82. Політично-правовий статус Північної Буковини під владою Румунії. Політика розселення і румунізації українців.

Територія Північної Буковини була анексована румунськими військами в листопаді 1918 р. Згідно із Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. за Румунією було визнано Південну Буковину, а за Севрським мирним договором 1920 р. - і Північну Буковину. Проти таких рішень рішуче протестували офіційні представники ЗУНР, УНР та УСРР. У період румунської окупації Північної Буковини (1918-1940 pp.) були скасовані всі автономні права, які вона мала ця територія за часів Австро-Угорщини - її було перетворено на звичайну провінцію Румунії. У 1918-1928 pp. і 1937-1940 pp. територія перебувала у надзвичайному стані. Румунізація краю досягла апогею. Румунський уряд відмовився визнавати українців за окрему націю -українці цинічно називали «громадянами румунського походження, що забули рідну мову». На території цієї країни було заборонено вживання української мови, закрито практично всі учбові та культурно-просвітницькі заклади, газети та журнали. Українські назви населених пунктів і прізвища змінювали на румунські. Переслідувалась українська церква.

Інтереси українського населення Північної Буковини захищала Українська національна партія (УНА; заснована у 1927 p.), на чолі з В. Залозецьким, якій вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті. УНП діяла легально, здебільшого займалася культурно-просвітницькою діяльністю і прагнула компромісу з румунськими властями. За умов національного, соціального та економічного гноблення на Північній Буковині посилювався національно-визвольний рух українського населення, як легальний, так і нелегальний (діяльність УВО-ОУН). Незабаром в УНП утворилося більш радикальненаціоналістичне крило на чолі з О. Зибачинським, Д. Квітковським. Воно орієнтувалося на молодь і почало створювати конспіративні організації за зразком оунівських. Лише цим організаціям удалося зберегти свої групи, коли в 1938 р. була встановлена королівська диктатура і діяльність політичних партій була заборонена.

83. Розвиток літератури, музики та інших форм культури на західноукраїнських землях в 20 – 30-ті рр.

У 1933 р. починається помітний відхід від українізації активних її учасників репресують. Вони піддаються іншим переслідуванням. Радянська влада повертається на шлях русифікаторської політики, що у свій час так проводив стосовно України і її народу царат і його величезна чиновницька рать в особі міністрів, інших членів царського уряду, що вважали, що української мови не існує взагалі. Як бачимо, іноді історичні паралелі між собою перетинаються, залишаючи самий темний слід по собі.

У 1917-1920 р. Україну залишили видатні письменники, у тому числі Н.Вороной, А.Олесь, В.Самийленко. На зміну їм у літературу прийшло покоління молодих, що спиралися на демократичні традиції дожовтневої української літератури, які жадібно прагнули до відновлення мистецтва, створенню художніх творів, співзвучних їхньому розумінню нової епохи. Серед них А.Досвітний, М.Драй-Хмара, Г.Косинка, Н.Куліш, М.Рильський, А.Слюсаренко, В.Сосюра, П.Тичина, Н. Хвильовий і ін. Багато добутків цих письменників ввійшли в українську літературну класику досить міцно.

У 20-і роки в республіці було кілька літературно-художніх об'єднань. Серед них такі, як "Гарт", "Плуг", "Ланка", Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛИТ) і т.д. Ці об'єднання охопили основну кількість наявних в Україні майстрів пера.

Важливою подією літературного життя України другої половини 20–х років була дискусія, у центрі якої був Н. Хвильовий, ідеологічний натхненник ВАПЛИТ. У дискусії мова йшла про шляхи розвитку української літератури, необхідності широкого використання досягнень європейського мистецтва, недоцільності орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза нею Н. Хвильовий не мислив, не уявляв собі українського відродження. Він проголосив сміливий, сміливий по тим часам гасло: «Геть від Москви! Даєш Європу!». Це гасло означало відсіч усьому той, що критики пізніше називали «московським комплексом».

Більшість українських письменників прийняли заклики Н.Хвилевого з непідробленим захватом. Офіційні влади оцінили їх дуже негативно, вбачаючи в них не що інше як підкоп під імперію. Пізніше виступ Н.Хвилевого з'явилося приводом для його переслідування і жорстокого гоніння.

З переходом до непу в значній мірі зріс інтерес до образотворчого мистецтва. Підсилюється увага до музичної творчості, театру. В Україні виникає цілий ряд творчих об'єднань художників. Серед них - асоціація художників Червоної Армії, члени якої проголосили своєю основною задачею правдиве зображення сучасності. Збагачували мистецтво художники блискучої, яркою школи И.Бойчука (бойчукивці). У їхній творчості в неповторному синтезі зливалися в гармонії елементи стародрукованого і візантійського живопису. Відбувається становлення прикладної художньої творчості.

У театральному мистецтві досить плідно працювали колективи, об'єднані в першому державному драматичному театрі ім. Т.Г.Шевченко в Києві на чолі з Л.Загоровим. Творчо виявляв себе колектив Державного драматичного театру ім. И.Я. Франко під керівництвом талановитого режисера Г.Юри. Крім цього, 1922 р. у Києві заблискала зірка театру “Березіль”, з одним з найвидатніших і талановитіших реформаторів українського театру за увесь час його існування – Лесем Курбасом. У 20-і роки його чудова творчість досягла воістину найвищого рівня.

В ці роки помітне місце в культурному житті зайняло кіно. У 1927р. будівництво Київської в той час найбільший у Європі, який пізніше буде привласнене ім'я чудового кінорежисера А.Довженко. Але в ті роки спалахує його яскрава зірка. У 1927 р. він поставив кінофільм “Звенигору”, а в 1929 р. – “Арсалан”.

У сфері музичного мистецтва на 20-і роки приходиться творчий зліт композиторів Г.Мотузки, П.Козицького, Л.Ревуцького й ін. Далеко за межами республіки була відома хорова капела “Думка” на чолі з незмінним керівником Н.Городовенком. Таким чином, 20-м рокам властиво бурхливий розвиток літератури, образотворчого мистецтва. Творчий потенціал українського мистецтва був дуже могутнім. Незважаючи на перешкоди й обмеження ідеологічного характеру, дозволив кращим його представникам досягти феноменальних висот. Ці роки ввійшли в історію як період українського національно-художнього відродження.

30-і роки на Україні безумовно ознаменовані відчутними зрушеннями в культурному житті. Вони з'явилися наслідком модернізації країни, що самим рішучої, "революційним" образом настійно проходила в роки перших п'ятирічок. Культура, так сказати, йшла слідом за перетвореннями в матеріальному виробництві, точніше - розвивалася в одному руслі, освячувалася одним пафосом рішучих "поривів" уперед по шляху соціалістичних перетворень, що розцінювалися тільки в позитивному аспекті.

Якщо в освітній і науковій сферах, незважаючи на складності, усі таки відбувся відчутний прогрес, то в літературі і мистецтві ситуація була трохи іншою. 30-і роки з'явилися найтрагічнішими, найважчими в новітній історії. Постановою ЦК ВКП(б) минулого ліквідовані літературно-художні суспільні об'єднання. Замість цього в 1934 р. створюється єдиний союз письменників. З тих пір літературний процес потрапив під твердий контроль партійно-державних чиновників.

30-і роки проходили під знаком жорстоких переслідувань діячів національної культури, наступального гоніння на них. Діячів культури неодмінно зараховували до складу сфабрикованих органами ГПУ різного роду "контрреволюційних організацій". Заарештовується поет і драматург Н. Ялової. Його друг письменник Н. Хвильовий у результаті цькування і гонінь покінчило життя самогубством. У результаті абсурдного, бездоказового обвинувачення репресовані С. Слюсаренко, А.Досвітний, відомий гуморист О. Вишня.

У 1934 р. розстріляли Г. Косинку, Д. Фальківського, К. Бурового й ін. З 193 членів і кандидатів у члени Союзу радянських письменників України, що були прийняті в його ряди під час першого письменницького з'їзду було репресовано 97 чіл. У цілому в 20-30-і роки жертвами жорстоких репресій в Україні стали близько 500 письменників. Якщо революційні і 20-і роки XX ст. ввійшли в історію культури України як період її відродження, то 30-і дослідники дуже влучно назвали "розстріляним відродженням".

Ті ж з письменників, що залишилися в живих, змушені минулому без найменшого натяку на критику зображувати минуле і сьогодення, оспівувати більшовицьку партію й особисто И. Сталіна. Але, проте, навіть у цих неймовірно складних соціально - економічних умовах письменники республіки зуміли зберегти яскраве і самобутнє українське художнє слово, а також сильний потенціал можливості для відродження літератури в майбутньому. Адже письменники наступного років при підготовці художніх творів спиралися на самобутній талант майстрів пера, що пішли з життя, 30-х років.