65. Українське село наприкінці 20-х рр. Поворот до суцільної колективізації. Розселянювання України в процесі колективізації.

Активне проведення неп розпочалося а 1923р. тоді,коли українське селянство вже було втихомирене голодом. «З метою забезпечення правильного та спокійного ведення господарства на засадах більш вільного розпорядження землеробством своїми господарськими ресурсами. З метою зміцнення селянського господарства та підняття його продуктивності, а також ж метою встановлення чітких забовязань перед державою, продовольча розкладка як спосіб державної заготівлі продовольства, змінюється натуральним податком. Перехід до неп у відносинах із селянами досить скоро дав позитивний результат . в квітні1922р. було прийнято постанову вуцвк про відбудову та зміцнення сільського господарства україни, в якій була накреслена програма сприяння селянству. У 1924-1925р було здійснено перехід до грошового податку, більш зручного для селянина,.у 1922р. було засіяно 14.4 млн. десятин . землі., відроджувалась робота млинів, масло боєнь,сироварень. На кінець непу по селах україни діяло 70 тис. різного роду невеликих підприємств.

66. Політика ліквідації куркульства як класу та її здійснення в Україні.

Створена в політбюро ЦК ВКП(б) комісія під керівництвом секретаря ЦК В. Молотова розробила план кампанії з розкуркулення. За цим планом власники господарств, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії. Селяни, віднесені до першої категорії, підлягали ізоляції в тюрмах і концтаборах. Ті, хто потрапив до другої категорії, виселялися у віддалені регіони країни. До третьої категорії зараховували тих, хто підлягав розкуркуленню, але не чинив опору. Таким після конфіскації основних засобів виробництва надавалися зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів.

В Україні було розкуркулено у 1930 р. 31 593 господарства, а в 1931 р. — 32127. Щоб не будувати “куркульських виселків” (на це бракувало коштів), усіх розкуркулених депортували в північні та північно-східні регіони СРСР, де розвивалася, переважно на примусовій праці, лісова промисловість.

Селяни часто з власної волі припиняли господарювання на землі і подавалися в міста і на новобудови. Статистика свідчить, що за 1928—1931 рр. кількість селянських дворів в Україні скоротилася на 352 тис.

67. Запровадження колгоспного ладу в Україні. Наслідки колективізації.

5 січня 1930 р. з’явилася постанова ЦК ВКП(б) “Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву”. Вона визначила строки здійснення суцільної колективізації по регіонах, запропонувала зробити панівною формою колгоспу артіль і доручила наркомзему СРСР (цей загальносоюзний наркомат був утворений у листопаді 1929 р.) виробити зразок статуту сільськогосподарської артілі “як перехідної до комун форми колгоспу”. В опублікованому 6 лютого Примірному статуті принципову для селян різницю між артільною і комунною формами колгоспу навмисно було стерто. У статті не визначалися розміри присадибної ділянки і не вказувалося, що колгоспник може тримати корів та дрібну худобу.

Селяни йшли в колгосп під шаленим адміністративно-чекістським тиском. Тиск породжував опір, хоч і не організований, але повсюдний. Село протестувало проти продрозкладки, розкуркулення, усуспільнення корів і дрібної худоби, руйнування храмів. Ситуація, яка складалася на селі, найбільш виразно була охарактеризована пізніше самим Сталіним. У закритому листі ЦК ВКП(б) до низових партійних організацій, який був розісланий 2 квітня 1930 р., говорилося так: “У лютому міс. у Центральний Комітет надійшли відомості про масові виступи селян в ЦЧО (Центральній чорноземній області — авт.), на Україні, в Казахстані, Сибіру, Московській обл. Ці відомості визначили стан, який не можна назвати інакше, як загрозливий. Якби не було тоді негайно вжити заходів проти викривлень партлінії, ми мали б тепер широку хвилю повстанських селянських виступів, добра половина наших низових робітників була б перебита селянами, була б зірвана сівба, було б підірване колгоспне будівництво і був би поставлений під загрозу наш внутрішній і зовнішній стан”.

За місяць до цього листа, 2 березня “Правда” опублікувала переглянуту редакцію Примірного статуту. Тепер він давав чітку відповідь на питання про те, що треба колективізувати при утворенні колгоспу або при вступі селянина в існуючий колгосп. Колгоспникам надавалося право тримати корову, дрібну худобу й присадибну ділянку. У цьому номері газети друкувалася й стаття Сталіна “Запаморочення від успіхів”. У ній підкреслювалося, що основною формою колгоспу є артіль, а не комуна. Говорилося про неприпустимість посилення колгоспного руху засобами адміністрування. Проголошувалася свобода виходу селян із колгоспу.

Більшість селян скористалася дозволом і вийшла з колгоспів. Частка колективізованої орної землі у відсотках до загальної площі селянських посівів зменшилася з 71% на 10 березня до 34% на 1 жовтня 1930 р. Процес “вимивання” селян-власників йшов так інтенсивно, що зробив колгоспи практично повністю незаможницькими. Щоб продовжувати суцільну колективізацію, треба було втягувати середняка в колгосп повторно.

Новий наступ на селянство розпочався вже з осені. У директивному листі “Про колективізацію”, розісланому з Кремля партійним комітетам у вересні 1930 р., вимагалося добитися рішучого зрушення в справі організації “нового могутнього піднесення колгоспного руху”. Цього разу поряд з розкуркуленням головним засобом тиску на селянство було обрано податкове обкладання. Селяни, які господарювали індивідуально, обкладалися неможливо високими податками, тоді як колгоспники звільнялися від них.

На березень 1931 р. в Україні було колективізовано 53% орної землі, а на жовтень цього року — 72%.

До кінця 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70% селянських господарств з охопленням понад 80% посівних площ. Лише в поліських та прикордонних районах частка одноосібних господарств залишалася значною навіть в перші роки другої п’ятирічки.