78. Внутр. І зов. Політика Абдул-Хаміда

В кінці XIX в. історія створила в Османській імперії один зі своїх похмурих парадоксів. Перший турецький конституційний монарх, султан Абдул Хамід II, залишився в пам'яті народів Туреччини як один з найстрашніших деспотів. Недарма тридцятирічний період його правління - від розгону першого парламенту в 1878 р. до младотурецкой революції 1908 р. - названий епохою «зулюма» (гніту). У ті роки жителі Стамбула, як і населення всієї імперії, перебували в постійному страху за своє життя та майно. Відомий турецький письменник кінця XIX в. Халід Зія Ушаклигіль писав про той час: «Темні вулиці Стамбула застигли від страху. Щоб перейти з однієї частини міста в іншу, потрібна була велика сміливість ... Шпигуни, шпигуни ... всі боялися один одного: татусі - дітей, чоловіки - дружин. Відкритих ватажків розшуку вже знали, і при вигляді одних їх тіней голови всіх йшли в плечі і всі намагалися кудись сховатися ».

Сам султан страждав маніакальною підозрілістю. Зачинившись у своїй резиденції - палаці Йил-диз, являє собою комплекс будівель, розташованих на кількох пагорбах, що панують над Босфором і Золотим Рогом, у великому парку зі ставками й струмками, обнесеному потрійним рядом стін, він безупинно міняв будівлю або кімнату, яка призначалася йому для нічного сну, благо на території Йил-диза було безліч невеликих павільйонів. Втім, його боязнь за власне життя була не настільки вже необгрунтованою. Тисячі і тисячі безвинних людей були загублені за його наказами. Простого доносу було достатньо, щоб підозрюваний у кращому випадку відправився в далеку посилання. Найчастіше ж людей топили в Босфорі, душили, отруювали.

Почувши здався йому небезпечним шерех, Абдул Хамід розряджав свій револьвер, після чого слуги зазвичай прибирали труп. Страх і підозрілість зробили султана, за словами сучасників, відмінним стрілком. Його завжди супроводжували десятки охоронців - албанці, курди, лази, араби і чорногорці; серед них були і представники знатних феодальних родів, яким Абдул Хамід довіряв. Палац оточували військові казарми. Зі свого добровільного ув'язнення султан виїжджав тільки раз на тиждень на п'ятничну молитву.

У палаці в ту пору годувалося не менше 6 тис. осіб, в числі яких крім безлічі слуг і мешканок гарему було 300 ад'ютантів та секретарів султана, 400 музикантів, 400 конюхів, 400 човнярів і носильників, 200 ловчих і сокольничих, 350 кухарів. Двір султана поглинав щорічно значну частину державних доходів.

Всі нитки управління країною тримали у своїх руках султан і палацова камарилья. У палаці були навіть створені спеціальні бюро, на які було покладено контроль над діяльністю урядових відомств - військового, закордонних справ, економіки та фінансів, освіти. У країні панував шпигунство. Арешти і заслання людей, на яких падало найменша підозра в політичній неблагонадійності, були звичайним явищем у столиці імперії. Люди зникали вночі, причому не завжди навіть було відомо, ким і за що вони заарештовані. У міністерствах і відомствах танули ряди чиновників, і залякані товариші по службі не наважувалися навіть впоратися про долю своїх заарештованих колег. Безліч молодих офіцерів армії і флоту платило життям за ліберальні переконання. Сановники і чиновники високого рангу позбавлялися постів, а інший раз і життя через болючою підозрілості самого Абдул Хаміда. Ненависть, заздрість і брехня панували над долями тисяч людей. Над усім панувала таємна поліція.

Оточували султана придворні і навіть вищі сановники імперії представляли собою в основному малограмотну і фанатичну групу осіб, які прагнули до особистого збагачення. У 1898 р., наприклад, серед керівників головних урядових відомств не було жодної людини з вищою освітою.

Деспотичний дух режиму визначав і положення друку. Газети 60-70-х років, що відрізнялися громадською активністю і підтримували реформаторські або конституційні ідеї, припинили своє існування. Всі органи преси орієнтувалися на султана і його найближче оточення, друкували угодні їм матеріали. Особливою прихильністю Абдул Хаміда користувалися приватні газети «Саадет» («Щастя»), назва якої як би символізувало загальну радість підданих султана з приводу його правління, і «Терджена-ман-і хакикат» («Тлумач істини»). Обидві вони регулярно отримували великі субсидії. За три десятиліття царювання Абдул Хаміда не з'явилося жодного гумористичного чи сатиричного органу друку. Крамольним вважалося навіть читання або зберігання подібних видань минулих часів.

Цензура була всюдисущою і нещадною. Вживання таких слів, як «рівність», «свобода», «право», «деспотизм», «тиранія», «республіка», «революція», «конституція», категорично заборонялося. Не можна було використовувати слова «весна» або «відродження», бо неосвічені цензори могли і в них угледіти лібералізм. Дикий свавілля цензури позбавив турецьких читачів багатьох чудових творів світової літератури. Під забороною опинилися Руссо і Вольтер, Шекспір ​​і Шіллер, Гюго і Золя, Толстой і Байрон, ще корифеї європейської класики. Строго переслідувалися видання і читання творів прогресивних турецьких письменників 60-70-х років XIX ст. - Намиком Кемаля, Зії, Абдулхак Хаміда, а також публіцистичні твори перших турецьких конституціоналістів.

З 1891 р. в Стамбулі видавався літературний журнал «Сервет фюнун» («Скарбниця наук»), навколо якого гуртувалися талановиті письменники і поети, далекі, правда, від суспільно-політичного життя. Але і ця група літераторів, яка озвалася на режим «зулюма» творами, повними песимізму, здалася султанові і цензорам неблагонадійній. У 1901 р. журнал був закритий, а з ним були ліквідовані останні ознаки літературного прогресу.

Видання книг було наприкінці XIX ст. представлене в Стамбулі чималим числом друкарень і літографій. Цензура призвела до того, що публікували вони в основному різного роду офіційні видання, шкільні підручники, релігійні книги, переклади праць європейських авторів з природничих наук, медицині і техніці. Видавалися також пройшли фільтр цензури історичні твори турецьких авторів, романи і повісті авантюрно-пригодницького або побутового характеру, як переказні, так і турецькі, нарешті, серійні науково-популярні та енциклопедичні видання. Вся ця література була відзначена печаткою «зулюма», суспільно-політичний зміст було з неї начисто прибрано. У кінцевому рахунку це позначилося і на обсязі книжкової продукції. Якщо в середині 80-х років XIX ст. в країні щорічно друкувалося близько 250 книг, то в 1900 р. цензори дозволили публікацію 150, а в 1903 р. - тільки 126 книг. Реально ж виходило в світ не більше двох третин названого числа.

Абдул Хамід II прагнув зміцнити свою владу, нацьковуючи турків на нетурецькі меншини імперії.

У серпня 1896 вулиці Стамбула були залиті кров'ю вірмен. Це було зловісне продовження потрясли світ кривавих подій 1894 р., коли в селах Сасунського району Анатолії банди погромників і солдати регулярної армії знищили тисячі ні в чому не винних людей. Різанина 1896 відбувалася вже не у віддаленій провінції, а на вулицях столиці, на очах у вищих представників влади та іноземних дипломатів. Запланований характер побиття стамбульських вірменів не викликає сумнівів: різанина почався 14 серпня близько полудня одночасно в декількох районах юрода. Вона тривала два дні. Тіла убитих вивозили в фурах, потім звалювали в баркаси і топили в місці ЗЛИТТЯ Босфору з Мармуровим морем, де було сильне перебіг. Точне число жертв визначити неможливо, але очевидно одне: убитих було безліч. Тільки в ніч з 14 на 15 серпня понад сорок тяжелогружених баркасів з тілами вбитих пішло в море. Один з очевидців цих страшних подій з огидою описує поведінку міської влади: «Мимо, по набережній, їхали карети, відкриті екіпажі, в яких сиділи, судячи з одягу, видні особи міста; проходжувалася поліція, невеликі загони - людина по десять солдатів; життя йшло своїм порядком; ніхто не хотів звертати уваги на що відбувалися у всіх на очах вбивства і грабіж ». У всьому цьому не було нічого дивного: масове побиття стамбульських вірменів було здійснено за вказівкою самого султана.