Економічна історія України том 2

загальна трудова повинність для всього працездатного населення, скасовувалися відпустки.

26 червня 1941 р. з’явився указ Президії Верховної СРСР «Про режим робочого часу робітників та службовців у воєнний час», згідно з яким тривалість робочого дня збільшувалася до 11 годин за 6-денного робочого тижня та грошової компенсації за відпустки. Заборонялося самовільно змінювати місце роботи, а порушення трудової дисципліни, несанкціоноване відлучення з роботи чи втеча з підприємств суворо каралися. Жорсткі засоби регламентації праці дали можливість максимально використати наявні трудові ресурси на виробництві, в ході евакуації, зведення оборонних укріплень, ремонтних робіт тощо.

Складні завдання стояли перед аграрним сектором економіки. Незважаючи на те, що значну частину колгоспників мобілізували до армії, на роботу в промисловість і залізничний транспорт, а велику кількість техніки і тяглової сили вилучили для потреб фронту, необхідно було своєчасно зібрати врожай, вивезти вглиб країни з районів, яким загрожувала окупація, техніку, реманент, худобу, насіннєвий фонд, іншу сільськогосподарську продукцію. З метою ліквідацію гострого дефіциту кадрів РНК УРСР 26 червня 1941 р. ухвалив постанову «Про підготовку трактористів, комбайнерів та їх помічників на короткотермінових курсах», у руслі якої передбачалося підготувати в МТС, школах механізації і технікумах понад 63 тис. трактористів і 10 тис. комбайнерів44. Створювалися шоферські курси, на яких навчалися переважно жінки.

До 23 жовтня 1941 р. колгоспи і радгоспи 12 областей республіки вивезли на заготпункти 2 млн 307 тис. т зерна. Від 1 січня до початку жовтня 1941 р. держава заготовила 113 тис. т м’яса, до 10 вересня 539 млн 362 тис. л молока, 225 тис. т овочів, значну кількість насіння олійних і технічних культур45. Економічні рішення радянського керівництва було б важко провести в життя без справжнього трудового ентузіазму багатьох мільйонів трудівників тилу.

З перших днів війни відповідно до нових умов перебудовувалась робота академічних та відомчих науково-дослідних інститутів та установ. Сформований при АН УРСР Науково-технічний комітет сприяння обороні налагодив конструктивні зв’язки з підприємствами оборонного профілю. Першочергового значення набувало впровадження нових технологій виплавки різних сортів високоякісної сталі, виготовлення вибухових речовин, новітніх зразків військової техніки та озброєння, механізмів і апаратури для підприємств різного профілю, медичних препаратів і т. п. Методи електрозварювання під флюсом, винайдені співробітниками Інституту електрозварювання АН УРСР, дали можливість вивести на якісно новий рівень виробництво танків, а також здійснювати підводне зварювання й різання металів. Науковці Фізико-технічного інституту АН УРСР (Харків) виготовили трикоординатний радіолокатор для визначення місцеперебування і швидкості літаків, а також новий зразок локаторів для кораблів ВМФ, розробили пропозиції з вдосконалення мінометних рівнів, приладів для контролю гарматних стволів.

Академіки АН УРСР В.Свєчников та О.Чекмарьов, член-кореспондент академії П.Ємельяненко успішно реалізували проект, пов’язаний з підвищенням продуктивності сталепрокатних і трубопрокатних станів46.

332 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ВідступЧервоноїарміїзмусиврадянськийурядвжитизаходівзадлязбереження продуктивних сил і підтримання обороноздатності країни. Сутність стратегічного рішення полягала у вивезені з територій, яким загрожував агресор, матеріальних цінностейілюдейутиловірайони. Длякерівництвацимпроцесом24 червня1941 р. при союзному уряді було створено Раду з евакуації у складі: Л.Каганович (голова), О.Косигін (заступник), М.Шверник (заступник), В.Шапошников, С.Круглов, П.Попов, М.Дубровін, А.Кирпичников. 3 липня Раду очолив М.Шверник.

Згідно з постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 27 червня 1941 р. «Про порядок вивезення та розміщення людських контингентів та цінного майна», першочерговому переміщенню в глиб країни підлягало майно найважливіших індустріальних об’єктів, стратегічні матеріали й сировина, продовольство й інші цінності. Поряд з Радою з евакуації право ухвалювати відповідні рішення надавалося військовим радам фронтів47.

Ще одним документом, яким визначалися принципи евакуаційної політики, стала постанова «Про порядок евакуації населення у воєнний час». Як і попередня директива, постанова націлювала на першочергове вивезення промислового устаткування та інших ресурсів, а не людей48. Свідченням цього є й той факт, що Управління з евакуації населення при союзній Раді було створено лише 26 вересня, коли ворог уже дістався Дніпра. Організованому вивезенню підлягали насамперед фахівці, які супроводжували вантажі й налагоджували виробництво на місцях прибуття, номенклатура вищої ланки, науковці, митці разом з родинами.

26 червня 1941 р. була створена республіканська урядова комісія на чолі з заступником голови РНК УРСР Д.Жилою, на яку покладалося керівництво евакуацією підприємств, сільськогосподарської продукції та людей. На місцях ці функції виконували уповноважені комісії.

Ситуація на фронті змусила вносити істотні корективи до попередніх евакуаційних планів. Так, ще у липні 1941 р. із західних регіонів СРСР передбачалося вивезти близько 2 млн осіб (більшість – у Поволжя, решту – на Урал)49. Час показав справжні масштаби вимушеної міграції на схід.

30 липня 1941 р. уряд схвалив «мобілізаційний народногосподарський план на ІІІ квартал», до якого були внесені корективи. Стрімке просування загарбників перешкодило здійснити евакуаційні заходи у західному регіоні республіки, а в Кам’янець-Подільській, Вінницькій і Житомирській областях їх вдалося провести лише частково.

Аби уникнути ризиків, устаткування деяких об’єктів стратегічного значення почали демонтувати і транспортувати в глиб країни заздалегідь. Так, рішення про перевезення броньованого стану Маріупольського металургійного заводу до Магнітогорська уряд ухвалив 5 липня 1941 р. Майже одночасно було вирішено відправити частину обладнання, ІТП і робітників ХТЗ до Челябінська, де розбудовувався «Танкоград».

У столиці демонтаж устаткування вагоноремонтного заводу розпочався 27 червня, а за чотири дні на схід відбув перший ешелон. На початку липня вивезені виробничі лінії та родини робітників заводу ім. Артема, а в другій половині місяця – заводу «Ленінська кузня». До 9 вересня вдалося відправити у віддалені райони Союзу 1100 вагонів з обладнанням і працівниками заводу «Арсенал».

У стислі терміни розбиралися, вантажились і вивозились технологічні лінії металургійних гігантів Півдня України. 50 тис. т обладнання «Запоріжсталі» прибуло до Магнітогорська й було змонтовано на місцевому комбінаті. Протягом 7–9 днів тривала евакуація металургійних заводів ім. Дзержинського й ім. Петровського. Такими ж темпами вивозилися механізми, апаратура, вузли Нікопольських Південнотрубного і коксохімічного заводів. Загалом з Дніпропетровщини на Урал і в Сибір відбуло 99 тис. вагонів з вантажами й людьми50.

Тим часом у Харківській і Сталінській областях, до яких швидко наближався ворог, ситуація складалася набагато несприятливіше, хоча рішення про евакуацію харківських підприємств ДКО ухвалив ще 16 вересня 1941 р. З’ясувавши причини зволікань, Транспортний відділ НКВС СРСР у своєму спецповідомленні зазначив, що незадовільний стан справ викликаний непідготовленістю заводів до вантажних робіт, відсутністю засобів їхньої механізації і головне – «невправністю й розгубленістю адміністрації заводів»51. До середини жовтня з Харкова вдалося переправити на схід підприємства союзного значення з фахівцями (10 578 вагонів, 17,8 тис. робітників, 5,4 тис. ІТП, 1,3 тис. службовців, а також понад 65 тис. мешканців міста52.

Запізнілим видається рішення Ради з евакуації від 9 жовтня 1941 р. про перебазування індустріальних об’єктів Донбасу. У зв’язку з цим вивезення матеріалів і устаткування Макіївського та Сталінського металургійних, Рутченківського та Сталінського коксохімічних, Харцизького трубного довелося здійснювати за 4–5 днів, адже на території області вже йшли бої. У кращих умовах виявилися ті підприємства, на яких підготовчі до евакуації роботи розпочалися раніше за розпорядженнями наркоматів і главків. Це дало можливості вивезти 240 вагонів з цінними вантажами заводу «Червоний хімік», 550 вагонів Новосодового заводу (Слов’янськ), 650 вагонів Горлівського азотнотукового заводу, технологічні вузли й механізми Микитівського ртутного комбінату, Костянтинівського цинкового заводу та інших підприємств53.

Надзвичайними труднощами супроводжувалась евакуація об’єктів енергетичної галузі. Оскільки багато підприємств Лівобережжя, Донбасу та Півдня працювали до останнього, демонтаж енергетичних мереж і господарства доводилося здійснювати поетапно. Обладнання й апаратура електростанцій і ТЕЦ вивозилися в останню мить. Те, що не вдалося демонтувати, – знищувалося. Так, з Києва енергетики відправили 3 турбіни КРЕС, турбіну ТЕЦ, 3 котли. Решту турбін знищили, а ГЕС № 1 вивели з ладу повністю. 5 турбогенераторів ГЕС № 2 і № 3 і 2 турбіни ТЕЦ тракторного заводу вивезли харків’яни. Завдяки завчасно вжитим заходам на схід відбуло основне устаткування Курахівської ДРЕС, частина обладнання Зуївської і Штерівської ДРЕС, 11 вагонів апаратури і матеріалів мережі «Доненерго». Натомість гребля Дніпрогесу, а також Дніпродзержинська й Криворізька ГЕС були підірвані. У зв’язку з тим що замість 4100 вагонів, необхідних для евакуації, Наркомат шляхів сполучення надав тільки 262, невивезене електрообладнання Сталінської області знищили54.

Обсяги перевезень виявилися настільки великими, що залізничники не змогли своєчасноівпотрібнихобсягахзабезпечитиевакуаційнийпроцесрухомимскладом. Для прикладу, з 3500 вагонів, необхідних для перебазування підприємств Харкова, з

334 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

16 до 22 вересня 1941 р. було подано 1533, з них вчасно відбули на маршрути лише 89255. Через відсутність вагонів і платформ (існувала потреба в 2500 одиницях) у Запоріжжі залишилося невивезеними 100 тис. т сталі й чавуну56.

Обмежені можливості залізниці намагалися компенсувати іншими видами транспорту. Так, евакуаційні маршрути південних областей УРСР орієнтувалися на чорноморські порти, через які вантажі переправлялися на Північний Кавказ, а звідти – у райони призначення. З одеського порту вивозилося обладнання 150 підприємств і установ, зокрема, верстатобудівний завод, завод сільськогосподарського машинобудування, крекінг-завод. 5 новозбудованих кораблів Херсонського суднобудівного заводу відбуксирували до Керчі, ще один – аж до Тюмені.

Як і залізничні, морські транспорти зазнавали нищівних атак з повітря. Якщо обладнати вогневі точки на поїздах було складно, то на морських суднах існували можливості для встановлення засобів захисту (кулеметів, зенітної артилерії тощо). Однак зробити цього з різних причин не встигли чи не спромоглися. Саме від атак штурмової авіації затонули пароплави «Аджарія», «Більшовик», «П.Осипенко», зазнали серйозних ушкоджень інші транспорти. За словами тодішнього начальника Одеського пароплавства П.Макаренка, у перші місяці війни транспортний флот міг протиставити ворогу лише майстерність, самовідданість, хоробрість моряків57. Зі 190 тис. т металів, механізмів, матеріалів, сільськогосподарської продукції, культурно-історичних цінностей 51 тис. т транспортувалися залізницею, 139 тис. т – морем58.

Нині неможливо точно визначити кількість вивезеного обладнання, майна, сировини, готової продукції промислових підприємств різних галузей. Лише з 10 областей республіки – Київської, Полтавської, Чернігівської, Одеської, Миколаївської, Харківської, Запорізької, Дніпропетровської, Сталінської, Ворошиловградської – до кінця 1941 р. перебазовано на схід понад 190 підприємств союзного значення, 360 об’єктів республіканського підпорядкування, значну частину підприємств промкооперації. Якщо брати до уваги, що у 1940 р. в Україні діяло 13 тис. промислових підприємств, частка вивезених у глиб країни об’єктів здається незначною. Однак ідеться про евакуацію насамперед стратегічних потужностей, завдяки яким воєнно-промисловий комплекс у східних районах СРСР оволодів потенціалом, спроможним дати адекватні відповіді на тогочасні виклики. Водночас втрати, пов’язані з демонтажем, пошкодженням і знищенням матеріальних цінностей, не могли позначитися на стані економіки воєнної доби.

Одночасно з устаткуванням промислових підприємств вивозилося обладнання, бібліотеки, архіви наукових установ, зокрема тих, які працювали на «оборонку». Місця передислокації інститутів АН УРСР визначалися потребами ВПК, тому ті з них, що безпосередньо були пов’язані з виробництвом, спрямовувалися на Південний Урал і Казахстан.

Евакуйовані з України академічні й відомчі науково-дослідні заклади і конструкторські бюро сприяли розвитку виробництва на шахтах Кузбасу, металургійних потужностях Магнітки, індустріальних центрах Уралу.

Свої особливості мала евакуація сільськогосподарської техніки, продукції та худоби. Згідно з директивою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р., обласні

керівники Правобережної України зобов’язувалося забезпечити переміщення матеріальних цінностей сільського господарства на Лівобережжя та знищення всього, що неможливо було вивезти59.

Упостанові ДКО від 16 липня кінцевою точкою перебазування тракторів призначалися Куйбишевська, Саратовська, Сталінградська області, для перегону худоби – Поволжя, Калмикія і Казахстан60.

Перед евакуацією техніка проходила технічний огляд, зняті вузли і двигуни на платформах тракторними колонами організовано вирушали в дорогу. На лівий берег Дніпра встигли переправити 4498 тракторів, 680 комбайнів, 690 автомашин, 750 двигунів для комбайнів МТС61.

З 72 280 тракторів українських МТС на схід рушило 50 тис. Понад 20 тис. вийшло за межі республіки, 13 230 – кинуто на підступах до переправ через Дніпро, 10 430 – на маршрутах, що проходили територією України62, 9300 одиниць техніки було передано Червоній армії.

Урадгоспах налічувалося 14 400 тракторів, 3182 з яких виведено за межі УРСР, 1187 – передано у військові частини63.

Переміщення худоби здійснювалося гуртами, які переганяли бригади погоничів за визначеними маршрутами.

На 20 жовтня 1941 р. в колгоспах республіки було піднято до евакуації 469,9 тис. коней (14,2% до їхньої кількості на 1 січня 1941 р.), 2 млн 151,1 тис. голів великої рогатої худоби (59,8%), 2 млн 750 тис. овець (82,1%), 877,6 тис. свиней (26,7%). З цього поголів’я з України на територію РРФСР прибуло 158,1 тис. коней, 1 млн 080,7 тис. голів великої рогатої худоби, 761,5 тис. овець, 168,9 тис. свиней. Частину худоби здавали базам «Заготхудоба». У такий спосіб від 1 липня до 1 жовтня було заготовлено 56 540 голів худоби64.

Восени 1941 р. 180 радгоспів евакуювали 86 тис. голів великої рогатої худоби, 14 тис. коней, 142 тис. свиней, 201,5 тис. овець65.

Уході переміщення на схід поголів’я худоби зазнавало значних втрат. Авіаційні нальоти, безвідповідальність деяких керівників, відсутність належного ветеринарного забезпечення, помилково визначені маршрути, що проходили районами, враженими епідемією ящуру, незадовільне матеріальне забезпечення бригад погоничів спричинили розпорошення гуртів, привласнення і розпродаж худоби селянам.

Брак вагонів перешкоджав своєчасному вивезенню зерна й іншої сільськогосподарської продукції. До 20 липня Наркомзем УРСР одержав тільки 15 тис. вагонів замість необхідних 72 тис., що викликало загрозу захоплення зерна противником. Завдяки втручанню республіканського уряду за межі України було вивезено від 1 липня до 23 жовтня 1941 р. 1 млн 667,4 тис. т зерна, 269,5 тис. т зернопродуктів, 4,9 тис. т насіння овочевих культур. Та все ж загарбниками дісталося 900 тис. т зерна, що зберігалися на заготівельних пунктах66.

До 10 жовтня за Волгу виїхало 10,3 тис. колгоспних родин з майном, об’єднаних у 136 колгоспів. З радгоспами евакуювалися 40 тис. працівників з родинами

і600 агрономів та зоотехніків. До кінця року ця кількість зросла. У Саратовській області розгорнули роботу 140 колгоспів з УРСР, в яких працювали понад 5 тис. колгоспників, 52 трактористи, комбайнери і механіки МТС і радгоспів, 540 агро-

336 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

номів, зоотехніків, ветлікарів. На території Тамбовської області оселилися 7253 евакуйованих з України колгоспників. Сотні колгоспів прибуло до інших республік СРСР67. При відділі кадрів Наркомзему СРСР у м. Енгельс (Саратовська область) перебувало 2566 фахівців з України, яких залучали до роботи у центральному апараті та різних місцевих органах цього відомства68.

Поєднання несприятливих об’єктивних чинників не дозволило своєчасно й у запланованих обсягах здійснити евакуаційні заходи. Незважаючи на системні підходи до розв’язання цих питань, далеко не завжди й усюди вдалося перебазувати на схід обладнання, матеріали, сировину, сільськогосподарську техніку, зерно, худобу тощо. Аби нічого не залишати ворогу, центр дав указівки щодо знищення матеріальних цінностей, які не вдалося вивезти. Тактика «випаленої землі» ставила багатомільйонне населення зайнятих окупантами територій на межу виживання.

Втрати економіки України внаслідок евакуаційних акцій точно обрахувати неможливо. Однак, те, що вдалося врятувати, було використане в глибокому тилу для зміцнення обороноздатності країни, організації відсічі агресору в найкритичніший для неї час. Подальший хід подій підтвердив доцільність більшості економічних рішень на початковому етапі агресії, хоча вони й не могли гарантувати повного успіху. Жорстокі реалії війни виявилися найдошкульнішими саме в гуманітарній сфері, адже основні випробування випали на долю пересічних громадян.

4. Окупаційний режим

Аналізуючи економічні заходи нацистів на окупованій території України найважливішими є фактори часу та завдань економічних органів Третього райху на відповідному етапі. Передусім треба виокремити періоди, протягом яких ці завдання мали різний характер, та визначити пріоритети окупаційної влади на з них. Життя вносило корективи в заздалегідь визначену лінію: практичне здійснення економічних кроків на окупованій території значно відрізнялося від визначених попередніх настанов керівництва Третього райху щодо України. Еволюція цієї економічної політики виявилась набагато складнішою, ніж її обриси у попередніх планах з виселення чи знищення мільйонів громадян України.

Економічне життя під окупацією можна поділити на кілька періодів. Початковим періодом є літо і осінь 1941 р.

Попередні плани гітлерівської верхівки не передбачали на час війни якихось окреслених заходів з організації економічного життя. Захоплення нових територій мало відбутися швидко, значущі підприємства були заздалегідь поділені між німецькими концернами, а використання їхнього господарського потенціалу передбачалось організовувати після закінчення війни. На цьому етапі військові завдання не потребували життєдіяльності господарських механізмів на окупованих територіях. Головним вважалося взяти під контроль територію та її населення й забезпечити війська продовольством. Для координації дій у сфері економіки були створені військові органи управління.

Другим періодом є відновлення аграрного сектора та видобувної промисловості (осінь 1941 – початок 1942 рр.). На цьому етапі із захопленням значних територій і з’ясуванням обсягів руйнації економіки радянською стороною на повний

зріст постали завдання забезпечення німецької армії продовольством й товарами повсякденного вжитку за рахунок захоплених територій, інвентаризації господарських об’єктів, реєстрації робочої сили, організації економічного життя на окупованих територіях. Почалося відновлення аграрного сектора, підприємств харчової та видобувної промисловості для забезпечення сировиною Вермахту та Райху.

Період відбудови економічного життя й максимальної експлуатації всіх ресурсів охоплює початок 1942 – середину 1943 рр. Після провалу бліцкригу постали завдання відновлення діяльності підприємств не тільки видобувної, а й обробної промисловості, причому на перше місце ставилося відновлення важкої та машинобудівної галузей. Затяжний характер війни призвів до перегляду позиції щодо місцевого населення. Використання трудових ресурсів (цивільного населення та військовополонених) як в окупованій Україні, так і у Третьому райху хоча й суперечило попереднім політичним планам Німеччини щодо України, але було виправданим з економічної точки зору.

Останнім є період згортання економічної діяльності та здійснення політики «випаленої землі», що розпочався з середини 1943 р. Згортання економічної діяльності супроводжувалося вивезенням сировини, обладнання, робочої сили до Німеччини. На території України перед відступом німецьких військ відбулося суцільне знищення господарських об’єктів і населених пунктів. Здійснювалися евакуація матеріальних цінностей, примусове виселення та переміщення населення.

Ще задовго до початку воєнних дій на території СРСР керівництво Третього райху почало розробляти плани економічного використання східних областей. Україна привертала до себе значну увагу, оскільки тут були зосереджені основні промислові та сільськогосподарські ресурси країни.

Першочерговим завданням використання господарського потенціалу захоплених територій вважалося постачання Вермахту. Тому економічну функцію передбачалося спочатку передати командуючим тиловими військами та їх інстанціям. Оскільки вони мали перебувати на окупованій території досить короткий термін і не могли забезпечити сталість економічного управління, було прийнято рішення створювати окремі господарські інстанції для територій, підпорядкованих Вермахту і тих, що мали переходити у підпорядкування цивільних органів влади69.

Результатом економічного планування стала поява «Директив з керівництва економікою у нових окупованих східних областях» (так звана «Зелена тека» Г.Герінга), що містила виклад основних засад управління господарством у зайнятих регіонах СРСР70. Була створена розгалужена система органів економічного управління – так звана Економічна організація «Схід» (Wirtschaftsorganisation Ost). Її очолив уповноважений з 4-річного плану райхсмаршал Г.Герінг, від якого мали надходити загальні директиви у сфері економічної політики в окупованих районах. Організація управління поділялась на три головні групи: «М» (Militär), до функцій якої входили озброєння і транспорт; «La» (Landwirtschaft) – усі питання продовольчого забезпечення та сільське господарство; «W» (Wirtschaft) – промисловість, включаючи сировинне та виробниче постачання, а також лісове господарство, фінансову та банківську системи, службу трофеїв, торгівлю і товарообіг, використання робочої сили71.

338 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Центральною ланкою Економічної організації «Схід» був Східний штаб економічногокерівництва(Wirtschaftsführung Stab Ost), завданнямякогосталарозробка директив з використання захоплених східних територій і забезпечення військових інтересів на весь період дій. З початком кампанії на сході цей штаб став органом, що розподіляв економічні функції поміж найважливішими райхсміністерствами. Але вже на початку 1942 р. він фактично втратив своє значення, оскільки його функції перебрали на себе райхсміністерства й орган 4-річного плану72.

Фактично повноважним органом на окупованих радянських територіях став Економічний штаб «Схід» (Wirtschaftsstab Ost), який передбачався спочатку однією із ланок Економічної організації «Схід». 21 лютого 1941 р. генерал Г.Томас, шеф Управління військової економіки й озброєнь, видав наказ про створення органу влади під кодовою назвою «Робочий штаб Ольденбург», який пізніше дістав назву Економічний штаб «Схід». Ця установа мала стати виконавчим органом в усіх захоплених східних регіонах. Головним завданням її діяльності була організація функціонування економіки на окупованих територіях, з метою першочергового забезпечення продовольчого та промислового постачання Вермахту, а також підтримки місцевої економіки відповідно до потреб Третього райху73. Штаб безпосередньо підпорядковувався райхсмаршалу та Східному штабу економічного керівництва. Він мав звітувати також головнокомандуванню Вермахту й Управлінню військової економіки й озброєнь для координації дій усіх зацікавлених органів і своєчасного ухвалення рішень74. Попередні плани нацистів не враховували, що господарський комплекс України може зазнати тотальної руйнації та евакуації радянськими органами, що значно вплинуло на темпи та ступінь відбудови економіки окупованої території. Не виправдалися сподівання власників концернів, які заздалегідь поділили між собою всі значущі підприємства, на отримання значних прибутків від їхньої діяльності.

Військове управління, згідно з планом «Бліцкриг», планувалося встановити на короткий період – до створення цивільних органів влади Міністерством Райху для окупованих східних областей. Обов’язком військової влади було забезпечення всім необхідним Вермахту й «умиротворення» окупованих земель.

За наказом Гітлера від 17 липня 1941 р., на окупованих східних територіях вводилося цивільне управління. З 1 серпня 1941 р. територію Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської (без північних районів) областей було об’єднано у дистрикт «Галичина» з центром у Львові. Він увійшов до складу Генерал-губернаторства, тобто не інкорнованих безпосередньо в Німеччину польських земель. Південні території увійшли до складу губернаторств, підпорядкованих Румунії: Ізмаїльську область було включено до губернаторства «Бессарабія», Чернівецьку – до губернаторства «Буковина», Одеську область, а також південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей – до губернаторства «Трансністрія». На відміну від попередніх губернаторство «Трансністрія» формально не увійшло до складу Румунії. Остання отримала німецький мандат на здійснення тимчасового управління та економічну експлуатацію території між Дністром і Бугом, причому 15 березня 1944 р. цю територію було повернуто в управління німецькому військовому командуванню.