Економічна історія України том 2

Розділ 28

ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939–1945)

1.Мілітаризація радянської економіки в 1939–1941 рр.

Масштабизавдань, якіставилопередсобою керівництво СРСР у сфері геополітики, зумовили підвищену увагу до питань економічного розвитку. Події 1938–1939 рр. викристалізували реальні й уявні загрози безпеці країни. Прагнучи підготуватисядоновихвикликів, радянськілідеривживали заходів до створення потужної воєнно-промислової, сировинної і харчової бази. Ці кроки були логічним продовженням економічного курсу, взятого на рубежі 20–30-х рр. Як і тоді, він не в останню чергу визна-

чався зовнішньополітичною стратегією.

Україні відводилось одне з провідних місць у нарощуванні військово-економічного потенціалу Радянського Союзу. В середині 1941 р. промисловість республіки давала більше половини чавуну, понад 50% вугілля, сталі, прокату1.

Сільське господарство України посідало провідне місце в аграрному секторі всесоюзної економіки. У 1940 р. збір зернових становив 28,62 млн т, цукрових буряків – 14,8 млн т, соняшника – 1,02 млн т, картоплі – 21,67 млн т2. В УРСР вирощували 21% валового збору зернових, 50% кукурудзи, понад 30% ячменю, виробляли 74% цукру3. У січні 1941 р. у тваринницькій галузі республіки налічувалось 10,5 млн великої рогатої худоби, у тому числі 5,7 млн корів (19,7% союзного поголів’я), 4,5 млн коней (22%)4.

У 1940 р. сільське господарство України виробило 7,114 млн т молока, 1127 млн т м’яса і сала (у забійній вазі), 13,5 тис. т вовни, 3273 млрд штук яєць5.

322 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Парк тракторів у цей час налічував 90 519 одиниць, зернозбиральних комбайнів 31 150, вантажних автомобілів – 54 9006.

Однак за вражаючими абсолютними й відносними показниками приховувалися такі негативні тенденції, як низький рівень механізації та надто великі затрати переважно ручної праці (на селі мешкало 27,3 млн громадян УРСР (66%), які були зайняті в аграрному секторі7, надзвичайно повільна динаміка виробництва основних видів продукції. Екстраполюючи ці показники на умови можливої війни (яка до того ж супроводжується вилученням з виробничого процесу значної кількості трудових ресурсів, здебільшого з села, а також втратою певної частини території), одержуємо картину, що ставить під сумнів готовність СРСР до ведення виснажливої війни з сильним супротивником.

Усвідомлюючи ці реалії, радянське керівництво форсувало розвиток важкої індустрії. Пріоритети групи А на шкоду розвитку групи Б обґрунтовувалися довгостроковими стратегічними інтересами. Саме тому найбільші капіталовкладення, матеріальні і трудові ресурси надходили у важку промисловість. У середині 1939 р. союзний уряд збільшив фінансування оборонних галузей з 3,2 до 20,3 млрд руб.8

Ще у 30-ті рр. уряд уживав заходів з метою завоювання економічної незалежності. З цією метою виняткового значення надавалося нарощуванню потужностей провідних галузей важкої індустрії. Напередодні агресії Німеччини капіталовкладення в металургію України сягнули 4 млрд руб. У структурі виробництва металургійної галузі УРСР основне місце належало сортовому і листовому металу, що використовувався у металообробній і машинобудівній промисловості.

Пріоритетну роль у воєнно-промисловому комплексі відігравала машинобудівна промисловість. В УРСР переважали металоємні підприємства, на яких вироблялися важкі машини для металургійної, кам’яновугільної, гірничої промисловості, паровозобудування й вагонобудування, сільськогосподарського машинобудування. В Україну довозилася здебільшого продукція точного машинобудування, автобудування, інструментальної, електромашинобудівної та інших галузей.

Уже у 30-ті рр. найбільші заводи галузі перейшли на випуск продукції військової номенклатури. У 1939–1940 рр. цей процес набув загального характеру. Суднобудівні підприємства Запоріжжя, Керчі, Києва, Миколаєва, Одеси перейшли на спорудження легких надводних кораблів. Низка машинобудівних заводів зосередила свої зусилля на виконанні програм з виробництва двигунів, силових установок, вузлів і агрегатів для бойових суден.

Згідно з червневою постановою 1940 р., уряд зобов’язав колектив Харківського танкового заводу ім. Комінтерну перейти до серійного випуску новітньої машини Т-34. На початку 1941 р. аналогічне завдання одержали всі танкові й тракторні підприємства. Протягом 1940 – першої половини 1941 р. вони випустили 1225 «тридцятьчетвірок»9. У квітні 1940 р. на Київському авіазаводі зібрали перший винищувач МІГ-3, а на початку наступного року авіаційні заводи вже випускали його серійно.

Танковий, тракторний і дизельний заводи у Харкові, Київський ім. І.Лепсе, Запорізький моторобудівний заводи, що підпорядковувалися Наркомату танкової промисловості, випускали переважно продукцію військового призначення.

За функціонуванням оборонних галузей був встановлений жорсткий централі-

зований контроль. План поточних військових замовлень у 1939–1940 рр. був виконаний лише за трьома позиціями (виробництво артсистем, мінометів і мін) з 13. По інших позиціях планові завдання були виконані на 2/3, що виявилося кращим показником у зіставленні з попередніми роками. У 1940 р. загальна вартість замовлень НКО СРСР збільшилася на 38,2% (порівняно з 1938 р.) і сягнула 17,5 млрд руб.10 Водночас такі параметри господарської діяльності об’єктів воєнно-промислових наркоматів, як освоєння капіталовкладень, зниження собівартості, ліквідація фінансової заборгованості та ін., в цей час помітно погіршилися. Значними були збитки від випуску бракованої продукції.

Про виняткове місце ВПК у господарській інфраструктурі свідчить той факт, що окрім Ради Народних Комісарів проблемами його розвитку займалися ДКО, а також Економічна рада на чолі з А.Мікояном. Важко сказати, наскільки цей паралелізм сприяв оптимізації управління економікою країни.

Ступінь мілітаризації економіки Союзу РСР в цілому й України зокрема в період з 1937 до 1940 р. характеризувався збільшенням удвічі частки прямих військових витрат у сумі національного доходу. Питома вага продукції військового призначення в загальному обсязі валової промислової продукції у 1940 р. дорівнювала 26%. Зіставивши бюджетні витрати на фінансування воєнно-промислових наркоматів з величиною національного доходу, можна одержати «коефіцієнт мілітаризації» – 24,6%. Це зіставне з аналогічним показником Німеччини, хоча вона вже мала відмобілізовану армію й працюючу в режимі воєнного часу військову промисловість11. У спогадах Г.Жукова міститься досить критична оцінка форсованої мілітаризації: «Ще більший крен в цей бік означав би вже перехід з рейок мирного розвитку країни на рейки військового розвитку, вів до зміни, переродження самої структури народного господарства, її мілітаризації і прямої шкоди інтересам трудящих»12.

На підставі аналізу доповіді наркома оборони К.Ворошилова в НКО 12 жовтня 1939 р. про план замовлень на бойову техніку й озброєння на 1940 р. деякі фахівці висловлюють міркування про те, що радянське керівництво планувало з 1940 р. повноцінне мобілізаційне розгортання військової промисловості. Однак 30,9 млрд руб., які НКО пропонував витратити на військові замовлення, зрештою були зменшені до 17,5 млрд руб., і Сталін пояснював це відсутністю загрози воєнного конфлікту з Німеччиною принаймні до 1942 р.13

Зробивши економіку та соціальну сферу заручниками своїх політичних амбіцій, керівництво Радянського Союзу запрограмувало розвиток господарства у таких пропорціях, які гарантували пріоритетний розвиток галузей ВПК за рахунок інших сегментів виробництва. Звичайно, при цьому бралися до уваги й тогочасні реалії міжнародного життя. Та, незважаючи на цілеспрямовані заходи, СРСР не встиг повноцінно підготувалися до випробувань, які чекали на цього в 1941 р. І лише ціною граничного напруження сил у наступні роки ситуацію вдалося виправити.

2. Соціально-економічні перетворення в західних областях УРСР

Дипломатичні та військово-політичні акції в контексті «золотого вересня» 1939 р. стали першим актом «возз’єднання» західноукраїнських земель з Великою

324 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Україною. Не менш важливими для Кремля були питання, пов’язані з інтеграцією цих регіонів у загальносоюзний господарський організм, легітимація і вкорінення радянського ладу в місті та на селі, оволодіння панівними висотами в економіці.

Ще за три тижні до початку виборів до Народних Зборів Західної України, 1 жовтня 1939 р., політбюро ЦК ВКП(б) розглянуло «Питання Західної України і Західної Білорусії». У відповідному рішенні поряд з політичними формулювалися й економічні завдання. Передбачалося, що НЗЗУ мали в першу чергу затвердити передачу поміщицької землі селянських комітетам, а також «вирішити питання» про націоналізацію банків та великої промисловості. До формування радянських органів влади та управління контроль над підприємствами, що були залишені колишніми власниками, а також банками, транспортом, закладами зв’язку і торгівлі перебирали на себе «тимчасові управління».

Селянські комітети здійснювали облік маєтків, які належали поміщикам, релігійним об’єднанням, державним чиновникам, а наприкінці вересня вдалися до розподілу експропрійованих угідь, худоби й реманенту.

Ідеологічне підґрунтя соціально-економічних перетворень у краї закладалось у «Декларацію НЗЗУ про встановлення радянської влади в Західній Україні» (27 жовтня 1939 р.). У ній наголошувалося: «Не може бути справжньої волі й рівноправ’я там, де є визиск і визискувані. Оборонити інтереси звільненого народу Західної України, звільнити його раз і назавжди від капіталістичного рабства, від панування і свавілля поміщиків та фабрикантів, заводчиків та банкірів – це значить встановити владу Рад депутатів трудящих…»14. Враховуючи економічний потенціал західноукраїнського регіону (територія – 88 тис. кв. км, 8 млн населення), радянський уряд вживав заходів, аби якнайшвидше інкорпорувати його й узгодити з алгоритмом функціонування господарського механізму СРСР. Специфіка краю полягала в його аграрному спрямуванні, наявності надлишкових робочих рук (а звідси – проблеми зайнятості), конкуренції різних етнічних груп, у якій переплітались виразні соціально-економічні мотиви.

Націоналізація підприємств фактично розпочалася ще до того, як на місця надійшли детальні інструкції центру. Тимчасові управління призначали у банки своїх комісарів, а на заводи і фабрики – управляючих, які здійснювали облік коштів і майна. Банки продовжили кредитування виробничих об’єктів, забезпечували перехід на радянську валюту (протягом певного часу розрахунки тривали і в польських злотих). На ЦК КП(б)У покладалася підготовка списку підприємств, що підлягали передачі у власність держави15.

Особливістю початкового етапу націоналізації промисловості у краї було те, що вона здійснювалася знизу, з ініціативи самих виробничників. Представники тимчасовихорганіввлади, робітничихкомітетівіновопризначенийкерівникпідприємства скликали загальні збори колективу, на яких обиралася комісія, що за актом приймала об’єкт. Це рішення згодом затверджувалося районним, міським і нарешті обласним виконкомом. Практично від самого початку партійні органи засвідчили свої пріоритети в акції, якій надавалося відповідне ідеологічне звучання16.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 грудня 1939 р. «Про націоналізацію промислових підприємств і установ на території Західної України» цей процес перейшов у завершальну фазу. Протягом січня – лютого 1940 р. в Галичині

й на Волині практично закінчився перехід у державну власність промислових підприємств, залізниць, закладів зв’язку, банківської системи, установ торгівлі, хлібофуражних складів, рибних господарств тощо. В ході реформування фінансової системи колишні Комерційний і Фінансовий банки та Банк сільськогосподарського кредиту підпорядковувалися Держбанку СРСР, а Іпотечний і Кооперативний банки ліквідувалися. Акціонерні капітали приватних банків також передавалися Державному банку. Всі позики польського уряду, а також акції та інші цінні папери анульовувалися17.

З 21 грудня 1939 р. Держбанк СРСР переводив усі розрахункові операції на радянську валюту за курсом 1:1, як і оплату товарів, комунальних та інших послуг. Польські злоті вилучали з обігу. Власники банківських рахунків і депозитів могли одержати в рублях еквівалент, що не перевищував 300 злотих. Для виконання цих завдань Держбанк здійснив у Західній Україні емісію на суму 400 млн руб.18

Згідно зі спеціальним рішенням ЦК ВКП(б), найважливіші об’єкти переходили у відання союзних наркоматів. Зокрема, цукрові, спиртогорілчані, тютюнові та машинобудівний заводи у Львові було передано Наркомхарчопрому СРСР; львівську електростанцію – Наркомелектро СРСР; м’ясоконсервний завод у Золочеві – Наркомм’ясомолпрому СРСР; завод «Портланд-цемент» (Здолбунів) – Наркомбудматеріалів СРСР; калійні родовища – Наркомхімпрому СРСР. Більшість виробничих потужностей підпорядкувалися республіканським відомствам (наприклад, 34 фабрики і заводи – Наркомлегпрому УРСР)19.

Загалом у західних областях було націоналізовано 2243 великих і середніх промислових підприємств. Частка державного сектора становила 62% і поступово збільшувалася за рахунок інтеграції дрібних виробництв. Так, з 4955 підприємств Волині 3988 – були дрібними майстернями (всього на них працювало 7485 осіб)20. Шляхом об’єднання невеликих підприємств в області протягом 1940 р. виникло 139 артілей промкооперації, а також 66 міських і районних промислових харчокомбінатів державної форми власності21.

Усього ж у Західній Україні було створено 833 промислові артілі, які об’єднували 333,5 тис. працівників. У 1940 р. підприємства промкооперації випустили продукції на суму 11,2 млн руб., що становило 16% загального обсягу промислового виробництва22.

По-більшовицьки було розв’язано питання, пов’язане з претензіями зарубіжних власників майна. 27 лютого 1940 р. політбюро ЦК ВКП(б) затвердило інструкцію Наркомату СРСР та ноти на адресу дипломатичних представництв, зокрема Бельгії та Німеччини, в яких стверджувалося, що націоналізація власності, стосовно якої висунуті претензії, відбулась «суверенними народами» Західної України і Західної Білорусії ще до їхнього входження до складу СРСР. На переконання авторів згаданих документів, це слугувало обставиною, що виключала відповідальність радянської сторони перед колишніми власниками майна, яке «законно перейшло до СРСР»23.

Водночас з націоналізацією союзне і республіканське керівництво стимулювало реконструкцію старих і створення нових виробничих потужностей. 16 лютого 1940 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У затвердили перший «план розвитку народного господарства західних областей України», що передбачав переоснащення традиційних

326 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

і створення нових галузей промисловості – машинобудівної, електротехнічної та ін. До початку 1941 р. у Волинській області передбачалося пустити в дію 313 державних, 146 кооперативних об’єктів, 28 районних і міських пром- і харчокомбінатів, а протягом року – ще 238 промислових підприємств24. До кінця 1940 р. кількість робітників, зайнятих на підприємствах області, збільшилася з 7435 до 14 043, а в середині 1941 р. становила 36 тис. осіб25. У промисловості запроваджувалося радянське трудове законодавство, встановлювався 8-годинний робочий день, гарантовані вихідні, свята й відпустки.

Особливого значення в світлі міжнародної ситуації набував розвиток шляхів сполучення у регіоні. Промбанк СРСР одержав розпорядження фінансувати роботи з перешивки колії, переобладнання рухомого складу, впорядкування транспортної інфраструктури без затверджених урядом проектів і кошторисів. Поряд з переоснащенням старих магістралей розпочалося спорудження нових: Ромаш–Пархач–Рава- Руська (90 км), Муніна–Перемишль (935 км). На будівництво шосейної рокади Новоград-Волинський–Львів наприкінці 1939 р. було асигновано 75 млн руб., у наступному році – ще 120 млн руб.26

З метою координації всіх робіт з розвідки, видобутку, транспортування і переробки нафти було створено комбінат «Українська нафта». Для організації вуглевидобутку сформовано трести «Львіввугіллярозвідка» з 4 конторами та «Львівшахтобуд» (у його складі діяли 4 контори – у Рава-Руській, Золочеві, Коломиї та Кременці).

На реконструкцію і розвиток економіки і соціально-культурної сфери Західної України радянський уряд асигнував понад 2 млрд руб. (з них на потреби промисловості – 700 млн руб.). Серед нових об’єктів, що почали споруджуватись на ці кошти, – теплоелектростанція та взуттєва фабрика у Станіславі, завод сільськогосподарських машин, меблева й паперова фабрики у Коломиї. Здійснювалася реконструкція міських електростанцій у Дрогобичі, Ковелі, Луцьку, Львові, Ровно, Стрию, Тернополі, Чорткові27.

У серпні 1940 р. Президія Верховної Ради СРСР видала указ про націоналізацію банків, промислових і торговельних підприємств, залізничного і водного транспорту, засобів зв’язку на території Північної Буковини. Незабаром у власність держави перейшло 4 банки, 318 промислових об’єктів, 27 підприємств комунального господарства, 2,1 тис. км телеграфного й телефонного зв’язку, 5 паровозних і вагонних депо. 15 серпня 1940 р. було ухвалено закон, згідно з яким націоналізації підлягали електростанції, нафтосховища, міський транспорт, торговельні заклади з річним обігом понад 600 тис. лей, готелі, великі домоволодіння і будинки, залишені власниками, а також навчальні заклади, лікарні, аптеки, санаторії, музеї, театри тощо. Невдовзі у державну власність перейшли 853 торговельні підприємства і 6170 домоволодінь. Реформування фінансово-банківської системи здійснювалось аналогічно до того, як це відбувалось у Галичині й на Волині.

Завдяки різкому скороченню резервної армії праці шляхом розконсервації недіючих об’єктів і відкриття нових підприємств чисельність робітників, інженернотехнічного персоналу та службовців зросла з 12 до 32 тис. осіб28.

Поступово підприємства Буковини налагоджували й нарощували виробництво. Так, 6 новостворених ліспромгоспів Чернівецького лісопромислового тресту

протягом другої половини 1940 р. заготовили 265 тис. кубометрів ділової деревини. На початку 1941 р. у тресті діяло 34 націоналізовані лісопильні, 6 деревообробних комбінатів, фанерний завод, дві меблеві фабрики, які у травні дали валової продукції на 3,4 млн руб.29

На базі 33 націоналізованих і переданих трикотажному тресту підприємств було створено фарбувальну та 8 великих трикотажних фабрик. У ІV кварталі 1940 р. вони виробили продукції на 3,3 млн руб., а за 4 місяці наступного року – на 7,5 млн руб.30

Швидко нарощували виробництво об’єкти цукрової, текстильної, хімічної, шкіряно-взуттєвої, поліграфічної та інших галузей виробництва. Поряд з артілями кооперації (на 1 січня 1941 р. їх налічувалося 82 з 6 тис. робітників) діяло 120 приватних підприємств – водяних млинів, вітряків, дрібних майстерень.

Принциповою для радянської влади стала проблема реорганізації аграрного сектора виробництва у щойно приєднаних регіонах. Основою реформ стала ліквідація землеволодіння великих власників – поміщиків, церкви, буржуазії. Організація сільськогосподарського виробництва здійснювалась за лекалами колгоспнорадгоспноїсистеми. Таспочаткуселяннаділялиземлею. Згідно зпартійно-урядови- ми директивами, граничні норми індивідуального землекористування становили: у Дрогобицькій, Львівській, Станіславській і Тернопільській областях 7 га на селянський двір (у деяких гірських районах – 10 га, Жаб’євському – 15 га), Волинській

іРовенській – 10 га (в окремих районах – 15 га). До весни 1941 р. було вилучено 2,5 млн га землі, реманент, худоба «нетрудових елементів». У користування селян перейшло 1 млн га землі 44,9 тис. коней, 72,9 тис. корів, 1,9 тис. волів. Сильне враження на сільських господарів мало справити скасування недоїмок з податків, заборгованих Польській державі31.

На Буковині було націоналізовано 836,3 тис. га земельних угідь, частину з яких одержали понад 50 тис. селянських господарств (у тому числі 21 тис. – безземельних). Найбіднішим селянам було передано 2 тис. голів великої рогатої худоби і коней, 5,3 тис. овець, реманент. У такий спосіб формувалася соціальна база радянської влади на селі. На Буковині й у Бессарабії наділи на селянський двір становили: в Ізмаїльському, Аккерманському, Кагульському, Бендерівському повітах – 20 га, Кишинівському, Бельцькому, Оргеєвському, Сорокському, Чернівецькому, Сторожинецькому – 10 га, Хотинському – 7 га32.

Генеральною лінією економічної політики на селі вважалося створення кол- госпно-радгоспної системи, яку в Кремлі вважали оптимальною не тільки для розв’язання економічних питань, а й для встановлення суцільного контролю за селом. Спосіб організації сільськогосподарського виробництва і заготівель продукції убезпечували владу від вибухів селянської стихії і гарантували ефективність мобілізаційних засобів, що практикувалися керівництвом держави. На новоприєднаних територіях лише сільська біднота позитивно зустріла аграрні перетворення. У Галичині й на Волині через рік після приходу радянської влади у 556 колгоспах об’єднувалося лише 3,5% (36,5 тис.) селянських господарств. Крім того, тут функціонувало 59 радгоспів та 174 МТС. Комбінацією агітаційних, популістських

ісилових методів до середини 1941 р. цю кількість довели до 2589 колгоспів, у які вступило 142,5 тис. господарств (13% від їхньої загальної кількості)33. У Північній

328 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Буковині перший колгосп з’явився у січні 1941 р., а весною тут діяло 62 колективні господарства (4,5 тис. селянських господарств), 9 радгоспів, 13 МТС34.

Низькі темпи колективізації пояснювались традиціями економічного устрою й господарювання, розвиненим почуттям приватного власника у місцевого населення, яке складно було нівелювати у стислі терміни. Однак уникнути системи натурального і грошового оподаткування вони не могли, хоча республіканський уряд намагався враховувати специфіку цих регіонів. Навесні 1940 р. з’явилася постанова, згідно з якою від сплати сільськогосподарського податку звільнялися колгоспні двори й одноосібні господарства, оподатковуваний дохід яких не перевищував 1 тис. руб.; від оподаткування дрібної худоби, що перебувала в особистому користуванні членів колгоспів та одноосібних селянських господарств; від оподаткування перелогових і цілинних земель протягом двох років після їх розорювання, а розкорчованих і тих, на яких проводились меліоративні роботи, – протягом трьох років. Усі селянські господарства Західної України звільнялися від сплати збору на потреби житлового і культурно-побутового будівництва, а одноосібники – від сплати державного податку на коней35.

Однак лінія радянського керівництва на зміцнення військово-економічного потенціалу країни супроводжувалося заходами, спрямованими на інтенсивне вилучення сільськогосподарської продукції. Квітнева постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР 1940 р. передбачала зміну порядку заготівлі й закупівлі. Зокрема збільшувалися розміри обов’язкових поставок колгоспниками овочів, зерна, рису, які з цього часу вираховувалися не з плану посівів цих культур, а з кожного гектара колгоспної ріллі. Встановлювалися обов’язкові поставки дворами колгоспників, одноосібників і самими колгоспами шкірсировини, яєць (з 1941 р.). Усі колективні господарства мали вирощувати коней і передавати їх армії36.

Переведення аграрної сфери Північної Буковини, Волині, Галичини на колективні рейки супроводжувалося суперечливими процесами. З одного боку, відбувалося вирівнювання соціального статусу селян шляхом наділення їх землею, запровадження технічного обслуговування господарств за допомогою МТС, забезпечувалась державна підтримка незаможних верств. З другого боку, селянам нав’язувалися непопулярні форми організації виробництва, неринкові відносини, що виключали матеріальну зацікавленість і утверджували залежність від управлінського апарату. Позаекономічні важелі стимулювання виробництва не сприяли його оптимізації, відчужували селян від засобів виробництва та результатів своєї праці.

3.Перебудова економіки на воєнний лад. Евакуація матеріальних цінностей і населення на Схід

Передвоєнна мілітаризація економіки визначила чітку спеціалізацію підприємств різних галузей промисловості на виробництві певної номенклатури продукції. Тому після нападу Німеччини та її союзників на СРСР не існувало необхідності різкої зміни основних векторів економічної політики, яка в радянські часи була окреслена дефініцією «перебудова економіки на воєнний лад». Це поняття має досить значний ідеологічний компонент, покликаний продемонструвати миролюбність СРСР, завуалювати мілітарізаційні тенденції в економіці 30-х рр., і навіть

більше – натякнути на неготовність Радянського Союзу до війни та її раптовість. У зв’язку з цим слід вести мову не про кардинальну перебудову всього господарського комплексу, а про провідні тенденції: 1) переведення на виробництво продукції військового призначення підприємств, які до того випускали суто цивільний асортимент; 2) запровадження воєнного стану, що передбачало суттєві зміни в режимі й умовах праці, посилення відповідальності за дисциплінарні та інші порушення, невиконання рішень керівних органів; 3) здійснення структурних змін, у рамках яких найбільш придатні й необхідні для виробництва військової продукції потужності підпорядковувалися відповідним спеціалізованим наркоматам. Що стосується об’єктів ВПК, то вони, як і до початку війни, націлювалися на виробництво військової техніки, озброєння, боєприпасів, спорядження тощо.

Війна стала найсуворішим випробуванням для економіки Союзу в цілому й України зокрема. У воєнних умовах виявилися не декларовані, а реальні мобілізаційні можливості, якими володіла держава, здатність оперативно маневрувати та перерозподіляти ресурси, визначати пріоритети й домагатися прориву на вирішальних напрямах господарювання. Вже перші сутички з ворогом продемонстрували сильні й слабкі сторони воєнно-промислової політики, систем озброєння, організації тилового забезпечення тощо. Корективи доводилося вносити вже в ході бойових дій, які складалися для Червоної армії вкрай невдало.

Умови воєнного часу ще більше посилювали централізацію, адміністративні підходи до управління економікою країни, контроль за виконанням планових завдань і військово-господарських програм. 23 червня 1941 р. було запущено в дію мобілізаційний план виробництва боєприпасів, а ще через тиждень (з помітним запізненням), – «мобілізаційний господарський план» на ІІІ квартал 1941 р., згідно з яким кошти і ресурси перерозподілялися на користь виробництва військової продукції. Програми випуску військової техніки порівняно з довоєнним часом зросли на чверть, а загальні військові витрати у другій половині 1941 р. – на 20,6 млрд руб. (у зіставленні з першим півріччям)37.

Підвищена увага приділялась галузям важкої індустрії, безпосередньо пов’язаним з воєнно-промисловим комплексом. Металурги республіки різко збільшили виплавку спеціальних (у тому числі легованих) сортів сталі, феросплавів, прокат складних профілів труб, броньованих листів і плит. Практично всі об’єкти галузі (в Єнакієвому, Дніпропетровську, Макіївці, Маріуполі, Ворошиловграді, Дніпродзержинську, Костянтинівні й інших містах) налагодили випуск броньованих ковпаків для дотів, елементів для мостів і переправ, корпусів авіабомб, торпед, снарядів і мін.

Хімічні підприємства – Сталінський, Слов’янський, Рубіжанський заводи, Дніпродзержинський, Горлівський, Лисичанський азотнотукові комбінати й інші нарощували виробництво аміаку, азотної та сірчаної кислот, тротилу, медпрепаратів.

З максимальним навантаженням працювала машинобудівна галузь. З метою забезпечення оперативного управління об’єктами важкого і середнього машинобудування та електроенергетики восени 1941 р. було здійснено структурні зміни: сформовано нові союзні наркомати – мінометного озброєння й танкової промисловості. До складу останнього передано 27 підприємств, з яких в Україні працювали

330 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Київський ім. І.Лепсе, Запорізький завод двигунів, Харківські танковий, тракторний і дизельний38.

Перепрофілювання потужностей набуло значних масштабів. Так, військовий асортимент на ХТЗ сягав 83% усієї продукції. На Кіровоградському, Сумському, Запорізькому, Київському, Херсонському заводах сільськогосподарського машинобудування налагодили ремонт танків, самохідних артилерійських установок. Авіаційні підприємства Києва, Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя швидкими темпами будували та ремонтували літаки й іншу бойову техніку. Фахівці харківських електромеханічного, турбогенераторного, заводу сільського машинобудування «Серп і молот» освоїли виробництво танкеток, мотоциклів, мінометів, авіабомб, снарядів, а за дорученням ДКО – ще й реактивних мінометних установок. Ремонт військової техніки, зброї, виготовлення елементів мостів і переправ освоїли столичні заводи «Арсенал», ім. Артема, «Більшовик», «Металіст», «Автомат», «Укркабель», верстатобудівний та ін.39

Виконуючи вказівки ДКО, суднобудівні підприємства Києва, Керчі, Запоріжжя, Миколаєва, Одеси, Херсона припинили спорудження кораблів і перейшли на ремонт діючих суден. Натомість 125 недобудованих надводних і підводних бойових кораблів з двох миколаївських і київського суднобудівних заводів перебазували в порти Кавказу40.

Уряд вживав заходів для безперебійного функціонування залізничного транспорту. В умовах постійних бомбардувань залізничники забезпечували військові

ймедико-санітарні перевезення, організовували маршрути, якими здійснювалися перебазування обладнання підприємств, матеріальних, сировинних ресурсів і людей у східні райони країни. Об’єкти, що виробляли та ремонтували паровози

йрухомий склад, переоснащували їх у бронепотяги, виконували інші військові замовлення41.

Справжню трудову звитягу виявили в цей час гірники Кривбасу і Донбасу. Залізна, марганцева та інші руди були необхідні для виробництва озброєння, а вугілля – основним видом енергоносіїв, без якого не могла функціонувати жодна галузь виробництва. Шахтарі працювали до наближення лінії фронту і припиняли роботу тільки з відступом радянських військ.

Перейшли на виконання військових замовлень підприємства місцевої промисловості та кооперації. У третьому кварталі 1941 р. вони виробили 777,2 тис. пар взуття, 301,3 тис. шинелей, 900 тис. гімнастьорок. Виробничі колективи харчової галузі республіки відправили на фронт 5484 т сухарів і печива, 9828 т макаронних виробів, 4161 т рослинного масла, 2564 т мила й інші види продукції42.

Переведення економіки на воєнні рейки потребувало розв’язання проблеми кадрового забезпечення виробництва. З України до радянських Збройних сил було мобілізовано близько 3,5 млн осіб43. Це викликало дефіцит не лише кваліфікованих кадрів і фахівців середньої та вищої ланки, а й некваліфікованої робочої сили. Створений при союзному уряді Комітет з обліку та розподілу робочої сили намагався розв’язати питання шляхом переведення на оборонні об’єкти спеціалістів, зайнятих у цивільних галузях, концентрації на підприємствах ВПК осіб, які з різних причин не підлягали мобілізації чи перебували поза виробничою сферою, залучення на фабрики і заводи жінок, пенсіонерів, інвалідів, підлітків. Запроваджувалася