0254261_BB6C6_baran_v_d_davni_slov_yani

Зміни археологічних культур на історичній території слов'ян відображають динаміку, перегрупування і внутрішні зміни в середовищі слов'янських племен. Вони спостерігаються з рубежу нашої ери, коли слов'яни

попадають у поле зору римських авторів, і тривають навіть у період сло- в'янської державності.

Під тиском племен Пшеворської культури і гото-гепідів з північного заходу та зустрічних їм рухів сарматів із південних степів уже наприкінці І-ІІ ст. н.е. якась частина венедів — носіїв Зарубинецької культури — пересунулася з Волині у Верхнє Подністров'я і на Південний Буг. Дещо пізніше, наприкінці ІІ-Ш ст., частина^дністровського населення відходить на схід — у регіони Лівобережжя./Протягом останніх років нашого часу на Сумщині, Харківщині, навіть на Курщині відкрито поселення НІ-IV ст., які за характером жител, ліпного посуду, прясел та фібул з високим приймачем можна пов'язати з верхньодністровською групою черняхівських старожитностей. Вони розташовані поряд з пам'ятками Київської культури. Можливо, зі згаданими процесами пов'язана й поява так званої етулійської групи пам'яток III-IV ст. у Буджацькому степу на території Молдови, у Моравії — пам'яток злехівського, а у Словаччині — пряшівського типів. Близькі пам'ятки IV-V ст. відкриті і в придунайській частині Сербії. \£ перших століттях н.е. починається поступова інфільтрація слов ян на територію балтів та угро-фіннів.

Однак усі помічені пересування якихось невеликих груп слов'янського населення можна вважати такими, що викликані зовнішніми чинниками — перегрупуванням та відходом у Подунав'я готських та аланських племен, які, можливо, захопили з собою і якісь невеликі групи слов'ян.

Велике розселення слов'ян за межі прабатьківщини почалося лише

в ранньому середньовіччі, хоч нерідко шляхами, започаткованими у римський період.

За даними археологічних досліджень, слов'янське населення Київської, а пізніше Колочинської культур поступово просувалося на північ і північний схід, займаючи ліві притоки Дніпра аж до їх верхів'їв. Протягом останніх десятиліть навіть у Саратовському Поволжі відкриті пам'ятки Лбищінської та Іменьківської культур, де поряд з місцевим субстратом простежується слов'янський компонент.

Якщо північні групи слов'янського населення Лівобережжя інфільтруються в ареали балтських та угро-фінських племен, то правобережне населення склавінів, представлене пам'ятками Празько-Корчацької культури, нарощує свою присутність у районах, де жили анти на правому і лівому берегах Дніпра, поступово змішуючись з ними, а в культурному відношенні поглинаючи їх. Як відомо, ім'я антів після 602 р. зникає із сторінок візантійських хронік, а в середньодніпровській частині

колишньої Пеньківської культури антів появляються пам'ятки типу Сахнівки, празько-корчацькі витоки яких ні в кого не викликають сумніву. Інфільтрацію в глибину Лівобережжя нащадків склавінів засвідчено пам'ятками Волинцівської і Роменської культур VIII-X ст. їхні межі сягають Сіверського Дінця і Дону. Далі на північний схід у Поволжя просувається населення Колочинської культури. Слов'яни зустріли тут місцеве угро-фінське населення, яке вони з часом поступово слов'янізують. Утворюється своєрідний симбіоз місцевого і прибулого населення, що відображено своєрідністю матеріальної культури в цих областях (довгі кургани, сопки, наземні рублені житла, банкоподібні форми посуду, своєрідність жіночих прикрас). Так у Верхньому Поволжі створюються передумови для виникнення нового етносу, який можна поставити

воснову зародження майбутнього російського народу.

•Розселення слов'ян з ареалу Київської і Колочинської культур у північному та північне-східному напрямах відбувалося поступово століттями і досить спокійно. Північно-східні кордони слов'янських старожитностей ще до виникнення Київської держави постійно розширювалися,

виникали нові археологічні культури, в яких слов'янський компонент

нарощувався і ніколи більше не зникав.

; Найінтенсивніші потоки слов'янського розселення були спрямовані на південь, до Дунаю та кордонів Візантійської імперії шляхом, який проклали готи. Можна вважати, що розселення слов'ян на південь було викликане тими самими причинами, які обумовили відхід готів із приходом гуннів у Північно-Західне Причорномор'я. Гунни, розбивши готів, чинили тиск на всі племена, що входили в готське об'єднання. З характеру археологічного матеріалу на місцях слов'янського переселення видно, що в ньому брало участь населення Празько-Корчацької та Пеньківської культур, яке займало територію Дніпровського та Дністровського басейнів. Археологічні джерела Повіслення (датованих слов'янських поселень V ст. на території Південної Польщі між Віслою і Одрою немає) унеможливлюють включення цієї території у регіон, з якого почалося переселення слов'ян на південь. Ці процеси охопили області Верхнього Повіслення дещо пізніше. На території Словаччини та Моравії на деяких поселеннях трапляються пам'ятки з рисами, притаманними поселенням Повіслення (овально видовжені напівземлянки з вогнищем). Це вказує на можливість переселення у ці райони якихось невели-

ких груп із Повіслення, але не раніше VI ст.

У Подунав'ї та на Балканах розселилися слов'яни із Середнього та Верхнього Подністров'я, а також Верхнього Попруття (празько-корча- цька група), із верхів'їв Південного Бугу та Середнього Дніпра (пеньківська група). Вони опускалися Прутом, Сіретом та допливами Тиси і

принесли в Подунав'я празький та пеньківський типи кераміки, характерні квадратні житла з піччю-кам'янкою. Проте пеньківська кераміка відома лише в Нижньому Подунав'ї та на Балканах. Потоки слов'ян, що прямували вгору по Дунаю, несли із собою кераміку празького типу.

Питання про час заселення слов'янами Дністровське-Дунайського межиріччя, передусім його нижньої частини, ще чекає свого розв'язання.

До найбільш ранніх писемних джерел, які містять відомості про слов'ян-венедів на північному березі Дунаю, належать уже згадувані Певтінгерові таблиці — дорожня карта, ймовірно, кінця III - початку IV ст. На карті венеди розміщені між нижнім Дністром і Дунаєм поряд із сарматами, гепідами, даками, гетами та іншими етнічними угрупованнями. Пізніші джерела, що згадують слов'ян-склавінів (Празько-Кор- чацька культура) та антів (Пеньківська культура) у Північному Подунав'ї, належать до першої половини VI ст. Йордан добре знає і досить чітко визначає територію слов'ян-склавінів, указуючи, що вони живуть на південь від Дністра та х,верхів'ях Вісли, а земля антів лежидь у межиріччі Дніпра і Дністра [Йордан, 1960, с.72]. Повідомлення Иордана підтверджують інші писемні джерела, що також фіксують слов'ян у VI ст. в межиріччі Дунаю та Дністра^ На півщчному березі Дунаю позначає слов'ян Прокопій. Він, на відміну від Иордана, у Подунав'ї знає не лише склавінів, а й антів, уважаючи цс єдиним народом [Прокопий.^с. 297-298]. Оцінюючи загалом дані Иордана та Прокопія щодо слов'ян, треба мати на увазі, що вони з'явилися в середині VI ст., а тому повинні відображати становище слов'ян у Подунав'ї в більш ранні часи, можливо, у першій половині VI ст., а можливо, і наприкінці V ст. За часів правління Юстина (518-527 pp.) та Юстиніана (527-565) слов'яни-склавіни й анти вже вторгалися на територію Візантійської імперії, переходячи Дунай.

Б.Рибаков розділив походи слов'ян у Подунав'я на два хронологічні етапи, що відповідає джерельним даним. Перший етап відноситься до першої половини VI ст., коли склавінів та антів нерідко називали гетами", а готів — "скіфами". Вони роблять набіги на Фракію та Іллірію і навіть заходять углиб — до Фессалонік. Інколи залишаються на зиму, часто разом з аварами та болгарами. Серію походів у глиб візантійських земель здійснюють слов'яни в останній чверті VI-VII ст. Це, за Б.Рибаковим, другий етап. У цей період, за археологічними даними, анти поступово оволодівають землями Балканського півострова, а склавши осідають на обох берегах Середнього і Верхнього Дунаю.

На південь від Дністра археологічні матеріали, пов'язані зі слов'янами, виявлено на деяких поселеннях IV ст. н.е. культури Карпатських курганів (Кодин II, Гореча, Рогізна під Чернівцями на Верхньому Пруті),

84

де поодинокі підквадратні напівземлянки з піччю-кам янкою відкрито поряд з іншими, неслов'янськими, типами жител, у тому числі наземними.

Суто слов'янські поселення, добре датовані фібулами, з'являються у Погірутгі в V ст. (Кодин ІУ До пам яток цієї ж доби належить поселення Ботошани І у Попрутті, розташоване за 70-80 км нижче від Кодина — на території Румунії.

Д.Теодору виділяє на Пруті та Сіреті досить велику групу пам'яток V-VI ст., які зараховує до типу Костіш-Ботошани. Прутом та Сіретом вони спускалися до Дунаю, охоплюючи не лише територію Молдови, а й інші регіони вздовж східної дуги Карпат.

Установлено, що для таких поселень, як Ботошани, Костіш, Додешти, Полірешть, характерні напівземлянкові підквадратні житла з піччюкам'янкою в, куті. Керамічні комплекси напівземлянок складаються з ліпної (горщики, сковорідки) і сіроглиняної гончарної кераміки (горщики, миски), аналогічної з посудом із Теремців, Сокола та інших сло- в янських поселень Подністров'я гунського часу. На поселенні в Ботошанах знайдено фібулу післячерняхівського часу (не пізніше V ст.). Раннє датування цих поселень (V-VI ст.) підтверджує і наявність густорифлених червоноглиняних амфор, виявлених на поселеннях у Ботошанах та Додештах. Ліпна кераміка типологічно добре пов'язується з посудом пізніших слов'янських поселень на території як Північного Подунав'я, так і Подністров'я: гончарна кераміка веде своє походження від посуду римського часу на тій же території. У Подунав'ї сіроглиняна кераміка існує і в пізніші часи (VI-VII ст.) на пам'ятках типу Іпотешт- Кіндешт-Чурел. Також трапляється, але в значно меншій кількості, на поселеннях типу Сучава-Шіпот, на відміну від Подністров'я, де вона на прчатку VI ст. повністю виходить з ужитку.

<^З.Курнатовська, яка спеціально вивчала слов'янські пам'ятки Подунав'я та Балканського півострова, справедливо вважає, що домінуючим компонентом у цих культурах були слов'яни.; Із слов'янами вона пов'язує чотирикутні напівземлянкові житла з піччю-кам'янкою, ліпні горщики празького та пеньківського типів, сковорідки, трупоспалення, відомі з великого могильника біля Сірета — Серата Монтеору. Дакійськими та дако-романськими елементами дослідниця вважає поодинокі напівземлянки з вогнищем, окремі форми ліпного посуду та гончарну кераміку, що сягають провінційно-римських традицій. З.Курнатовська виділяє також елементи візантійської кераміки та деякі вироби з металу візантійського походження [Kurnatowska, 1977, s. 25-31].

Нові археологічні матеріали не тільки підтверджують, а й уточнюють відомості писемних джерел, що стосуються слов'ян Північного Подунав'я. Вони дають підстави перенести заселення слов'янами цього

85

регіону до гунського часу, припускаючи можливість інфільтрації їх на ці землі також у першій половині 1 тис. н.е. Останнім часом деякі румунські археологи роблять спроби інтерпретувати пам'ятки типу Костіш-Бо- тошани та Іпотешт-Кіндешт-Чурел як поселення лише місцевої дако-ро- манської людності. Хибність такої інтерпретації очевидна. У Дні- стровське-Дунайському регіоні матеріальна культури слов'ян зберігає ті самі риси, що й у північніших регіонах між Дніпром та Дністром. Ні напів-землянкові житла з характерною лише для слов'ян піччюкам янкою, ні основні форми кераміки (горщики празького та пеньківського типів, сковорідки) не були відомі в Північному Подунав'ї до приходу сюди слов'ян. Розселення слов'ян у Подунав'ї було тривалим. Це сприяло розвитку близьких контактів із залишками місцевого дакороманського населення, які відобразилися у матеріальній культурі, що поєднує на ряді поселень як слов'янські, так і субстратні елементи.

Близько VII ст. слов'яни підходять до берегів Дунаю, а деякі групи перетинають його, про що свідчить слов'янське поселення на правому березі біля села Нова Черна в Болгарії.

У Подунав'ї слов'яни діляться на дві групи, і подальше їх розселення йде двома потоками. Один потік — анти з керамікою пеньківського типу — просувається у глиб Балканського півострова, а другий — склавши із празько-корчацьким посудом — рухається вгору по Дунаю. Уже в VI ст. слов'янські поселення Празько-Корчацької культури досягають території Словаччини та Моравії. Освоївши верхів'я Дунаю, можливо, під натиском аварів, слов'янські угруповання просуваються далі на захід і доходять до верхів'я Ельби. Досить швидко вони заселяють межиріччя Ельби та Заале, де наприкінці VI - на початку VII ст. відомі поселення типу Дессау-Мозіккау.' Характер жител (квадратні напівземлянки з піччю-кам'янкою) та ліпного посуду не залишають сумнівів у тому, що цей регіон було заселено тою самою слов'янською людністю, якою були заселені Словаччина та Моравія. Поки що важко сказати, як далеко на північний захід просунулися ці угруповання. Існування у VIIIIX ст. в Шлезвіг-Гольштинії слов'янських поселень з аналогічний житлами (Ковель, Шуби та інші) свідчить про інфільтрацію сюди якихось груп слов'ян — вихідців з Дністровське-Дунайського межиріччя. Проте у північних районах Німеччини вони зустріли слов'янське населення з керамікою типу Суків-Фельдберг. Ми вважаємо, що суківська кераміка пов'язана своїм походженням з посудом типу Дзєдзіце на території Середньої та Північної Польщі. Просування на захід дзєдзіцької групи було масовішим та інтенсивнішим. Нашарування із суківсько-фельд- берзькою керамікою підстеляють пізніші слов'янські шари майже на всіх городищах мекленбурзької групи, на поселеннях і городищах землі

сторах Східної та Середньої Європи в епоху великого розселення народів. Це випливає з писемних та археологічних джерел, а також із лінгвістичних, що не раз доведено видатним українським лінгвістом Ю.Шевельовим. Археологія, зокрема відкриття і вивчення слов'янських археологічних пам'яток V-VII ст., остаточно перекреслила всі попередні історичні побудови, створені на основі Літопису, за яким слов'яни нібито споконвіку жили у Подунав'ї і були витіснені "волохами" в першій половині 1 тис. н.е. В.Ключевський навіть вважав, що слов'яни, проживши п'ять століть у Північному Прикарпатті, розселилися звідти на місцях, вказаних літописцем;' Нині археологія беззастережно довела, що велике розселення слов'ян проходило з Північного Прикарпаття на Дунай, а з Верхнього Подніпров'я — на Волгу, а не навпаки.

Історичне значення великого переселення народів, що охопило і сло- в'янський світ, полягає в тому, що воно започаткувало поділ слов'ян на ті етнічні групи, які, залежно від історичних обставин, заклали основи процесів формування сучасних слов'янських народів. Виходячи з археологічних джерел, склавши, представлені Празьке-Корчацькою культурою, стали не тільки пращурами українського народу, а й склали основний компонент пращурів словаків, морав'ян і чехів та українсько-поль- ського населення у Верхньому Повісленні. Поляки середньої та північної частини сучасної Польщі мають свої окремі історичні витоки, що сягають Дзєдзіцької культури. Пеньківські старожитності антів на території України були інтегровані Празьке-Корчацькою культурою. Це змішане антсько-склавінське населення дало сіверян — пращурів лівобережних українцій.1 Та частина антів, що понесла із собою Пеньківську культуру на Балкани, стала основою болгарського, сербського, хорватського та інших етнічних груп південних слов'ян. Пращурами білорусів таросіян було населення, представлене у V-VII ст. Колочинською, Тушемплінською та Іменьківською культурами, яке поступово займало області із балтським та угро-фінським субстратами.гЦі висновки знаходять своє

підтвердження в культурах VIIl-X ст., що відображають стан суспільного розвитку в Східній Європі напере-

додні утворення Київської держави.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

СЛОВ'ЯНИ В УКРАЇНІ

yviii-хст.

я,^ Ікщо порівняти слов'янські археологічні культури Середньої та Східної Європи V-VII та VIII-X ст.

і карти їх поширення (рис. 3,26), то неважко помітити, що на межі VII/VIII ст. наступили значні зміни і перегрупування у середовищі слов'янського світу. На території єдиної Празьке-Корчацької культури склавінів утворюється низка відмінних культур, зокрема в Середньому та Верхньому Подунав'ї і межиріччі Ельби та Заале, де слов'яни осідають на рештки романського та германського субстратів і змішуються з місцевим населенням, а потім опиняються у сфері аварського впливу. Слов'яни-анти, болгари та рештки місцевого населення з території античного лімесу створюють свої етнокультурні групи на Балканах, уже мало подібні до Пеньківської культури України. На північному сході появляються балто-слов'янські або слов'яно-фінські культури,

що засвідчують тривалість процесів асиміляції слов янами місцевого населення.

На території лісостепової частини України також відбувається перегрупування тієї частини слов'ян, що залишилась на старих місцях. Утворюються нові археологічні культури, які відображають, з одного боку, територіальні зміни і процеси дальшого поглинення склавінами антів та інтеграції південної групи східнослов'янських племен, з другого — нові політичні взаємовідносини з етнічними групами степового

тюркського населення, котре приходить у цьому регіоні на зміну іраномовному (рис. 26).

На Правобережжі Дніпра до Карпат, Буковини і верхів'я Вісли утворюється нова, Райковецька культура, на Лівобережжі — близька до неї Роменська. Обидві культури мають перехідні стадії: Сахнівську — на Правобережжі та Волинцівську — на лівому березі Дніпра.

Тепер вони представляють не склавінів та антів, а їхніх нащадків, об'єднаних у нові союзи

племен, названих Літописом.

§1. Райковецька культура

І аиковецька культура, до якої, за О.Приходнюком, ми включаємо пам'ятки типу Сахнівки, вважаючи їх її раннім етапом, займає все Правобережжя. Вона переходить Дністер, Карпатські хребти і заходить у теперішню Закарпатську область, Буковину, Молдову до Дунаю, а в окремих місцях виходить на його правий берег — в межі теперішньої Болгарії. На півночі райковецькі пам'ятки займають усе Прип'ятське Полісся, виходячи на лівий берег Прип'яті, вклинюючись у її верхів'ях на територію сьогоднішньої Білорусі. На сході поселення Райковецької культури дещо переходять на лівий берег Дніпра, де межують з ареалами Волинцівської та Роменської культур. У Верхньому Подніпров'ї на правий берег Дніпра виходять пам'ятки лівобережної Волинцівської культури (рис. 26). З цього випливає, що Дніпро, як і в попередні періоди, не був порубіжжям для південної української групи споріднених східнослов'янських племен.

Степовий південь між Доном і Дністром і надалі знаходився у сфері тюркських кочових орд, проте слов'янські землеробські поселення дедалі більше звужують його простір.

Дослідженням пам'яток Райковецької культури, починаючи з кінця XIX ст., займалася велика група археологів. Це С.Гамченко, Ф.Мовчанівський, В.Гончаров, Ю.Кухаренко, І.Русанова, В.Петров, А.Сміленко, П.Толочко, Г.Мезенцева, Г.Шовкопляс, В.Петрашенко, Б.Тимощук, С.Пеняк, В.Баран, М.Кучера, В.Ауліх, Б.Томенчук, М.Фи-

Нині відомо близько 400 пам'яток. Велика кількість із них піддана археологічним дослідженням. Широко вивчене Райковецьке городище в урочищі Лука, що дало назву культурі, Сахнівка, Канів, Петрівка, Монастирьок, Кодин, Хлепча І, Рашків І, Ріпнів І та багато інших.

Пам'ятки Райковецької культури представлені поселеннями, городищами і могильниками. Значно, як порівняти з попереднім періодом, зростає кількість укріплених городищ, в тому числі і зародків майбутніх міст. Значна частина їх була общинними осередками, ремісничими,

політично-адміністративними, а деякі і культовими центрами [Толочко, 1972, с. 46-51; Тимощук, 1976, с. 60-62]. Відомі і городища-сховища без слідів постійного проживання. Екологічні ніші і топографія поселень Райковецької культури продовжують традиції давніших часів. Вони розміщені гніздами часто біля городищ, переважно на сонячних берегових терасах або на природних підвищеннях річкових заплав з родючими ґрунтами, зручними для землеробства і скотарства. Городища займали переважно малодоступні високі берегові миси або високі дюни в болотистих місцевостях. Вони розкидані по всьому ареалу Райковецької культури від Карпат і Дунаю до Прип'яті і Середнього Дніпра. Городища укріплені земляними валами та ровами з дерев'яними стінами або частоколом, їхня площа, як правило, невелика — 0,5 га, але складномисові городища сягали інколи трьох гектарів. Особливо великі городища відкриті у Північному Прикарпатті, де жили хорвати. Площа неукріплених поселень дещо більша. Вона сягає 3 і навіть 5 га.

Кількість жител на поселенні коливається від 10-20 до 100 і більше. На повністю дослідженому нами поселенні Рашків І Чернівецької області, розташованому на березі Дністра і захищеному високим крутим схилом, відкрито 80 жител, понад 100 господарських ям та залізоплавильний горн (рис. 28). Житла розташовані групами, що не менш характерно для Райковецької культури, як і для празько-корчацьких старожитностей. Вони так співвідносяться між собою, що відбивають генеалогічні зв'язки і соціальну структуру сільської землеробської общини — верві. Ця закономірність, яка виявилася системою, притаманною більшості слов'янських поселень 1 - початку 2 тис. н.е і навіть більш ранніх, відкрита і доведена Я.Бараном. Тепер стала зрозумілою і сама назва слов'янської общини — верві. Лінійні зв'язки у розташуванні житлових будівель обумовлені життєвими потребами общини-верві для встановлення, на випадок спорів про спадкоємність, ступеня спорідненості членів великої патріархальної сім'ї, що займала конкретну окрему групу жител з господарськими приміщеннями. Лінійне розташування жител одне стосовно до одного вимірялося шнурком ("верьевкой") — звідси давньослов'янська назва "вервь" [Баран Я., 1992, с. 5-18].

Характерні для Райковецької культури житла — це підквадратні напівземлянки площею 7-16 кв.м з піччю-кам'янкою, в окремих випадках — глиняною піччю, нижня частина якої вирізана у материку. Піч завжди стояла в одному з кутів житла, переважно у його північній частині. Стіни житла — зрубні або на стовпах, дах — двосхилий (рис. 29).

Такі житла-напівземлянки з'являються в IV ст. на Дністрі й існують до XII ст. Звертає на себе увагу такий факт. У період ПразькеКор- чацької культури напівземлянки з печами, вирізаними у материковому

останці, переважали в західних окраїнах Волині, тепер (VIII-X ст.) вони появляються у Подніпров'ї, починаючи з раннього сахнівського етапу, і стають провідними на багатьох пам'ятках у Лівобережжі (Новотроїцьке городище з єдиним типом печі). Вони відбивають динаміку внутрішньослов'янських переселенських процесів, спрямованих із заходу на схід. Останні позначаються і похоронними обрядами.

Могильники Райковецької культури досліджені дещо слабше, ніж поселення. Основним типом захоронения і надалі залишається трупоспалення. Тепер значно зменшується кількість безкурганних плоских поховань і поступово нарощується кількість курганів. Вони знову ж таки, як і глиняні печі, вирізані у материковому останці, про що сказано вище, започатковані в середовищі Празьке-Корчацької культури на Волині і рухалися у східному напрямку, займаючи на етапі Роменської культури Лівобережжя. Як у безкурганних, так і в підкурганних похованнях спалені останки поміщали в ямки та урни (останніх дуже мало). Зустрічаються поховання у вигляді ритуальних вогнищ на горизонті, перекритих курганним насипом. Інвентар досить бідний: бронзові прикраси, пряжки, астрагали, пастові намистини, фрагментарні залишки глиняних урн, ножі, наконечники стріл тощо.

Переважну кількість знахідок на райковецьких пам'ятках становить глиняний посуд. За технікою виготовлення він поділяється на дві нерівні частини: посуд, виготовлений вручну, і так званий обточений за допомогою гончарного круга. Ліпний посуд представлений горщиками, сковорідками, конічними мискамита великими плоскими жаровнями для сушіння зерна. Гончарний посуд представлений лише горщиками, форма яких переважно повторює відповідні ліпні посудини. На більшості пам'яток гончарний посуд становить лише 5-20% усієї виявленої кераміки.

На відміну від ліпного посуду Празьке-Корчацької культури, переважно позбавленого будь-яких орнаментальних мотивів, ліпні посудини Райковецької культури часто орнаментовані нарізками по краю вінчика, пальцевими вдавленнями і т. п. Гончарні горщики рясно прикрашалися багаторядним лінійно-хвилястим орнаментом, нерідко по всьому корпусу посудини (рис.ЗО).

За формою посуд Райковецької культури знаходить свої прототипи в празько-корчацьких старожитностях, хоч він і не позбавлений окремих підбіконічних форм, близьких до відповідних форм горщиків Пеньківської культури. На окремих райковецьких поселеннях Подніпров'я зустрічається гончарна кераміка, типова для пам'яток Салтівської і Волинцівської культур, а також незначна кількість амфорного матеріалу імпортного причорноморського походження, особливо в пониззях Дністра і Дунаю.

Як порівняти з пам'ятками Празько-Корчацької культури, на етапі Райковецької культури збільшується кількість землеробського та ремісничого інвентаря, поліпшується його якість. Він представлений наральниками, серпами, косами, мотиками, жорнами, сокирами, теслами, долотами, токарними різцями, свердлами тощо. Відомі глиняні та кам'яні відливні форми, ллячки і т. п. Досить рідко зустрічається зброя, представлена листоподібними наконечниками списів та різнотипними наконечниками стріл, шпорами. Прикрасами служили скроневі дротяні кільця, лунниці, підковоподібні фібули, браслети, персні, скляні намистини тощо.

Міняється склад монетних надходжень. До знахідок візантійських монет, притаманних пам'яткам попереднього періоду, додаються численні арабські дирхами, карбовані у VIII-X ст.

Райковецька культура вкладається у хронологічні рамки кінця VII - початку X ст. За ознакою наявності або браку гончарного посуду, на основі стратиграфії, монет та інших датуючих знахідок, археомагнітних дат вона поділяється на два хронологічні етапи. О.Приходнюк ранній етап у Подніпров'ї називає сахнівським [Приходнюк, 1980, с. 25-49]. В.Сєдов пам'ятки типу Сахнівки неправомірно трактує як останню заключну стадію Пеньківської культури, що на сахнівському етапі трансформується у Волинцівську культуру [Седов, 1996, с. 182-193]. Об'єкти раннього етапу ще не мають гончарного посуду, а його поява у житлових комплексах вже окреслює початок другого етапу. Це підтверджують стратиграфічні спостереження. На поселенні Рашків І у 17 житлах бракує навіть ліпного орнаментованого посуду. Воно, на думку Я.Барана, який виділяє тут три хронологічні едапи, а в їх межах і будівельні горизонти, виникло наприкінці VII ст. Його ранній етап синхронний третьому, останньому етапу сусіднього поселення Празько-Кор- чацької культури Рашків III [Баран, 1992]. Слід відзначити повну тотожність житлових і господарських комплексів цих двох поселень на відрізку часу, де їхня хронологія збігається. Все це підкреслює природне поступове переростання Празько-Корчацької культури в Райковецьку.

Таким чином, за прийнятою хронологічною схемою, перший етап датується в рамках кінця VII-VIII ст., другий — IX - початком X ст. [Русанова, 1973, с. 18-21; Тимощук, 1976, с. 21-30; Приходнюк, 1980, с. 126; Максимов, Петрашенко,1988, с. 92-94; Сміленко, 1985, с. 110113] (рис. 31).

Стосовно того, чи пам'ятки типу Сахнівки відносити до Райковецької культури, вважаючи їх сполучною ланкою між нею та празько-кор- чацькими старожитностями у Подніпров'ї, чи, зважаючи на їхнє територіальне розміщення в ареалі колишньої Пеньківської культури,

94

вважати їх перехідними від Пеньківки до Волинцева, відомі дані спонукають підтримати першу точку зору. Як видно з карти розміщення пам'яток Райковецької культури, вони поступово займають райони Подніпров'я і переходять на лівий берег Дніпра, де раніше розміщались пеньківські поселення. Це загальна тенденція, яка триває протягом VIIVIII ст. нащадки склавінів — носіїв Празько-Корчацької культури — помітно трансформують місцеві пеньківські старожитності і приводять на межі VII-VIII ст. до утворення нових культур — Волинцівської та Роменської, в яких субстратні культурні риси втрачають домінуюче становище. Вони пробиваються у вигляді окремих елементів, зокрема незначної кількості біконічних форм ліпного посуду. Показовим щодо цього є поява в тих районах нового типу печей, вирізаних у материковому останці, часто єдиних на волинцівських і роменських поселеннях,

які раніше побутували на поселеннях Празько-Корчацької культури в Західному Побужжі, а також наявність курганних поховань, притаманних Празько-Корчацькій культурі і не ві-

домих у Пеньківській.

§2. Волинцівська культура

Я,Ікщо Райковецька культура продовжувала глибинні традиції празько-корчацьких старожитностей, то синхронні їм слов'янські культури Лівобережжя — Волинцівська та Роменська — сформувалися у більш складних умовах, викликаних, з одного боку, інфільтрацією на Лівобережжя частини правобережних слов'ян, а з другого, впливами Салтово-Маяцької культури, створеної населенням, що входило до складу Хозарського каганату.

Поглянувши на карту з позначками Волинцівської та Роменської культур (рис. 26), неважко помітити, що перша знаходиться в ареалу другої, займаючи її західну частину з виходом у районі Києва на правий берег Дніпра, її крайні пункти: Мокча біля Трубчівська на півночі; Ходосівка під Києвом на західному березі Дніпра (волинцівські матеріали відомі і з самого Києва); крайня східна точка — Авдєєво під

95

Курськом; південну її межу окреслюють Лубни-Сари-Решетники [Сухобоков, Юренко, 1978, рис. 2; Этнокультурная карта.., рис. 20].

Роменські пам'ятки займають значно більший регіон. Вони піднімаються в басейнах Десни і Сейму до північне-західного кордону Брянської області. На заході окремі роменські поселення сягають Дніпра (Лю-

беч), на півдні — межі із Степом (крайні пункти — Коробів, Решетники, Жовнін).

Початок археологічних досліджень волинцівських пам'яток пов'язаний з іменем М.Макаренка [Макаренко, 1907, с. 142-144]. Еталонне поселення і могильник біля с.Волинцеве Путивльського району Сумської області багато років досліджував Д.Березовець [Березовец, 1953,

с.25-26], а продовжувала дослідження С.Юренко [Юренко, 1983,

с.5-20], яка разом з О.Сухобоковим провела широкі розкопки на поселенні в Ьитиці.

Пам'ятки Волинцівської культури представлені неукріпленими поселеннями і безкурганними могильниками. На Битицькому поселенні хоч і є укріплення, але вони, на думку його дослідників, відносяться до скіфського часу [Сухобоков, 1975, с. 49-50]. Укріплення в Опішні, де виявлено волинцівські матеріали, зв'язані з горизонтом Роменської культури.

Поселення займали підвищені ділянки перших надзаплавних терас; лише зрідка, і то переважно пізні, влаштовувалися на більш високих місцях. Отже, їхня топографія повторює топографічні схеми пам'яток попередніх слов'янських культур на території України і загалом не відрізняється від традиційного влаштування поселень носіями синхронної Райковецької культури на Правобережжі.

Судячи з результатів досліджень Волинцівського поселення, де було виявлено понад 50 жител і господарських споруд на площі близько 6000 кв.м, вони розташовані кількома групами, як і об'єкти на рай-

ковецьких поселеннях, наприклад, у Рашкові І, де виявлено 7 компактних груп.

Основний тип житла — це квадратна або прямокутна напівземлянка, переважно стовпової конструкції, площею 12-25 кв.м, характерна для всіх південно-західних груп східних слов'ян. Етнографічною особливістю житлових споруд Волинцівського поселення і наступного Роменського можна вважати своєрідність печей. Вони майже усі вирізані в материковому останці або в масиві спеціально принесеної спондилової глини, якщо піщаний материк для цього був непридатний (рис. 32). І хоч цей тип печі не має тут місцевих коренів, а був занесений на Лівобережжя безпосередніми нащадками склавінів — носіїв Празько-Кор- чацької культури — із західних окраїн Волині, він фактично був тут

єдиним. Водночас на пам'ятках Райковецької культури, як і в попередній період, основною лишалась піч-кам'янка, яка заволоділа і тими західне-волинськими районами, де в VI-VII ст. побутували печі, вирізані в останці. Можливо, після того, як носії Празьке-Корчацької культури із Західного Побужжя переходять на лівий берег Дніпра, спорожнілі райони заселяються склавінами із Подністров'я, що приносять сюди звичні для них печі-кам'янки. Глиняні печі, вирізані в останці, появляються на Подніпров'ї лише на сахнівському і волинцівському етапах. На попередніх пеньківських поселеннях вони ні разу не виявлені. Звідси випливає, що цей тип печі принесений із Західного Побужжя на Дніпро не раніше кінця VII - початку VIII ст. за часів формування Волинцівської культури. Оскільки перші житла на нових теренах прибульці завжди влаштовують такими, якими були їхні останні домівки на вихідній території, дотримуючись звичної для них архітектурної моделі та традицій в оформленні інтер'єру, то факт появи нової групи населення на Лівобережжі не може викликати сумніву. Тим більше, що він підтверджується й іншими деталями, зокрема наявністю у межах жител підвальних ям та пристінних виступів — прилавків, що також притаманне для слов'янських поселень Західного Пдбужжя (Ріпнів II) ще з пізньочерняхівського часу [Баран, 1972, с. 25; Його ж, 1981, с. 27-29].

Похоронний обряд носіїв Волинцівської культури відомий в основному за 17 безкурганними похованнями, відкритими Д.Березовцем на Волинцівському могильнику [Березовець, 1969, с. 9]. Незначна кількість поховань відома і на інших могильниках (Сосниця), але вони менш виразні. Волинцівські поховання — урнові трупоспалення. В урну зсипалися кальциновані кісточки, очищені від решток вогнища. В поховання потрапляли і металеві предмети вбрання покійного, спаленого за межами могильника, на стороні. Поряд з урною ставилися горщики-страв- ниці, інколи гончарні. Поховання здійснювались у неглибоких ямках, присипаних зверху землею і прикритих дерном.

В археологічній літературі можна зустріти припущення про існування курганних насипів на могильниках Волинцівської культури (Ляпушкін), але воно поки що не знаходить підтвердження. Отже, на відміну від Правобережжя, де процес витіснення плоских поховань курганними в VII-VIII ст. набрав інтенсивності, слов'янське населення Лівобережжя протягом усього Волинцівського періоду курганних поховань не знало. Це також є одним із свідчень того, що склавінське населення приходить на цю територію вже наприкінці VII ст., на етапі переходу від Празько-Корчацької культури до Сахнівки, коли провідними тут ще залишалися безкурганні плоскі поховання. Ті ж або дуже подібні похоронні звичаї воно застає в антів Подніпров'я. Локальною ознакою

волинцівських трупоспалень слід вважати наявність поряд з урнами приставок-стравниць, яких немає у середині 1 тис. н.е. ні в Пеньківській культурі антів, ні в Празьке-Корчацькій культурі склавінів. Ця традиція могла опосередковано передатися лише від слов'янських носіїв Черняхівської культури. Але це лише припущення, хоч і можливе.

Серед інших синхронних слов'янських старожитностей Волинцівська культура виділяється і своєрідністю гончарної кераміки, яка в переважній більшості житлових комплексів супроводить ліпний посуд. За кількістю вона становить трохи більше 10% керамічного комплексу, дещо міняючи, але не визначаючи його етнографічного обличчя.

Гончарний посуд Волинцівської культури характеризується високими технологічними якостями та вигадливим пролощеним орнаментуванням. Він не має місцевих традицій у середовищі ранньосередньовічних слов'янських старожитностей. Найбільш імовірне його привнесення на волинцівські поселення з регіону Салтівської культури [Березовець, 1965] алано-болгарським населенням, що входило до Хозарського каганату. Такі великі гончарні центри, які дослідила А.Сміленко в Канцирці [Сміленко, 1975, с. 118-157], могли існувати і в інших місцях Хозарії і продукувати дещо інші типи кераміки, що потрапляли на тери-

торію Волинцівської культури, а згодом, хоч і в меншій кількості, — Роменської (рис. 33).

В одиничних екземплярах такі посудини навіть зустрічаються на райковецьких поселеннях Дністра (Рашків І). Своєрідністю салтівських рис визначаються форма і орнаментація гончарного посуду з високим вертикальним вінчиком, чітко виділеними високими плечиками та конічно зрізаним унизу корпусом (рис. 33). Поверхня гладенька, нерідко лискована, орнаментована пролощеними, рідше врізними вертикальними лініями або горизонтальною пролощеною сіткою.

На культурні і торговельні контакти волинцівського та салтівського

населення вказує також наявність групи дворучних круглодонних амфор салтівського типу, відомих із Подоння та Криму.

Основну групу кераміки становили ліпні кухонні товстостінні посудини, представлені горщиками, сковорідками та мисками, що становлять близько 90% усього керамічного комплексу (рис. 34). Більшість їх прикрашена пальцевими вдавленнями і нарізами по краю вінчика. Лише поодинокі ліпні горщики з високими циліндричними вінчиками виготов-

лені за зразками гончарних. Вони найчастіше служили урнами, як слушно зауважує Д.Березовець.

Переважна кількість товстостінних ліпних посудин знаходить собі аналогії в комплексах Райковецької культури сахнівського етапу, типологічне зв'язаних з керамікою Празько-Корчацької культури. Лише

98

відносно незначна кількість біконічних волинцівських горщиків виявляє риси, притаманні місцевому пеньківському середовищу.

Місця розташування волинцівських селищ на родючих ґрунтах, наявність землеробських знарядь праці (вузько- і широколезі наральники, коси, серпи тощо), різноманітний асортимент зернових культур (просо, озима та яра пшениця, жито, горох, сочевиця, конопля) вказують на землеробський характер господарства волинцівського населення. Важливим доповненням до землеробства було скотарство. Серед кісткового матеріалу переважають особини свійських тварин (80%), переважно великої рогатої худоби.

Розвивались і ремесла, зокрема залізоплавильна справа, засвідчена залишками сиродутних горнів на Волинцівському та інших поселеннях. У ковальських виробах широко застосовувалася технологія цементації та вварення сталевих смуг. Побутові предмети, виготовлені за цією технологією, представлені ножами, лезами, пінцетами, пряжками тощо; зброя — наконечниками списів і стріл, окуттями щита, а спорядження воїна — шматками кольчуги.

Ювелірне ремесло засвідчене знахідками ллячок і тиглів, а також інструментарію для обробляння кольорових металів.

Д.Березовець, О.Сухобоков, А.Сміленко та С.Юренко датують пам'ятки Волинцівської культури VII-VIII ст., умовно розділяючи їх

на три хронологічні етапи, які, однак, не знаходять в археологічних

матеріалах чіткого розмежування [Сміленко,

Юренко, 1990, с. 304-306].

§3. Роменська культура

1 Іам'ятки Роменської культури відкриті М.Макаренком на початку XX ст. [Макаренко, 1907, с. 142144; Його ж, 1925, с. 323]. Від епонімного городища біля м. Ромни, яке М.Макаренко досліджував кілька років, вони й отримали свою назву. Багато років дослідженням роменських пам'яток займався І.Ляпушкін,

99

який повністю розкопав Новотроїцьке городище, присвятивши йому окрему монографію [Ляпушкин, 1958, с. 1-328]. Серед дослідників пам'яток Романської культури слід назвати П.Єфіменка та П.Третьякова, Д.Березовця, Б.Шрамка, О.Сухобокова, С.Юренко та інших. Багато уваги науковій інтерпретації цих пам'яток присвятив В.Сєдов [Седов, 1982, с. 133-143; літературу див.: Этнокультурная карта...

1985, с. 125-135].

Топографія роменських поселень дещо контрастує з топографічною схемою відкритих поселень Волинцівської культури. Не покидаючи долин, роменці виходять на високі крутосхилі берегові останці, максимально пристосовані для оборони. Цьому слугували і високі дюни, і пагорби в болотистих долинах, укріплені валами і ровами. Це давно помітили археологи. Тепер волинцівські відкриті поселення заміняються роменськими укріпленими городищами, які домінують на Лівобережжі у VIII- X ст. Вони прикривають навколишні гнізда поселень. Дослідниками встановлено, що форма городищ залежала від конфігурації мисових останців. Городища в долинах укріплялися кільцевою системою ровів і земляних валів з дерев'яною стіною або частоколом. На окремих роменських городищах (Коробківське) слов'яни вперше використовують кам'яну кладку для укріплення земляного валу. Картину планування роменських поселень дає повністю розкопане Новотроїцьке городище. Як і на волинцівських і райковецьких поселеннях, житла тут розташовані групами. І.Ляпушкін дав його графічну реконструкцію, вимежовуючи чотири групи жител [Ляпушкин, 1958, рис. 116J.

Житла Роменської культури — це підквадратні напівземлянки площею 9-12 кв.м, але бувають і більших розмірів — до 20 кв.м, а в окремих випадках — і до ЗО кв.м. Дерев'яні стіни стовпової і зрубної конструкції. Піч глиняна, вирізана в материковому останці. В п'ятдесяти житлах Новотроїцького городища усі господарські печі такого типу. Інші типи печей споруджені у підбоях материкових стінок. Вони зустрічаються

водиничних випадках в окремих роменських напівземлянках на деяких поселеннях. На Новотроїцькому городищі підбійні печі відкрито лише

втрьох житлах (№ 3, 7, Зо). На нашу думку, вони мали виробниче призначення, принаймні в тих спорудах, де в одному із кутів стояла ще

побутова піч. На поселенні Празьке-Корчацької культури в Ріпневі II нами в одному із жител (№ ЗІ), крім кухонної печі в куті напівземлянки, відкрито три підбійні печі зі слідами бронзоливарного виробництва. Такі ж печі разом з кухонними відкрито нами на поселенні Райковецької культури Рашків І. Геологи встановили використання для їх спорудження спондилової глини, що витримувала високе температурне навантаження.

Якщо генеза кухонних печей, вирізаних у материковому останці, сягає лише поселень Празьке-Корчацької культури не раніше VI ст. (поселення Ріпнів II і III на Західному Бузі), то перші печі в підбоях, але кухонного призначення, відкрито і на поселеннях Черняхівської культури (слов'янська частина) та Київської культури римського часу

(Дем янів II, Роїще та ін.).

Важливий і такий, на нашу думку, не випадковий, факт. На деяких роменських поселеннях, розташованих на піщаних ґрунтах, будувалися печі зі шматків залізної руди, очевидно, при відсутності каменю. Така ж піч, складена зі шматків болотяної руди і каменю, стояла в житлі кінця VII ст. на поселенні Празьке-Корчацької культури Бовшів II на Верх-

ньому Дністрі [Баран, 1972, с. 26].

Крім своєрідної конструкції печей, у житлах Волинцівської і Роменської культур звертає на себе увагу відносно велика кількість напівземлянок із підвальними ямами. Ця особливість також має своє підґрунтя в пам'ятках давніших часів, зокрема на празько-корчацьких і черняхівських поселеннях Верхнього Подністров'я і Західного Побужжя (Ріпнів II, Черепин). Житла з підвальними ямами в цих регіонах

відомі і на поселеннях Райковецької культури.

Не можна оминути ще однієї деталі внутрішнього інтер'єру окремих жител Роменської культури, котра перегукується з житлами празькокорчацьких поселень Західного Побужжя і райковецьких поселень Волині. Маються на увазі пристінні виступи-прилавки, вирізані у материковій глині у двох житлах Новотроїцького городища, а також МонастиЙІща [Ляпушкин, 1961, с. 231; Макаренко, 1924, с. 9-11]. На поселенні

разько-Корчацької культури в Ріпневі пристінні виступи-прилавки були у трьох житлах із десяти. Вони відомі із райковецьких шарів Пліснеська, Райковецького городища та навколишніх поселень [Баран, 1972, с. 24; Старчук, 1952, с. 382-383; Гончаров, 1950, с. 50-51].

Не підлягає сумніву своєрідність керамічних форм Роменської культури. На відміну від своєї попередниці — Волинцівської культури, тут значно зменшується кількість досконалого гончарного посуду салтівських зразків та ліпних посудин з високими прямими вінцями,

Що наслідують їхні форми та характер орнаментації.

Власне роменський керамічний комплекс ділиться на дві групи. Це ліпні посудини, обточені на примітивному гончарному крузі, які появляються лише в кінці X ст. і яких дуже мало. Група ліпної кераміки представлена горщиками, сковорідками і мисками. Горщики або з пологими заокругленими, або з високо поставленими крутими плечиками, усі з низькими, дещо розхиленими вінцями. Орнамент — нарізи або вдавлення по краю вінця, відбитки шнурового або гребінцевого штампів