесу. На противагу єврейським торговцям, щодо яких програма планувала здійснити ревізію й скорочення купецьких ліцензій за національною ознакою, аналогічні дії стосовно українців передбачалися лише щодо осіб, «відомих своєю антиурядовою діяльністю»38. З урахуванням домінуючих позицій єврейського підприємницько-ремісничого елемента в окремих секторах економіки Східної Галичини, можна розцінювати відповідні урядові заходи як прагнення зміцнити польські позиції у регіональній економіці насамперед за рахунок євреїв, а не українців. Зрозуміло, що новопосталі бізнесові ніші мали б зайняти не лише переважно поляки, а й значною мірою й українці. Адже стрімке зростання української кооперативної торгівлі упродовж 1920–1930-х рр. і без зовнішнього впливу й урядового втручання відбувалося значною мірою за рахунок перманентного здобування усе нових позицій у галицькому селі, де раніше беззастережно домінували єврейські торговці39.

Значні державні інвестиції до економіки Східної Галичини, що їх передбачала урядова програма від 17 березня 1939 р., у стратегічній перспективі (у разі реалізації) мали принести значну користь і українському населенню, оскільки передбачали піднесення добробуту людності регіону загалом. Навіть офіційно, з 2550 тис. злотих на меліорацію земель у Східній Галичині («Східній Малопольщі») українським господарствам передбачалося близько 30%. Насправді ж, внаслідок змішаного розселення поляків і українців, ефект від меліоративних робіт для українців міг бути значно більшим. Згідно з тією ж програмою, державна підтримка сільських польських кооперативів мала поширюватися й на «лояльний Польській державі українсько-руський елемент, але при збереженні усіх важливих рішень у польських руках»40.

Варто зауважити, що, попри перманентні погрози щодо застосування репресій на адресу осіб, «відомих своєю антиурядовою діяльністю», влада II Речіпосполитої аж до вересня 1939 р. так практично і не вдалася до жорстких заходів стосовно українських ділових структур, заангажованих в «антипольську діяльність». Зокрема, безперешкодно функціонувала українська рекламна фірма Романа Шухевича «Фама», хоча поліція не мала жодних сумнівів щодо належності більшості її співробітників до ОУН і «відряджень» поодиноких її представників до Карпатської

України, де вони брали участь у будівництві національної держави. Не було вжито рестрикційних заходів щодо Ревізійного союзу українських кооперативів та інших великих національних бізнес-структур, які фінансували розбудову військового формування Карпатської України41.

Робітництво. Робітництво було одним з двох головних суспільних класів II Речіпосполитої. Чисельність найманих робітників демонструвала повільну позитивну динаміку – від 27,5% 1921 р. до 30,2% усього населення держави 1938 р. У національному відношенні домінували поляки (83%), кількавідсоткові групи становили українці (близько 5%), євреї та німці. Робітники працювали у промисловості, аграрному секторі, комунікації, торгівлі, державних інституціях і підприємствах, хатніми працівниками. Найчисленнішою була категорія робітників, зайнятих у промисловості й гірництві (40% загалу 1931 р.), але робітники у середній та великій промисловості становили лише 15%. Другою за чисельністю категорією були сільськогосподарські робітники, до яких належали фільваркові працівники, сільськогосподарська прислуга й наймити. Серед загальної чисельності робітників вони становили 1931 р. 33%. До 10% робітників становила хатня прислуга. Понад 20% робітників були задіяні на державній службі й в органах самоврядування42.

1919–1922 рр. принесли значне поліпшення становища практично всіх верств робітництва відродженої Польщі. Незважаючи на інфляцію, відбулося зростання реальної заробітної плати робітників промисловості. Вже 1921 р. у головніших промислових галузях реальна зарплата робітників досягла передвоєнного рівня. Раптове подорожчання вартості життя спричинила гіперінфляція 1923 р., внаслідок якої показник реальної зарплати (1914 р. беремо за 100%) зменшився з 98% у першому півріччі 1921 р. до 55% у другому півріччі 1923 р.43 Згодом ситуація знову вирівнялася, й до початку світової економічної кризи 1929 р. реальна зарплата, а отже,

іжиттєвий рівень промислових робітників повільно, але неухильно зростали.

Усфері законодавства про працю були досягнуті чималі успіхи, зафіксовані такими актами: декрет про восьмигодинний робочий день від 23 листопада 1918 р.; декрет про інспекцію праці від 3 січня 1919 р.; декрет про забезпечення на випадок хвороби від 11 січня 1919 р.; декрет про професійні спілки від 8 лютого 1919 р.; закон про час праці від 15 грудня 1920 р.; закон про каси хворих від 19 травня 1921 р.; закон про відпустки від 15 травня 1922 р.44 Формальна правова ситуація робітництва істотно відрізнялася від фактичного стану справ, оскільки працедавці бойкотували вищезгадані декрети й закони, а також умови, зафіксовані у колективних угодах. Одначе невдовзі соціальне законодавство 1919–1923 рр. таки було силоміць впроваджене у життя – перед загрозою соціальної революції й внаслідок потужного страйкового руху.

Cуспільна й професійна структура українського населення II Речіпосполитої була зумовлена традиційно слабким промисловим розвитком її східних й південносхідних територій. На початку 1920-х рр. там розташовувалося ледве 5% промислових підприємств. Відтоді розпочалося стабільне, хоча й досить повільне, промислове зростання цих земель. Зважаючи на невелику фінансову спроможність держави, далеко не всі індустріалізаційні задуми могли бути реалізованими. 1934 р. уряд розробив перший чотирирічний інвестиційний план для східних земель. Від 1933 р. діяло Товариство розвитку східних земель, яке провадило пропагандистську

286 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

роботу задля збільшення приватних і державних інвестицій у розвиток регіону. Діяльність Товариства мала на меті полонізацію цих земель, одначе покликаний ним до життя 1936 р. Господарський інститут східних земель розробив чимало цікавих програм індустріального розвитку цих воєводств Польщі45.

Найкраще була розвинута промисловість у Львівському воєводстві, де видобувалася нафта, природний газ, земляний віск, кам’яна сіль і поташ. У Тарнопільському воєводстві промисловість була натомість пов’язана з переробкою сільськогосподарської продукції (млинарство, гуральництво, цукроваріння) та будівництвом. Тарнопіль був центром торгівлі худобою, збіжжям й іншими сільськогосподарськими продуктами, мав також невеликі промислові підприємства (виробництво крейди, мила й сільськогосподарських машин). Аналогічною була ситуація й у Станіславівському воєводстві, де, крім переробки сільськогосподарської продукції, працювали копальні кам’яної солі й поташу. Воєводський центр – Станіславів – був великим залізничним вузлом, крім того, мав фабрики – паперову, металообробки й залізних виробів. На Волині промисловість була менш розвинена й пов’язана головним чином з лісовим господарством і аграрним сектором. До більших промислових центрів там належали Луцьк (центр сільськогосподарської торгівлі й торгівлі деревиною та гарбарня) та Рівне (залізничний вузол і кілька дрібних підприємств металевих виробів).

Якщо в аграрному секторі працювало майже 90% українців II Речіпосполитої, то у промисловості їхня частка була незначною – лише 5,1%. Робітники-українці також у переважній більшості працювали у сільському господарстві. За оцінкою С.Стемпєня, у трьох південно-східних воєводствах (Львівському, Станіславівському й Тарнопольському), на Волині й частково на Поліссі на початку 1930-х рр. налічувалося 638,5 тис. робітників-українців, що серед них сільськогосподарських робітників було близько 388,9 тис. осіб (60,9%)46. У чотирьох згаданих вище воєводствах українські робітники, зайняті у промисловості, перебували на другому місці (33,5% загалу робітників), поступаючись полякам (43,9%), але випереджаючи робітників-євреїв (20,9%). Поляки виразно переважали у Львівському воєводстві, натомість українці – у Станіславівському. У великих промислових підприємствах працювало лише близько 10 тис. українців, незначна кількість – на залізниці47.

Отже, українці становили меншість серед робітників II Речіпосполитої й водночас перебували у гіршому становищі, ніж польські робітники. Така ситуація була викликана низкою об’єктивних чинників. Українці були щільно пов’язані з селом, а розшарування сільського суспільства й перехід сільського пролетаріату до міських занять не відбувались у них настільки інтенсивно, як у інших національностей. Значна частина українського робітництва не мала належної фахової підготовки для праці у промисловості, а про наявність відповідних фахових традицій годі й казати. Серед іншого, впливав на це й брак перед Першою світовою війною закладів власного спеціалізованого навчання. Лише за часів II Речіпосполитої розпочалася організація національного фахового шкільництва, причому слід зауважити, що робилося це власними силами: почали діяти приватні школи й низка різноманітних спеціалізованих курсів. Наведені вище обставини спричиняли ситуацію, за якої українським робітникам було значне легше знайти собі заняття в аграрному секторі або у тих галузях економіки, які не вимагали високої кваліфікації48.

Відсутність належної статистики не дозволяє ретельно простежити зміни у структурі українського робітництва. Упродовж 1930-х рр. на теренах Польщі, де компактно мешкали українці, спостерігалося промислове зростання, а відтак поставали нові місця праці. Це дозволяє стверджувати, що синхронно з цим процесом збільшувалася й кількість українських робітників, попри те, що вони були усунуті від праці у державних і самоврядних установах. У міжвоєнному періоді помітною була й сильна тенденція до розбудови власного національного економічного життя, що виявлялось у створенні низки дрібних і середніх промислових закладів, кооперативів і громадських інституцій. Конфесійний критерій, покладений А.Аляндом в основу аналізу професійної структури населення трьох південно-східних воєводств II Речіпосполитої, дозволив з’ясувати, що упродовж 1921–1931 рр. чисельність робітників – греко-католиків (тобто назагал українців) зросла у регіоні вдвічі (в інших конфесіях – щонайбільше на 60–70%), причому найбільше зростання відбулося у споживчій і деревообробній промисловості49.

Серед наріжних тенденцій, прикметних для українського робітництва цього періоду, можна виокремити такі: 1) динамічний розвиток, який значно перевершував у цьому плані польське й єврейське робітництво; 2) значна перевага зайнятості

уприватній і кооперативній сфері над державно-самоврядною; 3) прогресуючий процес українізації господарського життя завдяки розвитку власного промислу, ремесла й фінансово-кредитних інституцій50.

Зостанньою тенденцією безпосередньо був пов’язаний процес формування засад української промисловості, а синхронно з ним і творення національної буржуазії. Пожвавлення українського капіталу почалося у середині 1920-х рр. Відтоді він постійно збільшував свій вплив, що особливо виразно унаочнювалося у діяльності цукроварні «Поділля», Союзних фабрик олії й консервних закладів С.Рікера

уЛьвові.

Українська великопромислова буржуазія у той час лише народжувалася, натомість українці переважно були власниками невеликих фабрик, більших ремісничих закладів й великих склепів. Презентації доробку у цій сфері мав слугувати, серед іншого, й організований 1936 р. у Львові Український ярмарок промислових виробів. Участь у ньому взяв 51 український виробничий осередок, що репрезентували назагал легкий і споживчий промисел.

На початку 1930-х рр. українська капіталістична верства налічувала близько 10 тис. осіб, що становило 0,2% загалу українського населення у Польщі. При цьому надзвичайно важко коректно відокремити національну буржуазію від українського дрібного міщанства. Серед підприємців греко-католицького віровизнання лише 0,8% становили власники великих і середніх виробничих закладів; 0,3% наймали від одного до чотирьох робітників, отже, були ремісниками. Натомість решта взагалі не наймала працівників, виступаючи власниками дрібних ремісничих майстерень51.

Українську буржуазію, як і робітництво, характеризував динамічний кількісний розвиток. Засвідчував це інтенсивніший, ніж в інших конфесіях, приріст осіб греко-католицького віровизнання, які використовували найману працю52.

1939 р. на українських теренах у складі II Речіпосполитої налічувалося лише 44 тис. робітників, які працювали на 534 великих промислових підприємствах. Цей

288 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

регіональний індустріальний сектор становили назагал фабрики деревообробної (35,2%), харчової (20,9%) галузей, будівельних матеріалів (14%) і металообробних

(12,5%) галузей53.

Нафтові райони у Східній Галичині (поблизу Борислава й Дрогобича), які напередодні Першої світової війни досягнули значного прогресу, продукуючи майже 4% світового видобутку нафти, у міжвоєнному періоді ХХ ст. вже ніколи не повторили цих показників. Найвищий видобуток за часів польської адміністрації був досягнутий 1923 р. (737 тис. т), але становив лише третину від довоєнного максимуму. Згодом розпочалася світова економічна депресія й спад традиційних зовнішніх інвестицій, що синхронізувалося з поступовим виснаженням нафтових родовищ. Відтак видобуток нафти суттєво скоротився. 1938 р. на нафтових родовищах Східної Галичини було вироблено менше половини від пікового показника

1923 р.54

Ще упослідженішим був промисловий розвиток північних територій – Волині, Підляшшя й Полісся, де напередодні Другої світової війни налічувалося щонайбільше 8 тис. промислових робітників з постійним місцем праці та ще 11 тис. сезонних робітників на базальтових і гранітних заводах і в традиційній лісопереробній галузі55.

Так, наприклад, у господарському комплексі Волинського воєводства, крім домінуючої аграрно-споживчої галузі (основне джерело існування для 93% українців Волині)56, поважну роль відігравало лісівництво та деревообробний промисел. Давало це постійний заробіток для 15 тис. осіб 1921 р. і 25 тис. працівників 1931 р.57 Важко докладно з’ясувати кількість деревини, яка щорічно перероблялася на Волині. За приблизними підрахунками, річний приріст деревини у лісах регіону оцінювався у 1200 тис. куб. м. Одначе на початку 1920-х рр. щорічні обсяги вирубування перевищували цей показник. Так, зокрема, 1923 р. поза межі регіону було вивезено близько 1300 тис. куб. м частково переробленої деревини, до якої слід додати значний внутрішній попит на неї, пов’язаний з повоєнною відбудовою, потребами у дровах для опалення та ін. З досягненням фінансової стабілізації й усталенням мережі тартаків та інших деревопереробних підприємств, зокрема фабрик меблів, фанери тощо, обсяги вирубування зменшилися. 1937 р. 79 волинських тартаків, на яких працювало майже 3200 робітників, переробили близько 500 тис. куб. м сировини. Загалом того ж року вартість продукції деревообробної промисловості регіону сягнула 13 869 тис. злотих58.

З середини 1920-х рр. започатковано розвиток ще однієї галузі волинської економіки – каменярства. 1926 р. розпочалося видобування граніту на теренах Сарненського й Костопільського повітів. Крім приватних фірм, 1928 р. були засновані державні каменоломні в Яновій Долині. Великий попит на каміння спричиняли високі темпи громадських інвестицій наприкінці 1920-х рр. Світова економічна криза 1929–1932 рр. суттєво загальмувала розвиток цієї промислової галузі, деякі каменярні були зачинені, деякі животіли, не маючи коштів на оплату праці робітників. Одночасно з пожвавленням світової економічної кон’юнктури почалася реанімація й волинських каменоломень. 1937 р. загальна вартість виробленої ними продукції перевищила 15 млн злотих. Найпопулярнішим виробом був бруковий камінь, що його 1937 р. вироблено на 6 млн 300 тис. злотих. Того ж року в 17 волинських

каменярнях працювало 6 500 робітників59. Нагальні потреби Волинського воєводства у цеглі задовольняли 1937 р. 28 цегелень, які виробили того ж року 40 млн цеглин. Назагал на терені Волинського воєводства 1937 р. працювало 769 промислових закладів, у яких було зайнято від п’яти й більше робітників – загалом 16 655 осіб. У закладах споживчої, деревообробної й мінеральної промисловості (705 підприємств) воєводства працювало 14 246 осіб. Натомість усе металеве виробництво Волині становили 16 закладів (149 робітників), хімічна промисловість була репрезентована 11 підприємствами зі 100 працівниками60.

За цих обставин важливі функції як щодо забезпечення потреб ринку, так і надання повсякденних послуг населенню покладалися на ремесло. 1936 р. на Волині функціонувало 23 135 ремісничих закладів. Їхній поділ за окремими галузями віддзеркалював два явища – слабкість регіональної промисловості (наслідком чого була велика кількість майстерень металевої групи – 4602 заклади, деревообробної – 3483, а також будівельної – 2427), а також пауперизацію єврейського міщанства, свідченням чого було розростання одежної (4383 майстерні) й шкіряної галузей, насамперед збільшення кількості шевців (4300 майстерень)61.

Отже, засадничими одиницями волинської економіки протягом усього міжвоєнного двадцятиліття, на думку В.Мєнджецького, залишалися невеликі селянські господарства, які продукували незначний надлишок або ж підтримували себе кустарним виробництвом, і дрібні ремісничі майстерні, які задовольняли невеликий попит села на металеві вироби, олію чи одяг і взуття. Обмін між ремеслом і сільським господарством відбувався за посередництвом так само економічно слабих торговців, серед яких значна частина навіть не мала сталої садиби для забезпечення власної діяльності. Міжвоєнне двадцятиріччя практично не внесло жодних змін до цієї системи, яка існувала ще перед Першою світовою війною. Поява нових закладів споживчої, деревообробної й мінеральної промисловості зумовлювалася прагненням до вигіднішого продажу продукованої сировини й не впливала істотним чином на функціонування системи дрібнотоварного господарства й суспільнопрофесійну структуру населення воєводства, яка упродовж усього двадцятиріччя зберігала подібний характер62.

ПосиленняміжнаціональноїнапругиуСхіднійГаличинінаприкінці1930-хрр. серйозно непокоїло центральні органи влади та спецслужби Польщі, які розпочали розробляти плани надзвичайних заходів задля збереження контролю над українськими етнічними територіями на східному прикордонні держави. Підстави для такого занепокоєння були – вони підкріплювалися повідомленнями дефензиви й державної поліції зі Східної Галичини.

Посилення польсько-української конфронтації у II Речіпосполитій напередодні Другої світової війни спричиняв не лише адміністративно-поліцейський та асиміляційний тиск владних структур, а й події у Закарпатській Україні на початку 1939 р. Опосередковано це впливало й на погіршення соціально-економічної ситуації у Польській державі. Зокрема, у Тернопільському воєводстві на початку 1939 р. на 40% скоротилися надходження податків до державної скарбниці через переконаність українців у швидкому виході зі складу Польщі й створенні незалежної Української держави. Почастішали зіткнення між українськими селянами та польськими колоністами/осадниками, а поліцейські агенти стали доносити про

290 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

підготовку широкомасштабної акції підпалів польських господарств, що її націоналістичне підпілля мало приурочити до початку українського національного повстання63.

Поприсуттєві досягненняугалузі повоєнноївідбудови, економічноїінтеграції країни, стабілізаційну реформу, організацію «з нуля» нових галузей промисловості й розвиток комунікацій (оборонна промисловість, електротехнічна, виробництво штучних добрив, порт у Гдині) II Річпосполита на економічній мапі світу й Європи перебувала далеко не на перших місцях.

Суспільно-професійна структура населення й прибуток на одного мешканця урівнювали Польщу з Угорщиною, Румунією, Іспанією й Португалією. 1938 р. селяни становили половину її населення, робітники – 30%, інтелігенція й розумові працівники – 5,7, дрібне міщанство – 11,8, поміщицтво й промисловці – 1,2, маргінальні верстви – 1,1%64. Економічні трансформації 1918–1939 рр. не змінили моделі суспільно-професійної структури країни. Чимало сусідніх європейських народів продемонстрували у міжвоєнному часі більший динамізм господарського розвитку, ніж Польща. Цей факт істотним чином вплинув на перебіг польських оборонних дій вересня-жовтня 1939 р.

Національна політика Польської держави щодо її громадян української національності була контроверсійною й досить часто (зокрема під час «пацифікації» 1930 р.) відверто ворожою. Водночас у своїх засадах, II Річпосполита була правовою державою, устрій якої гарантував усім її громадянам рівні права щодо організації товариств, партій, преси, господарських товариств.

Українське населення міжвоєнної Польщі упродовж усього двадцятиріччя демонструвало значну динаміку власного розвитку як у суспільному, так і професійному плані. Внаслідок об’єктивних чинників постійно збільшувалася кількість і питома вага українців у міському населенні південно-східних воєводств.

Головні можливості трансформації суспільно-професійної та економічногосподарської структури своїх земляків представники української еліти II Речіпосполитої бачили у розвитку національної підприємницької діяльності. Ця мета доволі успішно реалізовувалася шляхом організації й розбудови різноманітних форм кооперації, що охоплювали ледь не всі сфери господарського життя. Станом на 1939 р. кількість українських кооперативів порівняно з 1921 р. зросла вшестеро. Вони об’єднували майже 600 тис. осіб. Успішний кооперативний сектор економіки не лише спричиняв піднесення життєвого рівня українців, а й виступав меценатом їхньої культурної діяльності, розбудова якої, у свою чергу, сприяла зростанню й поширенню національного самоусвідомлення.

2. Українські землі королівської Румунії

Отримавши з благословення Антанти частину колишніх австро-угорських володінь (Буковину, Трансильванію, Марамуреш, Крижану), а також південну частину Добруджі, яка раніше входила до Болгарії, та російську Бессарабію, Румунія перетворилася на другу за розмірами країну повоєнної Європи. Захоплення територій сусідніх держав докорінним чином змінило етнополітичну ситуацію в державі, перетворивши її з моноетнічної на поліетнічну. Суттєво примножилося населення.