Економічна історія України том 2

грами, зорієнтовані на створення нормальних побутових умов для зайнятих на виробництві. Та все ж від початку визволення республіки до закінчення війни тут було відновлено й зведено 10,3 млн кв. м житла (75% від 1940 р.), споруджено 95 630 виробничих та 2600 культурно-побутових приміщень, введено в

дію 137 міських електростанцій, 105 водогонів, 210 лазень і механічних пралень та інших комунально-побутових об’єктів178. На початку 1944 р. в УРСР діяло 2473 їдальні, буфети, закусочні, а до 1 липня 1945 р. – 9158 (51% довоєнного рівня). Тільки на підприємствах Наркомату сільськогосподарського машинобудування на 1 січня 1945 р. функціонувало 147 відділів робітничого постачання, 560 магазинів, 171 торговельна палатка, 11 фабрик – кухонь, 605 їдалень, 177 підсобних господарств, 542 підприємства побуту, 72 риболовних господарства179.

Держава заохочувала розвиток індивідуального городництва як одного з важливих джерел наповнення продовольчого кошика. У 1944 р. під індивідуальними й колективними городами робітників та службовців у республіці було зайнято 200 тис. га землі, а в 1945 р. – 385,5 тис. га, які обробляли 2 млн 630 тис. виробничників180.

Продовольчі труднощі змусили продовжити дію карткової системи, покликаної забезпечити хоча б мінімальний рівень забезпечення життєво необхідними продуктами харчування й предметами першої необхідності.

Відбудовна епопея, що у 1943–1945 рр. лише розгорталася, супроводжувалась величезним напруженням фінансових, матеріальних, людських ресурсів, вимагала від населення нових жертв, терпіння і трудових звершень. Саме завдяки самовідданій праці мільйонів рядових робітників, інженерів, конструкторів, організаторів виробництва промисловість України поставала з руїн. По суті, це була «нова індустріалізація» республіки, хоча й у специфічних умовах війни та повоєнного відродження її економічного потенціалу.

Посилання до розділу 28

1.Хромов П.А. Промисловість України перед Вітчизняною війною. – К., 1945. – С.41.

2.Перехрест О. Сільське господарство України в роки Великої Вітчизняної війни (1941–1945 рр.). –

К., 2010. – С.4.

3.Лаута С.П. Колгоспне селянство Радянської України у роки Великої Вітчизняної війни. – К., 1965. – С.12.

4.Численность скота в СССР: Статистич. сб. – М., 1957. – С.245.

5.Народне господарство Української РСР у 1973 році: Статистич. щорічник. – К., 1974. –

С.264.

6.Перехрест О. Назв. праця. – С.5.

7.Народне господарства Української РСР у 1971 році: Статистич. щорічник. – К., 1972. – С.9.

8.Чернега П.М. Вклад робітників України у зміцнення воєнно-економічної могутності СРСР в роки Другої світової війни (1939–1945). – К., 2004. – С.77.

9.История второй мировой войны. 1939–1945. – М., 1975. – Т.3. – С.384.

10.СимоновН.С. Военно-промышленныйкомплексСССРв1920–1950-егоды: темпыэкономического роста, структура, организация производства и управления. – М., 1996. – С.129.

11.Там само. – С.133.

12.Жуков Г.К. Воспоминания и размышления. – М., 1970. – С.190-191.

13.Симонов Н.С. Назв. праця. – С.133-134.

14.Боротьба за возз’єднання Західної України з Українською РСР. 1917–1939: Зб. док. та матері-

алів. – К., 1979. – С.504-506.

362 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

15.Баран В., Токарський В. Україна. Західні землі. 1939–1941. – Львів, 2009. – С.48.

16.Кучерепа М., Висин В. Волинь: 1939–1941 рр. – Луцьк, 2005. – С.68.

17.Там само. – С.38.

18.Баран В., Токарський В. Назв. праця. – С.53-54.

19.Варецький В.Л. Соціалістичні перетворення у західних областях УРСР (у довоєнний період). –

К., 1960. – С.175.

20.Ярош Б.О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях у 30–50-ті роки ХХ ст.: Історикополітичний аспект. – Луцьк, 1995. – С.106.

21.Історія Волині з найдавніших часів до наших днів. – Львів, 1988. – С.122.

22.Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. – К., 1989 – С.323.

23.Баран В., Токарський В. Назв. праця. – С.51, 52.

24.Нариси історії волинської обласної партійної організації. – К., 1968. – С.58.

25.Історія Волині. – С.112.

26.Баран В., Токарський В. Назв. праця. – С.55.

27.Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. – С.324.

28.Гапій Д. Соціалістичні перетворення на Буковині. – Чернівці, 1949. – С.15-17; Історія міст і сіл Української РСР: Чернівецька область. – Ужгород, 1980. – С.31-40.

29.Ковальчук Г.І. Соціалістична перебудова і перші успіхи розвитку промисловості Північної Буковини (липень 1940 – червень 1941 р. // Історія народного господарства та економічні думки Української РСР. – 1982 – Вип.16. – С.37.

30.Там само. – С.38.

31.Баран В., Токарський В. Назв. праця. – С.59.

32.Гапій Д. Назв. праця. – С.15-17; Нариси історії Чернівецької обласної партійної організації. –

Ужгород, 1980. – С.31-40.

33.Варецький В.Л. Назв. праця. – С.251-261.

34.Історія міст і сіл Української РСР: Чернівецька область. – С.39.

35.Там само. – С.228.

36.Важнейшие решения по сельскому хозяйству за 1938–1940 годы. – М., 1940. – С.365-370.

37.Історія Української РСР: У 8 т, 10 кн. – Т.7. – С.57.

38.Симонов Н.С. Военно-промышленный комплекс СССР в 1920–1950-е годы темпы экономического роста, структура организация и управление. – М., 1996. – С.139.

39.Ермолов А.Ю. Перестройка танковой промышленности СССР. 1941–1942 годы // Отечественная история. – 2004. – №3. – С.32; Історія робітничого класу Української РСР. – Т.2. – К., 1967. –

С.284.

40.Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза. – Т.1. – С.114.

41.Саженюк С.Н. Трудовий подвиг робітників України у Великій Вітчизняній війні. – К., 1985. –

С.75.

42.Історія робітничого класу Української РСР. – Т.2. – С.284; Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза. – Т.1. – С.119.

43.Муковський І.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність: українці на фронтах Другої світової ві-

йни. – К., 1997. – С.37.

44.Історія Української РСР. – Т.7. – С.60.

45.Там само. – С.64.

46.Там само. – С.62.

47.Известия ЦК КПСС. – 1990. – №6. – С.208.

48.Україна: політична історія. ХХ – поч. ХХ ст. – К., 2007. – С.729.

49.Потёмкина М.Н. Эвакуация в годы Великой Отечественной войны на Украине: люди и судьбы. –

Магнитогорск, 2002. – С.51-52.

50.Історія Української РСР. – Т.7. – С.66.

51.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.23. – Спр.24. – Арк.21.

52.Там само. – Арк.24.

53.Там само. – Арк.20.

54.Там само. – Арк.21.

55.Безсмертя. Книга Пам’яті України. – К., 2000. – С.487.

56.Галузевий державний архів СБ України. – Ф.16. – Оп.34 (1951 р.). – Спр.15. – Арк.8-10.

57.Безсмертя. Книга Пам’яті України. – С.444, 485.

58.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.23. – Спр.43. – Арк.17,а.

59.Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941–1945. – Т.1. – С.253, 254.

60.Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза. – Т.1. – С.270.

61.Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941–1945. – Т.1. – С.287.

62.Перехрест О.Г. Назв. праця. – С.21.

63.Там само. – С.22.

64.Там само. – С.25; Лаута С.П. Колгоспне селянство Радянської України у роки Великої Вітчизняної війни. – К., 1965. – С.55.

65.Лаута С.П. Назв. праця. – С.54.

66.Безсмертя. Книга Пам’яті України. – С.487.

67.Історія українського селянства. Нариси: В 2 т. – К., 2006. – Т.2. – С.284.

68.Лаута С.П. Назв. праця. – С.29.

69.Die deutsche Wirtshaftspolitik in den besetzten sowjetischen Gebieten 1941–1943: der Abschlussbericht des Wirtschaftsstabes Ost und Aufzeichnungen eines Angehörigen des Wirtschaftskommandos Kiew. – Boppard am Rhein, 1991. – S.27-28.

70.Преступные цели – преступные средства: Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941–1944 гг.). – М., 1985. – С.40-41.

71.Там само. – С.26.

72.Bundesarchiv-Militärarchiv in Freiburg (далі BA-MA). – Findbuch zum Bestand RW 31.

73.Die deutsche Wirtshaftspolitik… – S.29.

74.BA-MA. – Bestand RW 31. – Akte 241.

75.Eichholtz, Dietrich. Geschichte den deutschen Kriegswirtschaft. – B.III: 1943–1945. – Berlin, 1996. – S.724.

76.Боряк Г., Дубик М., Маковська Н. «Нацистське золото» з України: у пошуках архівних свід-

чень. – Вип.1. – К., 1998. – С.56.

77.Die Bankwirtschaft. – 1944. – №3. – С.61.

78.Щетніков В. Одеса під час фашистської окупації 16 жовтня 1941 – 10 квітня 1944 рр. // Архіви окупації. 1941–1944. – К., 2006. – С.826.

79.Eichholtz, Dietrich. Вказ. праця. – S.725.

80.Державний архів Російської Федерації (далі – ДАРФ). – Ф.7021. – Оп.59. – Спр.17. –

Арк.150.

81.Вєтров І. Фінансова політика нацистської Німеччини та держав-сателітів на окупованій території України (1939-1944 рр.) // Архіви окупації. 1941–1944. – К., 2006. – С.775.

82.Боряк Г., Дубик М., Маковська Н. «Нацистське золото»… – Т.1. – С.58.

83.BA-MA. – Bestand RW 31. – Akte 720. – Bl. 10.

84.Боряк Г., Дубик М., Маковська Н. «Нацистське золото»… – Т.1. – С.54.

85.Державний архів Чернігівської області (далі – ДАЧО). – Ф.Р-3456. – Оп.1. – Спр.473. –

Арк.39.

86.Die deutsche Wirtschaftspolitik… – S.519.

87.Pohl, Dieter. Die Herrschaft der Wehrmacht. Deutsche Militärbesatzung und einheimische Bevölkerung in der Sowjetunion 1941–1944. – München, 2008. – S.192.

88.Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941–1945: Док. и материалы: В 3 т. – К., 1985. – Т.3. – С.257.

89.Там само. – С.453.

90.Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф.3206. – Оп.2. – Спр.193. – Арк.8-9.

91.Там само. – Арк.36-37.

92.BA-MA. – Bestand RW 31. – Akte 260: Berlin, 14.2.44.

93.Вирахувано за даними кількості сільського населення на одиницю площі: Die deutsche Wirtschaftspolitik… – S.432.

94.Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945 рр.) – К., 1999. – С.206.

95.Пентер Т.«Робота на ворога» чи «примусова праця» у вугільній промисловості Донбасу під час окупації 1941–1943 рр. // Укр. іст. журн. – 2005. – №1. – С.37.

364 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

96.Kuczynski T. Entschädigungsansprüche für Zwangsarbeit im «Dritten Reich» auf der Basis der damals erzielten zusätzlichen Einnahmen und Gewinne. Stiftung für Sozialgeschichte des 20 Jahrhunderts, Universität Bremen, 1999. – С.29.

97.Die deutsche Wirtschaftspolitik… – S.529-539.

98.Науменко В.М. Політика Економічного штабу ост в сфері промисловості на території окупованої України: Дис. … канд. іст. наук. – Харків, 2008. – С.153.

99.Вєтров І. Вказ. праця. – С.779.

100.Die deutsche Wirtschaftspolitik… – S.442-443.

101.Там само. – S.444-445.

102.Див.: Перехрест О. Сільське господарство України в роки Великої Вітчизняної війни (1941– 1945 рр.). – К., 2010. – С.42-46.

103.Там само. – С.136.

104.Там само. – С.137.

105.Преступные цели… – С.353-354.

106.Die deutsche Wirtschaftspolitik… – S.458.

107.Загорулько М.М., Юденков А.Ф.Крах плана «Ольденбург» (о срыве экономических планов фашистской Германии на оккупированной территории СССР). – М., 1974. – С.53-54.

108.BA-MA. – Bestand RW 31. – Akte 260: Berlin, 6.9.1943.

109.Riedel M. Bergbau und Eisenhüttenindustrie in der Ukraine unter deutschen Besatzung (1941–1944) // Vierteljahreshefte für Zeitgeschichte. – Heft 3/1973. – S.272.

110.BA-MA. – Bestand RW 31. – Akte 260: Berlin, 14.10.43.

111.Там само. – Akte 260: Anlage zum Schreiben v.17.3.44 Chefgruppe W.

112.Там само. – Akte 972. – Bl. 22-35.

113.Там само. – Akte 375. – Bl. 100.

114.Советская Украина в годы… – С.257, 453.

115.Коваль М.В. Вказ. праця. – С.191.

116.Kuczynski T. Вказ. праця.

117.Kuczynski T. Вказ. праця. – S.21-22.

118.Украинская ССР Великой Отечественной войне Советского Союза 1941–1945 гг.: В 3 т. – К., 1975. – Т.2. – С.459.

119.Історія селянства Української РСР: У 2 т. – К., 1967. – Т.2. – С.312.

120.Буцько М., Лавринович М. Відродження колгоспного села. – К., 1968. – С.77.

121.Украинская ССР… – Т.2. – С.462.

122.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.30. – Спр.62. – Арк.130.

123.Украинская ССР… – Т.2. – С.465.

124.Там само. – С.463, 464.

125.Історія селянства… – Т.2. – С.314.

126.Там само.

127.Історія Української РСР… Т.7. – С.411.

128.Там само. – С.410; ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.30. – Спр.62. – Арк.109; Оп.23. – Спр.3987. – Арк.109, 111-114.

129.Там само. – Арк.45, 111-114; Буцько М., Лавринович М. Назв. праця. – С.78.

130.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.30. – Спр.62. – Арк.238, 239.

131.Там само. – Арк.240.

132.Канєвський О.П. Відбудова і розвиток сільського господарства УРСР. – К., Харків, 1947 –

С.69.

133.Коваль М.В. Роль Тсоавіахіму у соціальному розмінуванні території УРСР (1943–1945 рр.) //

Укр. іст. журн. – 1974. – №2. – С.45.

134.ЦДАВО України. – Ф.Р-2. – Оп.7. – Спр.3353. – Арк.4, 16.

135.Там само. – Арк.17-18.

136.Советская Украина в годы Великой Отечественной войны… – Т.2 – С.339, 345.

137.Російський державний архів соціально-політичної історії. – Ф.17. – Оп.88. – Спр.241. – Арк.9.

138.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.30. – Спр.32. – Арк.12.

139.Там само. – Арк.131, 132.

140.Там само. – Оп.23. – Спр.3987. – Арк.48 зв., 119.

141.Історія українського селянства. Нариси: В 2 т. – К., 2006. – Т.2. – С.324.

142.Історія Української РСР. – Т.7. – С.413.

143.Історія українського селянства… – Т.2. – С.310.

144.Там само. – С.325.

145.ЦДАВО України. – Ф.Р-27. – Оп.17. – Спр.8882. – Арк.47.

146.Канєвський О.П. Назв. праця. – С.188.

147.Там само. – С.173, 174.

148.ЦДАВО України. – Ф.Р-27. – Оп.17. – Спр.8882. – Арк.22.

149.Там само. – Арк.33.

150.Там само. – Арк.1.

151.Канєвський О.П. Назв. праця. – С.62.

152.Там само. – С.54, 58, 59; Українська РСР… – Т.3. – С.218.

153.Українська РСР… – Т.3. – С.223.

154.Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам. 1917–1967. – М., 1968. – Т.3. –

С.95, 169, 170.

155.Бровар О.Б. Вугільна промисловість Донбасу у 40–60-х рр. ХХ ст.: проблеми соціального розвитку. – Донецьк, 2009. – С.95.

156.Історія Української РСР: У 8 т, 10 кн. – Т.7. – С.394-395.

157.Чернега П.М. Вклад робітників України у зміцнення воєнно-економічної могутності СРСР в роки Другої світової війни (1939–1945). – К., 2004. – С.110, 111.

158.Труд. – 1944. – 1 июля, 27 авг., 23, 25 нояб.

159.Головко М.Л., Лисенко О.Є. Профспілки України у період Великої вітчизняної війни 1941– 1945 рр. – К., 2002. – С.135.

160.Історія робітничого класу Української РСР: У 2 т. – К., 1967. – Т.2. – С.314.

161.Там само. – С.402.

162.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.23. – Спр.606. – Арк.150-154, 186-191.

163.Історія Української РСР. – Т.7. – С.404.

164.Там само. – С.404-405.

165.Тітіка О. Функціонування об’єктів місцевої промисловості України в 1943–1945 рр. // Сторінки воєнної історії України. – 2008. – №11. – С.357.

166.Там само. – С.358.

167.Там само. – С.357.

168.Возрождение прифронтовых и освобождённых районов СССР в годы Великой Отечественной войны. – С.214.

169.Історія Української РСР. – Т.7. – С.406-408.

170.Там само. – С.408-409.

171.Хойнацька Л.М. Відновлення машинобудівної індустрії України та його соціальні наслідки

(1943–1950 рр.). – К., 2003. – С.77.

172.ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.7. – Спр.597. – Арк.104, 105.

173.Державний архів Донецької області. – Ф.-П-326. – Оп.4. – Спр.133. – Арк.8.

174.Потильчак О.В. Радянський військовий полон та інтернування в Україні (1939–1954). – К., 2004. – С.206–353.

175.Полян П. Не по своей воле… История и география принудительных миграций в СССР. – М., 2001. – С.247.

176.Чернега П.М. Підготовка робітничих кадрів і промисловості України в роки Другої світової війни. // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. – К., 2005. – Вип.9, Ч.3. – С.172.

177.Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945 рр.). – К., 1993. – С.299.

178.Коваль М.В. Общественно-политическая деятельность трудящихся Украинской ССР в период Великой Отечественной войны. – К., 1977. – С.24, 25.

179.Російський державний архів економіки (далі – РДАЕ). – Ф.7516. – Оп.2. – Спр.159. – Арк.62.

180.Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр. – Т.3. –

С.178.

Розділ 29

УКРАЇНА У ПЕРШОМУ

ПОВОЄННОМУ ДЕСЯТИЛІТТІ (1946–1955)

1. Відбудова промисловості

У роки Другої світової війни економіка України зазнала величезних втрат. Масштабні воєнні операції, численні обстріли і бомбарду-

вання населених пунктів, а також не менш руйнівна, відверто грабіжницька політика окупаційної влади завдали величезних збитків господарству УРСР.

За цей час було зруйновано 16,1 тис. промислових підприємств, у тому числі 599 заводів важкого і середнього машинобудування, 28 заводів металургійної і 25 коксохімічної промисловості, 882 шахти Донецького вугільного басейну, сотні підприємств інших галузей. За роки війни виведено з ладу 10 магістральних залізниць, 5,6 тис. залізничних мостів, 1,8 тис. вокзалів і станцій. Зруйновано 33 тис. приміщень шкіл, вузів, технікумів, науково-дослідних інститутів, 18 тис. медичних установ, багато театрів, музеїв, інших закладів культури1.

За офіційними даними, прямі матеріальні збитки, понесеніУкраїнськоюРСР, досягали285 млрдруб. (у довоєнних цінах). Матеріальні втрати УРСР становили 42% від загальних збитків СРСР. Із цієї суми 106 млрд руб. припадало на державні підприємства й установи, 88,1 млрд – на особисте майно громадян, 6,2 млрд – на громадські організації республіки2. Однак найвідчутнішими, найтяжчими були людські втрати: у війні загинув кожний п’ятий-шостий мешканець України (за різними підрахунками, від 8 до 10 млн осіб). За 1941–1945 рр. чисельність наявного населення Української РСР зменшилася з 41,7 млн до 27,4 млн осіб.

В офіційних радянських джерелах наводилися різні оцінки людських втрат, яких зазнав СРСР. У

1946 році в інтерв’ю кореспонденту газети «Правда» Й.Сталін подав перші відомості: в боях з німцями, внаслідок німецької окупації та вивезення радянських людей на німецьку каторгу СРСР втратив «близько семи мільйонів людей». У 1961 р.

влисті до прем’єр-міністра Швеції Т.Ерландера новий лідер М.Хрущов заявив: «німецькі мілітаристи розв’язали війну проти Радянського Союзу, яка забрала два десятка мільйонів життів радянських людей». Ще через кілька років, відзначаючи 20-річчя перемоги, черговий керівник партії Л.Брежнєв сказав, що «війна забрала понад двадцять мільйонів життів радянських людей». Лише в кінці так званої перебудови останній комуністичний керманич М.Горбачов назвав вірогіднішу оцінку: 27 млн осіб3.

За роки війни в Україні було зруйновано 714 міст і селищ і 28 тис. сіл. Про масштаб і характер завданих збитків можна судити з багатьох документів, залишених сучасниками. За свідченням заступника начальника оперативного відділу Центрального штабу партизанського руху майора Іволгіна, українські міста були поруйновані: а) вогнем противника до заволодіння ним містами; б) Червоною армією під час відступу з міст; в) радянськими військами під час взятті міст; г) німецькими окупантами перед відступом – з метою створення там «зони пустелі». Після відвідування звільнених міст на сході України Іволгін зробив порівняльну оцінку масштабів руйнувань за вказаними групами: а) 15%; б) 10%; в) 5%; г) 60% (решта 10% – «окремі незначні будівлі, які вціліли»). У більшості випадків руйнування були завдані окупантами шляхом підпалу або мінування, причому «згромаджені будинки знищувалися підпалом», а ті, що стояли окремо, – підривалися4.

Дуже складною була проблема трудових ресурсів. Напередодні війни про- мислово-виробничий персонал УРСР налічував 2,6 млн осіб, тоді як в 1945 р. він становив лише 1,3 млн осіб. В районах республіки залишилося лише 17% робітників, тож місцеві органи влади широко залучали на виробництво жінок. Так, відразу після звільнення на шахтах тресту «Краснодонвугілля» постійно працювали понад 600 домогосподарок, стільки ж щоденно займалися відвантаженням вугілля. Попервах на шахтах Донбасу жінки становили майже третину загальної чисельності робітників. У всіх галузях промисловості, сільського господарства, у сфері освіти, науки, культури, охорони здоров’я відчувалась нестача кваліфікованих спеціалістів. Навчальні заклади ще не могли задовольнити потреб республіки у підготовці кадрів, хоча наприкінці війни почалося поступове зростання випуску спеціалістів.

Відмітною ознакою цього періоду сталапосиленаміграція населення, пов’язана, зокрема, з демобілізацією і поверненням евакуйованих і мобілізованих громадян. У червні 1945 р. розпочалося звільнення військовослужбовців, що торкнулося

впершу чергу воїнів старших вікових груп. На той час армія СРСР налічувала понад 11 млн осіб, з яких протягом трьох років було демобілізовано 8,5 млн осіб. Зрозуміло, це створювало чимало різноманітних проблем, насамперед соціального характеру. Як правило, більшість фронтовиків знаходила роботу, передусім в колгоспах і радгоспах. Значно складніше було інвалідам війни, які далеко не завжди могли влаштуватися на підприємства та в установи. Ще гірше розв’язувалися інші проблеми демобілізованих, зокрема забезпечення житлом чи надання належної медичної допомоги.

368 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Після закінчення війни з’явилися зростаючі прояви невдоволення серед евакуйованих і мобілізованих громадян. На підприємствах, вивезених у східні райони СРСР, і серед трудящих, мобілізованих на заводи, будови, шахти тощо, стрімко зростало дезертирство. В органи державної влади, у високі партійні інстанції було спрямовано численні звернення і клопотання, в яких лунало прохання повернути евакуйованих і мобілізованих додому. Чимало таких надзвичайно емоційних листів написали робітники й інженери з України, які працювали на підприємствах і будовах Уралу та Сибіру.

Так, в одному з листів до Президії Верховної Ради СРСР зазначалося: «Ми, шахтарі Донбасу, евакуйовані в 1941–1942 рр., самовіддано працювали під час війни. Зараз війна закінчилась, відпустіть нас до наших дітей». Робітники Свердловського заводу «Електросталь», евакуйовані з Харкова, писали: «Ми вважаємо, що настав час, коли ми, сім’ї яких знаходяться в Харкові, зможемо повернутися в Харків. Наші сім’ї евакуюватися з нами не могли. Весь час, більше трьох з половиною років, жили і живемо, як солдати на війні, тобто нічого немає, крім валізи і речового мішка. Природно, усі наші прагнення після війни – повернутися до сімей»5.

Люди відмовлялися жити й працювати в нестерпних умовах, які склалися під час війни. Міністр вугільної промисловості західних регіонів СРСР О.Засядько доповідав у ЦК ВКП(б), що багато керівників відверто нехтували питаннями організації побуту робітників та інженерно-технічних працівників. «За роки війни ці керівники звикли працювати з такими контингентами, як військовополонені, репатрійовані, інтерновані, оточенці, в’язні, мобілізовані, і, незважаючи на величезні зміни, що відбулися в складі робітників у зв’язку з різким скороченням різних спецконтингентів, відміною мобілізацій, продовжують ставитися до робітників так, як вони ставилися до людей, які працювали під конвоєм»6. Нагадаємо, що залишалося чинним жорстке законодавство, запроваджене на початку війни (наприклад, далі діяв указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1941 р., який передбачав суворе покарання за самовільне залишення підприємств – 5–8 років ув’язнення).

Уже в останні роки війни намітився перехід економіки СРСР на «мирні рейки». У 1945 р. частка цивільної продукції збільшилась до 60%, порівняно з 1942 р. – майже вдвоє. Почалася відбудова багатьох фабрик і заводів, було відновлено третину виробничих потужностей промисловості. Та все ж на час закінчення війни основні показники економічного розвитку республіки істотно відставали від довоєнних, а внутрішні господарські пропорції помітно змінилися. У промисловості УРСР частка виробництва засобів виробництва стала ще більшою, а частка виробництва предметів споживання відчутно скоротилася, ледь перевищуючи половину довоєнного рівня7.

Влада надавала першочергове значення відновленню основних галузей важкої промисловості – паливної, енергетичної, металургійної та ін. У квітні 1945 р. Державний Комітет Оборони прийняв постанову «Про заходи по відбудові вугільної промисловості Донбасу», накресливши непросте завдання: довести до червня того ж року видобуток вугілля в регіоні до 100 тис. т на добу. В українській частині Донбасу на базі комбінатів «Сталінвугілля» і «Ворошиловградвугілля» було створено ще два комбінати – «Артемвугілля» та «Донбасантрацит». На відбудову

шахт скеровано десятки тисяч робітників, більшість з яких становила мобілізована сільська молодь. Наприкінці війни в українській частині Донбасу видобувалося в середньому 90 т вугілля на добу, що становило 38,5% довоєнного рівня.

Чималі зусилля були спрямовані на відбудову нафтової промисловості. У Дрогобицькій і Станіславській областях відновилася робота частини нафтопромислів, газолінових і нафтоперегінних заводів. Значна увага зверталася на відродження електроенергетики, насамперед її флагмана – Дніпровської гідроелектростанції. У березні 1944 р. сюди прибули перші робітники, які розпочали відбудову найбільшої в Європі електростанції. Навесні 1945 р. на Дніпрогесі працювало вже майже 11 тис. робітників, численні замовлення для цього об’єкта виконували 120 підприємств СРСР. Почалося відновлення найбільших теплових електростанцій – Зуївської, Штерівської, Північнодонецької, Курахівської. Попри безліч труднощів і проблем, поволі ставали з руїн електростанції окремих заводів.

У розвитку важкої промисловості вагоме місце відводилося металургійній промисловості та її сировинній базі. Відразу після звільнення східних областей республіки ДКО ухвалив низку рішень, спрямованих на відбудову Криворізького залізорудного та Нікопольського марганцевого басейнів. Сюди було повернуто робітників, які раніше працювали на місцевих шахтах. Влада заборонила мобілізувати з Криворіжжя людей і автомобільний транспорт, встановила підвищені норми постачання продовольчими і промисловими товарами гірників (такі ж норми постачання визначили для робітників і спеціалістів Донбасу). На весну 1945 р. в УРСР діяли 14 доменних і 35 мартенівських печей, 38 прокатних і трубних станів, два бесемерівських конвертори. Таким чином вдалося відновити довоєнні потужності з виробництва чавуну на 23%, сталі – на 23%, прокату – на 29,5%.

Тоді ж було зроблено перші кроки з відбудови інших галузей промисловості, в тому числі хімічної, машинобудівної тощо. Ще до закінчення війни розпочато відновлення Донецького содового заводу, Рубіжанського хімічного комбінату, кількох азотнотукових і суперфосфатних заводів. У 1945 р. випуск продукції хімічної промисловості УРСР становив 23% довоєнного рівня. Розгорнуто роботи на багатьох об’єктах машинобудування – Новокраматорському, Горлівському, Маріупольському заводах, Харківському тракторному, Ворошиловградському паровозобудівному й ін. Восени 1944 р. з конвеєра Харківського тракторного заводу зійшов перший трактор, а в лютому наступного року розпочався їхній серійний випуск8.

Після підписання в Москві радянсько-чехословацького договору Закарпатська Україна увійшла до складу УРСР. На цих землях розпочався масштабний процес радянізації, що торкнувся різних сфер життя суспільства. За короткий час на Закарпатті було націоналізовано великі і середні промислові підприємства, розгорнулась відбудова зруйнованих фабрик і заводів. Наприкінці 1945 р. відновили роботу 174 із 277 місцевих підприємств, у тому числі пивоварний завод, тютюнова фабрика, три лісохімічні заводи, 11 об’єктів легкої і 30 – деревообробної промисловості, 54 млини і маслобійні тощо. Поступово відновлювався залізничний транспорт: на той час відбудовано 597 км колії, тобто понад 90% усіх залізничних шляхів краю.

Нова влада готувала передачу промислових об’єктів відповідним республіканським наркоматам. Частину підприємств, насамперед зв’язку, нафтопереробки і залізничного транспорту, планувалося підпорядкувати союзним наркоматам. З ме-

370 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

тою запровадження радянської грошової системи на Закарпаття відряджено групу відповідальних працівників, яку очолював заступник голови РНК УРСР Г.Караваєв. Керівництво республіки вживало перші заходи з освоєння корисних копалин краю, зокрема розгорнуло геологорозвідувальні роботи в різних районах Карпат. Почалося вивчення найпотужніших джерел мінеральних вод, у тому числі у Воловецькому, Рахівському і Свалявському округах. На думку радянських фахівців, особливий інтерес становили джерела мінеральної води в с. Поляна Свалявського округу9.

На рубежі 1945–1946 рр. було ліквідовано союзні наркомати танкової промисловості, боєприпасів, мінометного озброєння й утворено наркомати транспортного і сільськогосподарського машинобудування, машинобудування та приладобудування. Поряд з цим вжито інших заходів, спрямованих на реорганізацію управління, переведення економіки в режим мирного будівництва. У березні 1946 р. Верховна Рада УРСР ухвалила указ про перетворення Ради народних комісарів УРСР на Раду міністрів УРСР. Тоді ж було поглиблено спеціалізацію промислових і будівельних міністерств, а в 1947 р. здійснено укрупнення деяких з них. В умовах директивної системи управління такі перебудови і реорганізації стали звичним явищем, відображаючи пошуки більш досконалого механізму командно-адміністративного керівництва господарством.

Щенапочатку1946 р., напередоднівиборівдоВерховноїРадиСРСР, Й.Сталін накреслив перспективи розвитку радянської економіки, стратегічні завдання країни. У промові на передвиборних зборах виборців у Москві він сказав: «Щодо планів на більш тривалий період, то партія має намір організувати нове могутнє піднесення народного господарства, яке дало б нам можливість піднести рівень нашої промисловості, наприклад, втроє проти довоєнного рівня». За його словами, треба було добитися того, щоб промисловість СРСР виробляла щороку до 50 млн т чавуну, до 60 млн т сталі, до 500 млн т вугілля, до 60 млн т нафти. «Тільки при цій умові можна вважати, що наша Батьківщина буде гарантована від усяких випадковостей. На це піде, мабуть, три нові п’ятирічки, якщо не більше. Але цю справу можна зробити, і ми повинні її зробити»10.

Уберезні1946 р. ВерховнаРадаСРСРухвалилаЗаконпрочетвертийп’ятирічний план на 1946–1950 рр. Його основні завдання полягали в тому, щоб «відбудувати постраждалі райони країни, відновити довоєнний рівень промисловості і сільського господарства і потім перевищити цей рівень у значних розмірах». Згідно з законом, потрібно було забезпечити насамперед відбудову й розвиток важкої промисловості та залізничного транспорту, а також добитися піднесення сільського господарства і виробництва предметів споживання, що дозволило б перевищити довоєнний рівень національного доходу і народного споживання, здійснити дальший технічний прогрес у всіх галузях господарства, досягнути високих темпів соціалістичного нагромадження. За планом, у 1950 р. передбачалося збільшити, порівняно з довоєнним, обсяг валової продукції промисловості на 48%, вантажообіг залізничного транспорту – на 28%, роздрібну торгівлю – на 28%, сільськогосподарське виробництво – на 27% тощо11.

Передбачалося, що важливим джерелом відбудови радянської економіки мав стати перерозподіл національного доходу, виробничих потужностей, усіх матеріальних, трудових і фінансових ресурсів в інтересах мирного будівництва. За роки