66. Предмет естетики

Естетика — наука про естетичне в природі, суспільстві і в життєдіяльності людей, закономірності естетично-художнього освоєння дійсності і створення продуктів, здатних задовольняти специфічну потребу людини в функціональній цілісності, гармонізації її внутрішнього світу і її взаємин із середовищем, в творчому житті і в духовній свободі.Естетика вивчає генезис і закономірності естетичного-художнього освоєння дійсності, формулює загальні принципи творчості "за законами краси", насамперед в мистецтві, вивчає механізми впливу її результатів на життєдіяльність людини. Найбільш загальними категоріями, що охоплюють усі, або майже всі сфери естетично-художнього, є такі, як естетичний ідеал, прекрасне, піднесене, потворне, низьке, трагічне, комічне, естетичний смак, естетична потреба, естетичне судження, естетичне почуття, естетичне сприйняття, естетичне переживання. Друга група її категорій стосується художньої творчості і застосовується тільки в сфері мистецтва: художній образ, художня типізація, художня ідеалізація, художня майстерність, художній талант, художня мова, художній твір, художній смак тощо. Головними категоріями естетики, безсумнівно, є категорії "естетичне" і "художнє".Виділивши із цілого окремі складові у вигляді категорій "естетичний ідеал", "прекрасне", "огидне", "трагічне", "комічне", "високе", "низьке" тощо, естетика формулює їх як цінності, тому вона, як і етика, нормативна наука. Надаючи ціннісно-смислові орієнтири, вона стає найвищими "поверхом" осмислення і узагальнення естетично-художнього. Естетика володіє системним підходом як методом дослідження, вона здатна інтегрувати всю сукупність інформації про свій предмет, здатна не тільки одержати адекватне уявлення про стан і проблеми естетично-художньої культури та її складових, але й виступати щодо них як найбільш загальна світоглядна і методологічна наука. Отже, естетика має свій предмет, який відрізняється від предмета будь-якої іншої науки, зокрема, філософії, етики, психології, соціології, теорії мистецтва тощо. Будучи складовою духовної культури людства, естетика освоює і вивчає тільки їй властивий "пласт" і аспект у природі, суспільстві і життєдіяльності людини. Прийнято говорити про естетичне ставлення до природи, про естетику виробництва, побуту, міжособистісних стосунків тощо. У найбільш концентрованому вигляді естетика проявляється в людській особистості, якій вона надає ціннісно-смислові орієнтири і методологічні засоби, сприяє формуванню смаків і вподобань, спонукає до створення продуктів, що задовольняють специфічну духовну потребу в безкорисливому задоволенні, без якого вона не може відчути себе цілісною і гармонійною, досконалою і щасливою.

№ 30

33. Відображально-виражальна природамистецтва

Однією з найважливіших властивостей у визначенні мистецтва єйого відображальна сутність. Мистецтво — реальний світ буття, частиною якого стає сама об'єктивована художня свідомість людства. Вцій двоїстості мистецтва приховано чимало труднощів щодо виявлення його сутнісних основ. Відображення в широкому розумінні означає відношення художності до її первинних начал. Нагадаймо, щовідображення властиве матерії в будь-якій її формі. У відображенніобов'язково за відповідним законом фіксується процес взаємодії відображуваного об'єкта і його «відбитка». У філософії йдеться такожпро «вторинність відбитка» щодо предмета відображення, залежністьйого від самої природи відображальної системи.

Мистецтво — одна з універсальних форм відображення, вираження, оцінювання чи пізнання явища, а не його власне буття. Завсієї очевидності відтворювальних ознак мистецтва постає ціла низка теоретичнихпитань не тільки суто естетичного, а й світоглядного,сутнісно-гносеологічного змісту, адже процес цей далекий від спрощеного копіювання й автоматизму.З давніх часів помічено, що існує дистанційність і водночас поєднаність між художньою картиною мімезисуі реальним світом явищ та речей. У так званому традиційному мистецтвіпервісного суспільства ритуал, що ніс у собі однаковою мірою естетичне і практичне наповнення, нерідко зрощувався у своєрідному синкретизмі з реальними культовими діями. Про подібність зображення ісамої реальності створено міфи й легенди.

У кожній з наступних епох (Середньовіччя, Ренесанс, Новий час,XX ст.) по-своєму тлумачилася ця антиномічність. І завжди порушувалися питання про міру наслідування живої природи, ізоморфізм,іконічнісгь, подібність або ж відмінність, пізнаваність чи непізнаваність. Амплітуда між зображуваними світами була настільки широкою, що вони взаємовиключалися через уподібнення мистецтва реальному світові буття або вихід його з будь-яких міметичних систему світ суб'єктивних фантазій, абстрактного формотворення.

Зупинімося докладніше на змістові і внутрішній структурі поняття відображення засобом мистецтва (художнього відображення).(Про обов'язковий світ естетичної духовності, що народжується внаслідок взаємодії мистецтва і предметної дійсності, йтиметься далі.)Розгляньмо деякі особливості тотожностей у змістовній характеристиці категорії відображення, до якої можуть бути віднесені такожінші поняття з властивою їм специфікою — мімезис та вираження.Складається досить непроста структура зі спільною ідеєю: у кожномуз передбачуваних випадків (зображення — мімезис — вираження) маєбути наявний першоелемент, точніше — прообраз. Ці три грані єдиного процесу мають спільну основу, хоч і з певними відтворювальними відмінностями.

Міметичність у мистецтві бере за зразок в узагальненому розумінні природу, яку воно наслідує, або саму ідею цієї природи (концепція Платона); за судженням Леонардо да Вінчі, мистецтво є дзеркалом природи.

У понятті вираження увага більшою мірою зосереджується насуб'єктивному оцінюванні митця й ставленні до зображуваного. Івоно не обмежується лише виражальною сферою переживання, щовластиве окремим видам мистецтва (музика, лірична поезія). Без вираження ідеї і сенсу факт зображення залишався б пасивною копією,яка є німою, нічого не промовляє, не є засобом естетичної інформаціїта спілкування.

Зображення має різні підтексти, зокрема ті самі наслідування йвираження. Водночас воно не обов'язково залежить від прообразузображуваного, тобто реально існуючого. Залишаючись далеким відправдоподібності зі звичними для повсякденної свідомості предметами, репрезентації первообразу, зображення — це також образотворення нової реальності. І якщо перед нами сам у собі сущий обрисформи, то й тут маємо саме форму зображення, а не річ в її чуттєвійконкретності. Але в мистецтві розбіжність між міметичністю і відображенням не може залишатись абсолютною. Мистецтво утвердилосебе і реалізувало потенціал у синтезі наслідування, вираження тазображення завдяки генію, таланту й високій майстерності, в умінніуявний чи то реальний предмет, даний у відчуттях і переживаннях,перевести в інший — онтологічний статус буття.

У відображенні виявляється не просто ліричне захоплення поетакрасою довкілля, а вбачається суперництво з природою в її довершеності та владою. Саме у зображуваності — сутнісна основа його феномена.

Мистецтво як символ ідеальної зверхності і свободи надає бажаному обрис реальності і повторюваності. Це не просто гра в наслідування. Тут зібрано те, чого не можна досягти в жодній із ситуацій життєвих прообразів поведінки людини.

Категорія відображення еволюціонувала, розширився й збагативсяїї зміст. Мистецтво, не обмежуючи себе функцією бути подібним довидимого світу, творить естетично впорядковану іншу реальність,залишаючи за собою обов’язковість чуттєвості художньої мови,інтелект пам’яті, образно-асоціативну метафоричність.