0254261_BB6C6_baran_v_d_davni_slov_yani

склавінів та антів з венедами, відомими ще римським авторам Плінію, Таціту, Птолемею в І-ІІ ст. н.е. Оскільки Sclave — це латинізована форма самоназви слов'ян, то тим самим вирішується питання етнічної належності венедів, що жили в "Сарматії", яке ще й сьогодні не завжди трактується однозначно. Якщо додати до цього, що на межі IV- V ст. на території Середньої та Східної Європи повсюдно проходить зміна археологічних культур, то документальна фіксація зв'язку венедського періоду в історії слов'ян із ранньосередньовічним є запорукою успішних пошуків слов'янських археологічних пам'яток римського та більш раннього часу, що були підосновою старожитностей .склавінів та антів. При цьому венеди, принаймні їх частина, перебували у складі причорноморської Готії. А це вже писемна вказівка, де слід шукати археологічні пам'ятки підкорених Германаріхом венедів.

^ У літературі триває дискусія щодо того, чи анти та склавіни — це пізніші племінні утворення, які виникли в результаті прділу венедів на дві частини з новими найменуваннями, чи ця згадка Иордана припускає тричленний поділ слов'ян, який виникає в надрах венедського союзу. Ми схильні підтримати другу точку зору, обґрунтовану В.Петровим та Я.Пастернаком [Петров, 1972, с. 11-18; Пастернак, 1975, с. 5-106]. Вона узгоджується з новими археологічними джерелами, які уже в першій половині 1 тис. н.е. відображають кілька племінних груп слов'янського населення на території України. Вони представлені такими пам'ятками, як волино-подільські та пізньозарубинецькі І - початку III ст. н.е., Київська та частина Черняхівської культур ПІ - початку V ст. Цей поділ у більш завершеній формі зберігається і в VI ст., коли візантійські джерела фіксують, крім венедів, ще два слов'янські племінні об'єднання — склавінів та антів. На території України вони представлені пам'ятками Празьке-Корчацької та Пеньківської культур V-VII ст. На території Середньої та Північної Польщі в VI ст. викристалізовується із більш ранніх пшеворських старожитностей ще одна окрема дзєдзіцька група слов'янських пам'яток, яка, очевидно, відображає дальший розвиток західної частини слов'янського населення, що зберегла свою назву венедів. Німецький дослідник К.-В.Штруве впевнений, що термін "слов'яни", вперше вжитий Йорданом (в латинізованій формі "Sclave"), стосується тієї частини слов'янського населення, яка входила в племінне об'єднання, що до його тричленного поділу відоме під загальною назвою венедів. "Із тексту Иордана, — пише К.-В. Штруве, — можна ясно зрозуміти, що назва "венети" розумілася в першій половині VI ст. як узагальнена назва слов'янських племінних союзів" [Struve, 1991, s. 13]. Отже, склавіни та анти — це нові

.'; слов'янські племінні утворення, які відокремилися від венедського

союзу племен. Існує гіпотеза, що частина слов'янського населення, яке зберегло стару назву "венетів", у VII ст. дістає назву "ведіварів", згаданих Йорданом на берегах "Океану". Г. Лябуда вважає це плем'я венедським, інтерпретуючи його назву як "венді-варії" [LabiuJa, 1960]. /Спираючись на Иордана, який описує війну готського вождя В^нітарія з антами, очоленими князем Божем у другій половині IV ст. [Йордан, 1960, с. 115], можна припускати, що процес поділу на венедів, антів

археологічними джерелами. Археологічні дослідження останніх деся- •діліть показали, що пеньківські пам'ятки, які займають регіони, де Йордан розміщує антів, та празько-корчацькі, де, за Йорданом, жили склавіни, виникають як дві окремі археологічні культури вже у середині V ст. Тобто антське та склавінське угруповання вже в V ст. чітко відрізнцються за характером матеріальної культури.

Йордан пише: "На північ, починаючи від місця зародження р.Вістула, на безмежних просторах розташувалося багатолюдне ^плем'я венедів. Хоч їх найменування тепер міняються відповідно до різних родів та місцевостей, все ж переважно вони називаються склавінами та антами... Склавіни живуть від міста Новієнтуна

1960, с. 7І-72]. За даними Маврикія, ці племена займали суміжні території: "Місцевості, зайняті склавінами та антами, розташовані вздовж рік, і вони так співвідносяться між собою, що між ними немає настільки великої відстані, щоб про неї варто було згадувати... Племена склавінів та антів подібні за..своїм способом життя, за своїми звичаями, своєю любов'ю до волі, їх ніяким чином не можна схилити до рабства" [Свод древнейших письменных источников...

1991, с. 369, 3/7]. Якщо межі розташування склавінів та антів, окреслені Дністром та Дніпром, не викликають сумнівів і сьогодні на основі Йхеологічних даних їх можна лише уточнити, то географ.ія міста овієнтун та Мурсіанського озера залишається дискусійною, їх пошуки провадяться вже багато років і не закінчені й досі. Подібні назви місцевостей відомі в Паннонії і дельті Дунаю. Є.Скржинська вважає, що згаданий Новієнтун — це Нещодун на р.Сава, а Мурсіанське озеро — це сучасне оз.Балатон [Иордан, коментар, 19j50, с. 72]. В.Кобичев доводить південно-західну межу Склавії Иордана до Середнього Подунав'я [Ko6bi4eB,J973, с. 83-95]. У цьому його переконують такі рядки з Тетики" Иордана: "Скіфія межує з землею

Германії аж до того місця, де нарожується ріка Істр (Дунай) і простягається Мурсіанське озеро. Вона тягнеться до ріки Тіри-Данаст- ра (обидві назви відносяться до Дністра — авт.) і Вагосоли (зважаючи на порядок перерахування річок, — Південний Буг — авт.), а також великого тогоДанапра" [Йордан, 1960, с. 71]. Однак можливість прив'язок давніх втрачених географічних назв до сучасних надто відносна. Крім того, у повідомленнях античних авторів бракує відомостей про час заселення слов'янами того чи іншого регіону, тому немає підстав усі регіони, де перебували ті чи інші слов'янські племена в часи Иордана, вважати їхньою первісною територією. Ці відомості треба перевіряти даними археології чи інших наук. Масово слов'янські пам'ятки на Середньому Дунаї з'являються лише в V-VI ст. н.е., тобто в часи великого розселення слов'ян. Більшість досередньовічних старожитностей середньодунайського регіону не має відношення до слов ян, хоча слов'янські елементи у вигляді пряшівської та злехівської груп там відомі і в римський час, про що буде сказано нижче. Про те, що слов'яни в VI ст. н.е. займали землі на північ від Середнього Подунав'я, свідчать дані, приведені Прокопієм Кесарійським у його праці "Війна з готами", написаній в 50-ті роки VI ст.: "Коли герули були переможені в бою з лангобардами і повинні були піти із місць проживання батьків, то одні з них... поселились у країнах Ілірії, останні не захотіли ніде переходити ріку Істр, а влаштувалися на самому краї заселеної землі. Очолені багатьма вождями царської крові, вони перш за все пройшли підряд через усі слов'янські племена, а потім через великий пустельний район і досягли країни так званих варте" [Прокопій, 1950, с. 297-298]. Отже, згідно з відомостями Прокопія Кесарійського, величезна територія між Середнім Подунав ям і Прибалтикою у VI ст. н.е. була зайнята слов'янами, в середовищі яких виділялися окремі племінні об'єднання.

Анти, за писемними джерелами, займали регіони на південний схід від склавінів та на північ від утрігурів. Прокопій пише про них: "Народи, які тут живуть, у давнину називалися кіммерійцями, тепер звуться утрігурами. Далі на північ від них (утрігурів) займають землі незліченні племена антів". Сама назва анти" проіснувала недовго, до початку VII ст. Востаннє їх згадує Феофілакт Сімоката, що жив у першій половині VII ст. Він описує під 602р. один з епізодів аваро-антських війн, коли анти зазнали поразки. Після цього назва "анти" зникає зі сторінок історичних хронік. Проте вони не могли бути повністю знищені аварами. Найімовірніше, анти змішалися з племенами склавінів і прийняли загальну назву слов'ян. Хоча щодо цього існують різні точки зору як істориків, так і лінгвістів. Деякі з них навіть

24

сумніваються в тому, чи анти взагалі були слов'янами. Так, Г.Вернадський схиляється до думки про сармато-аланське походження антів FVernadsky, 1946, s. 105]. А.Вірт, А.Орлик, Л.Шмідт вважали антів черкесами [Win, 1905, s. 249-250; Orlik, 1922, s. 464; Schmidt, 1941, s. 256]. Ці концепції в різний час були піддані критиці відомими слов'янськими істориками [Нидерле, 1956, с. 252; Грушевський, 1904, с. 153-162].

Сьогодні на території лісостепової частини Подніпров'я, де Йордан поміщає антів, відкриті пам'ятки V-VII ст. Пеньківської культури, які визнані слов'янськими. І хоч це розв'язує питання про етнічну належність антів на користь слов'ян, разом з тим не виключає, що крайню південну степову частину Подніпров'я, "... де Понтійське море утворює вигин", займало кочове населення, яке також могло входити до антського союзу племен, представлених Пеньківською культурою. Тим більше, що на окремих поселеннях Пеньківської культури на крайньому півдні лісостепової смуги відкриті юртоподібні житла, які характерні для степовиків. Зустрічаються в ареалі Пеньківської культури й поховання тюркських кочовиків.

(Склавіни (слов'яни), назва яких поступово поширилася на всі слов'янські племена, в V-VI ст. вже вийшли за південні межі венедських земель, їх візантійські автори знають не тільки на північ від Карпат, а й на південь від них у Подунав'ї. На Північному Прикарпатті писемні джерела зв'язують їх з Віслою і Дністром, де вони межували з антами, що займали на той час південнішу частину Лісостепу в межиріччі Дніпра, Дністра і Дунаю. Прокопій Кесарійський склавінів та антів вважав одним народом: "Колись, — пише Прокопій, —

навіть ім'я у слов'ян та антів було одне й те ж" [Прокопій, 1950, с. 297-298]] Північні та східні межі землі склавінів та антів візантійським авторам" були невідомі, тому вони не називали їх, а обмежувалися загальною термінологією, що визначала їх просторовість або характер ландшафту. Торкаючись питання про характер побутових умов життя

Оцінюючи в цілому дані Иордана і Прокопія про слов'ян, треба мати на увазі, що вони датуються серединою VI ст. н.е., а тому повинні відображати події давнішого часу, очевидно, кінця IV - першої половини V ст. н.е. (війна Вінітарія з Божем). Зараз ми хочемо лише підкреслити, що писемні джерела VI ст, чітко фіксують слов'ян — склавінів та антів на — лівому березі Дунаю, визначаючи їхні набіги на прикордонні райони Імперії по всій середній течії цієї великої ріки. Десь наприкінці VI - на початку VII ст. слов'яни поступово осідають на пра-

25

вому березі Дунаю. Водночас в історичних джерелах цього часу неможливо знайти відповідь на запитання про те, чи є межиріччя Дунаю, Дністра та Верхньої Вісли прабатьківщиною слов'ян, чи вони були тут зайшлим населенням, коли і з яких районів сюди прийшли, де знаходиться північний кордон зайнятих ними земель та ін. Таких відомостей не містять і більш ранні джерела. Тому багато питань лишаються дискусійними і до кінця не з'ясованими.

Важливе місце у дослідженні слов'янського етногенезу належить мовознавчій науці, оскільки вивчення мови в її розвитку нерозривно пов'язане з історією народу — її носія. Мовознавці багато зробили для реконструкції загальнослов'янської мови як реальної лінгвістичної одиниці, що існувала протягом багатьох століть [Филин, 1972]. Вони успішно розв'язали питання щодо відношення слов'янської мови до інших індоєвропейських мов і тим самим показали слов'ян як окрему етнічну спільність у сім'ї індоєвропейських народів. Картографування архаїчних слов'янських гідронімів і топонімів має важливе значення для пошуків стародавньої території слов'ян та визначення шляхів і районів їх розселення,' В.Топоров, О.Трубачов та ряд українських дослідників провели картографування та аналіз гідронімів Верхнього і Середнього Подніпров я, а також Верхнього ;Подністров'я [Топоров, Трубачев, 1962, с. 229-251]. У результаті з'ясувалося, що слов'янські архаїчні назв^ найбільш чітко і у великій кількості виступають на південь від Прип'яті і Десни. Вони опускаються по Дніпру до р.Псьол, сягаючи його верхів'я, заходять на Лівобережжя до межиріччя Псла та Орелі. У Правобережжі на півдні сягають верхньої течії Південного Бугу та Середнього Дністра, на заході — верхів'їв Дністра та Прип'яті. На північ від Прип'яті і Десни виступають суцільною смугою балтські гідроніми, які трохи заходять на Правобережжя, де чергуються із сло- в'янськими назвами. З півдня в лісостепову смугу території України, здебільшого в межиріччя Дністра та верхів'я Прип'яті, заходять гідроніми ілірійського та фракійського походження, а на Лівобережжі — іранського. Германські гідроніми, що представляють на схід від Вісли лише 7 назв, розосереджені так: на Північному Прикарпатті — 2, на правому березі Верхнього Дністра — 1, у верхів'ях Південного Бугу — ,2, на Східній Волині — 1 і на правому березі Орелі — 1. Якщо поширення іранських гідронімів з південного сходу, фракійських та Сірійських — з півдня, германських — із заходу та північного заходу, балтських^ — з півночі не викликає сумнівів, то слов'янські гідроніми пов'язуються саме із зазначеною територією (рис. 2). /Німецький лінгвіст І.Удольф, проаналізувавши дані слов'янської гідронімії, дійшов висновку, що найдавніші слов'янські гідроніми,

які знаходять повторення у південній, східній і західній групах сло- в'янських мов, компактно покривають верхів'я Пруту, Середнє та Верхнє Подністров'я до верхів їв Вісли [Udolph, 1979, s. 1-23].

Насиченість архаїчних слов'янських гідронімів у регіоні між Верхнім і Середнім Дніпром, верхів'ями Вісли, Верхнім Дністром і Прутом, наявність балто-слов'янських, ірано-слов'янських та герма- но-слов'янських мовних зв'язків корелюються з даними археології. Найдав-ніші слов'янські ранньосередньовічні поселення, які виникають уже в V ст. н.е., також відкриті у Подніпров'ї, верхів'ях Південного Бугу, на Середньому і Верхньому Дністрі і верхів'ях Пругу. Не можна погодитися з Ф.Філіним, що зіставлення ("накладення') ареалів археологічних культур та реконструювання лінгвістичних регіонів позбавлене перспективи. Така думка викликана деякою переоцінкою можливостей лінгвістики і недооцінкою археологічних джерел у розв'язанні проблем етногенезу. Зрозуміло, археологам, як і історикам, на шляху до вивчення проблем походження слов'ян зустрічається багато труднощів. Але порівняльне мовознавство має свої слабкі місця.

s- Мовні явища здебільшого не піддаються датуванню, що значно змен-

'шує їхні історико-пізнавальні можливості. Крім того, не можна забувати, що поняття "історія мови" та "історія народу" хоч і пов'язані між, собою, але не тотожні. Останнє значно ширше і різноманітніше, воно включає ряд таких важливих характеристик, які не доступні лінгвістиці

як науці.

Заслуговує на увагу корисна робота, яку провели антропологи щодо визначення фізичного типу слов'ян, виділення його серед інших етнічних угруповань. Констатуючи єдність процесів слов'янського етногенезу, антропологи встановили, що в різних регіонах слов'янської території існують помітні відмінності у фізичній будові слов'янського населення. Це дало можливість зробити висновок про вплив на фізичну будову слов'ян іншоетнічних рис — балтських, германських, у Карпатах — фракійських та ін.'Цей висновок дуже важливий при визначенні ядра території стародавніх слов'ян. На жаль, антропологічні дослідження в галузі слов'янського етногенезу мають свої труднощі. До них передусім слід віднести обмеженість джерел і навіть цілковитий їх брак упродовж цілих століть. Загальновідомо, що протягом V-VIII ст. н.е. населення більшої частини лісостепової смуги Східної та Центральної Європи захоронювало своїх небіжчиків шляхом трупоспалення. Зокрема, найбільш ранні достовірні слов'янські похо-

вання VI-VIII ст. виявилися саме такими.

У 1977 р. у підвальній ямі житла № 56 на поселенні Рашків III Хотинського району Чернівецької області нами знайдено череп люди-

ни віком 20-25 років з двома роздавленими горщиками Празько-Кор- чацької культури. Це поки що єдине у Подністров'ї датоване VII ст. поховання, зв язане із поселенням склавінів Празьке-Корчацької культури [Баран, Дьяченко, Данилова, 1981, с. 161-167]. Поховання з трупопокладеннями, що відкриті в ареалі Пеньківської культури,

переважно належали кочовикам. Рашківський череп характеризується європеоїдними рисами, притаманними

давньоруському населенню Волині.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

АРХЕОЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА ДО ВИВЧЕННЯ СЛОВ'ЯН V-VII СТ.

-Оа ситуації, що склалася у вивченні стародавньої історії слов'ян на етапі їх етнічного самовизначення, важ-

що добуває і вивчає матеріальну культуру (поселення з їх топографічними та архітектурними особливостями, могильники і поховальні обряди, предмети побуту та праці, одяг та прикраси, які створені відносно замкнутими групами людей і які характеризуються певними, лише їм притаманними усталеними рисами, а головне, піддаються просторовим і хронологічним визначенням при зіставленні з історичними джерелами), дозволяє відтворити життєві реалії, які в інших джерелах представлені лише в загальних рисах.

Археологічну культуру не можна розглядати як щось застигле, незмінне. Вона може змінюватися, втрачати ті чи інші риси і набувати нових, розширювати територію, входити компонентом у нові культурні утворення, відображаючи зміни в розвитку тієї етнічної спільності, яку вона представляє. При цьому треба мати на увазі, що на кожному новому етапі в ній завжди залишаються елементи, які зв'язують її з минулим часом. Таке розуміння археологічної культури дозволяє простежувати послідовність розвитку матеріальної культури слов'ян, визначати її територіальні зміни і, застосовуючи ретроспективний метод, поступово поглиблюватися до її джерел.

Проте ретроспективно-типологічні дослідження можуть дати позитивні результати лише за умов наявності матеріалів усіх хронологічних ланок, що вивчаються. Невивченість будь-якої з них знижує можливості типологічних зіставлень, а в результаті призводить до помилкових висновків. До недавнього часу таким вразливим місцем у вивченні слов'янських старожитностей були слов'янські пам'ятки V-VII ст. н.е., систематичні дослідження яких почалися лише в 50-х роках XX ст. Незадовільний стан вивчення цих пам'яток був основною причиною невдач, що спіткали археологів, які шукали пряму генетичну лінію розвитку від старожитностей першої половини 1 тис. н.е. і більш ранніх пам'яток до давньоруського періоду. Матеріальна культура слов'ян третьої чверті 1 тис. н.е. виявилася не такою, якою її уявляли археологи 50-х років нашого століття.

ЗО

Ще більш неспроможними виявилися побудови, в яких, виходячи з правильної в принципі думки про глибоку давність слов'ян на території Європи, їм'довільно приписувалися стародавні культури на певній території, зайнятій у пізньому середньовіччі і сьогодні різними сло- в'янськими народами, а більш пізні культури розглядалися як наступні ланки нерозривного ланцюга їхнього історичного розвитку.

Так, в основі вісло-одерської гіпотези походження слов'ян, створеної польськими археологами та лінгвістами (Ю.Костжевський, М.Рудницький, Т.Лер-Сплавінський та ін.), лежить апріорне твердження про слов'янську приналежність пам'яток Тшцинецької та Лужицької культур II та першої половини 1 тис. до Н.Х. Більш пізні археологічні культури на території між Віслою та Одрою розглядалися як наступні етапи розвитку того ж населення аж до раннього середньовіччя [Hensel, 1972, s. 437]. Сьогодні, при суворішій перевірці фактів, виявилося, що навіть найпізніша із згаданих культур — Пшеворська, яка датується останніми століттями до Н.Х. і I-V ст. н.е., не може бути цілком і повністю зв'язана із слов'янами. Перед польськими

^ археологами стоїть складне, але актуальне завдання виділити у Пшеворській та більш ранніх культурах пам'ятки, типологічне близькі до слов'янських старожитностей середини 1 тис. н.е.

Протягом останніх років пошуки слов'янських старожитностей ведуться шляхом ретроспекції. Цей метод став давати позитивні результати лише після того, коли були відкриті слов'янські поселення V-VII ст., які вдалося однозначно пов'язати із писемними джерелами

7про слов'ян. Це відкрило нові можливості ідентифікувати склавіноантський період в історії слов'ян з етапом, коли всі вони виступали під

одним ім'ям венедів.

Наше завдання сьогодні полягає в тому, щоб на основі археологічних джерел окреслити регіони становлення і кристалізації слов'янських ранньосередньовічних культур, які відповідають склавінам та антам, та шляхом ретроспекції розкрити їхні витоки. Це, у свою чергу, стане обґрунтуванням слов'янської належності тих старожитностей більш раннього часу, типологічні зв'язки яких з найбільш ранніми пам'ятками ранньосередньовічних слов'ян буде доведено.

На території Східної та Центральної Європи виділено п'ять груп слов'янських пам'яток раннього середньовіччя, які датуються в межах V-VII або VI-VII ст. Це Колочинська, Пеньківська, Празько-Корча- цька, Дзєд'зіцька та Іменьківська культури. Деякі з них безсумнівно належать історичним слов'янам, відомим за писемними джерелами під іменами венедів, склавінів та антів (Дзєдзіцька, Празьке-Корчаць- ка, Пеньківська), іншим ще бракує писемного визначення [Баран,

31

1978, с. 5-39]. В.Седов виділяє навіть сім таких груп, але ми сумніваємося у правомірності такого поділу [Седов, 1996, с. 5-6]. Найбільшою і в географічному відношенні центральною серед них є ПразькоКорчацька культура. У VI-VII ст. її поселення займали територію від Прип'яті і Середнього Дніпра на північному сході до Дунаю на півдні. По Дунаю вони піднімалися до його верхів'я і заходили в межиріччя Ельби та Заале на заході. На північ від Карпат вони займають Середнє та Верхнє Подністров'я і доходять до верхів'я Вісли. Отже, поселення Празько-Корчацької культури у VI-VII ст. н.е. займали величезну територію, яка охоплювала на північ від Карпат Правобережну Україну і південні прип'ятські райони Білорусі, східні райони Південної Польщі; на південь від Карпат — Молдову, Румунію, Закарпатську область України, Угорщину, Словаччину, Моравію і Чехію, межиріччя Ельби і Заале в Німеччині. Отже, це величезна культурна провінція в центрі Європи, незаперечне свідчення існування великого союзу слов'янських племен на дунайських кордонах Візантійської імперії (рис. 3).

Виходячи з територіального положення празьких старожитностей, вони належали склавінам. Йордан, говорячи про місцеположення склавінів, називає придунайське місто Новієнтун, Мурсіанське озеро, Дністер та Віслу. Ці орієнтири визначають не весь регіон, де проживали племена склавінів. Як видно із розташування поселень ПразькоКорчацької культури, він був набагато просторішим. Очевидно, Йордан і не ставив собі на меті точно окреслити територію склавінів. Він назвав ті річки і місцевості, які були йому найбільш знайомі. Цінність йогоцювідомлення полягає в тому, що ми можемо зв'язати із названими Йорданом пунктами певні чітко визначені культурні типи археологічних пам'яток, а вже за ними уточнити територію представленого ними населення.

Не буде зайвим відзначити, що всі дослідники Празько-Корчаць- кої культури, за динятком деяких румунських археологів, базуючись

на даних Иордана, однозначно зв'язують празько-кор- чацькі старожитності зі склавінським

союзом племен.

§1. Празько-Корчацька культура* склавінів

1 Іерші пам'ятки Празько-Корча- цької культури були відкриті на Волині наприкінці XIX ст. українським археологом С.Гамченком [Гамченко, 1896, с. 360-384]. Проте широкі археологічні дослідження їх почалися лише після Другої світової війни. Поштовхом до них стала друкована праця чеського археолога українського походження І.Борковського, видана у 1940 р. Саме І.Борковський на основі слов'янських поховань у Празі та інших вивчених ним музейних колекцій у придунайських країнах визначив хронологію

,цих пам'яток і їхнє місце серед слов'янських старожитностей [Borkovski, 1940, s. 97-108]. На території України дослідженням празько-кор- чацьких старожитностей заїдались Ю.Кухаренко, І.Русанова, В.Баран, В.Ауліх, Г.Смирнова, И.Винокур, О.Приходнюк, Л.Вакуленко, Ь.Тимощук, С.Пеняк та ін. [Баран, І972; Кухаренко, 1961; Русанова, 1976; Ауліх, 1972; Смирнова, 1960; Винокур, Приходнюк, 1974; Приходнюк, 1975; Тимощук, 1976; Вакуленко, Приходнюк, 1984; Бернякович, 1957]. Одночасно пам'ятки Празько-Корчацької культури досліджувалися на території Румунії, Чехії, Словаччини, Польщі, Німеччини.

Нині на території Східної та Центральної Європи відомо понад 500 пам'яток та місцезнаходжень Празько-Корчацької культури. З них понад третина розташована на території України.

Пам'ятки Празько-Корчацької культури представлені поселеннями та могильниками, відомі окремі городища.

Поселення займають переважно низькі ділянки перших надзаплавних терас великих річок, їхніх приток, невеликих потічків, водоймищ або підвищені місця в заплавах. Лише зрідка вони знаходяться на відкритих місцях високих плато. У більшості випадків поселення розміщені групами на відстані 0,5-3 км одне від одного. Вони невеликі за розмірами (0,5-1 га) і за кількістю жител. В середньому їх 15-20. Проте відомі селища і з меншою або значно більшою кількістю жител.

*У літературі зустрічається назва "Празька культура".

Так, на повністю дослідженому нами поселенні Рашків III на Дністрі відкрито 92 житла. Крім того, на ділянці, зруйнованій земляними роботами, могло бути ще 8-10 жител. Така ж кількість жител могла бути знищена при обвалах берега, що підмивається рікою. Отже, загальна кількість жител на Рашківському поселенні перевищує сотню. По кілька десятків жител відкрито І.Русановокі, та Б.Тимощуком на двох поселеннях в Кодині під Чернівцями, И.Винокуром — у Бакоті, О.Приходнюком — в Луці-Каветчинській на Дністрі.

Спостерігається певна закономірність, яка вказує на те, що в поліських районах Волині, наприклад, на поселенні в Корчаку, де виявлено на кількох поселеннях менше або дещо більше десятка жител, поселення Празько-Корчацької культури були переважно невеликі, тоді як на Дністрі або на Пруті існували поселення значних розмірів, що містили по кілька десятків, а то й понад сотню жител. Щоправда, в останньому випадку за виявленими у житлах матеріалами вони розподіляються на кілька хронологічних етапів (наприклад, у Рашкові Ш на три етапи). Це свідчить про те, що одночасно на поселенні існувало не більше 2040 жител. Але і на волинських малих поселеннях не всі житла одночасні. Так, на поселеннях біля с.Корчак І.Русанова виділяє по 5-7 одночасних жител.

Непогано вивчене і планування поселень. Житла розміщені групами. Зрідка, особливо на пізньому етапі культури, крім групової забудови, відкриті поодинокі, територіальне відокремлені житла. Якщо групова забудова одночасних жител вказує на те, що їх могла займати велика патріархальна сім'я, то поодинокі житла дозволяють припускати зародження індивідуальних господарств (рис. 4).

Вивчивши детально планування ранньосередньовічних слов'янських поселень, Я.Баран дійшов висновку, що всі житла в групі, навіть незалежно від часу їх існування, були розміщені по відношенню одне до одного так, що за їх розташуванням можна встановити суспільну структуризацію сільської общини, тобто визначити домівки близьких і далеких родичів на поселенні. Для встановлення точного положення жител '^ їх відношення між собою використовувався шнурок (давньоруська "верьевка", від якої походить "верв") [Баран Я., 1992, с. 19-23]. Така групова забудова чітко простежується на поселеннях Рашків III, Лука-Каветчинська, Бакота, Дем'янів, Кодин та ін.

У проміжках між групами жител, віддалених одні від одних на 1030 м, на вільній площі знаходяться господарські ями-комори, які були в колективному користуванні.

На території України розкопано понад 350 жител Празько-Кор- чацької культури. Основним типом житла була чотирикутна у плані

напівземлянка, близька до квадрата, з рівними стінками, заглиблена в землю на 0,5-0,7 м, інколи до 1 м і глибше. Здебільшого вона сягала материка або була вкопана в нього. Розміри жител коливаються від 4 до 20 кв.м, але в переважній більшості це напівземлянки середніх розмірів — 6-12 кв.м. На повністю розкопаному нами поселенні Рашків III, де враховано 77 добре збережених жител-напівземлянок, 10 із них мали площу 4-5,5 кв.м, 47 жител — 6-8,5 кв.м, 20 — 9-12 кв.м. Якщо врахувати невеликі розміри жител, групове розташування житлових будівель, наявність печі в кожній з них, то можна припускати, що великі патріархальні сім'ї, які їх займали, ще зберігають багато рис родовообщинного устрою. Вони ведуть спільне господарство і спільно зберігають отримані продукти, про що свідчить майже вдвічі менша кількість ям-комор (53 ями на 92 житла), але проживають малими парними сім'ями в окремих житлах. Отже, велику патріархальну сім ю складають родичі, що займають певну групу окремих жител і господарських приміщень на поселенні. Виходячи з матеріалів Рашкова, а також досліджень Б.Тимощука у Північній Буковині [Тимощук, 1995, с. 125138], з урахуванням інших широко досліджених поселень ПразькоКорчацької культури, можна зробити висновок, що у слов'ян VI-VII ст. основною ланкою сільської общини залишалась велика патріархальна сім'я. Сільську общину у Рашкові складали 7-8 сімей у кожному

хронологічному періоді.

Повернемось до відтворення загального вигляду жител. Як було сказано вище, усі вони без винятку були дещо вкопані в землю, звідки й пішла їхня назва — житла-напівземлянки (рис. 6: 6-8). Обриси заглибленої частини житла визначають їхні межі і площу. Відоме й інше трактування слов'янської напівземлянки. Висловлені припущення, що чотирикутна яма в материку — це лише центральна заглиблена частина житла, а його стіни зводилися на її бортах із певними більшими або меншими відступами від неї. Це, на думку прихильників даної концепції, збільшувало розміри житла, робило його просторішим. Проте археологічна практика не підтверджує цих поглядів. У житлах, де збереглися дерев'яні плахи, вони починаються від долівки, щільно прилягаючи до материкових стінок. Піднімаючись угору, вони замикають простір житла, що дорівнює величині вкопаної в материк частини. Стіни будівель мають стовпову (Кодин) або зрубну (Рашків) конструкцію. Дослідники Кодина І.Русанова та Б.Тимощук, виходячи з того, що на поселенні в Кодині, яке виникло у V ст., переважали житла стовпової конструкції, зробили висновок, що на всіх поселеннях Празько-Корчацької культури наявність таких жител — це ознака їх раннього датування, а житла із зрубними стінами — пізні. Однак

виявилося, що на синхронному Кодину поселенні Рашків III, яке також виникло у V ст., стіни усіх жител зрубні. Більше того, переважанням стінок стовпової конструкції характеризується пізніше поселення Рашків І, датоване кінцем VII-IX ст. н.е. Крім того, на багатьох поселеннях Празьке-Корчацької культури житла із зрубними та стовповими стінами появляються та існують одночасно. Перевага стовпових чи зрубних стінок у ранньосередньовічних слов'янських житлах є не хронологічною ознакою, а даниною певним традиціям, певній моді, притаманній кожному поселенню зокрема. У цьому контексті варто підкреслити, що у Верхньому та Середньому Подністров'ї на пізніх поселеннях попередньої Черняхівської культури також відкриті чотирикутні житла-напівземлянки з піччю-кам'янкою в одному з кутів. Деякі з них мають стінки стовпової конструкції (Черепин), інші — зрубної (Теремці). Ця обставина підкреслює життєвість обох тенденцій слов'янського житлобудування, принаймні на Дністрі, з IV ст. Така традиція була властива для поселень на всій території Празьке-Корчацької культури.

Внутрішнє обладнання жител позначалося простотою. Долівка — материкова, інколи підмащена глиною. На Рашківському поселенні в одній із напівземлянок, що згоріла, простежено залишки дерев'яної підлоги. У земляній підлозі жител, крім ям, пов'язаних із конструкцією стін будівлі, зустрічаються невеличкі ямки, інколи заповнені обвугленим деревом, можливо, від ніжок меблів, а також ямки, переважно коло печей, у які були вставлені великі посудини для зберігання припасів. Такі посудини розчищені на поселенні в Зеленому Гаї, Рашкові та інших. Початокцієї побутової традиції лежить у Черняхівській культурі Верхнього Подністров'я, де на поселенні в Черепині у житлі кінця IVпочатку V ст. біля печі був вкопаний майже не пошкоджений ліпний горщик [Баран, 1961].

У деяких житлах уздовж материкових стінок відкриті приступки, вирізані в материку, що служили лежанками (Ріпнів II, Рашків III).

Невідривним атрибутом жител були печі. При цьому слід підкреслити, що вже з самого початку виникнення пам'яток Празько-Кор- чацької культури печі майже повністю замінюють вогнища, характерні для більш раннього часу. Вогнища зустрічаються тепер лише на одиничних поселеннях і в поодиноких випадках. Характерною рисою пра- зько-корчацьких жител на Дністрі було те, що виявлені в них печі всі без винятку були складені з каменю. Аналогічні печі відкриті в житлах Празько-Корчацької культури Подунав'я і в межиріччі Ельби та Заале, Південній Польщі біля Кракова, тобто на усіх поселеннях на захід і Південний захід від Дністра. Разом з тим у басейні Західного Бугу

на трьох поселеннях VI-VII ст. біля с.Ріпневе усі виявлені житла без винятку мали глиняні печі, вирізані у материковому останці, а їхній купол був складений із глиняних вальків (рис. 7). В окремих випадках такі печі відкриті і на Поліссі (Підріжжя, Городок, Зозів), а також на окремих поселеннях Румунії (Беняс, Майкенешті) [Konstantinu, 1965]. Звертаємо особливу увагу на цю частину інтер'єру житла Пра- зьке-Корчацької культури, оскільки вона має аналогії у наступних ранньосередньовічних слов янських культурах України і послужить нам дороговказом при розв'язанні проблеми про складові племінні компоненти в матеріальній культурі населення Лівобережжя у VIII-X ст. н.е.

Печі ставилися на долівці в одному з кутів житла, переважно у північній його частині (рис. 8). Проте нерідко піч займає один з кутів південної частини напівземлянки. Наприклад, у Рашкові III 58 печейкам'янок знаходилися у північній, а 33 — у південній частині жител. Внутрішні розміри як кам'яних, так і глиняних печей однакові — в середньому 0,4x0,6 м, висота доходить до 0,5 м від рівня долівки.

Печі-кам'янки вперше з'явилися у Верхньому та Середньому Подністров'ї* (Черепин, Сокіл, Теремці та ін.) на поселеннях Черняхівської культури. Але тут вони не складали більшості, як це спостерігається на пам'ятках Празьке-Корчацької культури. Немає сумнівів, що саме ці печі були прототипами останніх. Глиняні печі, підкреслюємо, вирізані в материковому останці в одному із кутів житла, з'явилися лише наприкінці V-VI ст. на празьке-корчацьких поселеннях. За межами Празько-Корчацької культури вони невідомі. У VIII-X ст. такі печі стають масовими на поселеннях і городищах Волинцівської

іРоменської культур Лівобережжя.

Удеяких житлах під долівкою знаходилися підвальні приміщення-

ями для зберігання припасів, які на рівні долівки були перекриті дерев'яним настилом.

У житлі № 56 Рашківського поселення відкрита підвальна яма із загадковою і дуже важливою знахідкою, про яку ми вже згадували раніше. На дні ями знайдено череп людини без нижньої щелепи і носових кісточок. Поряд з ним лежали два роздавлені глиняні ліпні горщики, типові для Празько-Корчацької культури, кілька кісток дрібних

поки що єдиний череп людини (слов'янина) — носія Празько-Кор- чацької культури, яка жила у VII ст. н.е. Як відомо, слов'янське населення цього періоду хоронило своїх небіжчиків за обрядом трупоспа-

лення. Тому антропологічної характеристики його немає. Ця знахідка дає нам уявлення про антропологічний тип слов'янина — мешканця Подністров'я у ранньому середньовіччі. Як і чому череп людини був захоронений у підвальній ямі, що після цього була засипана, хоч житло, можливо, ще функціонувало? Чому не спалили покійника за тогочасним слов'янським звичаєм і не захоронили його на присільському кладовищі? Цей факт можна пояснити лише тим, що людина загинула внаслідок протиправних дій. Відокремлену від тіла голову захоронили, очевидно, таємно, поставивши при ній дві посудини з їжею, як це було прийнято за тогочасним слов'янським похоронним ритуалом. Фактично нами відкрито злочин, скоєний у VII ст.

Щоб завершити опис жител, подамо реконструкцію одного з них, а саме житла № 50, розкопаного нами на поселенні Рашків III* (рис. 9). Це житло обране не випадково. Воно згоріло, але не повністю, що обумовило порівняно кращу, ніж в інших житлах, збереженість його обвуглених дерев'яних конструкцій.

Житло № 50 було типовим дерев'яним зрубом 3,5x3,5 м, на 0,5 м вкопаним у материк. В ньому розчищено обвуглені плахи нижнього вінця стінок, що залягали на рівні долівки, а також залишки дерев'яної підлоги. Досить добре збереглася піч-кам'янка, складена у південнозахідному куті. Вона мала чотирикутну квадратну форму розміром 1,1x1,22 м. Внутрішні розміри печі 0,5x0,6 м. Стінки печі, складені з кам'яних плит, збереглися на висоту 0,15-0,30 м від рівня череня, що залягав на долівці. Він був підмащений шаром глини завтовшки 3-5 см (рис. 9).

Піч двома стінками прилягала до материкових стін житла. Це передбачає запуск плах корінного вінця в пази між стінками печі і стінками викопаної житлової ями. На рівні материка вище печі конструкція перекривалася повним вінцем. Наземна частина зрубу могла мати двометрову висоту, а повна висота внутрішнього простору до гребеня даху могла дорівнювати 3-3,5 м. На це вказують розрахунки відношення висоти житла до положення гребеня двосхилого даху з традиційними для лісостепової смуги нахилами. За аналогією з іншими житлами поселення, вхід у житло №50 знаходився із заходу з боку стінки напроти челюстів печі. Традиційна для слов'янського житла структура інтер'єру при такому розташуванні печі і входу передбачає положення стола у 'красному" куті, по діагоналі напроти печі, біля якої, очевидно, було місце для спання. Під стінкою знаходились лави, конструктивно зв'язані зі зрубними стінками.

* Графічну реконструкцію здійснив архітектор О.Кутовий.

Як уже згадувалось, на поселенні між житлами на вільній площі споруджувалися господарські ями. Вони переважно мали овальну форму, близьку до округлої, але різноманітніший профіль, їх стінки часто звужуються донизу, що надає їм конічної в профілі форми. Зустрічаються й циліндроподібні ями з рівними вертикальними стінками або дещо випуклими посередині, а також грушоподібні. Середня глибина ям становить 1-2,8 м від сучасної поверхні.

Крім господарських ям, на поселеннях знайдені сліди наземних господарських дерев'яних будівель, навісів, загонів для свійських тварин (Рашків III), а також окремі вогнища, винесені за межі жител. Зрідка зустрічаються виробничі споруди: залізоплавильні або гончарні печі. Залишки гончарної печі, поки що єдиної в межах Празько-Корчацької культури, були виявлені Л.Вакуленко на поселенні у с.Глибока Чернівецької області. Житло з трьома виробничими печами було виявлено нами на поселенніРІПНІВ II на Західному Бузі (рис. 6:7). 61 відливну формочку виявив Й.Винокур в одному із жител на поселенні у Бернашівці на Дністрі.

Крім* поселень, у межах Празько-Корчацької культури відомі окремі городища, причому всі вони знаходяться на Волині. Це Зимне, Лежниця та Хотомель. Останні два городища лише з'явилися наприкінці Празько-Корчацької культури, а функціонували у пізніший час, який на Правобережній Україні характеризується виникненням РайковецБкої культури.

Зимнівське городище займає окреме місце серед слов'янських пам'яток VI-VII ст. (рис. 5:3). Воно розташоване в урочищі Городище, що являє собою вузькцй залишок корінного берега р.Луга, правої притоки Західного Бугу. Його довжина близько 135 м, найбільша ширина 14 м. Городище займає центральну частину мису, відділену від двох інших його частин глибокими перекопами. Мис підіймається над навколишньою долиною на 15-16 м. Схили мису у пологих місцях підсипано землею, що робило їх стрімкішими і неприступнішими. Південно-захід- ний схил городища був укріплений частоколом і стіною, складеною з дерев'яних колод, закріплених вертикальними стовпами, залишки яких чітко простежувалися під час розкопок. З північно-східної сторони урочище має стрімкий неприступний схил, який, можливо, був укріплений лише легким частоколом, оскільки його дослідникам Ю.Захаруку та В.Ауліху виразних слідів дерев'яних укріплень простежити не пощастило.

Під дерев'яною стіною з внутрішнього боку виявлені ями від стовпів, а між ними — ^огнища, завали перепаленої глини, обвуглені залишки плах, уламки ліпної слов'янської кераміки, кістки тварин, металеві

й кістяні вироби, що, очевидно, являють собою сліди залишків великої наземної споруди, можливо, розділеної на окремі камери. Ця споруда тягнеться вздовж усієї південно-західної частини городища і, мабуть, конструктивно пов'язана з дерев'яною оборонною стіною.

Горизонт, на якому виявлено згадані споруди, чітко відокремлюється від більш раннього пласта з матеріалами культур Моравської розписної, Лійчастого посуду та Поморської. Лише в одному місці на урочищі ранньослов'янський шар порушений давньоруською напівземлянкою Л-ХІ ст. — єдиною спорудою цього часу на городищі.

Крім великої кількості ліпної кераміки (20 тис. уламків), характерної для Празько-Корчацької культури початку другої половини 1 тис. н.е., щоправда, досить фрагментарної, на цьому горизонті знайдено численні вироби (понад /00 екз.) з кольорових металів, у тому числі бронзи, срібла, заліза, мергелю, кістки тощо. Серед них знаряддя праці, предмети побуту й озброєння, прикраси. Наявність на городищі відливних формочок, тигельків, ковадла, напівфабрикатів і виробничих відходів — свідчення того, що тут працювали ремісники. На городищі, за словами автора досліджень В.Ауліха, є сліди якихось культових споруд. Очевидно, городище у с.Зимне було значним виробничим осередком, адміністративно-політичним і культовим центром.

Подібне городище відоме на правому березі Західного Бугу в с.Лежниця Волинської області. Воно також займає близький за топографічними ознакамиJVIHC, що підіймається на 15-20 м над навколишньою долиною. Зібраний підйомний матеріал — ліпна кераміка — свідчить, що це городище синхронне кінцевому періоду Зимнівського.

Не менш важливим джерелом для вивчення Празько-Корчацької культури, ніж поселення і городища, є могильники. Похоронні звичаї відображають духовне життя людини, общини, суспільства. Могили дають закриті комплекси, які допомагають у визначенні хронології культури, її періодизації, навіть етнічної атрибуції. Тому найбільшою удачею археолога є виявлення і вивчення всього комплексу — поселення чи городища і належного йому могильника.

На жаль, на території України могильники Празько-Корчацької культури досліджені слабо. За характером могил вони поділяються на дві групи: плоскі (без насипів) і курганні. Перша група представлена похованнями в Баришівці, Тетерівці, Корчаку, Шумському на Волині, Звинячі на Дністрі, Ужгороді в Закарпатті та ін. Здебільшого могильники розташовані поряд із поселеннями, а в окремих випадках (Корчак) поодинокі поховання виявлені на поселенні між житлами. Лише на окремих могильниках України (Шумське, Тетерівка) виявлено групи поховань, що сягають двох десятків. На могильнику Серата Монтеору

в Румунії відкрито близько 2000 поховань, а в Пржітлуках у Моравії — понад 450 поховань. На останньому могильнику невелика частина поховань відноситься до римського часу та VIII-IX ст. Усі відкриті на території України поховання, незалежно від місця їх захоронения, — трупоспалення в урнах. Урнами служили ліпні горщики, в які були складені перепалені людські кістки, очищені від залишків вогнища, а інколи навіть обмиті. Урни вставлені у ями діаметром 20-80 см, завглибшки 20-60 см. Інколи вони були зверху перекриті глиняними сковорідками або плоскими кам'яними плитками. Зустрічаються поодинокі урни, поставлені догори дном. Дещо відрізняються два поховання в Ужгороді, в яких урни стояли на кам'яних вимостках у межах вогнища діаметром до 3 м.

На території Волині та Придністров'я ямні поховання поки що не відомі, але у Подунав'ї та Польщі вони відкриті. На могильнику в Серата Монтеору ямні поховання в кількісному відношенні переважають над урновими, але на цьому могильнику є, крім празько-корчацької, пеньківська кераміка. Разом з невеликою кількістю кісток до ями зрідка вкладали ліпні посудини, прикраси та інші предмети. Спалення проводилося за межами могил.

Як в урнових, так і в ямних похованнях зустрічаються деякі побутові речі, прикраси, деталі одягу: залізні ножі, пряжки, фібули, оплавлені скляні намистини, наконечники стріл.

Друга група празько-корчацьких поховань — це( курганні могильники, відкриті на Волині і на Дністрі. Вони відомі в регіонах празькокорчацького ареалу як окремі поховання на більш пізніх могильниках. На Волині кургани переважно знаходилися на високих берегах річок, досить далеко від поселень (Мирополь, Корчак, Буда-Шиєцька та ін.) [Русанова, 1976]. Насипи курганів невисокі — до 1 м. Діаметр їх — 4-ІО м. Вони переважно круглі, опоясані ровиками. Урни з перепаленими кістками стоять на невеликих ритуальних вогнищах на рівні давнього горизонту. Саме спалення проходило на стороні.

Безурнові спалення відкриті в насипах курганів, а також на рівні давнього горизонту під насипом і в ямках, викопаних у материковій глині. Ці поховання супроводяться окремими посудинами або уламками

кількох розбитих посудин.

Крім волинських курганних груп, які для цього регіону такі ж характерні, як і поля поховань, у 1966-1967 pp. Б.Тимощук розкопав два кургани у с.Чепоноси на Середньому Дністрі [Тимощук, 1976]. їхній зовнішній вигляд близький до волинських курганів. Висота — 0,3- 0,7 м, діаметр — 15-17 м. В одному було урнове, в другому — ямне поховання. За деталями поховального ритуалу вони наближаються