0254261_BB6C6_baran_v_d_davni_slov_yani

по плечиках. Так само прикрашалися і мископодібні посудини (рис. 35). Спробуємо підсумувати усі групи слов'янського керамічного посуду місцевого виробництва VIII-X ст. Для усіх трьох груп — Райковецької, Волинцівської і Романської культур — визначальними були: 1 —струн- кі посудини з високо поставленими плечиками; 2 — посудини з пологими, нижче поставленими плечиками. Перші становлять більш-менш рівну частину з другими на райковецьких і роменських поселеннях, на волинцівських поселеннях переважають другі. Перші виводяться з Празько-Корчацької культури, другі — з Празько-Корчацької і Пеньківської культур. Інші форми ліпних горщиків — біконічні і тюльпаноподібні, які були основними в Пеньківській і Колочинській культурах, у VIII-X ст. зустрічаються лише в одиничних екземплярах як пережитки. Конічні миски знаходились у вжитку на поселеннях Райковецької культури Подністров'я, де вони появляються ще на черняхівських поселеннях. На Волині і Лівобережжі вони зустрічаються в одиничних екземплярах. Інші форми мисок і сковорідки у значно меншій кількості,

ніж горщики, зустрічаються на пам'ятках усіх трьох культур.

На відміну від керамічного комплексу, металеві, кам'яні, кістяні вироби не виділяють Роменську культуру серед інших слов'янських синхронних культур. До розкопок Новотроїцького городища здавалося, що металевих виробів тут дуже мало. Насправді ж воно дало досить значну кількість металевих та інших виробів. Це передусім землеробські (наральники, серпи, коси), виробничі та побутові вироби (ножі, сокири, тесла, ложкорізи, шила, пряжки, кресала), зброя (наконечники стріл, навіть уламки меча) та ін. Із кольорових металів виготовлялися прикраси: скроневі кільця, браслети, шийні гривни тощо; частина цих речей зроблена із срібла. Дослідник Новотроїцького городища І.Ляпушкін відзначає, що згадані предмети — не одиничні знахідки, а серії. На цьому городищі виявлені ознаки місцевого металообробного ремісничого виробництва (залізні шлаки, злитки кольорових металів, штампи) ГЛяпушкин, 1961, с. 236-237].

Похоронний обряд населення Роменської культури продовжує традиції носіїв попередніх слов'янських культур. Серед найбільш ранніх поховань ще є трупоспалення на стороні із захоронениям урн у неглибоких ямках без курганних насипів, як і у Волинцівській культурі і попередніх: Пеньківській, Празько-Корчацькій, Колочинській. Починаючи з IX ст., до Лівобережжя докочується хвиля курганних поховань, що започаткувалися в середовищі склавінів, а їхні корені, мабуть, сягають населення культури Карпатських курганів, сусідів їхніх черняхівських пращурів. Разом з тим на Лівобережжі поховальний обряд зазнає певних відчутних змін, появу яких важко пояснити. На відміну від Право-

бережжя, де поховання спаленого покійника здійснювалося на давній поверхні або в ямці, потім перекритій курганом, населення Роменської культури спалені кісточки, покладені в урну, захоронювало в самому насипі кургану під поверхнею. В одних випадках — у верхній частині,

як у Райковецькій культурі. Літописець, змальовуючи поховальний обряд сіверян, пише: "...мертвеца сожижаху и по семъ собравшие кости вложаху в судину малу и поставяху на столпъ на путех .

Хронологія Роменської культури визначається на основі східних монет і скарбів із них, а також салтівського імпорту та типології кераміки. Вона вкладається в рамки VIII-X ст. Так її датують І.Ляпушкін, О.Сухобоков, В.Седов [Славяне Юго-Восточной Европы... С. 306-

308, література].

Закінчуючи характеристику Роменської культури, треба визначитися щодо питання про співвідношення із синхронними боршівськими пам ятками. Відносна типологічна близькість роменських та боршівських пам'яток трактується або в плані їх культурної єдності [Ляпушкин, 1947, с. 126-127], або як дві окремі, хоч і близькі культури [Сухобоков, 1975, с. 144-146; Седов, 1996, с. 204-205]. Археологічні дослідження останніх десятиліть не підтвердили першої точки зору. А.Москаленко після широких розкопок городища Тітчиха в Иодонні на площі 7000 кв.м, де відкрито 46 напівземлянкових жител, дійшла висновку про окремішність Роменської і Боршівської культур [Москаленко, 1965, с. 155]. Житла Боршівської культури — підквадратні напівземлянки із стінами зрубної або стовпової конструкції, як і житлові будівлі Роменської культури. Але печі тут інші — кам'янки, глиняно-кам'яні, глинянокаркасні. Є певні своєрідності керамічного комплексу, поховального обряду. Зокрема, в насипах курганів відкриті дерев'яні камери, які містили урни з кальцинованими кістками кількох покійників, спалених на стороні. Крім урн, знайдені і посудини-приставки. Довкола домовин робилися округлі огорожі з вертикальних дощок. Відомі і безкурганні трупоспалення та курганні на горизонті. На думку В.Сєдова, курганні боршівські поховання з'являються на століття пізніше, ніж сама культура, яка більшістю дослідників датується в межах VIII-X ст. [Седов, 1996, с. 205].

Основним заняттям населення Боршівської культури було землеробство, засвідчене як знахідками знарядь праці (наральники, досконалі серпи, коси), так і обвугленими зернами ячменю, проса, пшениці, жита, гороху та ін. Як порівняти з населенням Роменської культури, в господарстві боршівців, поряд із землеробством та скотарством, більше місця займали промисли (риболовля, полювання, бортництво).

Крім подонської, спорідненої із роменською, боршівської групи пам'яток, не можна поминути і верхньоокську групу, представлену такими селищами, як Лебідка, Кроми, городищем Лужки та ін. [Никольская, 1957, с. 176-197; її ж, 1961, с. 12-41]. Порівнюючи з пристеповими районами Роменської культури, в приокському регіоні менше городищ. На поселеннях відкриті напівземлянки з печами, побудованими з глини та каміння або вогнищами з кам'яною основою.

Поховання представлені курганами. Частина з них — це захоронения решток кремації в урнах або у вигляді купки кісток в курганному насипу, друга частина — це зрубні камери-домовини. В багатьох курганах на Оці відкрито круглі стовпові огорожі, подібні до таких же огорож не слов'янської Мощинської культури, що була тут попередницею слов'янських старожитностей. В.Седов звернув увагу, що на Оці немає безкурганних поховань, відомих на початках Роменської культури, а кургани появляються у VIII ст. Він пояснює це наявністю курганних традицій уже в Мощинській культурі [Седов, 1996, с. 202].

Керамічні комплекси VIII-X ст. у верхів'ях Оки, як і в Придонні, близькі до Роменської культури, хоч і мають певні несуттєві відмінності, що пояснюються впливом на них місцевих неслов'янських субстратів.

Отже, ми розглянули всі слов'янські культури VI-X ст. України та коротко схарактеризували близькі до них сусідні старожитності, що утворилися в результаті слов'янського розселення. Останні у VIII-X ст. отримують своє нове етнографічне забарвлення, відображаючи зародження нових слов'янських етносів на території Південної, Центральної і Північно-Східної Європи.

Розвиток слов'янських племен в час їх великого розселення і в наступні століття відбувався за однаковими або близькими історичними законами. І якщо на лівому березі Вісли або на південь від Карпат в VI- X ст. народжувалися нові слов'янські етноси, і цього ніхто не заперечує, то дивує потяг об'єднати всі численні східнослов'янські племена та їхні союзи з різними археологічними культурами в одну етнічну групу.

Усвітлі нових археологічних матеріалів та кореляції з ними писемних

ілінгвістичних джерел такої східнослов'янської групи

ніколи не існувало. Ця прикра методологічна помилка повинна і може бути

виправлена.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

ВИТОКИ СЛОВ'ЯНСЬКИХ СТАРОЖИТНОСТЕЙ

КІНЦЯ VII-X СТ.

У»„ же сама повсюдна зміна слов'янських культур на межі VII/VIII ст. на величезній території Центральної і

Східної Європи засвідчує глибокі внутрішні переміни в економічних та суспільно-політичних структурах слов'янського світу. Ці процеси були тісно пов'язані, а в багатьох випадках і викликані подіями великого переселення народів. У цей час фактично складається нова політична карта Європи, в тому числі і Східної, на якій слов'янські племінні союзи, що в ІХ-Х ст. досягають державності, займають свої усталені місця.

Щоб з'ясувати їхні витоки, ще раз повернемося до слов'янських культур VI-VII ст., які фактично є першими історично доказовими матеріаль-

ними проявами самоутвердження великих слов'янських племінних груп на політичній карті Європи.

Найбільшу в територіальному відношенні Слов'янську культуру V- VII ст., розташовану навколо Карпатських гір, становлять празько-кор- чацькі старожитності, їх ядро, згідно з датованими комплексами V ст., знаходилось у Верхньому Попрутті, на Середньому і Верхньому Дністрі, у верхів'ях Західного Бугу і Сяну на Північному Прикарпатті. Археологічні спостереження корелюються з лінгвістичними даними. За І.Удольфом, це регіон, де встановлено найбільш архаїчні слов'янські гідроніми, що знаходять своє повторення в усіх трьох мовних слов'янських групах, які утворилися внаслідок слов'янського розселення з Північного Прикарпаття: східній, південній і західній [Udolph, 1979, s. 1-23].

Сформувавшись у V-VI ст. у Північному Прикарпатті, празько-кор- чацькі старожитності до кінця VII ст. поступово розширюють свій ареал і займають уже визначену вище територію. Остання збігається з районом, де, за Йорданом, жили племена склавінів (слов'ян). Із середовища склавінських племінних груп у Середньому Подунав'ї через одне-два століття виростають уже нові племінні утворення, які, в інтеграції з аварами та субстратним населенням, утворюють низку нових слов'янських союзів (морав'ян, словаків, чехів) або самі стають жертвою асиміляції, як паннонські слов'яни після приходу угрів чи різні слов янські празько-корчацькі та пеньківські групи, що зазнали романізації на території сучасної Румунії. Тобто у склавінському ареалі на півдні від Карпат, де вони були переселенцями і змішувалися з субстратним населенням, виростає ряд нових сло- в'янських середньовічних етнокультурних груп. У той же час у Південній Польщі поступово визріває племінний союз віслян.

Яка ж доля того слов'янського населення Празько-Корчацької куль-

тури, що залишилося на своїй корінній території і в майбутньому стало родоначальником українського народу?

Прогресуючи в етнокультурному відношенні, Празьке-Корчацька культура поступово набирає нового етнографічного забарвлення і перерос-

тає в Райковецьку культуру. Вона розширює свою територію, займаючи все межиріччя Дніпра і Вісли. На півночі обмежується Прип яттю, дещо виходячи на її лівий берег, на півдні — Карпатами з виходом на їх південні схили і Буковину. Уже в кінці VIна початку VII ст. у Придніпров'ї створилася широка смуга змішаних корчацько-пеньківських пам'яток, що спільним потоком опустилися далеко на південь до Дністра і Подунав'я. Поява у VII ст. печей у пеньківських житлах, які заміняють типові для них вогнища, а також празько-корчацьких керамічних форм вказує на процеси поступової інфільтрації правобережних слов'ян у райони пеньківського ареалу.

Після 602 р. з писемних джерел зникає етнонімна назва "анти" іраномовного походження. Вважаємо, що це зв'язано з інтеграційними процесами обох слов'янських племінних груп (склавінів та антів). Те, об'єднане Пеньківською культурою, слов'янське населення, що в писемних джерелах відоме під назвою "анти", ховається під назвою своїх правобережних сусідів, яка, будучи самоназвою одної із слов'янських племінних груп, назавжди покриває всі слов'янські племінні утворення незалежно від їхніх конкретних найменувань. У ІХ-Х ст., із виникненням слов'янських держав, вони отримують свої конкретні назви, а назва "слов'яни", "слов'янські народи" залишається в розумінні їхніх етнічних витоків поряд з таки-

ми назвами, як "германські народи", "романські народи" і т. п.

Процеси інфільтрації слов'янського населення на схід у VII-VIII ст. посилюються, і вже райковецькі пам'ятки, створені нащадками склавінів, займають усі правобережні придніпровські райони, в тому числі і ті, які в VI-VII ст. ще були зайняті пеньківськими пам'ятками антів (рис. 26). Поступово вони переходять на Лівобережжя і стають основним компонентом Волинцівської і Роменської культур, певною мірою поглинаючи в культурному відношенні місцеве пеньківське населення. Етнографічні ознаки, на яких ґрунтується наше твердження, наведені вище при характеристиці культур Лівобережжя VIII-X ст. Маються на увазі печі, вирізані в останці, курганні поховання, певні типи ліпного посуду, що не мають на Лівобережжі своїх місцевих попередників. Але тепер усе це населення, що разом утворює нову племінну групу, представлену новими Волинцівською та Роменською культурами, уже певною мірою відмінними від своїх безпосередніх культурних підоснов, опиняється на межі з болгаро-аланським населенням Степу. Воно, як і ті слов'янські племена, що вийшли на історичну арену під іменем антів (з індо-іранської мови — "окраїнних"), також стає окраїнним населенням, відділеним степовими тюркомовними

номадами від античних та постантичних цивілізацій.

Питання витоків Волинцівської та її спадкоємиці — Роменської культур виникло з появою перших публікацій матеріалів цих пам'яток. Воно

дискутується і сьогодні.

І.Ляпушкін вважав, що Роменська культура, куди він включав і волинцівські пам'ятки, виникає з приходом у Лівобережжя на початку VIII ст. слов'янського населення Райковецької культури з правого берега Дніпра [Ляпушкин, 1961, с. 356-366]. І хоч не всі його розробки знайшли підтвердження в нових археологічних матеріалах, спостереження дослідника про близькість синхронних пам'яток Роменської і Райковецької культур підтверджується все новими і новими пам'ятками. Більше того, нині вдалося встановити, що процеси інфільтрації слов'янського правобережного населення на Лівобережжя почалися ще на етапі існування празько-кор- чацьких і пеньківських старожитностей на початку VII ст. Не заперечує

у ІХ-Х ст. курганних поховань, що не мають місцевої традиції [Седов, 1996, с. 200].

І справді, поява курганних поховань на Лівобережжі — це свідчення перманентності внутрішніх динамічних процесів у межах споріднених пів- денно-західних племінних утворень, початок яких сягає ще римського часу. Пік інтенсивного переходу через Дніпро носіїв правобережних слов'янських культур припадає на VII - початок VIII ст. — час формування Волинцівської культури, коли на Лівобережжі появляються неукріплені поселення з житлами, що опалювалися глиняними печами, вирі-

заними в останці, і празьке-корчацькі форми ліпного посуду, про що йшлося вище.

В.Петрашенко провела статистичний аналіз співвідношення керамічних комплексів еталонних пам'яток сахнівського та волинцівського етапів, з одного боку, та їх відношення до кераміки Райковецької і Роменської культур, з другого. Коефіцієнт подібності основних форм посуду виявився вражаючим. Подібність основних форм ліпного посуду Монастирка, Канівського поселення, Сахнівки, Житомирського Полісся, Ходосівки, Києва досягає 80-88%; Волинцівського поселення, Житомирського Полісся, Ходосівки, Києва — 81-86%; Новотрощького городища, Житомирського Полісся, Пастирського городища, Стецівки — 80-81%. Авторка підкреслює, що в усіх трьох групах присутнє Житомирське Полісся, тобто класична кераміка Райковецької культури. Середній коефіцієнт подібності керамічних комплексів коливається в межах 80-85%. Якщо врахувати, що І.Русанова тим же методом довела пряме переростання пам'яток Празько-Корчацької культури в Райковецьку, то не можна не погодитися з обома дослідницями в тому, що населення, яке створило Пра- зьке-Корчацьку і Райковецьку культури, в процесі розселення та асиміляції носіїв Пеньківської культури антів було також основним творцем Волинцівської та Роменської культур [Русанова, 1976, с. 196-199].

108

В.Петрашенко посилює свою тезу і прикладами влаштування інтер'єрів

жител.

Поглинення Празько-Корчацькою культурою пеньківських старожитностей та салтівські впливи були основою, на якій виникла Волинцівська культура, що у VIII ст. переростає в Роменську.

Не заперечуючи ранньої інфільтрації правобережних слов'ян в ареали Пеньківської, а потім і Волинцівської культур, В.Седов применшує значення цього компонента в процесах формування останньої. Він вважає, що Волинцівську культуру створили вихідці із Саратовського Поволжя — носії Іменьківської культури [Седов, 1996, с. 194-195]. Ця далекосяжна гіпотеза має на меті довести єдність суспільних процесів усіх східних слов'ян і тим самим відкрити шлях до пояснення сумнівних тверджень про існування єдиної східнослов'янської народності. Тут Іменьківська культура повинна б відіграти роль замінника штучно створених антинорманістами міфічних слов'янських русів, про що йшлося вище.

Як відомо, етнічна належність Іменьківської культури ще не визначена. Ряд дослідників схиляється до думки про її приналежність до місцевого балтського, угро-фінського або болгаро-аланського населення [Халиков, 1988, с. 119-126]. Не можна виключити і наявності в ній незначного слов'янського компонента, але не пшеворського чи черняхівського, як вважає В.Седов, а києво-колочинського, на що вказує близькість жител та тотожність похоронного обряду. Що стосується наявності у волинцівських та іменьківських керамічних комплексах струнких горщиків (ліпних і гончарних) з високим циліндричним вінчиком і високо піднятими крутими плечиками, на яких будує свою концепцію В.Седов, то ці форми в обох культурах мають салтівське, неслов'янське, походження. Дослідники волинцівських пам'яток — Д.Березовець, О.Сухобоков, С.Юренко, Є.Горюнов та ін. — переважно виводять пам'ятки Волинцівської культури із місцевих пеньківських та колочинських старожитностей, не відкидаючи

компоненту, витоки якого сягають празьке-корчацьких і райковецьких

старожитностей.

У нас немає ніяких підстав не погодитися з тими дослідниками волинцівських і роменських пам'яток, які розглядають їх як два хронологічно послідовні етапи в розвитку слов'янського населення Лівобережжя. Нові археологічні дослідження, зокрема поселення в Битиці та інших пам'яток, підтверджують значні впливи Хозарського каганату. Але, всупереч поглядам М.Артамонова [1970, с. 29-31], вони не визначали етнічного обличчя

109

дніпровського лівобережного населення Лісостепу, яке у своїй основній масі належало слов'янам.

Досить складно визначити за археологічними матеріалами кількісне співвідношення елементів місцевих і правобережних культур на кожній із пам'яток Лівобережжя у VII-X ст., але наявність інтеграційних процесів, що визначаються перевагою етнографічних рис, характерних для сло- в'янських правобережних культур раннього середньовіччя, не викликає сумніву. Отже, ми приєднуємося до думки І.Ляпушкіна, Д.Березовця, С.Юренко, В.Петрашенко, О.Приходнюка, Є.Горюнова про слов'янську належність пам'яток Роменської культури та її попередниці — Волинцівської культури, визнаючи, що в їх складі, зокрема останньої, присутні елементи салтівських старожитностей, котрі належали алано-болгарам [Этнокультурная карта... С. 124-125].

Окремий погляд на підоснови Волинцівської культури висловив М.Брайчевський. На його думку, волинцівські та пастирські пам'ятки — це "релікт Черняхівської культури на Лівобережжі" [Брайчевський, 1968, с. 169]. Оскільки згаданий автор всю Черняхівську культуру вважає слов'янською, а її верхню дату відносить до VII ст., то наприкінці 60-х років його визначення могло здаватися привабливим. Насправді вже тоді були відомі на лівому і правому берегах Дніпра слов'янські пам'ятки Пеньківської культури, датовані V-VII ст., які розділяли черняхівські і волинцівські старожитності. Але цього М.Брайчевський не приймає. Очевидно, важко міняти свою, хоч і застарілу, концепцію, навіть під тиском нових джерел. Але поєднання М.Брайчевським волинцівських і пастирських пам яток, де присутній салтівський компонент, безперечно, заслуговує на увагу, а деякі черняхівські пам'ятки (типу Хлопкова) таки мають певне відношення до слов'ян Лівобережжя, правда, на етапі формування Пеньківської культури, а не Волинцівської.

У літературі широко дискутується і племінна належність пам'яток Райковецької, Волинцівської та Роменської культур. Це питання ми розглянемо у наступному розділі, відзначивши тут, що саме ці культури покривають територію всієї південної групи літописних племен. Виходячи з археологічних джерел, зокрема культурної спорідненості згаданих старожитностей та спільності їхніх витоків, можна припускати, що вже на межі VIIVIII ст. південно-західна група східнослов'янських літописних племен

була настільки інтегрована, що створила певну етнічно-політичну спільність, яка досягла своєї завершеності пізніше —

на етапі виникнення українського народу.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

АРХЕОЛОГІЧНІ КУЛЬТУРИ І СЛОВ'ЯНСЬКІ ПЛЕМІННІ ОБ'ЄДНАННЯ В 1 ТИСЯЧОЛІТТІ Н.Е.

/ v p xрхеолопчні матеріали в міру їх нагромадження розширюють джерельну базу до вивчення слов янських літописних племен та об'єднань. Оскільки ми вже півстоліття рік у рік займаємося пошуками, розкопками та вивченням археологічних пам'яток саме слов'янських племен, то, працюючи над цією підсумковою роботою, виходимо в її побудові з аналізу насамперед археологіч-

них джерел з наступною їх кореляцією з писемними, лінгвістичними та іншими джерелами.

Вже з самого початку мусимо відверто сказати, що до V ст. н.е. археологам на території Європи не вдалося відкрити такої культури, яка б повністю належала праслов'янським чи слов'янським племенам. Спроби навколонаукових любителів старовини, особливо в останні роки, назвати ті чи інші археологічні культури, починаючи з неоліту, слов'янськими, а то й протоукраїнськими або перенести назви чужих народів, згаданих античними та східними авторами, на слов'ян чи українців слід оцінювати як тимчасовий спалах романтизму, викликаний відродженням української державності. Аналогічні явища відомі в історичній науці майже усіх європейських народів, зокрема в кінці XVIH-XIX ст. З тих же позицій ми оцінюємо все те, що, наприклад, писав О. Вельтман про Аттілу в середині XIX ст. Сьогодні, в кінці XX ст., його роботи мають лише історіографічне значення як невдалий приклад "поглиблення" і "розширення" давньої історії України. Щоб у цьому переконатися, варто лише перегорнути сторінки першого тому

Але тільки там, де з'явилися справді нові джерела: археологічні, лінгвістичні чи інші, — які були недоступні авторові "Історії УкраїниРуси". Будучи "чистим" істориком, М.Грушевський професійно, з вичерпною повнотою використав наявні у свій час археологічні матеріали до історії давнього населення України.

Спроби виділення матеріалів, що належали б предкам слов'ян, у культурах неоліту, енеоліту, доби бронзи чи навіть раннього заліза, слід вважати гіпотетичними.

На межі ер слов'янські елементи відомі в двох культурах: Зарубинецькій — на території України та Білорусі, де вони були основними при наявності балтських та германських, і Пшеворській — на території Польщі, де вони займали незначне місце поряд з основними германсь- ке-кельтськими. Археологічні культури корелюються з писемними даними Плінія Старшого, Таціта, Птолемея, за якими слов'янські венеди, починаючи з І ст. н.е., також виразніше фіксуються на правому

березі Вісли, ніж на її лівому березі.

У наступних (друга половина І - II) століттях праслов'яни на території України представлені пізньозарубинецькими та волино-подільсь- кими пам'ятками, що становили певну культурно-етнічну спільність, розколоту потоками готів, котрі просувалися із Нижнього Повіслення до узбережжя Чорного та Азовського морів (рис. 53). Останні позна-

чені пам'ятками Вельбарської культури.

УIII ст. н.е. в Україні за участю слов'янських племен виникають дві культурно-етнічні групи, які надалі, до утворення Київської держави, розвиваються самостійно. Це Київська культура, що покрила балтський субстрат у верхів'ях Дніпра, та велика за територією багатоетнічна Черняхівська культура між Прип'яттю і Десною на півночі, Чорним

морем і Дунаєм — на півдні.

Ці етнокультурні групи, про які детально мова піде в окремих розділах, вичерпують венедський період в історії слов'ян на території

України в римський час.

В кінці IV ст. на історичній арені появляються назви ще двох слов'янських племінних об'єднань — склавінів та антів, про яких ішлося вище. Тут ми хочемо лише повторити, що назва склавши — це латинізована форма самоназви слов'ян, яка досить швидко поширюється на всі слов'янські племінні об'єднання, а через них — на всі слов'янські народи. Тепер слов'яни беруть участь у європейських подіях під влас-

ною назвою.

У результаті інфільтрації склавінів в ареал Пеньківської культури антів та інтеграційних процесів уже в першій половині VII ст. назва "анти" замінюється назвою "слов'яни". Цьому сприяли і спільні походи на Візантію, і переселенські процеси, і боротьба з аварами. Від назви "анти" залишилася лише традиція, яка, за Літописом, відродилась аж у XII ст. у формі Україна ('...вся Украйна постона").

Археологічне ці дві групи племен виражені Празьке-Корчацькою та Пеньківською культурами, які виникають на основі слов'янської частини Черняхівської культури на території України в V ст. н.е.

Носії Київської культури, територіальне віддалені від кордонів римського лімесу, не отримали писемного етнонімного виразу. Більше

того, ми не знаємо імені племінного об'єднання, яке утворилося в V- VII ст. на її основі. Воно в археології отримало назву Коломийської культури. Не знаємо також імені слов'янського племені, що утворилось

у V ст. в Саратовському Поволжі під назвою Іменьківської культури, інтегруючись у місцевий утро-фінський субстрат.

Але в цьому випадку для нас важливим є трохи відкрити механізм двох ліній розвитку східнослов'янських етно-археологічних спільностей. Перша, південна, що межує з провінціями Риму і Візантії, добре відома її хроністам, особливо в період розселення слов'янських племен в Подунав'я, на Балканський півострів та в межиріччя Ельби і Заале; друга — північна, розселенський рух якої веде на північний схід у межі сьогоднішньої Росії, а тодішніх балтських і угро-фінських племен. Початок цих роздільних процесів лежить у перших століттях нашої ери. Він обумовлений розколом на дві частини волино-подільської та пізньозарубинецької груп з приходом готів у кінці II ст. н.е. на територію України. Продовження розвитку цих процесів дещо зупинила, але не припинила зовсім навіть східнослов янська держава — Київська

Русь під династією Рюриковичів, про що свідчить утворення трьох східнослов'янських народів після її розпаду.

Які процеси визначають розвиток східнослов'янських племен у VIII-IX ст. напередодні утворення Київської держави?

Як видно з попереднього розділу, на території України замість трьох етнокультурних груп (празько-корчацької, пеньківської, колочинської) виникає лише дві: райковецька і волинцівська. Остання фактично є раннім етапом Роменської культури, як сахнівська — Райковецької. Основою виникнення цих груп була Празько-Корчацька куль- Spa склавінів (слов'ян), яка інтегрувала Пеньківську культуру антів,

і культури (Райковецька і Роменська) належали літописним право-

бережним племенам і сіверянам з Лівобережжя — предкам українського народу.

Колочинська група слов'яно-балтських старожитностей, як і пам'ятки типу Банцерівщини, у процесі дальшого розселення слов'ян на північ і північний схід стає основою, на якій утворюється, в залежності від етноплемінного складу балтського та утро-фінського субстрату, ряд споріднених племен, що разом створюють північне-східні балто та фінно-слов'янські угруповання в процесі їх слов'янізації. Це предки російського народу. Частина носіїв Колочинської та Банцерівської культур, а також Райковецької, асимілюючи балтський субстрат, дає нову північно-західну групу слов'ян —предків білоруського народу.

У багатьох археологічних працях радянського часу, де вивчаються етнокультурні процеси у Східній Європі VI11-Х ст., зроблені спроби

скорелювати літописні племена з певними групами археологічних пам'яток. Для деяких племен, особливо північно-східної групи, що сіла на чужий різноплемінний субстрат, це вдається, для південно-західної, що має місцеві слов'янські підоснови, — ні. Але в кожній спробі проглядаються достатньо чіткі етнографічні відмінності між південнозахідною і північно-східною групами, що повинно б відповідати і діалектно-мовним їх особливостям.

Поглянемо на це питання саме з цього боку.

Вже О.Шахматов вважав, що після того, як східні слов'яни в VIIIX ст. з дніпровсько-волинського регіону розселилися на великих просторах від Чорного моря до Ільменського озера й від Карпат до Дону, їхня мова розчленувалася на три великі діалектно-територіальні групи: північноруську, східноруську (або середньоруську) і південноруську, що стали підґрунтям для сформування трьох східнослов'янських мов: російської, білоруської, української: "Распадение восточнославянских племенъ и ихъ языка относится (в своемъ постепенном ходе) к VII и VIII веку; въроятно, к IX в. восходить (как завершение процесса) распадение единаго русскаго племени на три племенные группы: южную, северную и восточную" [Шахматов, 1916, с. 25-36]. "Спільноруська "прамова" (мається на увазі східнослов'янська — авт.) розпалася на окремі говори ще в добу доісторичну — в кінці

VIII ст. чи на початку IX ст., і об'єднання всіх племен в одній державі не могло привести до утворення однієї спільної народної

мови" [Шахматов, 1916, с. 681].

Процеси становлення східних слов'ян О.Шахматов уявляв як поетапне їх переселення із межиріччя Нижнього Дніпра і Пруту, де, на його думку, була їхня перша прабатьківщина і де виділилися праруси — анти, що прийшли на Волинь і Середнє Подніпров'я. Тут, за О.Шахматовим, слов'яни ще не становили одної етнографічної групи [Шахматов, 1899, с. 324-384]. Зрозуміло, що у світлі сьогоднішніх джерел, зокрема археологічних, картина інша. У V-VI ст. слов'янські поселення справді були на Середньому Дніпрі, де жили анти, і на Волині, Подністров'ї і Попрутті, де жили склавши. Але розселення слов'ян відбувалося із Північного Прикарпаття на Дунай, а не навпаки. Крім того, нині документально встановлено, що VI-VlI ст. — це період антів та склавінів, а не "руського племені'. До приходу варязьких дружин У Подніпров'я тут не було ніяких слов'янських прарусів чи русів, про що мова була вище. Отже, у V-VII ст. мова антів — це не мова русів, як пише О.Шахматов, і не мова всіх східнослов'янських племен, а лише їх південної частини. Тут переплутані різні хронологічні етапи еволюційного розвитку східнослов'янських племен.

Концепція О.Шахматова була сприйнята багатьма російськими лінгвістами та істориками, і не тільки російськими. Правда, якщо М.Погодін та Ю.Готьє вважали антів предками усіх східних слов'ян, то М.Грушевський вважав їх предками південно-західної групи східних слов'ян, тої Русі, що стала предком українського народу [Грушевський, 1904, с. 153-160].

Сьогодні існують різні точки зору лінгвістів та археологів на проблеми східнослов'янської мовної і культурної єдності. Одні ідуть від єдності до розподілу на діалектно-культурні групи, що зв'язано з процесами розселення слов'ян, інші заперечують діалектно-племінну спільність у середині праслов'янського чи слов'янського світу [Шевельов, 1996, с. 193]. В.Седов на основі порівняння археологічних культурних ареалів та мовних особливостей їх носіїв доходить висновку, що "східнослов'янський етнос був складним утворенням і включав у себе племена кількох праслов'янських груп". Він не підтримав концепцію Б.Рибакова про середньодніпровський початок східнослов'янської народності, тим більше — руської, що нібито утворилася на основі племені русів у VI-VII ст. [Седов, 1996, с. 360].

Складність проблеми єдності чи дезінтеграції східнослов'янських племінних утворень в середині і другій половині ґтис. н.е., як її розуміли різні дослідники, можна проілюструвати й іншими прикладами. Так, П.Третьяков вважав, що слов'янську спільність створили ще племена Зарубинецької культури на рубежі ер, асимілювавши балтомовне населення Верхнього Подніпров я. Саме з Верхнього Подніпров'я вони в середині 1 тис. н.е. розселяються на всі сторони світу, в тому числі

Ф.Філій то майже приєднується до гіпотези П.Третьякова про

і Середньої Європи привело до роз'єднання загальнослов'янських мовних явищ. У результаті на сході слов'янського світу утворилася особлива зона, де^і виникла східнослов'янська, або давньоруська мова [Филин, 1980; Його ж, 1962; Його ж, 1972, с. 29]. Слід додати, що і П.Третьяков не раз міняв свою точку зору на проблему розвитку східних слов'ян.

О.Трубачов не хоче "круто покінчити ...із східнослов'янською (давньоруською) єдністю". Він дотримується концепції "складної єдності, що не відмовляється від признання давності діалектних відмінностей...

не відміняючи всеохоплюючої їх єдності" [Трубачев, 1991, с. 131-132]. Якщо "всеохоплюючу єдність" слов ян чи праслов'ян розуміти в сенсі — праслов'янські племена, слов'янські племена і народи, мови

яких, безперечно, ближчі між собою, ніж до мов неслов'янських сусідів (це спостерігається і в матеріальній культурі), то з цією тезою автора, яка цілком відповідає мовно-історичним реаліям, можна

погодитись.

Ю.Шевельов [1996, с, 197] для літописно-племінного періоду (VI-IX ст.) запропонував п'ять мовно-територіальних районів, де домінували свої діалектні особливості. Це Новгородсько-Тверський, Му- ромо-Рязанський та Полоцьке-Смоленський на північному сході і Києво-Поліський та Галицько-Подільський на південному заході східнослов'янського світу. Вони приблизно відповідають розподілу великих груп східнослов'янських племінних об'єднань за археологічними

матеріалами.

В.Русанівський вважає, що в VI-XI ст. давньоруські діалекти "...виразно поділяються принаймні на дві групи — північну і південну"

[Русанівський, 1996, с. 253].

Агатангел Кримський на основі глибокого аналізу східнослов'янських мов та їхніх діалектів дійшов висновку, що за браком писемних джерел "достовірну історію малоруської (української — авт.)* мови (а так само і великоруської) доводиться поневолі починати аж з XI ст., дарма, що чимало малоруських (українських) і великоруських ознак готові були ще в IX ст.". "Таким чином, — пише він, — усією сукупністю своїх ознак жива мова півдня XI ст. стоїть посеред східного слов'янства цілком уже відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. — це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця; і в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної малоросійської (української) мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних малоруських (українських) особливостей" [Кримський, 1996,

с. 23, 31].

Г.Півторак вважає, що за "історичними, археологічними і лінгвістичними матеріалами... спільнослов янський період тривав приблизно до середини 1 тис. н.е. Після розпаду праслов'янської етномовної спільності у VI-VII ст. почалося формування східнослов'янських племен та їхніх союзів, подальша консолідація яких на різних теренах Східної Європи призвела до формування українського, російського та

* Терміни "української", "українських" поставлені нами у дужках після термінів "малоруської", "малоруських для уточнення змісту, який виражають останні в

розумінні Агатангела Кримського.

білоруського народів. З цього часу намітились і тенденції формування окремих східнослов'янських мов [Півторак, 1996, с. 273].

До наведених поглядів із царини лінгвістики варто додати надзвичайно цікаві і важливі спостереження румунського мовознавця Е.Петровічі, приведені В.Сєдовим [Седов, 1996, с. 107]. Характеризуючи слов'янські топоніми на території Румунії і Молдови, Е.Петровічі помітив у них зміну приголосних з "g" на "h", яка, за даними лінгвістики, відбулася в середовищі склавіно-антських племен ще в часи їх найінтенсивніших контактів з іраномовним населенням. Тоді вони разом входили в одну спільну Черняхівську культуру III - початку V ст. Визначивши характер і області топонімів слов'янського походження в Подунав'ї, румунський вчений дійшов висновку, що слов'янське населення цих областей до його асиміляції румунами грворило на одному із українських діалектів [Petrovici, 1960, p. 41-61; Його ж, 1962, р. 5-17].

В.Седов справедливо зауважує, що для антського періоду говорити про українські діалекти ще зарано. Але це зовсім не заперечує етнічних зв'язків склавіно-антського об'єднання IV-VII ст. і наступних півден- но-східних племінних союзів, поданих Літописом, які сформувалися на основі подільсько-волинських склавінів та антів. Дальший їх розвиток привів до утворення окремої східнослов'янської української народності. Саме факт мовної спорідненості слов'янських топонімів у Подунав'ї, де відомі змішані пам'ятки V-VII ст. склавінів та антів, із діалектами української мови є одним із важливих та незаперечних підтверджень появи в різноплемінному середовищі слов'янського світу зародків пізніших слов'янських народів, у даному випадку — українського. Усі наведені в попередніх розділах археологічні матеріали і короткі висновки ряду лінгвістів змушують нас підтримати В.Седова, який вважає, що "... ніякого (єдиного — авт.) діалектного племінного утворення (ні культурно-етнічного — авт.) всередині праслов'янського етносу, що стало би основою східнослов'янської етномовної спільності, не існувало" [Седов, 1996, с. 360]. Із свого боку, солідаризуючись у цьому випадку з О.Трубачовим і всупереч В.Седову, додамо, що ніколи не існувало і єдиної праслов'янської, чи слов'янської, чи східносло- в'янської народності, а завжди були праслов'янські, слов'янські, східнослов янські більші чи менші племінні та етнокультурні чи територіальні об'єднання, "...живяху кождо со своим родом й на своих местах, владеюще кождо родом своим", як про це говорить Літопис.

Північно-східну окраїну східнослов'янського світу слов'янські племена поступово почали населяти принаймні з кінця V - VI ст. (Іменьківська культура), хоч окремі елементи слов'янської матеріальної культури в балто-фінському середовищі простежуються і в більш

ранній час. Вивчаючи процеси розселення слов'ян лісостепової частини межиріччя Дніпра і Дністра на південь у Подунав'я, а з Верхнього Подніпров'я — на північний схід у верхів'я Волги, можна дійти висновку, що вони характеризуються приблизно однаковими історичними закономірностями. Слов'янське населення осідало на чужі місцеві субстрати, інтегруючись у місцеве середовище. Поступово поглинаючи субстрат, ці групи слов'ян самозмінювалися, творили свої окремі культури і мови. На хронологічному зрізі VIII-IX ст. це вже були слов'янські племінні об'єднання і їхні групи з виразними рисами своєї матеріальної культури і мови.

На відміну від південно-західних племен, що у VIII-X ст. формувалися на місці, в межиріччі Дніпра і Дністра на основі місцевого склавіно-антського населення, де домінуючими виявилися спільні риси матеріальної культури, на нових землях, в залежності від того, на які субстратні групи накладалася матеріальна культура слов'ян, вона отримувала своє етнографічне забарвлення. Фактично формувалися нові етнічні групи, як результат поглинення слов'янами неслов'янського субстрату. За археологічними матеріалами, спостерігається виразна закономірність, яка полягає в тому, що етнографія слов'янських племінних об'єднань VIII-X ст. втрачає своє первісне забарвлення в міру віддаленості від отчих земель (довгі кургани кривичів, сопки ільменських словен) і засвоює багато рис місцевого населення.

Важливим питанням етнокультурної карти Східної Європи четвертої чверті 1 тис. н.е. е визначення культурних ознак племінних союзів та Іплемен, згаданих Літописом, їх вважали територіальними об'єднаннями (С.Середонін, В.Ключевський), окремими етнічними або етнографічними групами (М.Грушевський, О.Шахматов, О.Спіцин), політич- но-географічними утвореннями (М.Барсов та ін.). В.Седов, А.Сміленко, за Б.Рибаковим, стверджують, що літописні племена слід розгляда-

І

Ідов, 1982, с. 269-273]. Виходячи із сучасних археологічних джерел, які фіксують окремі великі культурні ареали, що характеризуються спільними етнографічними рисами, можна вважати, що вони відображають великі етнополітичні об'єднання певних груп літописних племен — своєрідні напівдержавні структури. Це стосується, зокрема, Райковецької культури, яка покриває все Правобережжя від Дніпра до Західного Бугу і Сяну, де, за Літописом, жили дуліби-бужани-волиняни, деревляни, хорвати, тиверці, уличі і частина полян. Вони разом із сіверянами становили одну етнокультурну, мовну і політичну групу, яка і економічно тяжіла до Подунав'я, на відміну від північно-східної групи слов'ян, що разом з балтами і фіннами була зорієнтована на Балтику.

Одним з найдавніших східнослов'янських племінних об'єднань, яке утворилося вже в VII ст., тобто ще на етапі Празьке-Корчацької культури, є дуліби. Літописець згадує їх у зв'язку з нападом на них аварів за часів імператора Іраклія (610-641 pp.): "...си же обри воеваху на словенах и примучиша дулебы, сущая словены и насилье творяху женам дулебским" [Ипатьевская летопись, 1962, с. 10]. Дуліби, а за ними бужани й волиняни, займали територію Західної Волині та Верхнього Подністров'.я. На це вказують і топоніми, похідні від назви дуліби (рис. 36). їм відповідають пам'ятки пізнього етапу ПразькоКорчацької та Райковецької культур, розташовані в цих областях. Разом з тим, не слід забувати, що Райковецька культура покриває ще низку літописних племен південної групи, які входили в дулібське об'єднання, про що буде сказано нижче. З цього випливає, що "дуліби" у VI-VII ст. становили частину, а точніше, серцевину склавінської спільності на території Українського Правобережжя.

Л.Нідерле та інші історики вважають, що назви "бужани", "волиняни" утворилися пізніше, ніж назва "дуліби" і означають одне й те саме плем'я [Нидерле, 1956, с. 156; Греков, 1945, с. 26]. На відміну від назви "дуліби", яку Б.Греков вважав етнічним іменем, вони виникли як територіальні найменування. Коли саме змінилася назва, сказати важко. В усякому разі раніше IX ст., оскільки історичні джерела (Географ Баварський, Масуді, Константин Багрянородний) в цей час на згаданій території вже знають бужан та волинян [Нидерле, 1956, с. 156]. Спираючись на відомості київського літописця про боротьбу слов'ян з аварами, які вже в середині VI ст. утворили в Паннонії свій каганат і "воєваша на царя Ираклия" (610-641 pp.) [Ипатьевская летопись, с. 10], можна з упевненістю сказати, що назва ' дуліби" в цей час існувала. Про боротьбу дулібів з аварами згадують також інші історичні джерела, наприклад, так звана "Хроніка" Фредегара [Свод древнейших... Т. II, 1995, с. 48], приблизно сучасні цим подіям. Деякі дослідники, зокрема Б.Застерова, вважають, що вже в 562-566 pp. авари, виступаючи проти франків, пройшли далеко на захід по території дулібів на північ від Карпат [Zasterova, 1958, s. 38-39]. Про їх стосунки з населенням Волині свідчать знахідки на цій території на слов'янських поселеннях аварських трилопатевих стріл та інших предметів аварського типу [Баран, 1965, с. 362-363].

Багато спеціальних досліджень, як історичних, так і лінгвістичних, присвячено питанню визначення території, яку займало плем'я дулібів. Ми не будемо зупинятися на історії цих досліджень, скажемо лише, що більшість провідних дослідників-славістів (О.Шахматов, Л.Нідерле, В.Ключевський, М.Грушевський, Б.Рибаков, Г.Ловмянський,

120

'

Б.Греков, Е.Шімек, Г.Лябуда, В.Мавродін та ін.), за Літописом, по- в'язує племена дулібів передовсім з територією Волині [Шахматов, 1919, с. 25-27; Niderle, 1924, s. 172-177; Ключевский, 1937, с. 103104; Грушевський, 19Q4, с. 180-183; Lowmianski, 1964, s. 106-111; Греков, 1953, с. 25-29; Simek, 1948, с. 349-365; Labuda, 1962, s. 400;

Мавродин, 1946, с. 61-63].

Визначити обсяг території, яку займали дуліби, важко. Проте нині історичні відомості та дані топоніміки [Барсов, 1885, с. 102], котрі стосуються цього питання, доповнюються новими археологічними джерелами, що збільшує можливості досліджень. Порівняння усіх цих даних і, зокрема, врахування досліджень археологічних пам'яток VI-VII і VIII-IX ст. дає підстави говорити про єдність матеріальної культури населення, що жило в межах території, яка на півночі доходить до Прип'яті, на заході займає басейн Західного Бугу і Сяну, на сході доходить до Дніпра, на півдні заходить у басейн Верхнього і Середнього Дністра. Це, зокрема, випливає із порівняння карти термінів, похідних від назви "дуліби" (рис. 36), і карти археологічних пам'яток VI-VII ст. і VIII-IX ст. (рис. 3; 26). Правда, тут не можна не враховувати того, що топонімічні назви "дуліби" дещо виходять за межі

дулібської території [Lowmianski, 1964, s. 107-І08].

За М.Барсовим, який спирався на топонімічні дані, "дуліби займали верхні течії Південного і Західного Бугу, доходячи на північному сході до Прип'яті, де знаходиться село Долбунів, на південь від м.Рівне, с.Дуліби на південний схід від м.Острог, між Ганнополем і Гущею, та с.Дуліби на р.Турія поблизу Турійська в Ковельському повіті, їхні західні і південно-західні поселення могли заходити на територію між Віслою і Дністром. Ми бачимо там місцевості Дуліби на південний схід від Львова, між річками Зубра і Липа, Дуліби недалеко від р.Стрипа, на північ від Чорткова, Дупліски (Дубліски) на південь від цього ж міста, Дуліби на р.Стрий, трохи вище м.Стрий, та село Дулонбен (ДУ" лубен) на Віслоці Віслянському на південний захід від м.Ясла" [Барсов, 1885, с. 102]. Останню назву Г.Ловмянський подає як село Дулабка [Lowmiaiiski, 1964, s. 109]. У Г.Ловмянського не виникає сумніву щодо дулібської генези назви острова Дуліби, що знаходився на лівому березі Прип'яті, на південь від Пінська. Він згаданий у документах Зигмунда І у 1523-1524 pp. [Lowmianski, 1964, s. 109]. Разом з тим цей автор вважає, що топонімічні назви "дуліби" могли виходити за межі дулібської території. Тому такі топоніми, як с.Дуліби на р.Дуліба, притоці Березини, Долобське озеро поблизу Києва, яке в Літописі назване Дулібським [Lowmianski, 1964, s. 110], а також інші похідні назви від "дуліби", розташовані в північно-східній частині Київської

121