0254261_BB6C6_baran_v_d_davni_slov_yani

форм протодержав. їх центрами, за Б.Тимощуком, були великі поселення із залишками ремесел, а в ранньому середньовіччі — і городища. Саме на городищах типу Зимного, з довгим будинком-кантиною, досить рельєфно розкриваються функції центрів вождівств — редистрибуційна і сакральна. Такі городища були сховищами общинних запасів, місцями народних зборів, релігійне-обрядових церемоній, там влаштовувалися бенкети-братчини і т. п.

Самі групи поселень із своїм центром і групи жител на них, поєднані багатьма взаємно переплетеними лініями родинних господарських і територіальних зв'язків, за влучним висловом дослідника, укладаються як фігурні візерунки на одній суцільній тканині. "При цьому кожна фігура має самостійне значення, але в той же час втрачає сенс поза всім візерунком" [Баран Я., 1992, с. 13].

Суспільний розвиток ранньосередньовічних слов'ян іде шляхом об'єднання простих вождівств у складні протодержавні. У нашому випадку просте вождівство — це плем'я, складне вождівство — це племінне об'єднання, союз племен. Літопис згадує княжіння полян, деревлян та інших племінних груп, де елітні роди, за М.Грушевським

та іншими дослідниками, виступають у розумінні династій (Бож з його синами і старійшинами та інші).

За В.Ключевським та М.Артамоновим, плем'я "валіняна", згадане аль Масуді, утворило союз племен, які підкорялися їхньому вождю — Маджаку. Згадані автори розглядають його як один із найдавніших слов'янських племінних протодержавних союзів у межиріччі Дніпра і Західного Бугу. У світлі викладеного вище він відповідає ознакам протодержави — складного чіфдому. Тим більше, що в межах цього об'єднання знаходиться Зимнівське городище, яке слід вважати економічним, адміністративним, політичним, релігійним і, зрештою, — редистрибуційним центром дулібо-волинського об'єднання. Це найдавніше і найбагатше за металевими знахідками слов'янське городище V-VII ст. із своїм місцевим ремісничим виробництвом цілком відповідає ознакам, що визначають центр — столицю союзу племен. Понад 20 тисяч фрагментів тільки слов'янської ліпної кераміки, знайденої на городищі, без будь-яких чужих домішок, повністю виключає сумніви щодо слов'янської належності його еліти. Це одне із чергових об'єднань-вождівств на території України, яке розпалося під ударами аварів, не досягнувши державної завершеності. Його історичне значення полягає в тому, що воно підняло об'єднавчі процеси споріднених племінних груп правобережних слов'ян до рівня державотворчості.

Фактор насильницького чужого втручання, зокрема степових племен, несприятливо впливав на економічний розвиток слов'ян, що,

у свою чергу, гальмувало і викривлювало процеси їхнього соціального

розвитку, знижувало їхні культурні досягнення.

Слов'янські суспільно-політичні структури Південне-Східної Європи, зокрема племінні об'єднання на рівні складних вождівств (чіфдомів), співвідносяться з балканськими "славініями", краще відомими за писемними джерелами. Якщо врахувати, що балканські "славшії" були створені тими ж слов'янськими групами, які пересели-

як зародки ранньофеодальної державності у слов'ян [Литаврин, 1984,

Це не суперечить сучасним поглядам на чіфдоми. Візантійські джерела певною мірою розкривають соціально-політичні форми славіній VII-VIII ст. На чолі кожної із них, очевидно, стояв князь, влада якого могла бути спадковою. Можливо, князь був сюзереном тих племінних вождів, що входили у склад його об'єднання [Иванова, Литаврин, 1985, с. 34-98]. Разом з тим відсутність правових легалізованих форм примусу робили ці об'єднання нестійкими, скороминучими. Пригадаємо вже приведену в цій праці цитату з Маврикія, який вказує на велику кількість слов янських вождів, серед яких немає згоди,

а "вирішене одними зразу порушують інші".

Усе сказане про славінії відноситься і до тих племінних об'єднаньчіфдомів, що виникали і зникали в Україні. Така доля спіткала і дулібоволинський союз, на місці якого для VIII-IX ст. Літопис знає вже

окремі племена волинян, деревлян, полян та ін.

Очевидно, поява багатих скарбів типу Мартинівки, скупчених у районі Середнього Подніпров'я, також може служити доказом формування племінних організацій на чолі з полянською елітою, що становила конічний клан складного вождівства. Наявність багатства в руках елітних груп у світлі етнографії можна інтерпретувати як появу інсти-

тутів відчуження майна.

Привертає увагу те, що на території більшості літописних племен у VIII-X ст. виникають городища — центри їх економічного, політичного, культурно-релігійного і адміністративного життя. Деякі з них доживають до періоду утворення Києво-Руської держави і переростають у міста (Київ, Чернігів, Галич та інші). Найбільше таких економічно сильних і перспективних центрів у цей час появилося на Середньому Дніпрі — важливій водній артерії, що поєднувала причорноморську і прибалтійську торговельні зони. Тут осідало найбільше бага-

над аморфною масою общинників. Спочатку в межах Київської землі, де жили поляни, а надалі поступово вони поширюють її на всі інші східно-слов'янські племена.

Тепер племінні об'єднання-вождівства, які не знали легалізованого апарату примусу і підпорядковувалися племінному клану на чолі з місцевим князем завдяки його 'харизматичності", зустрілися з легалізованим апаратом примусу — військовою дружиною. Створена на їх основі і при їх участі держава Київська Русь із своєю феодальною ієрархією приводить до поступового відмирання інститутів первісності. Община набуває рис територіальності.

Культурна, економічна і політична сила племінних об'єднань — чіфдомів, зокрема, які завдяки своєму етнічному складу та географіч-

ному положенню тяжіли до різних торговельно-еконо-мічних зон, проявилась у федералізації Києво-Руської

держави, що зрештою зумовило її розпад.

ВИСНОВКИ

Вивчення археологічних матеріалів рубежу та 1 тисячоліття н.е. на території України, а також суміжних регіонів і їх порівняння з писемними лінгвістичними та антропологічними джерелами показало всю складність етнокультурних процесів на території Південно-Східної і Центральної Європи, особливо в першій половині 1 тис. н.е. З одного боку, простежується безперервна заселеність та поступовий розвиток матеріальної культури автохтонного слов'янського населення, з другого — наявність культурних компонентів, привнесених ззовні іраномовним, фракійським, германським, балтським, тюркським населенням. Складні, не позбавлені драматизму взаємосплетіння економічних, політичних та культурних інтересів різноетнічних груп, поступова асиміляція або витіснення місцевим слов'янським населенням усього зайшлого — одна з важливих закономірностей історичного розвитку Пів- денно-Східної Європи у середині 1 тис. н.е.

Можна вважати доведеним, що корінні місцеві мешканці лісостепової зони України, починаючи з рубежу 1 тис. н.е., коли античні автори згадують венедів-слов'ян на схід від Вісли, пережили всі інвазії і ніколи не були витіснені повністю з місць свого проживання або знищені. Переселенські рухи германців з північного заходу і зустрічні їм потоки сарматів з південного сходу та фракійців з півдня лише змінювали політичну обстановку, приводили в рух місцеві племена, викликаючи локальні переміщення і перегрупування, порушували стабільність суспільних структур, привносили свої, нові елементи до матеріальної

льтури, зміщували напрямки економічних і політичних зв'язків. Йе доведено в останні десятиліття, коли було заповнено новими археологічними пам'ятками та матеріалами хронологічні лакуни, що спостерігалися у другій половині І - II ст. н.е. після занепаду Зарубинецької культури в її класичному вияві й у V ст. після розгрому гуннами готського племінного союзу. Деякі дослідники (Й. Вернер) припускали, що лісостепова частина України після відходу готів наприкінці IV ст. до появи тут населення, представленого ранньосередньовічними сло- в'янськими пам'ятками, протягом ста років була незаселеною. Ця вигадана версія відривала старожитності ранньосередньовічних слов'ян від давніших культур Українського Лісостепу, позбавляючи їх будьяких місцевих підоснов. Так підводилася база під концепцію, згідно з якою слов'яни з'явилися тут лише у VI ст. з північних поліських регіонів, а до цього тут жили германці та інші неслов'янські племена. Проте така картина виявилася далекою від об'єктивної істини.

Як встановлено новими археологічними дослідженнями, в широкій смузі на межі Лісу і Лісостепу слов'янські старожитності виділяються принаймні з рубежу ер, і ніщо після цього не розриває і не припиняє повністю їх еволюційного розвитку. В результаті вони трансформуються в ранньосередньовічні слов'янські культури. Ця смуга позначається наявністю численних архаїчних слов'янських гідронімів і топонімів. Писемні джерела перших століть нашої ери також поміщають слов'янвенедів на схід від Вісли.

Звідси випливає, що цей регіон входить до зони формування тих племінних груп венедів, які в середині 1 тис. н.е. вже самовизначаються як історичні слов'яни. Саме на цьому терені, який тягнеться від верхів'їв Сейму та Псла до верхів'їв Дністра і Західного Бугу, розміщені усі визначальні пам'ятки давніх слов'ян.

Цілком можливо, що в різні періоди (2-1 тис. до Н.Х.) праслов'янські групи займали якісь інші регіони Середньої та Східної Європи, переміщаючись на просторах межиріччя Дніпра та Одри. Це засвідчує, зокрема, дзєдзіцька група ранньосередньовічних слов'янських пам'я- ток на території Середньої та Північної Польщі, її витоки сягають слов янської частини пшеворських старожитностей, у складі яких поряд із германським та кельтським компонентом був і слов'янський. В усякому разі археологія не дає матеріалів, які вказували б, що Дзєдзі-цьку культуру створили слов'янські переселенці з Лівобережного Подніпров'я — носії Київської культури, як це уявляють собі деякі археологи.

У світлі останніх досягнень слов'янської археології є всі підстави вважати, що підоснови слов'янських ранньосередньовічних культур — Колочинської, Пеньківської, Празько-Корчацької та Дзєдзіцької — становлять різні місцеві слов'янські старожитності, які у першій половині 1 тис. н.е. входили до складу Київської, Черняхівської і Пшеворської культур. Київська культура переростає в Колочинську, а якась частина її носіїв у процесі розселення слов'ян у Верхнє Поволжя стає одним із компонентів іменьківської групи пам'яток. Слов'янські групи правобережного населення, що входило до складу черняхівських старожитностей типу Бовшева-Черепина, стають одними з основних творців ПразькоКорчацької культури. Аналогічні до них черняхівські поселення типу Хлопкова-Боромлі із Лівобережжя становили основу пеньківських старожитностей, де також помітні впливи Київської культури. Слов'янський пшеворський компонент у ранньому середньовіччі дав дзєдзіцьку групу слов янських ранньосередньовічних пам'яток на території Польщі, хоч і не без впливу празько-корчацьких сусідів, які поступово, розселяючись із Верхнього Подністров я, займають південні райони Польщі.

246

Гіпотези тих дослідників слов'янських старожитностей, які вважають, що витоки ранньосередньовічних слов'ян слід шукати лише в якомусь одному невеликому районі на території поширення Київської культури або в районах пшеворських старожитностей, не знаходять підтвердження ні в писемних, ні в лінгвістичних, ні в реальних археологічних джерелах. Уточнюючи межі території слов'янських етнічних груп напередодні великого розселення слов'ян, необхідно зазначити, що вони уже в V ст. н.е. займали широку порубіжну смугу лісу і лісостепу Південно-Східної Європи, ядром якої була сучасна територія України (рис. 49). Крім того, на території Середньої та Північної Польщі у VI ст. сформувалася власна окрема група слов'янських пам'яток, які відрізняються від своїх східних сусідів і мають власні витоки. Все це є незаперечним свідченням того, що територіальнокультурний поділ слов'янського світу існував уже в першій половині 1 тис. н.е. У другій чверті 1 тис. н.е. слов'яни не тільки входили одним із компонентів до Київської культури, а й становили основну групу населення на лісостепових поселеннях багатоетнічної Черняхівської

велике розселення слов'ян. Південні їх групи (носії Празько-Корчаць- кої та Пеньківської культур) поступово, але досить динамічно почали займати Подунав'я, Балкани та межиріччя Ельби і Заале, західні — носії Дзєдзіцької культури — північну частину межиріччя Одри та Ельби, а північні носії Колочинської культури —Подвіння, Верхнє Подоння та Поволжя. Велике розселення слов ян не тільки зафіксоване писемними джерелами, а й фундаментально представлене археологічними пам'ятками (рис. 25). Воно обумовило їх поділ на основні групи, які у своєму дальшому розвитку стають основою формування сучасних слов'янських народів. Ця історична закономірність однаковою мірою відноситься до всіх слов'ян — південних, західних і східних. Інтеграція слов'янських переселенців з місцевим населенням на нових землях, поступове поглинення ними чужих субстратів приводить до зародження нових слов'янських етносів як на Балканах і в Подунав'ї,

так і на Двіні, і на Волзі.

Слов'янські племена, що залишилися на корінній території, а це Український Лісостеп, а також Лівобережне Повіслення (Середня Польща), отримали стосовно до тих племінних слов'янських груп, що переселилися в нові регіони, свої культурномовні статуси і також стали окремими етнічно-мовними одиницями.

Ні писемні, ні лінгвістичні, ні археологічні, ні антропологічні матеріали не підтверджують існування на території Середнього

247

Подніпров'я до другої половини IX ст. племінного утворення слов'янських русів, які нібито поглинули всі східнослов'янські племена, згадані Літописом, і створили єдину східнослов'янську етнічну спільність. Поляни отримали свою нову (ми сказали б — додаткову) назву русів лише з приходом до Києва варягів-русів. Тому фраза із Літопису "...поляне еже ныни зовомая русъ" ніколи не означала, що назва "поляни" — це одвічний синонім назви "русь". В кінці XI ст., коли писалися ці рядки Літопису, через певні історичні обставини — утвердження в Києві норманської династії князів — "руссю" стали називатися не тільки поляни, а й усе населення Київської держави, очоленої князями-русами. "И быша у него (Олега) варязи и словени й прочи, прозвашася руссю". Вузьке розуміння цього терміна літописцем відноситься до центральних прикиївських областей, де жили поляни і де княжа влада була найбільш відчутною, а варязькі дружини, на які спочатку вона опиралася, були найбільш чисельними. Русь у широкому розумінні — це все населення Києво-Руської держави від Вісли до Волги.

Епоха після великого слов'янського розселення (VIII-X ст.) характеризується перегрупуванням слов'янських племен на території України. Відбувається поширення певної частини правобережного населення у Лівобережжя. На основі Празьке-Корчацької культури склавінів між Дніпром, Дністром і Західним Бугом формується Райковецька культура, а в Подунав'ї — культури з керамікою дунайського типу. На Лівобережжі населення Пеньківської й Колочинської культур разом з носіями Празьке-Корчацької культури бере участь у процесах формування волинцівських та роменських старожитностей. Ці нові утворення на відміну від попередніх (V-VII ст.), які представляли на нашій території лише два великі слов'янські об'єднання — склавінів (Празько-Корчацька культура) та антів (Пеньківська культура), — включають уже тринадцять різних племінних груп, відомих за літописними даними*. Ці групи об'єднувалися у великі союзи-княжіння, створюючи передумови виникнення східнослов'янської державності.

Одне таке напівдержавне утворення — "Валіняна", початок якого сягає ще епохи склавінів, охопило у VII-VIII ст. всю південну групу правобережних племен. Воно зафіксоване арабським автором X ст. аль Масуді. Він навіть називає їхнього князя — Маджака, якому підкорялися інші слов'янські князі. Це знаходить археологічне підтвердження. Все Правобережжя до верхів'їв Вісли у VIII-X ст. охоплене

* Племена дулібів, бужан, волинян ми, за Л.Нідерле та М.Грушевським, розглядаємо як одне незмінне утворення, що в археологічній послідовності міняло свою назву.

пам'ятками єдиної Райковецької культури. Племінні ознаки в її межах простежуються дуже слабо або не простежуються зовсім. Це об'єднання не ддсягло державної завершеності. Воно розпалося під ударами аварів. Його, хоч і коротке, існування вказує на зародження у південних східнослов'янських групах державотворчих процесів, які поновлюються дещо пізніше у Середньому Подніпров'ї. Основною рушійною силою тепер стають поляни. Вони займають ключове місце у відносинах з хозарами, яким придніпровські слов'яни якийсь час платили данину, а потім з норманами. З приходом останніх навколо Києва формується східнослов'янська держава — Київська Русь. Основою утворення Київської держави була південна група східнослов'янських племен, соціальне-економічний розвиток яких був вищим, як порівняти

з іншими східнослов'янськими племінними групами.

Норманська династія князів Рюриковичів, запрошена слов'яно- угро-фінським об'єднанням Поволжя, вже у другому поколінні перебирається на Дніпро і об'єднує північну прибалтійську і південну причорноморську торговельно-економічні зони в одну державу — Київську Русь. Слов'янізуючись, вона в Х-ХІ ст. переважно силою поширює свою владу на всі східнослов'янські племінні групи, піднімаючи таким чином державотворчі процеси на вищий надплемінний рівень. При Володимирі Святославичу і Ярославі Мудрому Київська Русь досягає рівня єдиного територіально-політичного і правового організму з ознаками федералізму, характерними для феодальних імперій того часу. Приблизно столітнє існування Києво-Руської держави з центральним великокняжим управлінням порушило природний хід етнокультурних процесів, що визначились у результаті великого розселення слов'ян у V-VIII ст. Державні структури — великі київські князі і дружина, єдина православна віра і церковнослов'янська писемність — діють

політичну ситуацію нерідко трактують як етнічну єдність, що веде до утворення давньоруської народності. Але це тільки підміна понять, яка не відбиває об'єктивних реалій. За сто років на величезних просторах від Вісли до Волги і від Чорного до Балтійського морів при наявності непрохідних природних бар'єрів і браку комунікацій, при існуванні різних торговельне-економічних орієнтацій південної і північної частин Русі, місцеві етномовні і культурні відмінності різних східнослов'янських племінних груп не були знівельовані. Вони залишилися і, мабуть, найбільше спричинили розпад Київської держави, що фактично була імперією Рюриковичів. Це прекрасно розуміють прихильники концепцій всеохопної етнічної єдності. Саме тому вони вдаються

до створення міфічних слов'янських русів, які нібито, починаючи з кінця IV ст. н.е., поглинули всі інші східнослов'янські племена, надавши їм і свою назву — "русь". Якщо до приходу норманських князів з династії Рюриковичів не існувало слов'янської русі, ні руської землі, а це беззаперечний факт, то ніколи не існувало в додержавний період

слов'янської етномовної єдності, а в період Київської держави — і давньоруської народності.

Розпад Києво-Руської держави почався вже після смерті Ярослава Мудрого. Новоутворені князівства, незважаючи на династичні зв'язки, також групуються навколо певних культурно-економічних центрів (Полоцьк на Двіні, Владимир-на-Клязьмі, Київ та Галич у ДніпроДністровському межиріччі). Тут найбільше збереглися свої етномовні та етнокультурні традиції, витоки яких сягають епохи Великого переселення народів. Вони і стають рушійними силами тих процесів, що

лежать в основі утворення трьох східнослов'янських народів — білоруського, російського та українського.

Ми розглянули у цій праці також питання про виникнення самої назви "Україна . На нашу думку, її виникнення також сягає епохи Великого переселення народів, коли на інтегрованій склавіно-антській основі утворюється єдина дніпро-дністровська етномовна група східнослов'янських племен. Залишаючись назавжди слов'янами в розумінні свого походження від слов'янської сім'ї народів, а з кінця ІЛ ст. — слов'янами-русами за приналежністю до Києво-Руської держави, вони з метою самоідентифікації поступово відновлюють назву дніпровських племен антів ("окраїнних"), яка згодом трансформується в назву "Україна", "український народ". Пройшовши ряд стадій свого територіального поширення у ХІХ-ХХ ст., назва "Україна" утверджується остаточно як етнонім окремого слов'янського народу, заміняючи старі назви "Русь", "Мала Русь", "Червона Русь", що у пізньому середньовіччі вирізняли його серед інших слов'янських народів, зокрема східнослов'янських з кореневими назвами Русь ("Білорусь",

"Велика Русь"). Сьогодні 'Україна" — це визнана світом назва суверенного українського народу,

суверенної Української держави.

RESUME

The analysis of written, archaeological, linguistic and other sources dated back to the edge and thelst millennium A.D. has shown how extreme were ethnic-cultural processes in the territory of Ukraine and neighbour regions in East and West Europe.

in historical development in South-East Europe especially in the first half of the 1st millennium A.D. in particular. The shift of archaeological cultures took place at the edge of the 4th and the 5th centuries. The investigations have shown that each of early mediaeval Slavonic cultures — Prazko-Korchatska, Penkivska, Kolochynska and Dzedzitska — had own backgrounds in Roman culture and cultures of earlier times. The great settling of the Slavs from the territory of Ukraine to the Danube Area, the

for forming of modern Slav peoples.

People that had stayed on native territory, it was Ukrainian forest-steppe, received, with respect to those tribal groups of the Slavs that had moved to other regions, their

own cultural and linguistic status, and also became separate ethnic group.

Neither written, nor linguistic, nor archaeological materials haven't confirmed the existence of mythic tribal formation of the Ruses in the Middle Dnieper Area, which supposedly had absorbed all mentioned in the Chronicle East-Slav tribes, and created united East-Slav community. The analysis of written and archaeological sources denies

these and similar statements.

The rise of Kyiv Sate as Riurykovych Empire didn't lead to the levelling of ethnic differences among all parts (principalities) on the East European plain. Cultural-linguis- tic and other differences at least of the three main groups of East Slavdom saved under unite state and single religion. They became one of the causes of feudal breaking up of Rus and the background of further, already independent, development of three

East-Slav peoples.