64. Національний рух в Індії в останній третині 19-на поч. 20 ст.: еволюція завдань та методів.

Індійскій національний конгрес (ІНК), найбільша політична партія Індії. Заснована в грудні 1885 р. В кінці 19 ст. ІНК не виходив за рамки лояльної опозиції колоніального режиму; висловлював головним чином інтереси верхніх шарів індійської буржуазії, націоналістично налаштованих князів, поміщиків і найбільш заможних верств місцевої інтелігенції; керівники - Д. Наороджі, Г. К. Гокхале, М. Г. Ранаде та ін. На початку 20 ст. всередині ІНК сформувалося дрібнобуржуазне демократичний напрям так званих крайніх (екстремістів) на чолі з Б. Тілака. У 1907 р. стався розкол між «крайніми» і «поміркованими». «Крайні», що вийшли з ІНК, вважали, що метою Конгресу повинно бути досягнення «Сварадж» («самоврядування»), а засобом - організація національно-визвольного руху народних мас. «Помірні» стверджували, що самоврядування може бути досягнуто лише поступово, у співпраці з англійською владою. У 1916 р. крайні», що не зуміли створити своєю згуртованою організації, повернулися в ІНК.

У міру наростання революційної боротьби все більше посилювалися розбіжності між помірними і крайніми. Помірні, що представляли велику індійську буржуазію, верхівку буржуазної інтелігенції і підтримували національний рух поміщиків, не йшли далі вимог проведення протекціоністської політики, відомого обмеження іноземного капіталу, розширення самоврядування шляхом більш повного представництва імущих класів Індії в законодавчих радах при віце-королі і губернаторах. Вони вимагали, щоб ці поради були наділені правами відомого контролю над діяльністю колоніальної адміністрації

Крайні, хоча більша частина їх і не закликала до збройного повстання, виступали за повну незалежність Індії, досягнення якої, на їхню думку, було неможливо без активного залучення до національно-визвольний рух народних мас. Вони припускали створення у майбутньому в Індії федеративної республіки при ліквідації князівств. У крайніх не було чіткої програми вирішення внутрішніх соціальних питань, однак їх апеляція до мас об'єктивно сприяла розв'язанню класової боротьби робітників і селян. Слабкість крайніх полягала в тому, що вони не мали общеиндийской організації, працюючи лише всередині провінційних організацій Національного конгресу.

Розв'язання революційної ініціативи мас, піднесення страйкового руху налякали велику індійську буржуазію і поміркованих. У виступах великих бомбейських фабрикантів, а також лідерів помірних Гокхале і Банерджп все більш виразно звучали заклики до компромісу з колоніальною владою. Щоб прискорити відступ правого крила націоналістів, віце-король Мінто (1905-1910) оголосив про підготовку адміністративної реформи. Колоніальна влада запевнили бенгальських заміндаров, що їхні права залишаться недоторканними.

66. Система державної влади та соцу.Структура Осм.Імперії.

Все населення поділялось на дві категорії – сіпахі (привілейований, правлячий клас) та райяти (дослівно – стадо, залежні селяни).

В основі військово-ленної системи лежала ідея абсолютної власності османського султанату на всі землі в державі. На умовах обов'язкової, в першу чергу воєнної служби, сіпахі ("озброєний воїн на коні") отримував на праві тримання земельний наділ. Залежно від величини сплачуваного податку, наділи поділялись на тімари (від 3 до 20 тис. агче на рік), зеамети (20-100 тис. агче на рік) та хасси (більше 100 тис. агче на рік).

Варто зазначити, що саме від строку служби, від оцінених очевидцями подвигів та від особистої відданості султанові залежало отримання (чи втрата) нових наділів. Тим більше, що передавати земельний наділ у спадок не дозволялося. Сини сіпахі з дитинства мали навчатися військовій справі, щоб самостійно, своїм мечем і особистою службою заслужити право на отримання землі.

З утвердженням тімарної системи в османському правлячому класі сформувались дві основні групи. Значна частина сіпахі становила найнижчий масовий прошарок панівного класу, що був наділений незначною частиною феодальної ренти і обмеженими правами щодо приписаних селян. Цю групу умовно називають тімаріотами, оскільки саме вона володіла тімарними земельними наділами. Їм протистояла невелика за кількістю, але сильна своїм впливом і багатством правляча еліта, до якої входили в головно держателі зеаметів та хассів. Саме їм належала й основна частина приватних земельних володінь.

Однак, неправильно буде вважати, що сіпахі ділились на групи лише за розміром земельного наділу. Чітку диференціацію вільного населення можна провести за допомогою обсягу прав і привілеїв. Хасси та зеамети належали до категорії "вільних тримань". Їхні володільці користувались судовими та адміністративними імунітетами, а також збирали на свою користь майже всі податки і збори з селян. Тімарів вважали "невільними", їхні володільці не були наділені такими правами і отримували лише частину зборів зі своєї райї.

Всю землю сіпахі обробляли залежні селяни – райяти, які за користування нею віддавали частину урожаю феодалам. Селяни отримували земельні наділи у розмірі від 6 до 16 га і могли їх втратити лише в тому випадку, якщо переставали її обробляти. Ще однією особливістю землетримання райятів було те, що вони могли передавати їх своїм синам у спадок.

Варто зазначити, що Османська імперія фактично не знала кріпосного права. Чи не в першу чергу саме тому будь-який селянин – общинник та найбільш наближений до трону сіпахі формально були рівними. Фактично ж, щодо селян було встановлено низку положень, що значно обмежували їх правовий статус. Зокрема, зводи законодавчих положень (канун-наме) визначали повинності селян щодо сіпахі. Серед іншого сіпахі мали право на стягування поземельного податку (ресм-і-чіфта) відповідно до розміру оброблювального наділу та десятини (ушра), що стягувалась з різних продуктів сільського господарства. Селяни сплачували на користь землеволодільців млиновий збір, податок з худоби, шлюбний податок, збір за складення документа про спадкове користування землею (тапу) тощо. Окрім того, вони змушені були виконувати різноманітні повинності – брати участь у феодальному ополченні, споруджувати та ремонтувати фортеці, дороги, мости та ін. Феодальна рента виявлялась у грошовій, продуктовій та відпрацювальній формах. З них найбільш значимою була продуктова рента. Батрацтво ж не мало значного поширення. Наприклад, канун-наме Мехмеда Завойовника обмежувало її до семи днів протягом року, при цьому існувала можливість відкупу.

Незважаючи на те, що, як уже зазначалося, все особисто вільне населення було формально рівним, однак перехід з одного класу в інший не схвалювався та й був пов'язаний зі значними труднощами. Наприклад, перехід райята до класу воїнів (сіпахі) вимагав спеціального декрету самого султана. Підставою для такого переходу могли слугувати тісні зв'язки з класом воїнів, добровільна участь у воєнних діях на кордонах імперії чи султанських кампаніях. Однак, такого роду переходи траплялися надзвичайно рідко, оскільки саме райяти були в імперії основними виробниками та платниками податків.

Окрему категорію населення становили т. зв. капикулу – "раби султанського двору". Вони походили або з колишніх військовополонених, що потрапили у полон у ранньому віці, або ж були взяті як девшірме. Девшірме – податок крові – примусовий набір хлопчиків, що відбувався в деяких християнських районах імперії. Християнських хлопчиків у віці 7–12 років забирали з дому, навертали в іслам і відправляли на виховання до ісламських сімей. Їх навчали у спеціальній школі при султанському дворі і формували з них загони військ, що отримували плату від султана. Найвідомішим в Османській імперії стало піше військо цієї категорії – яничари. Саме з цієї категорії було сформоване й османське чиновництво різних рівнів, у тім числі і великий візир.

Не можна не звернути увагу й на правовий статус мусульманського духовенства. Хоча воно й не розглядалось як окрема суспільна верства, однак відігравало надзвичайно важливу роль хранителів традицій та ісламських звичаїв. Чи не найважливішою була роль улемів (знавців шаріату), серед яких особливо виділявся шейх-уль-іслам (головний муфтія імперії). Звернімо увагу й на каді – мусульманських суддів, що підпорядковувались особисто шейх-уль-ісламу і вирішували щоденні спори, які виникали всередині мусульманської громади.

За формою правління Османська імперія становила феодальну деспотію. Султан володів необмеженою державною та духовною владою над підданими. Власне, ведучи мову про систему органів державного управління Османської імперії, погодимося з тим, що це була навіть не піраміда влади, як прийнято казати, а справжня вертикаль влади, де всі сановники, навіть найвищі, були лише виконавцями волі султана [4]. Султан був верховним власником земель, головнокомандувачем усіх мусульманських військ у боротьбі з невірними, а також приблизно з 1517 р. ще й халіфом – вищою духовною особою мусульман усього світу. Загалом, слушною видається думка Л. Васільєва про те, що після ліквідації Арабського халіфату, турецький султан для правовірних виявився практично найвищим духовним авторитетом, помічником Аллаха на землі [1, c. 285].

Роль уряду в Османській імперії фактично відігравав султанський палац. У ньому раби султана одержували спеціальну освіту, після закінчення якої їх призначали на вищі посади у державі. Власне, як і у Арабському халіфаті, Ірані чи Єгипті, у досліджуваній державі адміністративні посади найближчого оточення султана довіряли лише спеціально навченим невільникам, оскільки султан, наділяв владою тільки тих, хто був зобов'язаний йому безмежною покірністю і забезпечував його абсолютне правління [2, c. 88].