81. Українські землі під владою Чехословаччини. Проголошення самостійності Карпатської України.

Після поразки у Першій світовій війні Австро-Угорська імперія розпалася на кілька держав. Українське Закарпаття опинилося в особливо складній ситуації. Майже тисячу років воно перебувало під владою Угорщини, яка й тепер заявляла про свої права на нього. Незважаючи на це, українці-закарпатці (русини) прагнули возз'єднатися з УНР та ЗУНР. Яскравим свідченням цих прагнень став «Собор русинів» — Народні збори в Хусті (21 січня 1919 p.). Чотириста депутатів з усього Закарпаття проголосили злуку Карпатської України з УНР. Однак тоді цим намірам не вдалося збутися, бо УНР і ЗУНР гинули під тиском ворогів. У цих умовах вирішальне слово лишалося за великими державами, але вони були далекі від об'єктивності й демократичного вирішення національних питань. Версальська система призвела до чергового несправедливого розподілу світу, внаслідок якого Закарпаття за рішеннями Сен-Жерменського й Тріанонського мирних договорів 1919 р. було передане під владу Чехословаччини на правах автономії. Воля українців була проігнорована.

Міжвоєнна Чехословаччина була найдемократичнішою і досить розвинутою економічно країною Центральносхідної Європи. Внаслідок русофільської політики президента держави Т. Масарика і кількох прем'єр-міністрів Чехословаччина дуже доброзичливо, як жодна інша країна у світі, прийняла білоемігрантів, використала їхні знання і кваліфікацію. Цілком толерантно ставився уряд і до української політичної еміграції, яка завдяки цьому створила низку своїх громадських, науково-культурних і освітніх центрів, стала видавати українські газети. У Празі було створено Український вільний університет, педагогічний інститут ім. Драгоманова, в сусідніх Подебрадах — Українську господарську академію, де здобували освіту українці з Чехословаччини, Польщі, Румунії та ін.

Але політика чеського уряду щодо Закарпаття була не такою вже безкорисливою. Воно залишалося сировинним придатком до чеської індустрії. Рівень життя місцевих жителів, переважно селян, був не набагато вищим, ніж у Польщі чи Румунії. Автономія Закарпаття, яку чеський уряд офіційно називав Підкарпатською Руссю, не була наповнена реальним змістом, вона трактувалася (і то непослідовно) тільки як культурно-мовна. Далося взнаки бажання уряду Чехословаччини спекулювати на недостатній розвиненості національної самосвідомості місцевого населення, серед якого було чимало таких, які називали себе русинами, не усвідомлюючи, що це тільки архаїчна назва українців, а не назва окремого народу.

Не минулися й наслідки майже тисячолітнього підколоніального становища Закарпаття, мадяризація краю, внаслідок чого виникли місцеві типи малороса: змадяризовані українці — «мадярони» і «русофіли» (варіант москвофілів XIX ст.), яких плекала Прага. Чехословаччина, так само як раніше Угорщина, мала на меті законсервувати русинство, політизувати його й скерувати проти українців. Політичне русинство полегшувало денаціоналізацію русинів-українців, перетворення їх на угорців (до 1918 p.), а пізніше чехів — на словаків. При цьому схвалювалися дії російських білоемігрантів у Закарпатті, місцевих москвофілів ще довоєнної закваски.

У той час, як у Галичині московофільство після російської окупації краю фактично вимерло, у Закарпатті, яке не мало цього гіркого досвіду, продовжувалася боротьба між українським (народовецьким) і русофільським таборами. Москвофіли за підтримки чеського уряду створили «Общество Духновича».

Ситуація погіршилася з 1928 p., коли чеські панівні кола, що переважали в Чехословаччині, взяли курс на чехізацію. У зв'язку з цим було проведено адміністративну реформу, зокрема назву краю Підкарпатська Русь замінили на Підкарпатський край, урізали автономію регіону. Але навіть після таких заходів у країні зберігався досить високий рівень демократії, а за таких умов український рух завжди швидко набирав силу. Лідерами місцевого українства, згуртованими у «Просвіту», були о. Августин Волошин і брати Бращайки. Обидві частини українського населення Закарпаття делегували своїх представників до парламенту, але в середині 30-х років виявилася разюча перевага українців-народовців, більшість з яких входила до лави ОУН. Саме народовці поставили перед урядом цілком законну вимогу щодо відновлення повної автономії Закарпаття, найпослідовніші — питання про самостійну Українську державу.

Мюнхенська змова 1938 р., в якій взяли участь чотири держави (Німеччина, Італія, Англія, Франція) стала похоронним дзвоном для Чехословаччини. Судетська область увійшла до складу Німеччини, новий чесько-німецький кордон проліг за 35 км на захід від Праги. Різке послаблення Чехословаччини не могло не призвести до її розпаду. Уряд запізніло спробував вийти з тяжкої кризи, надавши широких поступок непанівним націям. У такий спосіб він зайвий раз довів, що найкращою зброєю проти будь-якої імперії є тільки сила гноблених нею народів. Таким чином, Прага погодилася надати Карпатській Україні статус автономної республіки, дати повну волю словакам; котрі невдовзі проголосили незалежну Словацьку державу.

8 жовтня 1938 р. було створено уряд автономного Закарпаття на чолі з русофілом Андрієм Бродієм, але одразу виявилося, що зін був агентом угорських спецслужб, а його партія фінансувалася Угорщиною. Тоді чеський уряд заарештував Бродія, поставивши на його місце справжнього виразника інтересів закарпатських українців, священика Августина Волошина.

Уряд Волошина активно проводив розбудову держави, її збройних сил, налагоджував функціонування економічного життя. Вільні демократичні вибори, що відбулися 12 лютого 1939 p., неспростовно підтвердили український характер краю і його прагнення жити у своїй незалежній державі. За кандидатів Українського національного об'єднання було подано 92% голосів! На підставі результатів голосування новий Сейм на чолі з А. Штефаном 15 березня 1939 р. проголосив у Хусті повну державну самостійність Карпатської України, прийняв саме таку її назву, конституцію (держава ставала президентською республікою), державну символіку (на гербі був зображений ведмідь на червоному півполі, а на іншому півполі — синьо-жовті смуги і тризуб з хрестом; синьо-жовтий прапор і гімн «Ще не вмерла Україна»). Державною мовою проголошувалася українська. Президентом держави став А. Волошин, а прем'єр-міністром — Юліан Ревай. Військовим міністром було призначено С. Клочурака, а головнокомандувачем — С. Єфремова. «Карпатська Січ» ставала Національними збройними силами.

Карпатська Україна стала новим «українським П'ємонтом», породивши надії в серцях українців за межами Закарпаття і водночас викликавши лють загарбників українських земель, насамперед СРСР, Польщі та Угорщини. Навіть Чехія, яка стояла на межі краху (в середині березня 1939 р. її без жодного пострілу було окуповано гітлерівською Німеччиною), припустилася ганебної акції: частини чеського генерала Прхали спробували придушити Карпатську Україну. Коли ж у Хусті зібрався Сейм, 40-тисячне військо хортистської Угорщини за згоди Гітлера вдерлося в Карпатську Україну.

Рідну землю мужньо боронили воїни «Карпатської Січі», але надто великою була чисельна й технічна перевага угорців. Найтрагічніші бої відбулися поблизу Хуста на Красному Полі — «других Крутах». 1600 юнаків (студенти, учні) на чолі з учителем Я. Голотою разом із січовиками полковника М. Колодзінського майже на добу затримали набагато численніші сили угорських окупантів. Їхній подвиг дав можливість Сейму Закарпаття проголосити незалежну Українську державу. 8 млн чехів здалися Гітлерові без жодного пострілу, а українська молодь дала перший у світовій історії бій фашизму!

Протягом тижня ворог окупував Закарпаття, але в горах бої точилися до кінця травня 1939 р. Частина вояків «Карпатської Січі» прорвалася до польського кордону, але там їх заарештували і розстріляли. А. Волошин, Ю. Ревай та інші змогли виїхати через Румунію в еміграцію.