66. Характеристика груп самодопомоги в соц. Роботі

Загалом розумінні групи самодопомоги – це групи, учасники яких, поділяючи певні особисті інтереси, маючи досвід, об'єднуються співробітництво для реалізації потреб чи потреб спільності завдяки обміну, взаємопідтримки, іноді – представництва.

Групи самодопомоги -

- є свого роду розмовний гурток з участю певної кількості людей (близько 6 –20 членів);

- самостійно визначають напрям своєї діяльності, тобто тематика та методи роботи групи розробляються самими членами групи;

- вимагає від своїх членів активного і безперервного співробітництва;

- зазвичай, їх керівництвом не займаються професійні помічники;

- організують систематичні зустрічі у певний час (наприклад, разів на тиждень, кожні 2 тижня чи кожного місяця).

У загальних розмовах під час систематичних зустрічей членів груп окремі її можуть одержати полегшення і підтримку з інших члени групи і зрозуміти, що українці лише вони обтяжені аналогічними проблемами. Вони набувають навичок по усвідомлення своїх труднощів, роботи з ними подолання. У центрі роботи такий групи перебуває взаємний обмін досвідом та інформацією.

У групах самодопомоги у сфері здоров'я дитини і захворювань її члени займаються взаємним обміном інформацією, наприклад, щодо лікування їх захворювання, застосування медикаментів, їхньої ефективності і побічних дій, питань стосовно правам людей важкої інвалідністю чи надання фінансової підтримки товариствами страхування від догляду хворих і соціального страхування.

Робота в групі може:

- допомогти людям відчути, що вони не є ізольованими і не залишаться наодинці зі своїми проблемами;

- дати можливість зустрітися і знайти друзів;

- допомогти людям стати більш впевненими у своїх силах;

- допомогти обмінюватися ідеями та інформацією, наприклад, про нові доступні ліки або про місцеві служби підтримки;

67. Система соц. Захисту громадян у сучасній Україні

Сучасна система соціального захисту населення в Україні має достатні ресурси для задоволення соціальних пот­реб громадян. Державними органами влади розроблена і впроваджується низ­ка заходів щодо реалізації соціальної політики, але через підміну дієвого реформування системи соціального захисту населення екстенсивним збільшенням соціальних видатків ці ре­сурси витрачаються неефективно.

Сьогодні механізми здійснення соціального захисту мають бути адекватними ринковим умовам господарювання. Розподільчі методи, які викорис­товувались раніше, вже не можуть задовольнити ні владу, ні населення. Це по­в'язано з принциповими змінами, які сталися у відносинах між роботодавця­ми і працівниками, між громадянами і державою, між окремими верствами населення. Нові відносини породжують нові завдання, які покликані вирішувати система соціального захисту. Однак існуючі нині в Україні реалії свідчать про наявність істотних прорахунків у здійсненні соціальної політики. Іс­нує значний розрив між конституційним закріпленням статусу нашої країни як соціальної держави та втіленням цієї конституційної норми у життя. . Дослідженням з питань розробки теорії соціального захисту населення та удосконалення практичної дія­ль­ності держави в цьому напрямі присвятили свої праці вітчизняні та зарубі­ж­­ні науковці та фахівці, зокрема А. Александрова, А. Базилюк, Н. Борецька, Л. Вернигора, Д. Гал­лагер, Б. Зайчук, І. Калачова, М. Кравченко, Е. Лібанова, М. Ліборакіна, Б. Над­точій, Н. Новиков, В. Скуратівський, Й. Хендшель, Ю. Шклярський, В. Якимець та ін. Аналіз становлення та розвитку системи соціального захисту в різних країнах світу свідчить, що специфічні особли­во­сті розвитку України не дають змоги автоматично перенести досвід розви­не­них країн із соціального захис­ту населення, адже вони розраховані на роз­ви­нені та стабільні ринкові відносини.

В умовах України цю проблему слід розглядати дещо ширше, а саме як забезпечення конструктивних змін у системі соціального захисту населення [8], які, з одного боку, зумовлюються необхідністю зміни на державному рівні правових основ існуючої системи, а з другого – в умовах децентралізації та регіоналізації економіки, тобто перенесення на рівень органів міс­цевого самоврядування відповідальності за розв’язання цілого кола соціально-економіч­них проблем,  потребують пошуку неординарних підходів до реформування сфери соціального захисту населення [9].

На державному рівні в системі соціального захисту чітко виділяються такі групи проблем: недосконалість нормативно-правової бази щодо реформування системи соціального захисту населення; необхідність структурних змін у програмах, спрямованих на підвищення адресності соціальної допомоги, в тому числі за рахунок, скасування пільг, наданих багатьом категоріям громадян незалежно від їх матеріального становища, або встановлення там, де можливо, нового порядку надання соціальної допомоги, що базується на перевірці доходів; відсутність взаємоузгодження різних програм соціальної допомоги, наприклад програм дитячих допомог, житлових субсидій і соціальної допомоги родинам; складність переходу до єдиної системи грошових тран­сфертів у рамках мультипрограмної системи соціального захисту населення.