Вишневський О. - Українс. ідеал

І справа не тільки в традиції і звичаях учителя та викладача «давати знання», «викладати знання» тощо, але, з іншого боку, і в переконанні, що достатню кількість інформації сьогодні дитяча голова вже сприйняти не може. Тим часом з порядку денного не сходить гасло «хто володіє інформацією, той володіє світом», і воно начебто виправдує саме традиційні зусилля вчителя.

За цих обставин перемагає очевидно ідея раціоналізації і обмеження пропонованої інформації. Про «розвантаження» учнів говоримо все голосніше і покладаємо надію на інформативні технології. Проте і тут стикаємось із свіжою проблемою: яким чином інформацією оволодіватиме учень: як пасивний споживач готового продукту, чи як її продуцент. Не можна вважати досягненням, якщо для її одержання («з метою оволодіння світом») досить натиснути лише пару клавішів у ком- п’ютері. Очевидно, що дуже корисною була б ситуація, коли людина інформацію «виробляє» сама («в поті чола свого»), бо саме це і є передумовою розвитку як удосконалення духовних, психічних, соціальних і фізичних можливостей людини. На цю небезпеку «інформативного споживацтва» вказували педагоги вже у ХІХ сторіччі і на неї звертає увагу К. Ушинський (21, с. 135). Ось наведена ним цитата з Г. Візе, яка звучить і досі актуально: «Багатство найважливіших результатів всебічного розвитку знаходяться у кожного під руками. Але небезпека полягає в тому, що молода людина одержує ці результати, не проходячи того шляху, який веде до них і не виробивши в собі здатність володіти ними». Активність самої людини не можна підмінювати діяльністю машини, що складає сьогодні помітну небезпеку в освіті27.

27 К. Ушинський ілюструє і підтверджує слушність цієї думки фактом з харчування людини: якщо людині давати в готовому вигляді лише потрібні їй для життя речовини і таким чином виключати функцію шлунку, то вона захворіє, або навіть помре (21, с. 135).

151

Орієнтуючи, таким чином, нашу освіту на пріоритет саморозвитку дитини, наша педагогіка сприяла б подоланню в її характері крайньої імпансивності. Це означає, що вчитель повинен перестати «навчати» (діючи на учня), бо така наука, власне, і формує істоту інтровертну (імпансивну) і недорозвинену до діяльності зовнішньої. На рівні практичної технології це означає звузити питому вагу фронтальних форм роботи в класі і максимально впроваджувати самостійну роботу учнів, спрямовану на вирішення навчальних задач і бажано – практичної значущості.

Виховний ідеал і проблема виховання характеру

Демократичні умови життя і орієнтація на розвиток індивідуальності завжди приводили педагогіку до проблеми виховання характеру28. На думку Я. Яреми, головним виявом характерності

людини є стійкість та єдність волі, що простежується у думках і поведінці людини. Натомість, «відсутність одної постійної напрямної лінії в думках і вчинках, їх хаотичність та внутрішня суперечливість називаються безхарактерністю…» (30, с. 150).

Існує також думка, що характер утворюється завдяки «твердій школі життя» (Там само, с. 151), що певною мірою наводить нас на роздуми про долю нашої сучасної людини. Розум і виховання вказують напрям дії характеру, воля надає руху нашим намірам. «Без вольової напруги людина буде іграшкою своїх мінливих та часто суперечних суб’єктивних станів…» (Там само).

28 Детальніше про виховання характеру див. О.Вишневський «Теоретичні основи сучасної української педагогіки» (2006, 2006, 2009 роки видань).

152

Визнаючи рацію Я. Яреми щодо значення волі, мусимо все

ж підкреслити, що велике значення у структурі характеру має й мета та прагнення її реалізації. Саме вони збирають у єдність

всі «суб’єктивні стани», долають хаос і сприяють єднанню зусиль.

Мета може бути приземленою, особисто значущою і суперечити навіть нормам суспільного життя. Але вона може також бути високою і потребувати тривалих зусиль та служіння своїй Батьківщині, мистецтву, науці тощо. Висока мета підпорядковує собі щоденні окремі цілі і завдання, а відтак слугує джерелом

надійного щастя людини. На думку Г. Ващенка, в житті людини діє парадоксальний закон: хто шукає лише особистого щастя

іробить основним правилом свого життя, власне, це шукання, той ніколи не знаходить щастя. Бо життя робиться дрібничковим

іне задовольняє людського духа (2, с. 177-178).

Г.Ващенко визнає, що відсутність інстинкту державності, індивідуалізм та інші вади нашого національного характеру призвели до руйнування у свідомості народу високої мети. Можемо з цим погодитись. Але вважаємо за доцільне поди-

витись на проблему теж із зворотного боку та визнати, що, власне, відсутність мети веде до таких вад і що вони є наслідковими, залежними від чинників глибшого рівня – домінантою імпансивності в нашому характері. Бо очевидно, що наявність

і«сила» мети залежить від її спрямованості. Не може бути чітко вираженої зовнішньої мети в людини, якщо свідомість її спрямована досередини, у свою власну душу. Слуг науки

імистецтва у нас доволі, і на їх жертовник покладено не одне життя. А от державність, Батьківщина – це мета зовнішнього плану, і вона вимагає експансивності, якої нам (і лише її!) завжди бракувало. Скерованість всередину, власне, і веде до звуження кола інтересів людини, до прагнення матеріального добробуту, дріб’язкових амбіцій та дефіциту «високої об’єднуючої ідей-

153

ности» (2, с. 172). Бо предмет цієї ідейності – явище зовнішнє щодо людини.

Звідси і завдання педагогіки ставити інші акценти у вироб-

ленні характеру людини – не просто характеру, а такого характеру, серцевиною якого є спрямована назовні мета – хай висока,

чи приземлена, але така, що потребує зовнішніх зусиль, долання зовнішніх труднощів. Характер, який ми бажали б бачити в нашій молоді, повинен мати динамічний, експансивний, діяльний,

ане потенційний заряд.

Іякщо привнести таку мету у формулу нашого виховного ідеалу, то вона звучатиме так: Ідеал – це людина, яка активно служить Богові і Україні. Йдеться, отже, не тільки про «внут-

рішню гармонію виховного ідеалу» (13, с. 99), але і про його

наступальність.

Звісно, що така експансивна мета повинна обслуговуватись відповідним «інструментарієм» – творчим, здатним до самостійних рішень розумом (15, с. 159), незламною волею, хоробрістю, керуватись міцними морально-етичними засадами.

Нація стає сильною, конкурентоздатною, якщо складається

здіяльних характерних одиниць. «Іншими словами: як виховний ідеал маємо дати ідеал повноцінної людини, – повноцінної, отже творчої, індивідуальності із власним поглядом на світ, із бажанням впливати на долю світу, із бажанням змагатися

зіншими людьми та їх випереджувати, із внутрішньою необхідністю ставити собі питання та шукати відповіді на них, чи ставити собі завдання і розв’язувати їх, – причому ці питання й завдання повинні бути якнайскладніші та найтрудніші, щоб вони побуджували до якнайзусильнішої праці» (29, с. 980).

Такий ідеал, на думку В.Яніва, – усуває один з найбільших наших недоліків – пасивність, а в нашій термінології – імпан-

сивність.

154

ПІСЛЯСЛОВО

Боротьба за незалежність України триває і проходить за умов намагання наших колишніх поневолювачів зберегти свій панівний статус на нашій землі. Ситуація лібералізму, який іноді чомусь називають демократією, сприяє не тим, на чиєму боці правда, а тим, хто сильніший. Власне, цим і пояснюється посилення агресії російської культури і мови у нашому духовному полі в останні роки.

Зрозуміло, що педагогіка, а відтак і наша освіта та виховання, не можуть займати тут якусь нейтральну позицію. Вони покликані виховувати молоде покоління готовими до нашої боротьби і здатним перемогти, що видається можливим лише шляхом подолання в людині нашої однобокої імпансивності, розвитку в ній характерності і здатності протистояти агресії.

У виборі цього шляху маємо керуватись власними національними інтересами. Тверезий погляд на європейський світ спонукає нас до висновку, що держави, з яких іноді хочемо брати приклад, часто говорять гарні («моральні») речі, але тут же про них забувають, коли мова заходить про ракети, бомби, нафту чи газ. Національний егоїзм завжди переважає. Прикладом цьому може бути і визнання Сполученими Штатами СРСР під час голодомору в Україні, коли здійснювалася чорна справа геноциду, і політика Європи щодо агресії Росії у Грузії 2009 р., та ще багато інших епізодів історії. Гасла справедливості тануть, коли у стосунках з’являються національні інтереси. Позірні «оборонці» правди стають на бік сили. Бо таким є світ.

В контексті сучасних цивілізаційних процесів особливого звучання для нас набувають наші стосунки, власне, з Росією. Чи можливі все ж мир і дружба між нашими державами і чи слід у зміст виховного ідеалу закладати такі цілі?

155

Очевидно, що кожна нормальна людина воліє дружбу, а не протистояння і війну. Зрештою, формально мир й існує. Фальшивими гаслами про «слов’янську дружбу» оперують також лукаві політики перед виборами. Проте, коли говорити про дійсно щирі стосунки, такі, наприклад, які традиційно існують між українцями і грузинами,українцями і шведами, то вони можливі лише за однієї умови: якщо росіяни устами своїх лідерів так само, як німці, покаються, попросять вибачення у народів, яких досі кривдили. Попросять щиро і не позірно. І якщо сьогодні така вимога викликає лише усмішку, то це і є свідченням того, як далеко ми ще від такої дружби. Чекати цього від Росії як суто морального акту – поки що підстав не маємо.

І все ж наш оптимізм ґрунтується на вірі у мінливість світу. Духовний розвиток цивілізацій, як вважають філософи, здійснюється не односкеровано – від добра до зла, чи навпаки. Він діє ритмоподібно, а тому здатен приносити несподіванки. Г. Ващенко наводить таке висловлювання Емпедокла: «Світ перебуває в постійному хитанні від ненависти до любови і від любови до ненависти. Бувають цілі епохи боротьби і ненависти,

ітакож незмінно, як пори року, на зміну їм приходить новий розквіт світлих часів» (2, с. 163). Епохи народжуються і згасають, вони змінюють одна одну. І ніхто не в змозі наперед визначити повороти життя. Але за всіх обставин і людина,

інація стійко переносять такі хитання, якщо володіють духовними і фізичними силами, і не тільки оборонними, а й експансивними.

Український виховний ідеал, про який мовилось у цій праці, покликаний будуватись не на абстрактних гаслах, а на врахуванні конкретних викликів життя. Відчуваємо сьогодні очевидні намагання ззовні руйнувати нашу духовність, нашу культуру, витісняти нашу мову, а водночас такі намагання

156

супроводжуються настановами про те, що ми і наша молодь повинна утверджувати в собі толерантність як чи не найбажанішу рису. І це нагадує ситуацію, коли людину на вулиці б’ють і водночас спонукають, щоб вона вела себе чемно і доброзичливо з своїми кривдниками. Тому маємо природній сумнів у доцільності боротись з агресією і ксенофобією з допомогою толерантності.

Зрештою, не вдаючись до крайностей, мусимо розрізняти толерантність, зумовлену доцільністю, і толерантність, зумовлену слабкістю та імпансивністю.

Сьогодні Україна опинилася в центрі складних цивілізаційних процесів і, дбаючи про свою безпеку, все ж «соціально,

економічно, культурно і політично…має бути сама собою, а не частиною чогось – це і є вся програма націоналізму» (27,

с. 602). Педагогіка, виховання, освіта в контексті цих завдань повинні стати чинником максимально націленим на осягнення таких завдань. На цьому шляху виховний ідеал покликаний, по-перше, позбутись наносних північно-азійських впливів, не піддаючись одночасно сучасній європейській бездуховності та відродити в собі свою автентичність і, по-друге, забезпечити формування нової людини, яка, залишаючись християнином, здатна і впливати активно на світ, виявляти при потребі і риси твердості, високе почуття гідності. Бо наша біда зумовлена не браком патріотизму (він – явище наслідкове), а надмірно вираженою імпансивністю та нездатністю активно впливати на світ. І розвиток такої спроможності мусить стати сьогодні головною складовою змісту українського виховного ідеалу.

157

ОСНОВНІ ДЖЕРЕЛА

1.Андрущенко В., Руденко Ю. Характер особистості. Гармонія національних

ізагальнолюдських цінностей //Освіта, 3-10 грудня; 24-31 грудня 2008.

2.Ващенко Г. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – 192 с.

3.Ващенко Г. Хвороби в галузі національної пам’яті. – К., 2003. – 336 с.

4.Губко О. Психологія українського народу. Кн. перша. Психологічний склад праукраїнської народності. – К., ПВП «Задруга». –2003.

5.Костомаров М. Дві руські народности. Переклав Олександер Кониський, з переднім словом Дмитра Дорошенка. – Київ-Лейпціг. Українська накладня, [1920?] – 111 с.

6.Костюк Г.С. О взаимоотношении воспитания и развития ребенка // Антология педагогической мысли Украинской ССР. – М. – «Педагогика», – 1988. – С. 515-526.

7.Кузьмінський А.І., Омельяненко В.Л. Педагогіка у запитаннях і відповідях. Навчальний посібник. – К., «Знання», 2006. – 312 с.

8.Липа Ю. Призначення України. –Вид «Хортиця». –Львів, 1938. –308 с.

9.Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. – Писані 1919-1926 р. – Відень. – 580 с.

10.Лук’яненко Л. Незнищенність // Український вісник. – Львів: Респ. КоміДубно. – 2007. – С. 147-157.

11.Макаренко А.С. О коммунистическом воспитании. – Изд. второе. – М., – 1956. – 580 с.

12.Макаренко А.С. Педагогическая поэма. Соч. в семи томах. – Т.1. – М., – 1957. – 784 с.

13.Перший Український Педагогічний Конгрес. 1935. – Львів, 1938. – 252 с.

14.Повчання Володимира Мономаха дітям //Педагогіка. Хрестоматія. – К., 2006. – С. 125-126.

15.Русова С. Дидактика. Конспект лекцій, читаних в Укр. Педагог. Інституті ім. М. Драгоманова в 1924/25 рр. – Прага: Сіяч, 1925.

16.Русова С. Нова школа //Вибр.твори. – К., 1996. – С. 207-219.

17.Русова С. Нова школа соціяльного виховання //Український освітній журнал. – 1991. – № 1. – С. 12-43; – № 2. – С. 5-33.

18.Січинський В.Ю. Чужинці про Україну. – Львів, 1991.

19.Сухомлинський В. О. Вибрані твори в п’яти томах. –К., 1976–1977.

158

20.Сухомлинський В.О. Йти вперед! //Рідна школа, 2002. – № 5. – С. 11-16.

21.Ушинский К.Д. О народности в общественном воспитании //К.Д.Ушинский. Собр.соч.: В ІІ т. – Т.2. – М.-Л.. –1948. – С. 69-166.

22.Ушинский К.Д. Лекции в Ярославском лицее //К.Д.Ушинський. Собр.соч.: В 11 т. – Т.2. – М.-Л.. – 1948. – С. 51-120.

23.Ушинский К.Д. Родное слово //К.Д.Ушинський. Собр.соч.: В 11 т. – Т.2. – М.-Л.. – 1948. – С. 554-574.

24.Філософський енциклопедичний словник. – К., Абрис, 2002.

25.Франко І.Я. На склоні віку. Розмова вночі перед Новим роком 1901 // Франко І.Я. Зібрання творів: У 50-ти т. – Т.45. – К., 1986. – С. 286-299.

26.Шапар В. Психологічний тлумачний словник. –Харків: «Прапор». – 2004.

27.Штепа П. Українець і москвин. – Дрогобич. – Вид. фірма «Відродження». – 2008. – 688 с.

28.Юнг К.Г. Божественный ребенок. – М., 1997. – 400 с.

29.Янів В. Українська вдача і наш виховний ідеал //Визвольний шлях, 1969. – № 7-8. – С. 807-816; № 9. С. 970-981.

30.Ярема Я. //Українська педагогічна думка Галичини в іменах. – Вип. 1. – Львів, 2003. – 240.

159