Вишневський О. - Українс. ідеал
.pdfтут про повну заміну системи. Вершину її надалі складала віра в ідеал комунізму (див. т. 1, с. 118) а звідси – і всі інші щаблі цієї системи орієнтувалися на служіння саме цій вершині, що, як вже йшлося, була змонтована з ідей збереження цілості російської імперії.
Виховний ідеал у сучасній українській педагогіці
Сучасна педагогіка в Україні опинилася на перехресті двох світоглядів – посткомуністичного, який наше суспільство сфор-
мувало внаслідок деградації та лібералізації комуністичної ідеології, і національно-демократичного, який завжди був до цієї
ідеології в опозиції та виживав переважно в еміграції, а ще – у дисидентських колах. У педагогіці ці два напрями сьогодні вирізняються найперше своїм ставленням до української педагогічної традиції: посткомуністична педагогіка бачить її здебільшого лише у творчості В. Сухомлинського, а національ- но-демократична – орієнтується на всю українську педагогічну спадщину – від літописних джерел до творчості Г. Ващенка.
Очевидно, що така ситуація має відношення до систем
цінностей, і кожен з напрямків бачать по-різному. Посткомуністична педагогіка, дотримуючись залишків
комуністичної ідеології, не в стані рішуче порвати зі своїм минулим і зайняти щодо неї становище опозиційне, а надто коли йдеться про Головну Цінність системи, її вершину. Через
це, легалізувавши поняття духовності, ця педагогіка замовчує її джерело – ідеал комунізму чи образ Творця.
Перефарбовано кольори прапора – з червоного на синьожовтий, але у питанні патріотизму далі цього справа не пішла. Національні цінності подаються розмитими, і якщо колишня
101
комуністична педагогіка виводила почуття патріотизму з ненависті до ворогів (класових, імперіалістів, фашистів тощо), то сучасна наша посткомуністична педагогіка у цій сфері готова проповідувати навіть любов до наших колишніх гнобителів.
Очевидно, що така невиразність у розумінні головних цінностей не веде до прийняття формули змісту нашого традиційного виховного ідеалу – служіння Богові і Україні.
Варто відзначити, що у посткомуністичній педагогіці широкого вжитку набуло стерильне поняття гуманізму, проповідь якого ні до чого не зобов’язує, нікому не шкодить, і нікому не помагає. Російський атеїзм в українському виконанні перестає бути войовничим, хоча й залишається живучим, а часом і одержує підтримку з боку європейського людиноцентризму. Насаджувана раніше стадність у формі «колективізму» виховання, втрачає поволі свою імперативну функцію, але рішуче не відкидається. Поступово наповнюється новим змістом і поняття родинності і, напевне, тепер Павлику Морозову було б незручно за той «героїчний» вчинок, який він начебто зробив, донісши на свого батька.
Слід, нарешті, вказати і на одну дуже серйозну обставину, що характеризує сучасну посткомуністичну педагогіку. Вона
так і не подолала до кінця бар’єр щодо розуміння проблеми розвитку особистості – надто багато тут термінологічної плу-
танини, залишеної від минулого. Наприклад, і досі експлуатується запозичене з філософії і девальвоване поняття й термін «всебічного розвитку», які дозволяли маніпулювати свідомістю дитини з допомогою інформативного впливу на неї. Іноді його визначають як «процес якісних і кількісних змін
у свідомості та поведінці людини», хоча під таке визначення підпадає і процес її деградації. Тим часом в основі педагогічного
розуміння розвитку лежить той природний закон, який має пряме відношення до проблеми екстраверсії (експансивності)
102
людини. Чим менше людині дається задарма, тим більше
їй доводиться брати власними зусиллями. Саме ж докладання сил і є передумовою їх нарощування (розвитку) в характері
людини. Проблема розвитку, якої радянська педагогіка уникала, є сьогодні ключовою у реформуванні освіти, бо це єдиний
шлях до формування в людині рис конкурентоздатності. Повертаючись до проблеми виховного ідеалу в цілому, слід
підкреслити, що, не володіючи цілісною системою цінностей, сучасна посткомуністична педагогіка не в стані запропонувати
його виразний зміст.
Національно-демократична українська педагогіка, що багатим букетом виявила себе на початку ХХ сторіччя, орієнтувалась на нашу педагогічну традицію. Вона прийняла естафету від К. Ушинського та І. Франка і загалом прямувала до нашого традиційного виховного ідеалу – Служіння Богові і Україні. Торкнемось тут лише трьох її виявів, репрезентованих
відомими іменами.
1. Софія Русова – гідно несла цю естафету, будучи активним теоретиком і політико-громадським діячем. Вона глибоко розуміла цивілізаційні процеси і те, чому розвалюються імперії та що чекає людину після таких розвалів. Тому, якщо імперська концепція А. Макаренка була скерована на нівеляцію особис-
тости з допомогою колективу, то С. Русова у змістові виховного ідеалу робить акцент на розвитку самодостатності окремої
людини, індивідуальності. Під змістом «виховання соціальної людини» вона розуміла розвиток її «розуму, її особистих здібностей, її характеру і морального індивідуального й соціяльного ідеалу» (15, с. 189). На її думку, лише індивідуальна людина здатна творити нове життя і впливати на поступ суспільности. Вона вважає індивідуум «головним фактором, що творить соціяльний поступ…» (17, № 1, с. 14).
103
Проблема свободи особистості, поставлена свого часу К. Ушинським, яка випливала з потреб демократичного розвитку суспільства, повертали С. Русову і до народності, найперше української, якій індивідуалізм завжди був ближчим, ніж азійський колективізм.
Вказуючи на цю особливість спадщини С. Русової, відзначимо також її позитивне ставлення до християнства як передумови морального виховання, а також велику увагу до виховання національного, за що, не маючи в собі ні краплі української крові, була потрактована як українська націоналістка.
2. Проблеми змісту виховного ідеалу широко трактувалося у галицькій педагогіці міжвоєнного часу. Процеси євро-
пеїзації в Галичині того часу не призупинялися, і популярністю користувалися зарубіжні педагоги, зокрема Дьюї,
Кершенштайнер та ін. Характерним лейтмотивом у нашій педагогіці того часу було наголошування потреби виховання характеру. «Характер – це в людині найперша цінність», –
вважав М. Скорик (13, с. 208). Ця ідея видається домінуючою
увиступах на Першому Українському Педагогічному Конґресі 1935 року (див. виступи: В. Пачовського, Дм. Бурка, С. Шаха, С. Балея, Я. Яреми, О. Філяса, С. Гайдучка, Яр. Кузьміва та ін. (13)). Квінтесенцією цих поглядів можна вважати виступ Романа Білинського. «Знаємо, – говорив він, – що про успіх в житті людини, а головно про успіх у господарському житті, рішають не тільки знання й розум, але і особливіші прикмети характеру, як активність, меткість, підприємливість, рішучість, дальше послідовність, роботящість, витривалість, словність, точність і солідність. В них усіх визначну ролю грає волевий чинник,
унас українців не дуже сильно розвинений. Мабуть тому і ті прикмети в нас не занадто часті. Людей непересічно здібних досить у нас, та ці здібності страшно часто марнуються через слабу волю. Легше найти в нас людину здатну до одноразової
104
самопожертви, як до дрібної, але постійної напруги. Тому школення волі й виховання характерів уважаю справою незвичайної ваги, чи не важнішої від навчання» (13, с. 178).
В 30-і роки діяли ще люди, які пережили спалах патріотизму та гіркоту наших поразок під час Першої світової війни. Тому серед інших важливих питань в педагогіці гостро стояли вимоги очищення свідомості нашого народу від «одідичених атавістичних гріхів», які заважали державотворчим процесам. В. Пачовський закликає «випалити білим залізом з душ жовтаву ненависть до себе, зелену зависть до успіхів товаришів, синю злобу легковаження творчих одиниць, чорне інтриганство, блідий до смерті егоцентризм, сіру безвільність, безбарвну безідейність, блакитне самсобіпанство, фіолєтне рабство супроти чужої, а червону бунтівничість супроти власної влади» (13, с. 110). До найважливіших державотворчих цінностей, у які слід вводити молодь, він відносив: послух державній владі, дисциплінованість, здатності підпорядковувати себе
авторитету проводу, схильності до самокоординації і системної праці – все те, що характеризує, власне, експансивність.
На особливу увагу заслуговують з того часу праці згадуваного у попередніх розділах Я. Яреми, який близько підходив до розкриття причин головних вад і переваг нашого характеру – його крайньої інтровертивності (імпансивності). До його, власне, виступу і звертались численні промовці, висловлюючи пропозиції виховувати «екстравертиків».
3. Становлення більшовицького режиму в Галичині
1939 року, відповідно до духу якого все управління освітою і вихованням переходило до рук компартії, а в педагогіці – до домінування концепції А. Макаренка, привело до витіснення національно-демократичної педагогіки в діаспору. Очільником
іоберегом її тяглості тут став Григорій Ващенко. Тут, у 1950 році
ібула опублікована його праця «Виховний ідеал». Сьогодні
105
вона широковідома серед педагогічної громадськості, і нам варто відзначити лише деякі її головніші тези, що мають пряме відношення до змісту виховання.
По-перше, Г. Ващенко прагне виховати молодь свідомою своєї високої мети. Таку мету він бачить у праці людини
на благо і щастя Батьківщини (2, с. 172), до яких треба йти дорогою християнства. Здрібнілі цілі не ведуть ні до добра Вітчизни, ні до власного щастя.
По-друге, на думку Г. Ващенка, в основі успіху виховання лежить духовність. «Історія показала, – пише він – що тривка мораль може бути побудована лише на релігійних засадах». Лише така мораль не знає компромісів і має абсолютний характер (2, с. 185).
По-третє, наша педагогіка повинна прагнути виховати патріота, який службу Батьківщині усвідомлює як особистий обов’язок перед нею, а навіть як сенс свого життя (2, с. 175). Але патріот повинен бути і політиком, а тому всіма силами боронити єдність України – Сходу і Заходу, Галичини і Наддніпрянщини. Не подолавши протиріччя між ними, не зможемо побудувати Україну (2, с. 176).
По-четверте, головним інститутом виховання Г. Ващенко вважає родину і покладає велику надію на молодь, виховану в українській родинній атмосфері.
Стрижнем особистості є служіння Богові і Україні (2, с. 183). Ця властивість людини, на думку Г. Ващенка, повинна зайняти домінуюче місце і тривати постійно. Проте людина повинна бути чутливою і до викликів часу та бути готовою відповідати на них. Стрижневій сутності психіки українця повинні підпорядковуватись всі інші властивості – як психічні, так і фізичні (2, с. 183). Але водночас, вони повинні бути також адекватними часові. Служба Богові і Україні за Г. Ващенком, передбачає:
106
-розвиток інтелектуальних можливостей людини (світогляду, фахової підготовки тощо);
-орієнтацію світогляду на християнські засади, озброєність християнським віровченням, загальну освіченість (2, с. 183184);
-виховання волі і характеру (принциповість і здатність ставити перед собою виразну мету, стриманість, вміння володіти собою);
-працьовитість, дисциплінованість, оптимізм (2, с. 186);
-моральне виховання на релігійній основі;
-виховання родинності, «бо родина завше була найважливішою підвалиною життя суспільного, а значить і державного» (Там само);
-пошани до старших;
-статеву стриманість;
-власну гідність;
-естетичну вихованість (сприймання і здатність до творчості);
-фізичний розвиток і підтримку власного здоров’я;
-любов до природи, «бо саме красоти природи є джерело найчистіших наших радостей» (2, с. 187).;
Нарешті, слід підкреслити той факт, що мету життя людини Г. Ващенко вбачав не лише у «пасивному» служінні, але
ів «здобуванні життя». Молоде покоління повинно рухати
далі культуру, напрацьовану предками. А це можливе лише за умови активного ставлення до життя. Звідси і його постійне наголошування на потребі розвитку творчих здібностей та всьо-
го інструментарію інтелектуальної діяльності – евристичного мислення, пам’яті, творчої уяви, спостережливості тощо. Лише на цьому шляху осягається самодостатність людини, що є імперативом життя за умов демократії.
107
Зіставляючи сьогодні погляди Г. Ващенка з концепціями комуністичної доби, переконуємось у їх глибокій народності – в тому розумінні, яким користувався К. Ушинський. Не підлягає також сумніву, що Г. Ващенко, як і багато інших наших педагогів національно-демократичного спрямування, перейняв естафету саме від нього, глибоко розумів його бачення змісту виховного ідеалу і у своїх працях реалізував його як українець. В контексті сучасних завдань нашої педагогіки спадщина Г. Ващенка втілює остаточне повернення її до українськості, а отже звільнення від російсько-імперських домішок.
108
РОЗДІЛ 6.
У пошуках сучасного змісту українського виховного ідеалу
Виховний ідеал і «головна вада» українського національного характеру
Прагнення народу не лише зберегти себе в історії, але
і покращити свою долю зумовило потребу критичного вивчення власного характеру з метою утвердження в ньому сильних,
конструктивних рис та послаблення дії рис негативних. Більшість наших педагогів, які торкались цієї проблеми (К. Ушинський, Г. Ващенко, В. Янів, Я. Ярема та ін.), висловлювались саме за такий підхід до оцінки нашого національного характеру та закликали мати громадянську відвагу побачити і його вади. «…Українець, – писав Г. Ващенко, – мусить здати собі справу в тім, які риси української психіки, навіть властиві їй з давніхдавен, слід розглядати як позитивні, а які негативні… Треба зробити мужню й тверезу оцінку й інших національних властивостей. Риси позитивні слід культивувати, а негативні – поборювати» (2, с. 176).
Аналізуючи зміст нашого виховного ідеалу, В. Янів виділяє три його головні функції: суспільно-державницьку, спрямову-
ючу і корегуючу (29, с. 979). І так само він вважає, що «…ідеться про такий виховний ідеал, який, рахуючись із вдачею народу та дбаючи про те, щоб утримати в загальних рисах вдачу народу
(необхідну для збереження духовної самобутности), вказував би одночасно, як виховну мету скріплювання національних
109
прикмет із рівночасним послаблюванням національних хиб». В. Янів підкреслює тут теж, що цей постулат має своє спеціальне значення для української – досі поневоленої нації (29, с. 810).
Реалізація такої ідеї у педагогіці не видається простою. Бо, по-перше, з елементами нашої вдачі ми дуже «зжилися», «зрослися», а відтак, по-друге, іноді важко однозначно вирішити, що тут добре і що зле. Дуже часто якась із прикмет є і корисною, і шкідливою, якщо дивитись з різних точок зору. Гуманізм і доброта, демократизм і бунтарство, толерантність тощо, маючи в собі позитивний зміст і позитивні цілі, вели нас і до слабкості, і до відчуття меншовартості: «…Часто те, що здається вадою у народі, є зворотним і необхідним боком його переваг…» (21, с. 163).
І все ж, будь-які рефлексії в тій ділянці ведуть нас до «головного джерела» наших бід в історії – недостатність роз-
витку експансивності і домінування тієї спрямованості нашого характеру, яку ми назвали імпансивністю. Власне нею
впродовж віків зумовлювалась слабкість нашої господарської підприємливості (13, с. 215). Бо і досі командні висоти в тій царині (заводи, банки, флот тощо) посідають переважно не етнічні українці. І ситуація, коли на українських землях сьогодні займаються фермерством росіяни і західні європейці зумовлена не лише постгеноцидним станом нашої нації, але і відсутністю життєвої експансивності автохтонів. Маємо тут наслідок очевидної традиційної недооцінки зовнішньої культури, переоцінку сфери чуттєвого, схильності радше пізнавати світ, ніж його здобувати (29, с. 975).
Відчуваємо це і в суспільному житті. Імпансивністю і браком експансивності зумовлена наша «надтерпеливість», апатія, вираз безнадії, егоцентризм (переважне служіння лише собі), деструктивний індивідуалізм («голосувати проти всіх»), аполітичність мислення, слабкість волі, брак національної гордості
110