Економічна історія України том 2
.pdf27. Господарське становище західноукраїнських земель (1918–1939) |
301 |
49,7% території й 54,6% населення провінції перейшло у підпорядкування крайових центрів історичних коронних територій. Усталені господарські зв’язки між сільськогосподарськими територіями й морськими портами були зруйновані, економіці краю завдали нищівного удару, проте королівський уряд не зважав на вимушені економічні втрати, оскільки мета адміністративних змін визначалася політичними міркуваннями: треба було знищити підоснову зростання регіоналізму і врешті на справі інкорпорувати приєднану, але так і не підкорену бунтівну провінцію. Бессарабія та Буковина були фактично перетворені на прифронтові зони, прискореними темпами розгорталося будівництво воєнно-стратегічних об’єктів, усі витрати на утримання місцевої адміністрації та реалізацію соціальних проектів були скорочені. Цілком відверто прем’єр на зустрічі з місцевою адміністрацією Бессарабії заявив, що всі думки уряду підпорядковані ідеї забезпечення країни гарматами і нічого, крім траншей і дотів, будуватися в краї за державний кошт не буде115.
Різкий поворот Румунії в напрямі зближення з гітлерівською Німеччиною прискорив силове розв’язання «українського питання» – 27 червня 1940 р. радянські війська захопили Північну Буковину і Бессарабію.
3. Українські землі у складі Чехословаччини
Приєднанням Закарпаття до Чехословацької республіки (ЧСР) у 1919 р. було покладено початок новому, багато в чому суперечливому, але важливому й у цілому значно позитивнішому, порівняно з попереднім періодом перебування в складі Австро-Угорщини, етапові в соціально-економічному й національно-культурному розвитку цього самобутнього українського краю. Адже Чехословаччина була єдиною серед новопосталих після Першої світової війни держав Центрально-Східної Європи, яка до самого кінця міжвоєнного періоду зберігала ліберальну демократичну систему, з виборним двопалатним парламентом, представницьким урядом і верховенством закону.
Ще й сьогодні цей невеликий період (1919–1939 рр.) у багатовіковій історії Закарпаття оцінюється неоднозначно: від тверджень деяких сучасних чеських авторів про те, що «перша Чехословацька республіка знаменувала для Підкарпатської Русі (під такою назвою Закарпаття увійшло до складу ЧСР. – Авт.) період громадянської свободи, гарантувала національний розвиток, почали вирішуватися економічні проблеми, нагромаджені в австро-угорському минулому»; що «протягом 20 років ця територія пережила найбільший національний, культурний і, на кінець, й економічний розквіт за всю свою історію» і до висновків окремих вітчизняних дослідників про те, що чехословацький уряд ігнорував міжнародні зобов’язання, свої обіцянки та національні і соціальні інтереси закарпатців; «ставився до Закарпаття як до колоніальної провінції, аграрно-сировинного придатка до Чеських земель»; здійснював щодо нього «відверто дискримінаційну економічну політику», безжалісно експлуатуючи природні ресурси й населення краю; «проводячи щодо нього, як і його попередниця – угорська влада – денаціоналізаторську політику»116.
Між цими діаметрально протилежними твердженнями є й досить розважливі судження, насамперед вчених з української діаспори. На нашу думку, вони більше відповідають реальній ситуації у міжвоєнному Закарпатті. Зокрема, оці-
302 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
нюючи майже 20-річний період перебування Закарпаття в складі Чехословаччини, більшість дослідників переконана, що, наприклад, «хоч як важко йшло життя на Підкарпатській Русі під управою чеської бюрократії, та все ж воно розвивалося під кожним оглядом краще, як за мадярів» (В.Пачовський); «що включення Закарпаття
врамки ЧСР – це була, безперечно, зміна на краще» (П.Стерчо); що «на відміну від міжвоєнних Польщі та Румунії, де політичне, культурне та соціально-економічне становище українців погіршало (порівняно з довоєнним австрійським періодом), у Чехословаччині становище русинів/українців покращало», адже вони «опинилися
вдоброзичливому політичному середовищі» (П.-Р. Магочій); що «доля українців Закарпаття в цей час значно поліпшилася», тому що «чехи дозволили карпатоукраїнцям більшу міру політичної та культурної самореалізації, ніж вони будь-коли мали», а «чеський уряд у свої населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав» (О.Субтельний); що «чеське панування на Закарпатті позначилося рядом реформ, більшість яких мала позитивні наслідки» (В.Маркусь); що «в умовах демократичного режиму Чехословацької республіки «Підкарпатська Русь»… прискореним темпом проходила початковий етап буржуазно-демократичного розвитку, доганяючи центральну частину регіону і наближаючись до західних зразків культури й організації суспільства» (І.Поп)117.
Утім, уже сам процес визначення головних напрямів, пріоритетів, форм, методів і навіть мети та ідейних засад чехословацької політики щодо Закарпаття був складним і суперечливим. Як свідчать численні документи, ці питання неодноразово обговорювалися й гостро дискутувалися і в уряді, і в парламенті, і в керівництві різних політичних партій і блоків, і в оточенні президента ЧСР. І це зрозуміло, адже спадщина багатовікового угорського панування на цій землі дісталася Чехословацькій республіці дійсно досить жалюгідна. До її складу відійшла «територія із багатонаціональним, соціально слабо структурованим, політично нерозвиненим і національно недоконституйованим суспільством, якому треба було пройти антипатріархальну революцію, зробити господарство закарпатського селянина товарним, втягнути його в систему економічного самозахисту від докапіталістичних форм фінансового визиску, лихварства, що поставили в кінці ХІХ ст. закарпатське село на коліна…»118.
Про те, що чехословацькі правлячі кола були в цілому добре обізнані з проблемами Закарпаття і зацікавлені в їх розв’язанні, свідчить, зокрема, промова в Ужгородському жупанаті президента Чехословацької республіки Т.Масарика 23 вересня 1921 р.: «Задовго ще до війни я уважно стежив за вашими справами. Люд Підкарпатської Русі був дуже довго політично і суспільно утискуваний, а духовно просто закріпачений. Через це сталося так, що між людом і так званою інтелігенцією постала глибока прірва. Ваша інтелігенція має тепер спеціальне і тяжке завдання. Інтелігенція без духовного зв’язку з людом, без національного коріння легко розпадається на численні ворогуючі між собою партії і фракції, з яких кожна має мету, зовсім незрозумілу для люду. Цьому мусимо запобігти. Культурне і господарське піднесення руського люду є через це таким нагальним завданням. Відчувається потреба інтенсивної праці – шкільної, виховної, гігієнічної і народногосподарської… Будьте ж усі переконані, що я щиро зацікавлений у добробуті Підкарпатської Русі та її люду»119.
27. Господарське становище західноукраїнських земель (1918–1939) |
303 |
Усвідомлюючи сукупність політичних, господарських і культурних проблем Закарпаття, керівники ЧСР у той же час бачили головне завдання у поступовій інтеграції приєднаного краю до державно-політичної й соціально-економічної системи своєї республіки. Утім, якщо зусилля чехословацької влади з впровадження в життя краю політичної системи, заснованої на засадах демократії, значною мірою мали успіх, то економічні умови життя більшості закарпатських українців за часи чехословацького правління не зазнали значного покращення. Економіка Закарпаття протягом 20-річного періоду не інтегрувалася значною мірою в господарський комплекс міжвоєнної Чехословаччини120.
До складу новоутвореної Чехословаччини увійшли 21% території і 26% населення Австро-Угорщини, але майже 70% усієї промисловості. Протягом двох-трьох повоєнних років ця промисловість була повністю відновлена і мала значний експортний потенціал121. Хоч економічне становище Чехословаччини було підірване світовою економічною кризою 1921–1923 рр., їй вдалося, на відміну від інших країн регіону, досить швидко вийти з кризи, насамперед завдяки подоланню інфляції та зміцненню чехословацької валюти. Крона стала однією з найстабільніших валют
вЄвропі. Вже у 1924 р. виробництво промислової продукції на 7%, а валовий національний продукт – більш ніж на 10% перевищили довоєнний рівень. На середину 20-х рр. стабілізується й економіка ЧСР, починається її значне піднесення, формується єдиний господарський комплекс з розгалуженою промисловою структурою, з сільським господарством, що розвивається, з активними міжнародними торговельними зв’язками. Зокрема, на початок 1929 р. промислові показники збільшилися на 41%, а сільськогосподарські – на 28%. Не випадково другу половину 20-х рр. ХХ ст. прийнято називати «золотими роками» Чехословаччини, маючи на увазі насамперед її економічне становище. На той час це була розвинута індустріальноаграрна держава із модернізованим виробництвом і сучасною інфраструктурою, в якій понад 40% самодіяльного населення було зайняте в промисловості, торгівлі й на транспорті, а 37% – у сільському господарстві. Вона посідала п’ятнадцяте місце
всвіті за величиною національного прибутку на душу населення, а в 30-ті рр. увійшла до першої десятки індустріально розвинутих держав світу122.
Соціально-економічна політика всіх урядів Першої Чехословацької республіки була спрямована насамперед на зміцнення позицій національної буржуазії. Уже на середину 20-х рр. чеським підприємцям вдалося відтиснути своїх німецьких і угорських конкурентів з панівних позицій в економіці країни. Цьому сприяли аграрна й грошова реформи, спрямовані проти інонаціональних землевласників і капіталу, закони про введення високого мита на імпортовані товари, залучення значних іноземних кредитів та інвестицій для економічної інтеграції окремих історичних регіонів, створення розвинутого внутрішнього ринку й реструктуризації промисловості, розвитку розгалуженої транспортної мережі, електрифікації країни тощо. Інтенсивно розвивався процес концентрації виробництва і капіталу, створення національних картелів й синдикатів, який призвів до того, що понад 80% всього капіталу було зосереджено у чверті акціонерних компаній. Провідне місце
векономіці ЧСР посіли такі величезні підприємства, як воєнно-промисловий концерн «Шкода», Вітковіцькі металургійні заводи, Празьке металургійне товариство,
304 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
концерн з виробництва взуття Т.Баті й ін. Вісім найбільших банків володіли майже 70% банківського капіталу.
Разом з тим найсерйознішою господарською проблемою Чехословаччини протягом усього міжвоєнного періоду було те, що економічний потенціал різних частин республіки був далеко не однаковим і процес їх інтеграції протікав дуже складно. Наприклад, на середину 20-х рр. ХХ ст. питома вага зайнятих в промисловості у Словаччини була в 2 рази, а в Закарпатті – більш ніж у 4 рази нижчою, ніж в Чехії. Зокрема, Закарпаття, на яке припадало 9% території і близько 5% населення країни, мало тільки 0,7% виробничих потужностей, споживало в 25 разів менше електроенергії на душу населення, ніж у Чехії та Моравії123. Воно було патріархальною і землеробською за своїм укладом частиною країни, багатою місцевими продуктами, шкірою й іншою сировиною, але не маючою жодного підприємства з переробки сировини, шкіри, м’яса тощо. Усе це вивозилося для переробки в інші регіони, а потім як готовий продукт ввозилось знову в Закарпаття і реалізовувалось за високими цінами.
Нерівномірність економічного розвитку продовжувала зберігатись і надалі, незважаючи на спроби чехословацького уряду покращити ситуацію. За даними перепису 1930 р., 71,6% самодіяльного населення Закарпаття було зайнято в сільському господарстві чи на роботах, пов’язаних із лісом (а серед русинів-українців краю цей показник був ще вищим – 82%) і лише менше 11% – у промисловості й ремеслі. Майже всю торгівлю й дрібну промисловість було зосереджено в руках місцевих угорців і євреїв, які становили відповідно 15,4% та 12,8% населення краю, або чехів, які на той час становили майже 3% населення Закарпаття124. Чеський та іноземний фінансовий капітал все активніше проникав у всі сфери економічного життя краю, насамперед у ті галузі, що при найменших витратах давали найвищі прибутки. У 1931 р. в Словаччині й на Закарпатті діяли 14 іноземних акціонерних товариств зі статутним капіталом у 283 млн крон125.
Серед основних заходів чехословацького уряду, спрямованих на поліпшення економічної ситуації в Закарпатті, найважливішою була аграрна реформа. Проведення земельної реформи було найголовнішою потребою. Адже більше половини земельної площі краю належало великим австрійським і угорським землевласникам, державі та церкві. Граф Шенборн-Бухгейм мав 133 тис. га землі, держава – 322 тис. га, а церква володіла понад 15 тис. га найродючої землі. Більше 600 тис. га належало дрібним сільським господарям, яких налічувалося понад 410 тис. душ (приблизно 63 тис. селянських господарств), тобто на одного дрібного землероба припадало близько 0,67 га землі126. Безземелля змушувало закарпатських селян масово вдаватися до кабальної оренди, здольщини, відробітків за мізерну частину урожаю. Великою перешкодою на шляху раціонального господарювання були несприятливі умови землекористування – низька продуктивність переважно екстенсивного сільськогосподарського виробництва, обумовлена природними, географічними та суспільно-історичними чинниками, велика роздрібненість землі, черезсмужжя тощо. Злидні й голод були масовим явищем на Закарпатті в перші повоєнні роки, тому першим кроком чехословацької влади було створення у 1919 р. в Ужгороді Краєвого зернового союзу, в обов’язки якого входила закупка за кордо-
27. Господарське становище західноукраїнських земель (1918–1939) |
305 |
ном, головним чином у Румунії, зерна та його розподіл серед населення Закарпаття, що потерпало від голоду127.
У 1919–1920 рр. у ЧСР була проведена аграрна реформа, яка торкнулася й Закарпаття. Зокрема, згідно з так званим заборовим законом, ухваленим Національними зборами у квітні 1919 р., держава набула права земельного відчуження (конфіскації за грошову винагороду) у власників, які володіли землею понад 150 га, з передачею за викуп малоземельним селянам. Для проведення аграрної реформи на Закарпатті наприкінці 1920 р. в Ужгороді була створена «Окружна (обласна) канцелярія державної земельної служби», якою протягом 1921–1923 рр. було відчужено 239 тис. га землі, що належала 104 великим землевласникам. З них близько 60 тис. га було передано 30 тис. сільських родин (130–160 тис. осіб), які проживали у 250 селах або поселеннях краю і з яких близько 6 тис. були безземельними (вони отримали по 1,5 га землі). Власниками іншої, більшої, частини конфіскованої землі стали держава, чеські колоністи та сотні змішаних акціонерних товариств й компаній, найбільшою з яких була фірма «Латориця» з французьким, швейцарським і чеським капіталом, що практично за безцінь викупила у графа Шенборна понад 130 тис. га закарпатської землі та лісів128.
Отже, аграрна реформа частково розформувала найбільші землеволодіння, що колись були власністю угорської аристократії та поміщиків, дещо змінила соціальне обличчя закарпатського села. Адже зросла питома вага середнього селянства, яка володіла 5–10 га землі. Земля ставала об’єктом купівлі-продажу, що приводило в рух закарпатське суспільство в напрямі до ринкової економіки. Цьому сприяло і відкриття в 1920 р. в Ужгороді першого в історії Закарпаття Підкарпатського банку для збереження грошової маси населення та надання кредитів, а згодом відкриття філіалів Чехословацького промислового банку, Словацького аграрного банку та інших банківських установ: у 1929 р. в краї їх діяло 16. Не менш важливим у цьому плані був розвиток кооперативного руху в Закарпатті, який набув особливо широкого розмаху після ухвалення відповідного закону в 1926 р. Зокрема, були створені Крайовий дружствений (кооперативний) союз в Ужгороді та Торговельний союз господарських дружств (кооперативів), а також сотні різних місцевих кооперативів – кредитних, господарських, споживчих і за окремими галузями господарської діяльності. На кінець 1935 р. в Закарпатті було 357 різних кооперативів, але найбільше з них було організацій кредитної кооперації – 172, які розпоряджалися пайовим капіталом понад 3 млн крон. Членами кредитних товариств були понад 47 тис. осіб, переважно селяни, які використовували кредити насамперед для оплати придбаних земельних ділянок. Про розміри кредитної діяльності в Закарпатті свідчать такі дані: у 1935 р. від членів кооперативів було прийнято майже 77,5 тис. векселів, переважно на суми від 500 до 1000 чехословацьких крон. А обіг Крайового дружственого союзу як фінансового центру кооперативів Закарпаття становив майже 800 млн крон. Ним, зокрема, було надано кредитів на суму 32,5 млн крон129. Отже, кооперація за підтримки держави стала у міжвоєнні роки одним з важливих факторів економічного життя на Закарпатті.
Позитивним моментом проведення земельної реформи було й те, що сільське господарство Закарпаття насамперед завдяки чеським фахівцям зробило крок впе-
306 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
ред у напрямі меліорації та інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, підвищувалася його технічна озброєність, змінювалася структура земельних угідь, посівних площ, спеціалізація, завдяки чому врожайність зерна зросла на 50%, а також зростала продуктивність тваринництва, відкривалися нові можливості для розвитку лісного господарства, садівництва і виноградарства. Наприклад, на здійснення різнопланових робіт з меліорації (регуляція водяних потоків та укріплення берегів річок, розбудова дамб, гребель і мостів, дренажні й осушувальні роботи, постачання води сільським общинам тощо) протягом 1921–1935 рр. держава витратила понад 80 млн крон. На розвиток лісного господарства, яке посідало важливе місце в економіці Закарпаття, оскільки майже половина території краю була покрита лісами, чехословацький уряд виділяв значні інвестиції, що спрямовувалися на будівництво лісних і вузькоколійних залізничних доріг, упорядкування водних потоків для сплаву лісу й інші акції, що створювали також нові робочі місця для місцевого населення, а на розвиток традиційного для Закарпаття виноградарства (розширення площ і асортименту сортів, охорону виноградників від шкідників, будівництво державних винних погребів, організацію виставок і торгів вина тощо) держава за період з 1919 по 1935 рр. виділила 7 млн крон130. Чехословацький уряд уперше організував на Закарпатті низку землеробських дослідних станцій, шкіл та інших державних і громадських інституцій, котрі здійснювали агротехнічну, організаційну, пропагандистсько-просвітницьку діяльність серед місцевого населення, що сприяло поступовому перетворенню закарпатського селянина-робітника на землеробського підприємця-ґазду.
Та практичні наслідки реформи були досить обмеженими і не вирішували земельного питання. І наприкінці 1930-х рр. значна кількість земель Закарпаття перебувала в руках великих землевласників (бл. 20%, або 239 тис. га), а також держави і церкви, тоді як близько 70% сільських господарів краю мали менш ніж 2 га землі та лише 18% мали від 2 до 5 га131. Зокрема, як свідчать статистичні дані, понад 110 тис. дрібних сільських господарств володіло удвічі меншою площею землі, ніж 708 великих землевласників: якщо на одного дрібного сільського господаря припадало в середньому 3,5 га землі, то на одного великого землевласника-ґазду понад 1100 га132. Значно відставало Закарпаття від інших частин Чехословаччини й за рівнем забезпечення сільського господарства тяглою силою та механізаторськими приладами. У 1925 р. лише 82 тис. господарств краю використовували як тяглову силу одного коня, тоді як інші 30 тис. господарств не мали жодного. А із загальної кількості сільськогосподарських машин на Закарпаття приходилось лише 8%, тоді як на Словаччину – 18, а на Чехію – 56%133. Сільська біднота Закарпаття, особливо гірських районів, через малоземелля і далі змушена була вдаватись до кабальної відробіткової оренди, здольщини та інших феодальних форм земельних відносин, щороку відправляючись на сезонні роботи в поміщицькі господарства рівнинних областей, а також шукати роботу в Чехії, а то і далеко за кордоном, наприклад в Америці, Канаді, Аргентині134. Щорічно від 50 до 70 тис. закарпатських сільськогосподарських робітників були безробітними135. Важке становище закарпатських селян погіршувалося також через непосильне державне оподаткування, яке часто доповнювалося насильницьким і протизаконним стягуванням податкових
27. Господарське становище західноукраїнських земель (1918–1939) |
307 |
боргів місцевими державними службовцями. Чехословацька влада не мала успіху й у переміщенні верховинських фермерів із гірських селищ на родючіші низини південної частини Закарпаття. Урожайність у Закарпатті і в 1937 р. була на 64% нижчою, ніж у Чехії136.
Щодо промисловості Закарпаття, то після розпаду Австро-Угорщини вона опинилася в повному застої, адже до війни практично вся економіка краю була зорієнтована на Угорщину і втрата угорського ринку було тяжким ударом для тих небагатьох підприємств землеробної, лісової, видобувної та обробної промисловості, що існували в ньому. А в інших частинах Чехословаччини, а також в Польщі та Румунії, зв’язаних з ЧСР торговельними угодами, промислова продукція Закарпаття стикалася з великою конкуренцією: чимало підприємств краю вимушені були припинити свою діяльність, а нові галузі промисловості відкривалися дуже повільно і в обмежених кількостях. І все ж промислові підприємства краю, що складались переважно з двох типів – державних і приватних, поступово пристосовуваючись до потреб внутрішнього й зовнішнього ринку, збільшували випуск своєї продукції. Водночас за рахунок сільського зростала чисельність неземлеробського населення Закарпаття. Зокрема, протягом 1921–1930 рр. зайнятість населення в промисловості збільшилася з 63 до 85,5 тис. осіб, відповідно у торгівлі – з 28 до 41,5 тис., на транспорті – з 15 до 23 тис. Сільських робітників, які працювали поденниками, наймитами, чорноробами, будівельниками, налічувалося 100–110 тис. Отже, загальна кількість робітників найманої праці становила в Закарпатті у 1930 р. 250–270 тис. осіб137.
Провідною галуззю Закарпаття у міжвоєнні роки була лісозаготівельна й деревообробна промисловість, швидкий розвиток її обумовлювався великою кількістю лісів, що займали 48,5% території краю (понад 612 тис. га), зростанням попиту на такі цінні породи карпатського лісу, як смерека, ялиця, дуб, бук та ін., а також значною увагою до неї держави, яка володіла майже половиною всіх лісів краю і вкладала в цю прибуткову галузь чималі кошти. Про обсяг лісозаготівель можна судити з даних трьох дирекцій державних лісів – Ужгородської, Буштинської та Рахівської, яким належала ціла низка великих лісопильних заводів, більшість з яких була побудована у 1920-х рр. і обладнана за останнім словом техніки. Якщо у 1921–1925 рр. ними було заготовлено 512 тис. куб. м деревини, то в 1926–1930 рр. – 766 тис. куб. м. Масштабній експлуатації «зеленого золота» Карпат сприяло прокладення густої сітки вузькоколійок з лісових масивів до деревообробних підприємств, спорудження гребль-водозборів з метою підняття рівня води в закарпатських річках для сплаву деревини на нижні склади тощо138.
Найцінніші породи із закарпатських лісів вивозили на переробку в чеські землі, до Угорщини, Австрії, Німеччини й інших європейських країн. Частина заготовленої деревини перероблювалась на державних і приватних підприємствах, яких у Закарпатті у міжвоєнні роки налічувалося близько 50. До найбільших із них слід віднести підприємства, які належали дирекціям державних лісів, наприклад, Ужгородську меблеву фабрику «Мундус», де працювало від 250 до 400 робітників, а також акціонерним товариствам «Латориця», «Сольва», «Кронбергер», «Ріхард Фреєр і Компанія» та ін. Зокрема, остання володіла сірниковою фабрикою «Вул-
308 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
кан» у Чинадійово потужністю у 10 млн коробок на рік, що повністю задовольняло потреби місцевого населення у сірниках. Окремі підприємства експортували свою продукцію до зарубіжних країн. Так, вироби лісопильного заводу у Вишкові експортували в Італію, Іспанію, а продукцію деревообробного підприємства в Нижньому Бистрому – навіть в Англію.
Значним попитом на внутрішньому і зовнішньому ринках користувалася продукція закарпатських лісохімічних заводів, пов’язана головним чином з військовими замовленнями. На трьох найбільших у Центральній Європі лісохімзаводах – Перечинському, Свалявському і Великобичківському, споруджених ще в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. і реорганізованих у міжвоєнні роки чеським капіталом (належали акціонерним товариствам), щороку перероблювалося 300 тис. куб. м букової деревини. Тут, безпосередньо в цехах, на заготівлі й транспортуванні лісу, працювало 5–6 тис. робітників139.
Традиційними галузями виробництва в Закарпатті у міжвоєнні роки, як і раніше, був видобуток солі, розробка рудних і нерудних покладів. Видобуток солі був зосереджений на Солотвинських солекопальнях. Це було єдине державне підприємство, яке з 1920 р. постачало різні види солі для всієї Чехословацької республіки. За рахунок технічного удосконалення, механізації виробничих процесів тут постійно зростав обсяг видобутку солі. Якщо перед Першою світовою війною в шахтах Солотвинського солерудника добували щодня 40 вагонів солі, то у 1920-х рр. – 50 і більше вагонів140.
Дальшого розвитку набула розробка нерудних покладів: граніту, каоліну, мармуру, вогнетривких і гончарних глин, вапняку, андезиту, трахіту, ріоліту, вулканічного туфу тощо. Зокрема, кам’яні кар’єри у передмістях Ужгорода, Мукачевого, Севлюша та Хуста були обладнані сучасними машинами і виробляли щороку 5 тис. вагонів (35 тис. куб. м) добротного шляхового й будівельного матеріалу. Щебінь Радванського кар’єру в передмісті Ужгорода, на якому працювало 200–300 робітників, використовувався, наприклад, для будівництва залізничних мостів і тунелів краю, а також експортувався в Угорщину, а щебінь Кам’яницького кар’єру широко використовувався під час будівництва адміністративних і приватних будинків
вУжгороді141. Власне, будівельна промисловість Закарпаття охоплювала низку цегельно-черепичних підприємств, що діяли в Ужгороді, Мукачевому, Береговому, Севлюші й Хусті. Зокрема, у Береговому на трьох заводах, що належали цегельночерепичному акціонерному товариству «Конт і Вінклер», працювало 600 робітників142.
Зазнали подальшого розвитку й традиційні для Закарпаття галузі харчової промисловості, зокрема борошномельна. До неї належали парові та водяні млини, власниками яких були казна, підприємці-орендарі, заможні селяни. На початку 30-х рр. у краї налічувалося понад 600 діючих млинів, у тому числі 64 парових, найбільш технічно обладнані з яких працювали в Ужгороді, Мукачевому, Береговому, Буштині, Тересві, Чинадійовому тощо. Щороку ними перероблювалося на борошно 15 тис. вагонів, або близько півмільйона центнерів зерна (пшениця, жито, кукурудза та ін.)143.
Досить розвинутою галуззю харчової промисловості було винокуріння. Так,
всередині 1930-х рр. три найбільші спиртогорілчані заводи – Ужгородський, Му-
27. Господарське становище західноукраїнських земель (1918–1939) |
309 |
качівський і Севлюський викурювали близько 14 тис. гектолітрів спирту, а 15 інших, менших, винокурень краю виробляли до 8 тис. гектолітрів. Щоправда, розширенню їх виробництва перешкоджали дії чеських і словацьких монополістичних об’єднань і встановлені державою квоти на виробництво та збут спиртних виробів, внаслідок чого спиртогорілчана промисловість Закарпаття могла виробляти лише одну третину всієї кількості реалізованих спиртних виробів – решту зовозили зі Словаччини та Чехії144.
У міжвоєнні роки на Закарпатті діяли також кілька добре обладнаних технічно скотобоєнь, олійниць, оцтових, виноробних заводів та інших підприємств з переробки сільськогосподарської сировини. По одному підприємству були представлені в Закарпатті пивоварна промисловість – завод Шенборна в Підгорянах поблизу Мукачевого, що виробляв щороку 30 тис. гектолітрів пива, яке користувалося попитом навіть у чеських землях, і тютюнова промисловість – мукачівська фабрика, що випускала сотні тисяч цигарок з місцевої сировини і на якій працювало 600 робітників (здебільшого жінки)145.
Поряд з розвитком фабрично-заводської промисловості у міжвоєнному Закарпатті зберігалося і розширювалося й дрібне виробництво, зокрема діяло 18 тис. промислово-ремісничихконцесійнихзакладів, сотніпідприємствремісничо-кустар- ного типу, що здебільшого були зосереджені в містах і містечках краю і на яких було зайнято не більше 5 робітників. Наприклад, у 1930 р. в Ужгороді працювало понад 600 таких дрібних підприємств, переважно кустарних майстерень, на яких було зайнято близько 3 тис. осіб. Поширенню домашніх промислів, ремесла сприяли організація на місцях фахових курсів, виставок виробів, міських і сільських ярмарків, діяльність промислово-ремісничих спілок і торговельних акціонерних товариств тощо. Продукція закарпатських кустарів-ремісників користувалася попитом по всій Чехословаччині та за кордоном146.
Розвиток сільськогосподарського і промислового виробництва вимагав дальшої електрифікації краю. На початку 1920-х рр. в окремих містах і містечках (Ужгороді, Мукачевому, Береговому, Великому Березному, Хусті, Іршаві, Тячеві) існували електростанції, які працювали на парових двигунах незначної потужності й належали міським управам і окремим власникам. З 1925 р. всі ці підприємства були підключені до «Підкарпатських електричних заводів». З метою розширення електрифікації та її централізації у 1929 р. в Ужгороді було створено акціонерне товариство «Підкарпатські електрарні», яке наступного року розпочало будівництво в Ужгороді парової електростанції з трифазовою розподільною сіткою, а також гідроелектростанції з каналом у с. Невицьке до Ужгорода. На спорудження цього гідровузла було витрачено 30 млн крон. Електростанція щороку виробляла 20 млн кіловат-годин електроенергії, яка поставлялась у все Закарпаття і навіть до Східної Словаччини. На кінець 1935 р. електроенергією були забезпечені 65 міст і сіл Закарпаття з населенням понад 215 тис. осіб. Утім, незважаючи на очевидний прогрес, Закарпаття, порівняно з Чехією, продовжувало відставати у використанні електроенергії, особливо в сільський місцевості, де було електрифіковано лише 13% сільських громад краю147.
Велику увагу приділяв чехословацький уряд розвитку в Закарпатті шляхів сполучення з метою зв’язати край зі Словаччиною та Чехією і створити більш спри-
310 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА
ятливі умови для поглиблення торговельно-економічних відносин у рамках єдиного господарського комплексу. При цьому враховувались і військово-стратегічні міркування – використати територію Закарпаття як міст, який би зв’язував Чехословаччину із її союзницею Румунією (оборонна концепція так званої Малої Антанти для протистояння територіальному ревізіонізму з боку Угорщини).
Щодо залізничного сполучення, то тут ще до світової війни були прокладені залізниці, які з’єднували Закарпаття з Угорщиною, Румунією, Трансильванією і Галичиною. На початку 1920-х рр. протяжність залізниць у Закарпатті (разом з вузькоколійками) становила 600 км, тобто на 1 км залізничних шляхів припадало 20 кв. км площі (в Чехії, для порівняння, – трохи більше 8 кв. км площі). Тому в урядових колах ЧСР розроблялися плани щодо розширення на Закарпатті мережі залізничного сполучення, насамперед в напрямку Словаччини і Чехії, а також Румунії та Польщі. І хоча були продовжені окремі залізничні дільниці й побудовані кілька залізничних станцій, більшість проектів чехословацької влади залишилися нереалізованими через несприятливу міжнародну ситуацію, фінансові проблеми та нетривалість існування Першої Чехословацької республіки148.
Кращими були її досягнення в будівництві на Закарпатті мережі сучасних і ремонті старих доріг, мостів та інших комунікаційних об’єктів. На початку 1920-х рр. у краї було всього 2 тис. км державних, муніципальних і сільських доріг, тобто на 1 км шляхів припадало 6 кв. км площі, тоді як у Чехії, Моравії і Сілезії – 1,45 кв. км площі. Тому в міжвоєнні роки за рахунок держави і місцевих бюджетних асигнувань активно споруджувалися й упорядкувалися шосейні шляхи, в тому числі й головний, що перетинав усю територію краю із заходу на схід на його південному кордоні. Від 1920 до 1933 рр. на Закарпатті було прокладено кам’яних, бетонних і асфальтових шляхів понад 170 км, інших шляхів – 400 км, споруджено десятки мостів, у тому числі залізобетонних і залізних в Ужгороді, Великому Бичкові, Рахові, Іршаві й інших містах краю149.
У1929 р. для повітряного сполучення в Ужгороді був споруджений аеродром,
атакож залізобетонні ангари для літаків, адміністративний будинок і житло для службовців. Ужгород одержав повітряний зв’язок з іншими містами Чехословаччини та сусідніми країнами.
До позитивних наслідків господарської політики на Закарпатті слід віднести
йбудівництво нових шкіл, лікарень, адміністративно-господарських і культурних об’єктів, багато з яких функціонують і нині. Небаченого розмаху, наприклад, набрало будівництво в адміністративному центрі краю –Ужгороді: у 1920–1938 рр. кількість будинків у місті зросла майже втричі – з 1274 до 3300, а населення – в півтора рази (з 20,5 до 35 тис. осіб). На розбудову й впорядкування міських комунікацій (водопровід і каналізація), влаштування вулиць, регулювання русла р. Уж,
атакож розв’язання низки фінансових і технічних проблем було витрачено понад 180 млн крон, з них лише 30 млн – з міського бюджету, решту виділила держава150. Прикрасою Ужгорода стала збудована протягом 1934–1936 рр. у конструктивістському стилі за проектом чеського архітектора А.Крупки будова Земської управи (Крайового уряду) Підкарпатської Русі, що обійшлася державі в 17 млн крон, а також адміністративний і житловий квартал у центрі міста, відомий як «Галагов»151. За 15 років Ужгород перетворився практично на нове сучасне європейське місто
