0254261_BB6C6_baran_v_d_davni_slov_yani

древлян, полочан, сіверян та інших [Рыбаков, 1982, с. 88, 861. В основу своїх доказів Б.Рибаков поклав літописні відомості ХП ст. про область "Руської землі" (у вузькому розумінні), яка, на його думку, дивовижно збігається з ареалом скарбів "багатої дружинної культури" VI-VII ст. [Рыбаков, 1982, с. 87]. Ядром Руської землі XII ст. Б.Рибаков вважає "Середнє Подніпров'я від басейну Росі до Тясмину на правому березі Дніпра і частину Лівобережжя з Переяславом Руським і нижніми течіями Сули, Псла, Ворскли" [Рыбаков, 1982, с. 85].

Багато уваги присвятив згаданий автор питанням, коли і як утворилися терміни "рос', "русь", і яку етнічну групу вони визначали. На його думку, ім'я народу "росів" уперше появляється у зв'язку з подіями IV ст. Опис цих подій він подає за Йорданом, хоча« скажемо, дуже своєрідно. Цитуємо в оригіналі: "Готский историк Йордан передает сказание о смерти готского короля Германариха: с готами было в союзе "вероломное племя росомонов". Один из росомонов изменил Германариху, и тот казнил его жену Сунильду ("Лыбедь"). Братья Сунильды, мстя за сестру, убили Германариха" [Рыбаков, 1982, с. 86].

В перекладі "Гетики" Иордана Є.Скржинською цей 129-й параграф передається дещо інакше: "Вероломному же племени росомонов, которое в те времена служило ему (Германариху) в числе других племен, подвернулся тут случай повредить ему. Одну женщину из вышеназваного племени (росомонов), по имени Сунильда, за изменнический уход (от короля), ее мужа, король (Германарих), движимый гневом, приказал разорвать на части, привязав ее к диким коням и пустив их вскачь. Братья же ее, Сар и Аммий, мстя за смерть сестры, поразили его в бок мечом... Германарих, престарелый й одряхлевший, страдал от раны и, це, перенеся гуннских набегов, скончался на сто десятом году жизни" [Йордан, в пер. Е.Скржинской, 1960, с. 91-92].

Ще інше звучання має переклад 129-го параграфа "Гетики", здійснений О.Анфертьєвим у роботі "Свод древнейших письменных известий о славянах [Том 1, (I-VI вв.), 1991, с. ИЗ]:"... неверный род Росомонов, который тогда наряду с другими выказывал покорность ему (Германаріху — авт.), воспользовался следующим удобным случаем обмануть его. Ведь после того, как король, движимый яростью, приказал некую женщину по имени Сунихильда из названого рода за коварный уход от мужа разорвать, привязав к свирепым лошадям и побудив (лошадей) бежать в разные стороны, ее братья Сар и Аммий, мстя за гибель сестры, ударили мечом в бок Германариха. Получив эту рану, он влачил несчастную жизнь вследствие немощи тела".

Ми привели два дослівні переклади латинського тексту 129-го параграфа ' Гетики" двох різних авторів і вільне трактування його третім.

При їх порівнянні впадає у вічі суб'єктивне розуміння оригіналу кожним із них. В цьому ми вбачаємо невиразність тексту оригіналу, але не тільки. Очевидно, кожен із авторів підходив до тлумачення тексту оригіналу з позицій свого розуміння його історичної суті. „

За Б.Рибаковим, для якого важливою була лише сама згадка Йорданом імені росомонів та Сунільди, остання була дружиною одного із племені росомонів, який зрадив короля Германаріха. У перекладі Є.Скржинської Сунільда — жінка короля, зрадила його самого і пішла від нього; в перекладі О.Анфертьєва, Суніхільда (а не Сунільда) із роду (не із племені) росомонів підступно втекла від мужа (не сказано, від якого) і за це була розірвана кіньми. В обох перекладах і в Б.Рибакова брати мстять Германаріху за смерть сестри. В перекладах — ранять його в бік, в Б.Рибакова — вбивають. Переклади приводять імена братів (Сар та Аммій), Б.Рибаков їх опускає. Це звільняє його від пошуків для них слов'янських відповідників, що здійснити вкрай складно.

У пошуках місцевого слов'янського племені Русів — стержня майбутньої давньоруської народності — Б.Рибаков інтерпретує етнонім "росомони" як "русские люди". Перша частина слова "рос" має означати назву племені, друга частина — "мони" (осетинське — "мойне") — муж, людина [Рыбаков, 1982, с. 86]. Очевидно, інтерпретація терміну "росомони" як імені слов'янського племені "русів" (?) і вплинула на тлумачення змісту 129-го параграфа. Смертельна розправа готського короля над дружиною непокірного руса, а потім смерть короля від рук її братів підкреслює вороже ставлення слов'янського населення до готів, що відповідає суті концепції дослідника. Б.Рибаков використовує навіть ім'я Сунільда-Сванільда, смислове значення якого "Либедь" нагадує йому ім'я сестри легендарних засновників Києва — Либеді [Рыбаков, І982, с. 86].

Відчуваючи слабкість своєї трактовки, Б.Рибаков підкреслює, що в епоху, яка передувала описаним подіям, слов'янське населення Середнього Подніпров'я (у південній його частині) значною мірою було пронизане сарматськими "вклиненнями", що могли сприяти змішанню слов'ян із сарматами, яке почалося ще за часів Таціта [Рыбаков, 1982, с. 86]. А це вже вимушене признання того, що росомони Йордана могли бути сарматським племенем. І висновок Б.Рибакова, що випливає з описаних подій, сформульований ним лише у вигляді припущення: "Приведені дані не суперечать припущенню, що в складі лісостепових слов'янських племен, які звалися "палами" або "полянами" (а тимчасово від сусідів отримали ім'я антів), окреслилось близько IV ст. плем'я "росів", які жили, очевидно, в південній частині слов'янського світу, найближчій до готів на р.Рось" [Рыбаков, 1982, с. 86]. Отже, тільки

припущення, яке можна вважати дуже слабким підмурівком як для попередніх, так і для наступних побудов, зроблених у цитованій праці. Більше того, якщо з контексту 129-го параграфа "Гетики" випливає, що термін "gens" вжитий тут Иорданом не в значенні племені, а в значенні роду, як його тлумачить О.Анфертьєв (не плем'я, а рід росомонів, як "ingente Amala" — рід Амалів), то і для припущення підстав замало або їх бракує зовсім. Тому поняття "Русь , "Руська земля", що нібито означає майже споконвічну етнографічну, мовну, політичну єдність і свідчить про існування східнослов'янської, а пізніше — давньоруської народності на величезному просторі від Карпат до Дону і від Ладоги до "Руського моря", надумане і нереальне. Воно створене на штучних комбінаціях. Писемні джерела для кінця IV - початку VII ст. засвідчують слов'янських антів, а не русів, які, за Б.Рибаковим, мали становити ядро майбутньої літописної Руської землі у Середньому Подніпров'ї.

Не посилюють концепції про інтеграційну діяльність легендарних слов'янських росів у IV-VIcT. і дані, приведені Б.Рибаковим із географічного нарису сірійського автора середини VI ст. Захарія Ритора, або Псевдо-Захарія. Останнє джерело навіть^ирше коментується в літературі ддя означення народу ' рос", ніж Йордан. Правда, складаючи 'Свод древнейших письменных известий о славянах" [Том 1, (I-VI ст.), вид. 1991 р.], Л.Гіндін, С.Іванов, Г.Літаврін саме цього джерела не згадують, очевидно, через впевненість у тому, що наведені тут відомості не мають відношення до слов'ян.

Легендарний народ "hrws" (грос, ргос), що, за Псевдо-Захарієм, живе на північ від не менш легендарних амазонок, також не може бути визнаний за слов'ян-русів. Ці неозброєні люди-велетні, яких і коні носити не могли через вагу їхнього тіла, більше вписуються в міфологію, ніж у реальність. Крім того, лінгвісти пояснюють "hrws" (рос, рус) як іранські форми 'rouka/ruk", що означає "світло", "блискучий", "білий". О.Трубачов наводить багато прикладів ономастичної термінології Північно-Причорноморського регіону, що більш-менш співвідносяться з цими термінами, але він також виводить їх від індо-іранської основи "ruksa/rus(s)a", що означає "світлий", "білий" [Трубачев, 1993]. Він допускає, що в Приазов'ї, в Північному Причорномор'ї і Тавриді міг існувати етнос під назвою "роси", яка пізніше була перенесена на слов ян. Поділяючи погляди О.Трубачова і виходячи із археологічної ситуації в цих регіонах, В.Сєдов вважає, що асиміляція іраномовних скіфо-сарматів Північного Причорномор'я слов'янським населенням відбулася в час існування Черняхівської культури до появи тут тюркських номадів [Седов, 1994, с. 279]. Це припущення було б

цілком логічним, якби справді на берегах Чорного моря були відкриті слов'янські пам'ятки IV-VII ст. Але їх тут немає. Натомість відомі численні сарматські або гото-сарматські, а пізніше — тюркські могильники. З появою в кінці IV-V ст. в Північному Причорномор'ї першого тюркського племені гуннів тут повністю міняється історична ситуація, і ранньосередньовічні слов'яни вже мусять налагоджувати відносини з багатьма хвилями різних тюркських племен, що затягуються на багато століть. Отже, припущення В.Седова також нереальне. Щодо білявого особливого народу "грос"-"рус", що живе у першій половині 1 тис. н.е. у степах Північного Причорномор'я, хочемо вказати на повну відсутність у цьому регіоні навіть елементів слов'янської матеріальної культури на сарматських могильниках у період Черняхівської культури. Разом з цим пригадаємо, що Амміан Марцеллін пише про наявність там красивих аланів із світлим волоссям [Йордан, 1960, с. 275-276]. Отже, світлі люди, що жили у причорноморських степах, не обов'язково повинні бути слов'янами, на що натякає і О.Трубачов. В усякому разі нам не вдалося у степах Дніпровського Причорномор'я виділити будь-які пам'ятки першої половини 1 тис. н.е., які можна було б зв'язати із слов'янами, хоча ми займалися їх пошуками багато років. Слов'янські пам'ятки першої половини 1 тис. н.е. відкриті лише у лісостеповій частині України [Баран, 1982, с. 163-177].

Цікаве і своєрідне розуміння "компіляції сірійського автора VI ст. н.е." Псевдо-Захарія, який згадує народ "hrws" (hros), знаходимо у праці М.Брайчевського "Походження Русі" [1968, с. 160-161]. Дослідник наводить ще ряд даних, котрі, на його думку, дозволяють вважати, що ім'я Рос було позначенням якоїсь етнічної групи, місцеперебування якої від досить давнього часу припадає на Північно-Східне Причорномор'я, Приазов'я, Північний Кавказ [Брайчевський, 1968, с. 161]. Але він цю групу справедливо вважає не слов'янською, а "племенами сармато-аланського походження". Зміст 129-го параграфа "Гетики" М.Брайчевський у цьому контексті навіть не згадує. Для нього росомони — не слов'яни. Разом з тим М.Брайчевський, трактуючи відомості Иордана про Германаріха, Суніхільду та її братів Сара та Аммія як легенду, співвідносить її з літописною легендою про Кия, Щека, Хорива як засновників Києва [Брайчевський, 1963, с. 88-90]. па його думку, ця легенда "виступає сполучною ланкою між "Повістю временних літ і Давньоруським епосом" [Брайчевський, 1963, с. 90].

Але М.Брайчевський під антами розуміє носіїв Черняхівської куль-

тури, а В.Седов — Пеньківської, що сформувалася на її основі yV-VIIcT.

Окрему позицію з питання, кому, якій етнічній групі належали скарби Придніпров'я V-VII ст., займав М.Артамонов. Він припускав, що ці скарби, закопані в землю у кінці VII - на початку VIII ст., могли належати "росам", від яких пішла назва "Руської землі", але їхня етнічна належність невідома. М.Артамонов впевнений лише у тому, що "роси"-"руси", в тому числі і Захарія Ритора, — не слов'яни. Він пише: "Оскільки слов'янського племені "русь" чи "рось" ніколи не існувало, а Руссю, за свідченням літописців, стали називатися поляни ("еже ныне зовомая Русь"), то ясно, що не за новим ім'ям цього племені названа "Руська земля", навпаки, вірогідніше припустити, що поляни отримали ім'я "русь" тому, що оселилися в "Руській землі". Русі ця земля належала до появи слов'ян, і ця русь не була слов'янським народом" [Артамонов, 1962, с. 289-290].

У результаті М.Артамонов пеньківські старожитності, Пастирське городище та скарби антів об'єднує в одну етнокультурну групу V-VIII ст. так званої Пастирської культури, поширеної від Лівобережжя до пониззя Дунаю. Пеньківські поселення, як і Пастирське городище, на його думку, належали болгарським кутригурам, які, зазнавши поразки від хозар, закопали скарби [Артамонов, 1990, с. 274-279]. Таким чином, М.Артамонов не тільки скарби, а й Пеньківську культуру не вважає слов' янською, а тим більше/••• слов* яно-руськоюС1 . Ьезперечно, якщо, з певними застереженнями, можна прийняти гіпотезу В.Сєдова про існування інтеграційних процесів (а не симбіозу) сло- в'янського населення — антів (на нашу думку, лише південної частини цього населення) — зі скіфо-сарматами в час Черняхівської культури, тобто на самому початку формування антської племінної спільності, то заміна носіїв Пеньківської культури слов'ян-антів на болгарських кутригурів не може бути прийнята. Тим більше, що навіть Пастирське городище являло собою змішану слов'яно-хозарську общину, в якій могла проживати певна частина тюрків, як видно із здобутих на ньому матеріалів [Приходнюк, 1996, с. 64-79].

Отже, росомони — це сарматське плем'я або сарматське родове ім'я. Термін "hrws" ("грос"- рос") сірійця Псевдо-Захарія у лінгвістичній літературі пояснюється не як іменник — назва якоїсь етнічної групи, а як прикметник "біляві" ("біляві люди"). Це означення в силу названих причин не відноситься до слов'ян, про що говорилося вище. Намагання вичленити русів із етнонімів "росомони" або "роксолани", розділяючи їх на дві частини (такі спроби відомі з XV-XVII ст. типу рос-алани, алани-роси [Павленко, 1994, с. 262], виявились

неспроможними. О.Стрижак простежив етнічну атрибуцію роксоланів у працях античних авторів. Античні письменники протягом рубежу н.е. - II ст. н.е. локалізують роксоланів у Східній Європі від найпівнічніших до припонтійських її зон. За Страбоном (рубіж н.е.), вони — "останні із відомих скіфів"; за Плінієм Старшим (друга половина І ст. н.е.), — просто етнос, що мешкає за аланами-скіфами; за Тацітом (близько рубежу І і II ст.), — вже сарматське плем'я; за Птолемеем (II ст. н.е.), — знову етнічно не маркований народ [Стрижак, 1991, с. 197]. Л.Нідерле навіть називав їх готами [Нидерле, 1956, с. 142].

а археологія в Причорноморському степу, крім Буджака, про що буде сказано нижче, знає пізньоскіфські та сарматські пам'ятки і не знаходить слідів слов'янських поселень у докиєворуський час. Пальчасті фібули VI-VII ст. належали антам, у складі яких були і тюрки, і залишки скіфо-сарматського населення, а може, і готи. Крім того, фібули потрапляли за межі району свого виготовлення і шляхом торгівлі, отже, присутність їх у причорноморській зоні не обов'язково означає присутність їх продуцентів. І вже не викликає ніякого сумніву нетотожність і різночасовість етнонімів "анти" і "руси".

Проблема "русів" широко висвітлена в літературі. Хочеться лише наголосити, що, починаючи з Літопису і до сьогодні, вона відзначається певною спрямованістю, зв'язаною з питаннями слов'яно-нор- манських взаємовідносин і виникненням Київської держави. Ми ще торкнемося цих питань, але в системі археологічних культур іншого

хронологічного зрізу.

Зараз хочемо звернути окрему увагу ще на дві праці, що вийшли у 1996 р. [Приходнюк, Падин, 1996; Іавритухин, Обломский, 1996] і де представлена публікація та інтерпретація двох нових скарбів, знайдених у Трубчівську в 1988 р. та в Гапоново — в 1994 р. Обидва скарби знаходилися в ареалі Колочинської культури, а гапоновський — навіть на колочинському поселенні. За набором речей автори відносять їх до антських скарбів типу Мартинівки, охарактеризованих нами вище, а дату їх закопання в землю визначають другою половиною, а стисліше — третьою чвертю - кінцем VII ст.

Звертає на себе увагу цілковитий брак в обох працях терміна Русь", хоч їх автори посилаються на більш ранні роботи, де цей етнонім широко дискутується, причому з приводу етнічної інтерпретації скарбів мартинівського типу. Це має своє пояснення. На час публікації обох згаданих скарбів вивчення слов'янських культур V-VII ст. Досягле того рівня, коли їх порівняння з писемними джерелами про

територію антів та склавінів (слов'ян) не викликають сумнівів. О.Приходнюк, який багато років вивчає Пеньківську культуру [Приходнюк, 1989, с. 58-69, література], впевнено зв'язує Трубчівський скарб, як і всі інші скарби мартенівського типу, з антською верхівкою, що могла їх нагромадити в результаті воєнних походів, у тому числі на Балкани, зборів данини із співплемінників, торговельних операцій і т. п. [Приходнюк, Падин, 1996, с. 94].

Отже, скарби мартинівсько-трубчівського типу, як і Пеньківська культура, належали антам, їх поява в ареалі Колочинської культури свідчить про інфільтрацію антів у райони Верхнього Придніпров я, де у III-VII ст. основною етнічною групою було слов'янське населення Київської та Колочинської культур, що поступово слов'янізувало балтський субстрат.

Анти — це не слов'янські "руси" і не міфічне плем'я "hrws" Захарія Ритора, а така ж частина слов'янських венедів, як і склавши.

Роксолани, росомони, як і алани, — сарматські племена. Хоч би в якій комбінації ми подавали назви цих етнонімів, хоч би як їх ділили, від того сармати слов'янами не стануть.

Таким чином, у нас не виникає сумнівів, що у V-VII ст. слов'янських русів не існувало,(Як і не існувало в цей час назви "Руська земля". За А.Насоновим, "Русская земля" утворилася в другій половині IX ст. у часи спаду хозарської переваги в цьому регіоні [Насонов, 1951, с. 44]. А О.Пріцак відносить утворення "Руської землі" до часів Ярослава Мудрого, коли "слов'яно-руська духовність стала основою для злиття слов янських полян і неслов'янських елементів Русі у єдину "Руську землю". Території Київського, Чернігівського й Переяславського князівств, які згодом утворили Центральну Україну, були обрані місцем постійного заселення досі мандрівної Русі" [Пріцак, 1992, с. 32-33].

За писемними джерелами, слов'янські об'єднання у V-VII ст. представляли венеди, склавши та анти, засвідчені археологічно Дзєдзіцькою, Празько-Корчацькою та Пеньківською культурами. Інші

напівслов'янські культури — Колочинська й Іменьківська, про які мова піде далі, — залишаються за межами пізнання ранньосередньовічних хроністів і не мають свого кон-

кретного іменного виразу.

§4. Колочинська культура

J хівобережжя Верхнього Дніпра: Десну, Сейм, верхів'я Сули, Псла та Сіверського Дінця — займає Колочинська культура (рис. 21). Дослідження її були розпочаті Е.Симоновичем, який в 1955-1960 pp. провів розкопки городища в Колочині, що дало назву культурі. Значні дослідження колочинських пам'яток здійснили П.Третьяков, Л.Поболь, Є.Горюнов, Ю.Ліпкінг [Сымонович, 1963, с. 97-137; Третьяков, 1966; Поболь, 1966, с. 205-217; Горюнов, 1981; Липкинг, 1974, с. 136-152].

За підрахунками Р.Терпиловського, нині відомо близько 150 поселень та могильників Колочинської культури. Понад ЗО з них розкопувались (рис. 21). Виявлено понад 40 жител та 400 поховань.

Поселення розміщувалися в нижніх частинах надзаплавних терас або на підвищених місцях, часто на дюнах у заплаві. Житла чотирикутні, переважно квадратні, площею 11-24 кв.м. їх стінки зрубні або стовпові. Здебільшого, в центрі житла ставився один опорний стовп, що зрідка зустрічається в пеньківських житлах, але чого ніколи не буває у Празьке-Корчацькій культурі. Поряд із центральним стовпом розміщувалося вогнище (рис. 6:1, 2).

Господарські ями в профілі мають переважно грушоподібну форму. На відміну від поселень, Колочинське городище, розкопане Е.Си-

моновичем, займає досить високий мис [Сымонович, 1963]. Поховальний обряд — трупоспалення на стороні з подальшим

покладенням останків у неглибоку ямку. Крім кальцинованих кісток, у поховання потрапляли особисті речі покійного, а також уламки спеціально розбитого посуду. На могильниках ямні поховання переважа-

ють кількісно над урновими.

Кераміка ліпна. Лише на найбільш ранніх пам'ятках зустрічаються поодинокі знахідки фрагментів гончарної сіроглиняної черняхівської

кераміки.

Специфіка ліпних комплексів Колочинської культури полягає в тому, що тут у кількісному відношенні переважають циліндро-конічні форми горщиків над округлобокими (рис. 22).

Інший інвентар складається із землеробських (серпи, коси), деревообробних (сокири, долота) та універсальних (ножі, шила) знарядь праці. Як і в усіх інших ранньосередньовічних слов'янських культурах, відомі жорнові камені, бруски, кістяні проколки, пряслиця тощо.

Вироби з кольорових металів представлені фібулами, пряжками, нашивними бляшками, різного роду підвісками і т. д.

Колочинська культура датується в межах V-VII ст., отже, вона синхронна Празько-Корчацькій та Пеньківській. Спроби опустити її нижню дату до IV ст. [Даниленко, Дудкин, Круц, 19о7] або підняти до VI ст. [Русанова, 1976] не мають під собою реальної джерельної бази. Р.Терпиловський на основі фібул, пряжок, браслетів та інших добре датованих знахідок відносить пам'ятки Колочинської культури до V-VII ст. [Этнокультурная карта... 1985, с. 95-97] (рис. 23).

Характер господарства та соціального ладу колочинського населення був близький до соціальне-економічних структур пеньківських та празько-корчацьких старожитностей. Можливо, дещо більшу част-

ку, виходячи з лісової екологічної ніші, тут займало підсічне землеробство.

Саме північне розташування Колочинської культури, віддаленої від Візантії та її провінцій, було причиною того, що ця група населення, яка створила культуру, не отримала імені в писемних джерелах. Археологія також не може визначити цього етноніма, але вона безперечно засвідчує, з одного боку, господарсько-культурну спільність, відображену пам'ятками матеріальної культури, а з другого, констатує наявність у колочинських старожитностях слов'янських та балтських елементів матеріальної культури. Слов'янізація Верхнього Подні-

пров'я, що почалася в перших століттях н.е., розвиваючись через Київську і Колочинську культури, завер-

шується в період Київської держави.

§5. Іменьківська культура

lie можна не назвати ще одну групу ранньосередньовічних старожитностей, відомих під назвою Іменьківської культури.

її дослідження почалися в останні десятиліття Г.Матвєєвою, О.Богатовим та ін. [Матвеева, 1993; Богатов, 1991, Старостин, 1986]. На думку В.Сєдова, Іменьківська культура належала слов'янам — вихідцям із Черняхівської культури, що переселились у приволзькі регіони з Подніпров'я [Седов, 1994, с. 309-315].

Пам'ятки цієї культури розташовані в Самарському Поволжі від Нижньої Ками на заході до середньої течії р.Іж на сході. Відкрито понад 600 поселень та ґрунтових могильників.

Поселення в основному займають площу до 2 га, але зустрічаються й невеличкі поселення в 0,2 га та великі — до 20 га. Вони розташовані на окраїнах високих надлугових терас. Інколи на мисах, прорізаних ярами. Відомі невеликі городища площею до 0,5 га, що займають високі мисові останці в меандрах річок та на ділянках між ярами. Вони укріплені з напільного боку земляними валами на дерев'яній основі та ровами.

Виявлені житла характеризуються різнотиповістю. Це наземні великі житла площею 40-70 кв.м, стовпової конструкції, дещо заглиблені в ґрунт, або квадратні напівземлянки, заглиблені в ґрунт на 0,4-0,7 м, зрубної конструкції площею від 13 до 64 кв.м. Нерідко, крім пристінних стовпів, вони мають і центральний, що наближає їх до жител Колочинської культури.

На Старо-Майнському городищі відкрито велике видовжене житло площею 105,34 кв.м, розділене стінками на три окремі приміщення з вогнищами.

Житла супроводить велика кількість господарських ям, переважно грушоподібної або циліндричної форми. Наприклад, на Старо-Майн- ському городищі зафіксовано понад 100 таких ям. На Маклашеївському городищі і деяких селищах відкрито залишки залізоплавильних горнів, знайдено відливні формочки, тиглі, готові вироби, шлаки, що вказує на досить високий рівень металообробних ремесел.

Відомі безкурганні могильники, на яких виявлено по кілька десятків поховань — трупоспалень. Спалення покійників здійснювалися на стороні, їхні останки вкладали в ямки діаметром 0,5-1 м. Ставилися в ями і ліпні посудини, а також прикраси, ножі, шила, пряслиця тощо.

Керамічний комплекс складається з товстостінного ліпного посуду із нерівною горбкуватою поверхнею та різних розмірів мископодібних посудин із загладженою, інколи підлещеною поверхнею.

Переважають ліпні горщики із сильно випуклим заокругленим тулубом, що в придонній частині різко звужується, прямим вінчиком і вузьким дном. За формою вони близькі до салтівської кераміки. Виділяються поодинокі посудини з високим крутим плечиком, аналогічні ліпним формам празької кераміки, але переважають біконічні форми з ребром нижче середини висоти посудини, що найближче стоять до посуду Колочинської культури. З глини виробляли пряслиця, антропоморфні фігурки, фігурки свійських тварин, що відображають традиції субстратного yrpo-фінського населення. Інвентар Іменьківської культури складали також землеробські знаряддя: наральники, серпи, косигорбуші, мотички, жорнові камені; деревообробні: сокири, долота, молотки, струги; універсальні: ножі, зубила, напильники, пінцети тощо. На думку В.Седова, деякі з них мають провінційно-римське походження [Седов, 1994]. Вироби з кольорових металів представлені скроневими підвісками, поясними пряжками, накладками та ін.; зброя — залізними наконечниками стріл, дротиків, списів, кістяними наконечниками стріл. Все це вказує на досить розвинене ремесло в племен Іменьківської культури, а зроблені металографічні аналізи засвідчили високі технічні навички місцевих майстрів.

Дослідники пам'яток Іменьківської культури датують її V-VII ст. В.Сєдов поділяє їхню думку.

Іменьківська культура засвідчує інфільтрацію слов'ян, переважно вихідців із Київської культури, далеко на північний схід — в Саратов-

ське Поволжя. За її матеріалами досить виразно проглядаються як елементи угро-фінського субстрату, так і нашарування культурних залишків слов'янських вихідців з Верх-

нього Подніпров'я.

§6. Дзєдзіцька культура

н,1а північний захід від ПразькоКорчацької культури на території Центральної та Північної Польщі в VI-VII ст. існувала ще одна, п ята група лов'янських старожирюстей типу Дзєдзіце (рис. У) [Porzezinski, 1975, s. 29-63]. Цю групу Й.Геррманн об'єднує в більш широку під назвою Суків-Шеліги або СуківДзєдзіце [Herrmann, 19851. Існування самостійної дзєдзіцької групи

визнає І.Земан [Zeman, 19/9, s. 113-130].

Датувати групу Дзєдзіце-Шеліги, яка на ранньому етапі характеризується наявністю виключно ліпного посуду, дуже важко. Переважна більшість датуючих знахідок із слов'янських ранньосередньовічних пам'яток цієї групи (пальчаста фібула, браслет з розширеними кінцями, шпори із загнутими до середини кінцями із Шеліг та Любеча, аварська бляшка з Хорулі, ніж з волютоподібною ручкою із Челядзі та ін.) відносяться до Vl-VII ст. і більш пізнього часу [Szymariski, 1967, s. 298-308; Baran, 1991, s. 29-51]. Однак тут слід врахувати, що згадані предмети датують комплекси, в яких ліпний посуд поєднується вже з одиничними посудинами, обточеними у верхній частині. Останні з'являються з VII ст. на ранньосередньовічних пам'ятках слов'ян. Звідси випливає, що комплекси з виключно ліпним посудом повинні датуватися більш раннім часом — не пізніше VI ст. Вони відкриті на багатьох поселеннях, у тому числі в Дзєдзіцах [Porzeziriski, 1975, s. 29-63]. А.Пожезінський виділяє 20 пунктів з комплексами VI ст. в Помор'ї, І.Русанова на основі типології кераміки також виділяє форми VI ст. [Русанова, 1976, с. 161-168]. Комплекси VI ст. виділяє З.Гільчерувна [Hilczeruwna, 1963, s. 328]. Водночас слід відзначити, що поки що на жодній пам'ятці групи Дзєдзіци-Шеліги, на відміну від ранньосередньовічних слов'янських пам'яток України, не виявлені датовані комплекси V ст. К.Годловський вважає, що останні пам'ятки пізньоримського часу зникають у межиріччі Одри і Вісли в другій половині V ст. Появу ранньосередньовічних слов янських пам яток він відносить до початку VI ст. [Godfowski, 1979, s. 34-43]. Виходячи з датування К.Годловського та А.Пожезінського, на території польського Помор'я

слов'янські ранньосередньовічні поселення лише з виключно ліпним посудом також з'являються в VI ст. Це відноситься і до групи Дзєдзіце. Отже, слід рахуватися з тим, що у північно-західному регіоні зміна культур відбувається дещо пізніше, ніж на південному сході.

Від інших ранньосередньовічних слов'янських старожитностей, в тому числі і від Празько-Корчацької культури, пам'ятки Дзєдзіцької культури відрізняються характером житлобудування. Тут майже на всіх пам'ятках відкриті наземні житла з глинобитними стінами, центральна частина яких зайнята видовженою ямою, заглибленою у материк на 0,2-0,8 м. Оскільки межі наземної частини жител простежуються слабо (здебільшого, вони невиразні), то польські дослідники найчастіше вказують розміри ям. На поселенні в Дзєдзіце — це 3,2x1,85 м, 4,1x3,08 м, в Жуковіцах 9 — 3,6x1,7 і 3,3x1,2 м. На окремих поселеннях, наприклад, у Вишеграді, відомі окремі чотирикутні напівземлянки.

Опалювальна споруда — вогнище, розміщене в ямі. Крім житлових, відомі і господарські споруди у вигляді ям.

Поховальний обряд носіїв Дзєдзіцької культури майже невідомий. Існує думка, що саме похоронні звичаї й стали причиною знищення Дзєдзіцьких могильників. Найімовірніше, це були трупоспалення з подальшим захоронениям кальцинованих кісток у ямках або урнах на такій незначній глибині, що вони були знищені під час землеробських робіт.

Ліпний посуд Дзєдзіцької культури представлений в основному низькими широкогорлими горщиками, хоч відомі і окремі високі горщики, притаманні пам яткам Празько-Корчацької культури. Порівняно значна кількість мисок. На деяких поселеннях, зокрема на городищі в Шелігах, знайдено вироби з металу. Серед них підвіски, нашивні бляшки, пальчасті фібули, браслети, пряжки та ін. (рис. 24).

Соціальна структура і господарство населення Дзєдзіцької культури приблизно подібні до інших ранньосередньовічних слов'янських груп. Одначе брак планіграфічних розробок та спеціальних знарядь

праці не дозволяє поки що визначити співвідношення господарських типів та соціальної організації сільських общин.

Якщо порівняти територіальне розміщення ранньосередньовічних слов'янських культур з регіонами, де Йордан та Прокопій поміщають венедів, склавінів та антів, то не може викликати сумнівів те, що

Дзєдзіцька культура належала привіслянським венедам, предки яких прив'язані до Повіслення ще Птолемеем.

Таким чином, виділивши пам'ятки Дзєдзіцької культури в окрему групу, ми коротко схарактеризували всі відомі на сьогодні ранньосеред-

ньовічні слов'янські старожитності, верхній хронологічний рівень яких не виходить за межі VII ст.

Нами встановлено, що в VI ст. на великій території від Дніпра до Ельби вже існували чотири групи ранньосередньовічних слов'янських пам'яток (колочинська, пеньківська, празько-корчацька, дзєдзіцька). На території України етап їх формування припадає на середину V ст., між Віслою та Одрою — на початок VI £т. В цей час (VI ст.) слов'ян у цих регіонах знають і писемні джерела: Йордан, Прокопій, Феофілакт

як інфільтрацію слов'ян у регіони, зайняті балтським та угро-фінським населенням. Етнічна належність Іменьківської культури не встановлена, Іїї вважали тюркською, фінською, угорською, балтською [Халиков, '1988, с. 119-1/6]. Деяка близькість жител-напівземлянок до придніпровських київських, а також черняхівських пам'яток типу Хлопкова і Боромлі, спільність рис похоронного обряду та окремих форм ліпного

посуду вказує на присутність слов'ян у складі неслов'янських племен. Слов'янська матеріальна культура в цей час зберігає свою внут-

рішню єдність. Вона виражається в поховальному обряді, певних формах ліпного посуду, наявності заглиблених жител. Однак уже на першому етапі всі чотири групи ранньосередньовічних слов'янських пам яток мають свою специфіку, яка дозволяє розглядати їх як окремі культури, що належали різним групам слов'ян, відомим за писемними джерелами.

ІНа поселеннях Південно-Східної Європи відмінності найбільш яскраво виражені в характері опалювальних споруд та кераміці. Так, на посе-

Іленнях Празько-Корчацької культури в V-VII ст. у всіх житлах були печі-кам'янки, розташовані завжди в одному із кутів. Вогнища вияв-

Іленівипадках.лише як виняток на кількох поселеннях, до того ж — в одиничних

Ужитлах Пеньківської культури на першому етапі її існування печі

становлять виняток. Одиничні печі відомі лише на пам'ятках Правобережної України, розташованих у порубіжжі з Празьке-Корчацькою культурою, під впливом носіїв котрої вони появляються. Основною опалювальною спорудою тут було відкрите вогнище, яке не мало свого постійного місця і переважно знаходилося у центрі напівземлянки. Печі-кам'янки витісняють вогнища лише у другій фазі Пеньківської культури, приблизно в VII ст., коли відбувається активна інфільтрація склавінів на лівий берег Дніпра. Склавіни у кінці VII-VIII ст. приносять ще один тип печі, вирізаної в останці. Такі печі відкриті нами на поселеннях VI-VII ст. в Ріпневі на Західному Бузі, а у VlII-X ст. вони стають повсюдними для лівобережних поселень Волинцівської

та Роменської культур Лівобережжя.

У житлах Колочинської культури протягом усього часу її існування відомі в основному вогнища, печі зустрічаються дуже рідко. Крім того, житла Колочинської, а на ранньому етапі й Пеньківської культур від празько-корчацьких напівземлянок відрізняє і наявність у них цен-

трального стовпа, пов'язаного з традиціями домобудування Київської культури.

На поселеннях Дзєдзіцької культури домобудування інше. У цьому просторному регіоні переважають житла видовженої овальної форми з переважно такої ж форми, досить великою, дещо заглибленою в материк ямою, що займає центральну частину споруди. Опалювальна споруда — вогнище, інколи з кам'яною основою. Характерні для Південно-Східної Європи підквадратні напівземлянки зустрічаються рідко і лише починаючи з VII ст. їх наявність на одиничних поселеннях Польщі (Вишеград) можна пояснити зв'язками з населенням Празь- ко-Корчацької культури. У Хвалькові (Сілезія) овальні наземні житла з такої ж форми ямою відомі на Празькому поселенні (рис. 24).

Поховальний обряд слов'янського населення у ранньому середньовіччі більш одноманітний, ніж житла. Для всіх слов'янських культур в V-VII ст. характерні безурнові та урнові трупоспалення в різних кількісних співвідношеннях. У Празько-Корчацькій культурі переважають урнові трупоспалення, в усіх інших — ямні. Відомі і празькі курганні трупоспалення, одиничні на Дністрі й у верхів'ях Вісли, групові на Волині. Вони з'являються на останньому етапі розвитку

Празьке-Корчацької культури у VII ст. і стають панівними в VIIIІХ ст. на етапі Райковецької культури.

Керамічні комплекси всіх чотирьох груп ранньосередньовічних слов'янських культур складаються з ліпного посуду. Незважаючи на

їхню зовнішню схожість, вони чітко відрізняються за кількісним співвідношенням різних форм, типів, варіантів.

Колочинський посуд характеризується перевагою циліндроконічних горщиків при наявності одиничних біконічних та округлобоких посудин, а також плоских дисків. У Пеньківській культурі кількісно переважають біконічні горщики, зустрічаються округлобокі, відомі сковорідки та диски, а також миски. Провідною формою посуду в Празько-Корчацькій культурі є витягнутий, в основному тонкостінний горщик з найбільшою випуклістю у верхній частині посудини, з відносно вузьким горлом і низьким вінчиком. Біконічні, округлобокі та інші типи горщиків на пам'ятках Празьке-Корчацької культури — усі разом в кількісному відношенні поступаються посудинам провідно-

го типу. Крім того, у празьких комплексах є сковорідки і одиничні миски. Ніколи не буває дисків (рис. 24).

Посуд дзєдзіцької групи виразно відрізняється від Колочинської та пеньківської кераміки, ближче стоїть до празько-корчацьких форм посуду. Проте він характеризується перевагою низьких широкогорлих горщиків, які І.Земан називає мископодібними [Zeman, 1970, s. 113-130]. Значно ширше, ніж в інших ранньосередньовічних культурах, тут зустрічаються миски.

Якщо прийняти датування цієї групи, запропоноване А.Пожезінським, В.Лозинським, И.Геррманном, І.Русановою і особливо І.Земаном, які не сумніваються, що поселення в Дзєдзіце і близькі до нього пам'ятки виникли в VI ст., то слід погодитися з тим, що ми маємо справу з окремою групою середньовічних слов'янських старожитностей.

Кожна із охарактеризованих культур являє собою окремі групи східного, південного і західного слов'янства. Що стосується празькокорчацьких пам'яток у Верхньому Повісленні, то вони становлять одну племінну групу східних слов'ян з пам'ятками Верхнього Подністров'я та Західного Побужжя, висунуту на захід. Чисто західну групу слов'янських племен VI-VII ст. на території Середньої та Північної Польщі представляє Дзєдзіцька культура. Всі разом слов'янські старожитності V-VII ст. — це хронологічний пласт джерел до вивчення та реконструкції історичних процесів венедів (у вузькому розумінні), склавінів та антів. Із пізніших 13-ти літописних племен лише дуліби можуть претендувати на зв'язок з Празько-Корчацької культурою, а точніше — в ній проглядаються їхні витоки, про що буде сказано нижче.

Отже, період V-VII ст. в історії слов'янства позначається не тільки створенням своєї етнографічне самобутньої матеріальної культури, відмінної від археологічних старожитностей своїх неслов'янських сусідів, а й політичною активністю слов'янських племен на Євразійському континенті. Це визначають писемні джерела і маркують археологічні пам'ятки. Можна вважати, що такі значні археологічні культури, як ПразькоКорчацька, котра належала склавінам, Пеньківська, залишена антами, та Дзєдзіцька, що зберегла традиції у ранньому середньовіччі привіслянських венедів на території Середньої та Північної Польщі, представляли вже не окремі племена, а слов'янські племінні союзи. У них ми вбачаємо зародження основ майбутніх слов'янських народностей, у тому числі української на обох берегах Дніпра Лісостепової України.

Починаючи принаймні з VI ст., на території цих племінних союзів виникають укріплені поселення — городища, які виконують не лише функції сховищ під час воєнних подій, як раніше, а й функції економічних та політичних центрів конкретних племінних союзів. Вони служили місцем збору воєнних дружин, типу тих, що залишили нам багаті скарби, описані вище.

Найдавішими слов'янськими городищами на території Європи були Зимнівське Володимир-Волинського району Волинської області, що виникло в VI ст., та, ймовірно, Київське на Старокиївській горі. Обидва городища, за археологічними матеріалами, зв'язані з ПразькоКорчацькою культурою, тобто племінним союзом склавінів.

Зимнівське городище за місцем розташування належало тій частині слов'ян (склавінів), що створила дулібський союз східнослов'янських племен, який, за В.Ключевським, "можна поставити на самому початку" державотворчих процесів [Ключевский, 1987, с. 103-104]. Ще одне укріплене городище в межах дулібського племінного союзу виявлене на правому березі Західного Бугу біля с.Лежниця Волинської області. Воно дещо пізніше, ніж Зимне, і датується кінцем VII-VIII ст.

Окреме місце серед них займає Київське городище. Тут наприкінці V - на початку VI ст. існувало слов'янське поселення з матеріалами Празько-Корчацької культури, що пізніше було обнесене укріпленнями. На відміну від попередніх городищ, що припинили своє існування в ранньому середньовіччі, Київське городище розвинулося в місто і стало визначним центром Київської держави — столицею княжої династії Рюриковичів. Ранні етапи історії Києва щорічно збагачуються новими археологічними фактами [Толочко, 1983].

Таке ж місце, як Зимнівське в ареалі Празько-Корчацької культури, городище Шеліги Плоцького воєводства займає в племінному союзі венедів у межах Дзєдзіцької культури. Воно датується VIIVIII ст. [Szymanski, 1967]. На території Пеньківської культури, де антська еліта особливо яскраво проявила себе багатими скарбами, городища розташовані в зонах стику з кочовим світом. Це Пастирське городище — великий виробничий і політичний центр у Подніпров'ї, де поєднуються елементи слов'янської та номадської культур VIIVIII ст., і Селіште — городище VII ст. у Молдові. Назву Колочинській культурі дало Колочинське городище, яке за характером укріплень і дерев яних будівель майже не відрізняється від Зимнівського, хоча дещо пізніше (VII ст.). Відомі городища і в Іменьківській культурі, зокрема Старо-Майнське городище над Куйбишевським

водосховищем [Матвеева, 1993, с. 156-183]. Отже, перед нами картина зародження і визрівання тих історичних

процесів, що ведуть до виникнення державних структур.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

ВЕЛИКЕ

РОЗСЕЛЕННЯ

СЛОВ'ЯН

п,Іеред тим, як перейти до висвітлення подій наступного хронологічного періоду в історії східних слов'ян (VIII-X ст.), що в археології позначені утворенням нових археологічних культур, а в історичному аспекті — новим списком літописних племен та визріванням соціально-економічних і політичних умов виникнення Київської держави, слід розглянути ще одне доленосне явище в історії усіх слов'янських народів, відоме під назвою великого розселення слов'ян.

Процеси ^великого розселення слов'ян у середині 1 тис. н.е. ще не знайшли належної оцінки в історичній та археологічній літературі./Ґ^рші писемні звістки про них відносяться до VI ст. н.е. Готський історик Йордан у своїй "Гетиці" з жалем пише, що слов'яни, колись підвладні готському королю Германаріху, "... тепер бушують повсюдно". Вони не тільки громлять придунайські візантійські провінції, а й поступово осідають в них. Візантійський імператор Маврикій (582-602), обмірковуючи тактику боротьби з варварами, у своєму творі "Стратегікон" радить підтримувати ворожнечу серед слов'янських вождів, яких у них багато і серед яких немає згоди. "Не зайве декого з них прибрати до рук за допомогою обіцянок і дарунків,., а на інших нападати, щоб ворожість до всіх де привела (їх) до об'єднання або монархії" [Свод... 1991, с. 375].(Слов'яни на візантійському порубіжжі діяли і самостійно, і разом з іншими етнічними групами (готами, гуннами, болгарами, аварами) то як їхні союзники, то як підлеглі.

Пріск зустрічає слов'ян серед гуннів у Паннонії навіть в ставці Аттіли. У "Хроніці" Фредегара говориться про залежність слов'ян від аварів та використання їх аварами у своїх нападах на Візантію. Нерідко

сама Візантія використовує слов'ян для захисту придунайських провінцій від кочовиків.

З другої половини VI-VII ст. слов'яни у Подунав'ї займають своє постійне місце. Дунай, подібно до Дніпра і Дністра, вписується у слов'янську народну традицію. Київський літописець з берегів Дніпра, віддавши належне біблійній традиції, історію слов'ян починає з Подунав'я. Він пише: "По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по

80

всій Землі і прозвалися іменами своїми — (од того), де сіли, на котрому .місці" [Літопис Руський, 1989, с. 21.

Чому літописець виводить слов'ян з Подунав'я, можна лише здогадуватися. Він першими називає подунайських слов'ян: морав'ян, чехів, білих хорватів, сербів, хорутан; другими — ляхів, від яких пішли віслянські поляни, лютичі, мазовшани і поморяни; і лише третіми називає дніпровські племена: полян, деревлян; а далі згадує подвінських дреговичів і полочан, ільменських словен і повертається до сіверян. І хоч літописець підкреслює, що слов'яни з Подунав'я виселилися під тиском волохів, котрі"... чинили їм насильство"*, слов'янські племена фактично перераховуються за годинниковою стрілкою з півдня на захід-північ- північний схід і знову на південь до сіверян, які жили між Дніпром і Доном? Отже, гіодунайські слов'яни, що сиділи на колишньому римському лійєсі і були найближчими до античних цивілізацій, у зв'язку з чим найбільш відомими, за писемними джерелами, утворили найбільш ранні слов'янські держави і для літописця стали вихідною точкою при переліку слов'янських племінних союзів. У цьому є своя логіка. Авторові Літопису, який писав у кінці XI ст., були невідомі напрямки великого слов'янського розселення. Він подає ту географічну картину слов'янського світу, яка існувала в його часи як історична данність, починаючи від найбільш відомих візантійським джерелам племінних союзів.

Слід додати, що й інші писемні джерела не подають будь-яких виразних орієнтирів, котрі вказували б напрямки великого розселення слов'ян до появи 'на своїх місцях" племінних груп, названих Літописом. Тому не дивно, що літописна Карпато-Дунайська концепція здобувала собі маститих прихильників, серед яких опинились історики П.Шафарик, В.Ключевський та інші, археолог І.Ляпушкін, а сьогодні фактично літописні позиції енергійно відстоює відомий лінгвіст О.Трубачов.

Археологія не знаходить ранніх доримських слов'янських поселень у Подунав'ї. Перші сліди незначних груп венедів (пам'ятки типу Етулії, пряшівські і злехівські старожитності) датуються в Подунав'ї не раніше III-IV ст. Масове заселення середнього і верхнього Подунав'я, за археологічними даними, припадає на VI-VII ст. н.е. — час появи у Подунав'ї пам'яток Празько-Корчацької культури. Але ці історичні явища зв'язані з процесами розселення слов'ян.

Переселенські процеси практично мають перманентний характер. Але середина 1 тисячоліття н.е. — це особлива епоха в історії Євразії, коли під натиском кочовиків починають рухатися цілі племена і народи. Вона відома під назвою великого переселення народів. Переселенські хвилі захопили і слов'янські племена, відселенські рухи яких надійно засвідчує археологія.

81