34. Вчення про позиції фонем. Варіанти і варіації фонем.

У мовленнєвому потоці фонеми перебувають в різних позиціях. Ці позиції бувають сильними й слабкими.

Сильні позиції — позиції, в яких протиставлення і розрізнення фонем досягають повної сили.

Слабкі позиції — позиції, в яких протиставлення фонем неповне або зовсім зникає (нейтралізується).

Для голосних сильна позиція — наголошена, слабка — ненаголошена. У слабкій позиції часто відбувається нейтралізація двох чи більше фонем, тобто їх нерозрізнення, збіг в одному звукові. Для приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними, а слабкою — перед іншими приголосними. У багатьох мовах, зокрема в російській, білоруській, польській, німецькій, слабкою позицією для приголосних є положення в кінці слова. Внаслідок нейтралізації приголосних з'являються пари слів, які звучать однаково, але мають різне написання і значення. В українській та англійській мовах позиція в кінці слова є сильною для приголосних. Як бачимо, у мовленні виступають уже не фонеми, а їх представники, які називають варіантами фонем, або аллофонами. Варіанти фонем потрібно відрізняти від варіацій. Варіації фонем — це індивідуальні, територіальні й позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють сприймання. Так, зокрема, кожному індивіду притаманна тільки йому властива вимова звуків (тембр, шепелявість, гаркавлення тощо). Це і будуть індивідуальні варіації фонем. Орфоепічні особливості вимови характерні і для мовців певної території. Такі варіації називають територіальними. Прикладом позиційних варіацій може слугувати акомодація голосних після м'яких приголосних.

На противагу варіантам, які зумовлюють утворення омофонів (слів, які звучать однаково, але мають різне написання і значення), варіації — це "невинні відтінки", які не впливають на розуміння слів. Отже, фонема як недоступна безпосередньому сприйняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реалізується в мовленні. Одній фонемі можуть відповідати декілька звуків. Тому можна вважати правомірним визначення фонеми як низки звуків, які позиційно чергуються і служать для розрізнення й ототожнення слів та морфем.

35. Поняття фонологічної системи.

Фонеми не можна розглядати поза системою певної мови.

Для того щоб описати фонологічну систему, необхідно протиставити кожну фонему всім іншим. Найпростіший спосіб встановити фонологічну систему — підбирати слова, які різняться між собою однією фонемою. Саме таким чином можна встановити систему фонем будь-якої мови, а зіставивши її з системою фонем іншої мови (інших мов), можна виявити національно-мовну специфіку фонологічних систем порівнюваних мов.

Звуки стають фонемами, коли вони в опозиції до інших звуків, тобто розрізняють значення морфем чи слів. Опозиції бувають привативні, градуальні та еквіполентні.

Привативна опозиція — опозиція, в якій один член має якусь ознаку, а інший її не має. Як приклад можна навести опозицію <д> — <т>. Фонема <д> має ознаку дзвінкість, якої не має фонема <т>. Градуальна опозиція — опозиція, в якій члени характеризуються різним ступенем, градацією однієї и тієї самої ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> і <і> характеризуються різним ступенем розкриття рота.

Еквіполєнтна (рівнозначна) опозиція — опозиція, в якій обидва члени рівноправні. Корелятивна опозиція — опозиція, члени якої різняться тільки однією ознакою, а за іншими ознаками збігаються. Своєрідність фонологічної системи кожної мови полягає в загальній кількості фонем, співвідношенні голосних і приголосних, характері опозицій, розподілі фонем за позиціями, характері позицій, варіантів і варіацій фонем та їх сполучуваності (комбінаторики).

Слід зазначити, що в мовознавстві існують різні фонологічні школи, в трактуванні фонем яких є деякі відмінності.

Мовознавчу науку, яка вивчає фонологічні системи мов, називають фонологією. Оскільки фонологія досліджує функціональний аспект звуків мови, то її нерідко називають функціональною фонетикою.