Вишневський О. - Українс. ідеал

Підтвердженням сказаного вище був і той факт, що і злиття двох стихій – південної і північної – ніколи не було всезагальним, глибинним. Вже починаючи з давніх часів, існувала різниця між світоглядом правлячих кіл у державі, які тісно пов’язувалися з варязьким коренем, і простим народом, який жив своїми, успадкованими від предків звичаями. Різниця між ними згодом позначилась на стосунках козацтва і селянства, що особливо помітно в епоху революції під проводом Б. Хмельницького: козаки складали елітну частину його війська, а селянство («чернь») лише сприяло йому і складало навіть окремі полки. Козакам завжди у побуті протиставлялись «гречкосії».

На різницю між цими двома верствами нашого народу вказує П. Меріме у своїй праці «Козаки України та їх останні гетьмани» (Париж, 1854). Торкаючись державотворчих намірів Б. Хмельницького, він писав: «Він хотів заснувати таку аристократію, як польська, але менш жорстоку й доступну для кожної відважної й порядної людини. Ідеї підняти селян до ранги козаків він не мав ніколи…» (цит. за 18, с. 83).

Варязька домішка, таким чином, «потурбувала» імпансивний характер українців, але не перебудувала його, не зробила експансивним. Проіснувавши кілька століть, козацтво в ХVІІІ ст. сходить з історичної арени. Гайдамаки були «останніми орлами» (див. одноіменну повість М. Старицького). Від козацтва залишилася лише національна пам’ять, яку намагаємось оживити і в собі відродити.

В кінці ХVІІІ ст. Шарль Франсуа Масон у своїх «Секретних спогадах про Росію» писав: «Войовнича нація козаків зменшується з дня на день. Вона скоро зникне з поверхні землі, так як зникли інші, на яких затяжив російський скипетр, хіба що якась щаслива революція прийде в швидкому часі, щоб визволити її з-під ярма, яке її нищить і давить…» (див. 18, с. 60–61). Чому так сталося? Який закон привів козацтво і всю

81

українську націю до такої долі? Не маємо іншої відповіді на це

вкотрий раз вже поставлене питання, окрім однієї: спрямованість характеру нації.

Сьогодні образ козака-лицаря входить до змісту виховного ідеалу, але скоріше, власне, як ідеал і свідчення того, як багато значить для нації сила, і що не позичати її треба у сусідів, а виробляти у власному характері.

Досвід козацтва підказує нам висновок, що мав би спонукати нас воскрешати в собі не лише автентичні для нас духовність, порядність і благородство, але і (можливо, найперше) силу, експансивність і здатність не тільки до оборони, але і до наступу, який часто і є найкращою обороною. Потребуємо розвивати в нашій молоді не тільки те, чим наділила нас природа, але і те, завдяки чому хлібороби колись ставали козаками і що в нашій історії найкраще виявилось в образі Святослава Завойовника.

82

РОЗДІЛ 5.

Історичні деформації українського виховного ідеалу і національного характеру

Руйнування змісту українського виховного ідеалу в минулі сторіччя

Конденсуючи в собі ядерну сутність системи виховання,

виховний ідеал не тільки залежить від потреб суспільства, але й фактично визначається ними – як соціальне замовлення.

Як мовилося вище, залежність виховного ідеалу від соціального замовлення зумовлює його змінливість. «Часто ці зміни супроводяться боротьбою різних педагогічних течій, що відбивають різні ідеології», – писав Г. Ващенко (2, с. 11). Протиріччя між різними поглядами на зміст виховного ідеалу особливо загострюється на зламі епох і можуть розгортатись як в національних, так і в міжнаціональних вимірах. Не могли вони не торкнутись і багатовікової боротьби українського народу за свою свободу.

Український виховний ідеал формувався як автентичний (національний) у важких умовах колоніальності і був меншбільш виразно репрезентований у нашій культурі ХVІІ сторіччя. Щось у ньому було стійким і витримувало тиск інших, чужих цінностей, а щось згодом виявилося і податливішим і навіть кореспондувалось із змінами в національному характері.

Російська імперія в ту епоху завдяки своїй експансивності активно привласнювала нашу культуру і переробляла

83

її відповідно до свого менталітету та своїх цілей, а відтак

вімперському трактуванні постійно намагалася насадити її «як свою» іншим народам, включаючи український. Цей процес

особливо глибоко виявив себе в епоху Великої Руїни і найперше на східних теренах України. Прикладом такого перетворення чужих культурних цінностей в інструмент експансії є православ’я, яке, будучи привласненим від України, згодом стало знаряддям її поневолення. Те саме стосується терміну «Русь»: спочатку «в українсько-руського народу ніби украдено його прізвище» (М. Костомаров, 5, с. 23), а потім його ж використовувано з метою колонізації України та зневаги українців як «малоросів».

Поразка під Полтавою, Батуринська трагедія, падіння Гетьманату, руйнування Запорозької Січі, драма Коліївщини, введення кріпацтва Катериною ІІ – все це, з одного боку, підбадьорювало росіян до ще активнішої експансії, а з другого, – послаблювало нашу здатність до опору, виробляло «звичку терпіння», руйнувало віру в свої сили.

Ця агресія півночі зумовила руйнування нашої освіти і не могла не позначитись на виховному ідеалі. Гасло «Служіння Богові і Батьківщині», успадковане від предків, поступово зазнало підміни на «Служение царю и отечеству»; православ’я тепер не тільки стало опорою царської влади, але і поверталось

вУкраїну як носій посиленої візантійщини, до якого українська душа ніколи не була схильною.

Руйнуванню традиційно-християнських засад виховного ідеалу сприяла теж філософська думка Європи у ХІХ-ХХ сторіччях. За свідченням Г. Ващенка, антихристиянськість у світогляді європейців помітна вже у ХV сторіччі – у зв’язку з поширенням культу людини, матеріалізму та атеїзму. Сприяв цьому також авантюризм великих відкриттів. Цей новий світогляд втілювався у філософії Бекона, Гоббса та у поглядах Нікколо Макіавеллі, нарешті, у педагогічних поглядах Локка.

84

Антихристиянські тенденції в Росії ХІХ сторіччя репрезентуються поглядами «разночинцев», нігілістів, соціалістів та соціал-демократів (К. Ушинський тут був «немодним», винятком). Більшість наших поетів, письменників, політиків та культурних діячів були теж під впливом цього «прометеїзму», що часто вело їх і до ніцшеанства. Все це слугувало прямою дорогою до ґлорифікації вождя, що вельми відповідало і традиційній російській ментальності.

Зрозуміло, що цей європейський «гуманістичний коктейль» позначався і на соціальному замовленні, а відтак і на змістові українського виховного ідеалу. Він розхитувався і розмивався, хоча естафету його намагались все ж нести Марко Вовчок, І. Франко, Леся Українка, О. Олесь та ін. Винятком тут був лише Т. Шевченко, який з нехарактерною для його часу силою відповів на експансію московитів справді козацьким бунтом.

Масове нехтування авторитетом Творця у ХХ сторіччі вносило дисгармонію в ієрархію цінностей. Яскравим прикладом її була філософія фашизму з її поклонінням «білявій бестії» і з відповідним ідеалом виховання. Ця філософія не йшла шляхом войовничого атеїзму, але національне ставила так високо, що за ним губилося традиційне для європейців визнання Бога. Звідси у кодексі цінностей першою числилась «безоглядна відданість інтересам свого народу й любов до нього» (2, с. 94). Далі йшли войовничість, міцна воля, дисциплінованість, культ вождя, зневага до інших народів та низка інших рис, які відповідали вектору скерованості людини і нації (див. 2, с. 94).

Паралельно з виховним ідеалом фашизму формувався також близький йому ідеал комуністичний. Із зрозумілих причин ми зупинимось на ньому згодом детальніше. Тут доцільно буде навести з метою порівняння лише першу заповідь з «Морального кодексу будівника комунізму», який був запропонований комуністам у 60-ті роки ХХ сторіччя.

85

Найвищою цінністю в ієрархії вартостей вважалась «Відданість справі комунізму, любов до соціалістичної Вітчизни, до країн соціалізму». Близькість цих вершин систем цінностей – комунізму і фашизму – сумніву не викликає, а водночас і спонукає до висновку про їх походження з одного джерела.

Витоки комуністичних деформацій у виховному ідеалі

Руйнування українського виховного ідеалу в ХХ сторіччі дуже посилив більшовицький переворот 1917 року. Він ставив собі за мету зберегти цілість російської імперії, а тому зміни, які наступили після нього, не внесли в життя російського суспільства глибинних перетворень, про які

йшлося в революційних гаслах15. Більшовизм в Росії виявився не європейським, а суто російським творінням. Особа царя

була замінена культом Сталіна, релігія, до якої росіяни не дуже охочі, – тотальною ідеологізацією, а російська експансивність втілилась у гаслі «Даешь мировую революцию!».

Григорій Ващенко виділяє такі його основні засади, які повністю узгоджуються з глибинними ознаками російського національного характеру.

1. Безумовна вірність і відданість (вченню) марксизмуленінізму. Оскільки це вчення носило форму псевдорелігії («святе письмо» від класиків, поклоніння мощам біля Кремля, ритуальні статуї у містах замість хреста тощо), то в Росії його поширення опору не зустріло. А ленінське гасло «сполучення

15Симбіоз ідеологій комунізму та російськості виразно простежується

ідосі: у свідомості наших комуністів немає нічого українського. Вони прагнуть повернення до СССР, говорять російською мовою, ненавидять Захід

іНАТО, не сприймають незалежність України.

86

терору з вихованням мас» (В. И. Ленин. Собр. соч., т. 7, с. 145) органічно лягало на глибинне прагнення російських мас.

2.Непримиренна ворожість до інакодумства, до інших ідеологій і активна боротьба з ними. Школа повинна була виховувати ненависть до «експлуататорів», але, звичайно, не до комуністичних. В ділянці релігії це виразилось поширенням «войовничого» (!) атеїзму.

3.Практична щоденна боротьба з «ворогами народу», підозріливість, доносництво. Культ Павлика Морозова був створений як взірець для піонерів: ненависть до ворога мала діяти сильніше, ніж любов і пошана до батька.

4.Поклоніння комуністичним вождям, культ Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна. Це насаджувалося всіма засобами (перейменування міст, вулиць, засилля портретів). А найбільшого ката нашого народу Й. Сталіна величали «батьком народів», «другом дітей», «нашим сонцем», «сизокрил-орлом»

іт.п. Поети писали хвалебні вірші, а композитори прославляли вождів у піснях.

5.Рабська дисципліна, яка, зокрема, стосувалася робітників (коли за невиконання планів людину могли розстріляти) та селян, які не мали права змінити свою рабську працю, бо були позбавлені паспорта. Практикувалась кара ув’язнення за спізнення на роботу.

6.Формувалося фальшиве поняття «радянського» патріотизму, який нібито виражав любов громадян до своєї батьківщини – яку іменували СРСР, але яка в дійсності залишалася російською імперією (панування російської культури, мови та російських символів – «кремлівські зорі», «Червона

площа» в Москві тощо). Все російське підлягало возвеличенню, а після війни Сталін остаточно взяв курс на виховання російського патріотизму. Все національне, властиве меншинам,

замовчувалось і пригнічувалось, їх культурна спадщина пере-

87

кручувалась. У цій ділянці більшовики діяли жорстокіше навіть, ніж царська імперія.

7. Ідея родинності підлягала дискредитації. Сім’ю позбавляли ролі головного інституту виховання і всіляко вихвалявся і підтримувався виховний конвеєр з допомогою садків і ясел, руйнувались родинні стосунки, бо родина зберігала в собі національні традиції, які більшовики ненавиділи (8, с. 238).

До всього сказаного вище можна лише поставити очевидно риторичне запитання: Чого тут було більше – російськості чи європейського марксизму?

Виховний ідеал в образі чекіста

Творцем комуністичного ідеалу виховання був А. Макаренко, котрий, як ніякий інший педагог, глибоко розумів і сприйняв наміри і потреби більшовизму. Зміст цього ідеалу достатньо повно висвітлено у його відомій праці «О коммунистическом воспитании». Він повністю відповідав ідеології російської імперії, і утвердженню його максимально сприяв більшовицький режим.

Г. Ващенко вказує на те, що тріумф концепції А. Макаренка і, відповідно, комуністичного ідеалу виховання забезпечувався великою увагою більшовиків до виховання молоді. Знищивши старше покоління, яке відчувало вже смак свободи і демократії, комуністичний режим потребував поставити молоде покоління на інтенсивний конвеєр індоктринації, що згодом і забезпечило успіх. Педагогіка А. Макаренка за цих умов стала засобом «класової боротьби» і, як і вся гуманітарна сфера часів пролеткульту, відгороджувалась від усього «минулого» демократичного, позначеного тавром «буржуазності». Ця педагогіка, як і відповідний ідеал виховання, будувалась виключно

88

на працях «класиків». Гортаючи сьогодні сторінки праць А. Макаренка, можемо переконатись, що він був творцем і провідником не якоїсь «наднаціональної» («пролетарської») педагогіки. В її основі лежала генеральна ідея всієї більшовицької ідеології: збереження цілості російської імперії і прагнення поширити її під вже згадуваним гаслом «Даешь мировую революцию!». Марксизм лише перефарбовував цю ідею в дещо інший колір. Через це педагогіка А. Макаренка заперечувала будь-які демократичні віяння, які імперії загрожували роз-

падом. І, зрікаючись минулого, вона все ж взяла із нього найголовніше: російську експансивність. Її ознаки позначались

на войовничості ідеології, зокрема атеїзму, неприйнятті інакодумства, у культивуванні «общинності» під назвою «колек-

тивізм», у зміцненні «дружби народів» імперії, а надто у плеканні ненависті до тих, хто «нам не хоче підкоритись».

«Ненависть і непримиренність – це бачення світу, – пише А. Макаренко.– Чим глибше ненавидить людина ворогів своєї Батьківщини, тиранів і поневолювачів, тим дорожча їй Вітчизна… Непримиренність і ненависть до ворогів Батьківщини, катів свободи і прогресу стають переконаністю юної людини, самою суттю дитячої душі» (11, с. 107).

Імперська ненависть до «чужих» виявляла себе у відвертому українофобстві самого А. Макаренка. Поняття «атаман» він пов’язував лише з бандитизмом (12, с. 199), українець для нього – «хохол», а місцеве сільське населення – «граки» (Там само, с. 68). Власне «граки» у нього говорять українською мовою, яка вживається ним лише у плебейських контекстах. Нарешті, голодомор для нього (згадка «навколо голод» – 12, с. 70) вважався «нормою». А звідси, «советский человек» і «русский человек» у його працях – синоніми (11, с. 70).

На ґрунті україноненависництва у А. Макаренка виникали навіть тертя з тодішньою українською владою (Нарком-

89

просом). Він постійно воює з нею і тікає під опіку М. Горького та ЧК. Це він визнає і сам: «І Горький був не один. Мою безпритульну педагогіку негайно «підхопили» сміливі і педа-

гогічно неприступні чекісти…» (11, с. 26). За таких підстав і з’явилась формула виховного ідеалу – в образі чекіста. «Як

це трапилось, слово честі, не знаю,– писав він,– але колектив чекістів володів тими самими якостями, які я впродовж восьми років прагнув виховати у колективі колонії. Я раптом побачив перед собою взірець, який досі був тільки у моїй уяві, який я логічно і художньо виводив із всіх позицій і всієї філософії революції… Ця обставина стала висхідною точкою для мого нового педагогічного мислення» (12, с. 621).

Стоячи на такій позиції, А. Макаренко гостро критикує орієнтацію «старих» педагогів на розвиток сумлінності в людині, індивідуальну виховну роботу тощо і вважає це «не нашою мораллю» (11, с. 37). На його думку, потрібно виховувати не порядну людину, а щонайперше слухняного члена колективу, що відповідає не перед власним сумлінням, а перед колективом (11, с. 36–38). Бо якщо піти іншим шляхом, то яким чином колектив навчиться контролювати особистість? – запитує він (11, с. 38).

Таким чином, схвалений більшовиками ідеал виховання орієнтувався на такі складові його змісту.

1.Крайній матеріалізм, що заперечував не тільки існування душі, якій адресується традиційно-християнське виховання, але й взагалі значення духовності в людині і народі. «Нам не можна будувати свої плани, розраховуючи на добрі серця», – писав А. Макаренко (2, с. 660).

2.Тотальна «колективізація» людини і заперечення її права на власне самовизначення та самодостатність.

3.Віра у могутність впливу виховника на людину, яка дає можливість «штампувати» багато деталей у людській особі

90