Вишневський О. - Українс. ідеал

до імперіалізму, антикомунізму, до ворога…це найблагородніша, найлюдяніша мета нашої педагогіки, нашої шкільної практики» (Цит. за О. Г. Дзеверін, 19, т.1, с. 33).

Не адресуємо ці висловлювання всій сучасній українській педагогіці, а радше тим її репрезентантам, які досі вважають

названі постаті еталонними. А відтак, якщо мова все ж йде про «ненависть», то вона не стосується нікого, окрім ворога

який продовжує щодо нас експансивну політику. Маємо тут заповіт Г. Ващенка: «…Треба пам’ятати, – писав він, – що на теренах України живуть і інші народи. З ними нам доведеться співпрацювати, а це можливе лише за умов справедливого ставлення до них, при якому захищаються права українського народу, але разом з тим не порушуються законні права інших народів» (2, с. 187).

З таких власне позицій звернемося і до поглядів чесного українця Тараса Шевченка. Захищаючи поневолені народи Кавказу, виражаючи свою любов до них, він одночасно і ненавидить ворога.

«Встать же, Боже, поможи нам

Встать на ката знову»

(Давидові Псалми. 43-ій).

Він не лукавив, він бунтар, що бачить ворога і ним вважає Москву.

«Степи мої запродані Жидові, німоті, Син мої на чужині, На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі

Москаль розриває!»

(Розрита могила).

141

Тарас Шевченко відкидає сковородинське смирення та «втечу в себе» і закликає повним голосом:

«Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю

Волю окропіте»

(Заповіт).

Він співчуває народам Кавказу (як і ми сьогодні іноді це робимо) та закликає їх до боротьби за свободу. І це вже не марксизм, замішаний на російській ненависті до інших народів, це – патріотизм, який виключає слабкість у розмові з ворогом24.

Якщо ж зіставити таке його розуміння з нашими сучасними підходами, то помічаємо два моменти. По-перше, – боїмося визнати когось ворогом, хоча історичний досвід дає нам для цього матеріал багатий і переконливий. По-друге, лякаємось

24 Маємо чимало свідчень чужинців, які мандрували Україною, про негативне ставлення українців до своїх північних поневолювачів. Й. Г. Коль – учений, мандрівник («Україна, Малоросія», 1841), відзначаючи чесність та старанність українців, пише: «Відраза Українців до москалів, їхніх гнобителів, є така велика, що це можна назвати ненавистю. Ця ненависть радше зростає, ніж слабшає… Найгіршим словом, яким п’ятнує Українець Поляка, є «безтолковий Поляк», тоді як Москаль в уяві Українця завжди «проклятий»… «Він людина собі нічого, але Москаль…»; «З Москалями дружи, але камінь за пазухою держи!» – такі висловлювання наводить автор (18, с. 72-73). Подібне засвідчують і самі росіяни. А. Левшин у своїх «Отрывкахъ изъ писемъ о Малороссіи» (1816 р.) писав: «Я мушу сказати про ненависть українців до великоросіян… Ти легко можеш тут в тому переконатися, бо часто почуєш, як вони (українці) говорять: – Добрий чоловік – а москаль. Матері лякають своїх дітей словом «москаль» (18, с. 66). Таке помітив також Іван Сбитнєв («Поъздки въ Харьковъ», 1830 р.). «Тубільці на Слобожанщині, – писав він, – вороже ставляться

до москалів, так що навіть на заїздах не хотіли розуміти по московському…» (Там само). На ненависть українців до своїх гнобителів вказує Іван Аксаков

(1848 р. – 18, с. 79), атакожнімецьЙ. Г. Блязіюс(«Reise durch Ukraine», 1844) (18, с. 74).

142

самого поняття «ненавидіти», якщо мова не про «імперіалістів», тобто того міфічного ворога, ненависть до якого нам нав’язала російська імперія у своїх інтересах.

Маємо тут і ще один заповіт Г. Ващенка. З властивою йому християнською делікатністю, він пише: «Виховуючи у молоді любов до свого народу, треба разом з тим виховувати справедливе відношення до інших народів» (2, с. 176). Але при цьому він радить розрізняти їх, беручи до уваги й ставлення до нас, а саме:

–народи, що пригнічували нас, і досі прагнуть панувати над нами;

–народи, що прикидались нашими друзями, але зраджували і поступали нечесно;

–народи, що щиро співчували нам (до них він зараховує шведів, ми могли б додати грузинів);

–народи, що терплять чужі знущання так само, як і ми (Там само, с. 176-177).

А звідси і саме поняття «справедливого ставлення» стає виразнішим: маємо ставитись до різних народів так, як кожен

зних на це заслужив – до когось з любов’ю, а до когось з ненавистю.

Подібні міркування висловлює і П. Штепа. Він виходить

зтого, що «…в міжнародних стосунках всі нації керуються виключно і єдино своїм національним егоїзмом, а всі ідеології, теорії, -ізми, -фільства і т.п. – це є лише маски, що за ними цей егоїзм ховається, щоб перемогти противника. Перемогти! Це – найголовніше!» (27, с. 10).

На думку В. Липинського єдність народу досягається не лише патріотизмом і любов’ю до своєї землі, і не лише всіма визнаним проводом, але і ненавистю до спільного ворога. Як приклад він наводить боротьбу ірландців супроти Англії. Нація повинна відчувати кривду, якщо її наносять інші народи.

143

Такі почуття замінюють брак організованості, дисципліни, політичного розуму і волі (9, с. 511).

Таким чином, націю об’єднує «той, хто проти нас». Образною «мініатюрою» такого єднання є ситуація, коли московський «Спартак» ще за часів СРСР грав проти Київського «Динамо».

Несвідома національної ідеї маса фанів раптом виявляла у собі ту кінетичну енергію, яка спонукає до протиставлення «свого»

і«чужого». Варто зважити також, що, власне, ненавистю до поляків, які вели себе зверхньо і зухвало щодо українців Галичини, у 30-і роки розвинувся той патріотизм, який потім був переорієнтований і на інших ворогів.

На схвалення в цьому сенсі заслуговують політичні зусилля президента В. Ющенка. Впродовж всього періоду перебування на високому посту він сприяв відродженню національної ідеї шляхом нагадування нації про важливі епізоди її історії – Голодомору, бою під Крутами, Батурина, подвигів стрільців УПА, Конотопської битви, історії Карпатської України тощо. Реакція на все це росіян – відома, і вона засвідчує, що нас починають трактувати не лише як своїх підданих.

Не менш важливим акцентом у сучасному патріотичному вихованні нашої молоді є подолання в ній почуття меншовартості. Сама лише розмова про це результатів не дає, бо впевненості людина набирається лише в процесі успішної діяльності. В цьому сенсі ми маємо чим гордитися, але виявляємо тут брак відваги. І в зв’язку з цим звернемось до міркувань Івана Франка. «…Для такого великого діла, як відродження

іконсолідація якоїсь нації, – писав він, – не біда прийняти в рахунок і порцію національної виключності, односторонності і, чи коли хочете, шовінізму. Не бійтеся, коли національні потреби будуть заспокоєні, національний голод буде насичений, то нація відкине шовіністичну страву, розум візьме перевагу над пристрастю…» (25, с. 299).

144

Подібну думку висловлював і П. Штепа. Він закликає відроджувати в наших людях почуття власної національної гідності і навіть почуття вищості, бо лише людина з такими якостями має силу говорити гордо, тоном не жебрацьким, а владним, впевненим у собі (27, с. 576). Покірність і терпеливість – породження духу хліборобства. Це зауважив ще М. Костомаров, який підкреслював, що «Отой дух терпимості, брак національної пихи, перейшов і в характер козаччини й живе й досі в народі» (5, с. 73)25.

Звідси особливість і нашого ставлення до жертовності. За свободу ми завжди готові були покласти «душу й тіло». Тим часом росіяни ніколи не думають про таке, вони живуть лише категорією перемоги. «Забава в марнотратство крови, – писав Ю. Липа, – це один із найбільших злочинів щодо своєї раси» (8, с. 214). За нашою жертовністю стоїть надто мало ненависті до ворога, якого досі боїмося називати, і власної самовпевненості. Патріотизм, отже, не в тому, щоб загинути за Батьківщину, а в тому, щоб загинуло якомога більше ворогів. А відтак і говорити з ворогами мусимо навчитися власним

25 Оцінюючи стан сучасної національної свідомості слід взяти до уваги реальну значущість двох видів патріотизму – територіального і етнічного.

Вони асоціатуються з двома, відповідно, поняттями – «державність» і «українськість». Представники різних регіонв ставляться до цих виявів патріотизму по різному. На сході України, завдяки територіальному патріотизмові, «державність» сприймається прихильніше, ніж «українськість». Тим часом, на заході – навпаки, акцент зосереджується на національно-етніч- них цінностях з певною неувагою до «державності». Ця різниця проглядається в деталях. Прийнявши прапор, Герб і музику Гімну, схід України уникає слів Гімну, згадки про голодомор, про конотопську битву, про УПА. Колишня ситуація з півостровом Тузла теж засвідчила значущість територіального патріотизму у Донбасі (Універсум, № 11-12, 2009, С. 12).

145

і твердим голосом, бо експансії можна протиставити лише контрекспансію26.

Наступним акцентом у патріотичному вихованні слід вважати визнання та пошану «свого», вміння пишатися ним. Відомий французький дослідник козаччини Боплан відзначає здібності українців до ремесел, потрібних у громадському житті (теслярі, стельмахи, слюсари, зброяри, гарбарі, шевці, боднарі, кравці тощо). Вони володіли вмінням виробляти порох, полотна і сукно, мистецтвом хліборобства, виробництва вин, пива, горілки і т.п. (18, с. 24). Торгують хлібом, хутром, воском, медом, салом, соленою рибою та ін. (Там само).

Можемо теж звернутись до сфери духовної культури і нагадати, що українці були тут донорами інших народів і фактично започаткували російську культуру. «Масовий відплив культурно й економічно творчого елєменту з українських міст у спокійніші Московські землі був майже постійним з’явищем…», – писав Я. Ярема (30, с. 79). Бо постійно намагаємось не долати труднощі, а тікати від них.

Юль Юст – данський посол в Росії (1709-1712) – засвідчує, що одинокою школою вищого типу у Росії (початок ХVІІІ ст.) була так звана «Патріарша школа» чи гімназія у Москві. Ректором її був Теофілант Лопатинський, що народився і вчився у Львові. Всі професори були виключно з українськими і білоруськими прізвищами, яких посол називає «православними з Польщі».

26Юль Юст, що перебував у Росії з 1709 до 1712 р., висловив думку, що і досі видається слушною. «Іноді, – писав він, – при зносинах з росіянами, треба говорити з ними гостро і по-грубіянськи, тоді вони уступають; коли ж поводитися з ними ласкаво, то від них не можна нічого добитися» (18, с. 43). «Росіяни не толерують доброго ставлення до себе», – пише Віктор Єрофєєв (Універсум, № 11-12, 2009).

146

Свідчень такого змісту маємо вже вдосталь і в літературі,

ітреба, щоб молоде покоління, з одного боку, гордилось талантами своїх предків, а з другого, – намагалося відповісти собі на питання: чому вони були слугами духовно бідних

інеграмотних сусідів?

Нарешті, ще одним акцентом у нашому національнопатріотичному вихованні є подолання індивідуалізму.

Вважається, що з такою метою дітей треба залучати якнайширше до громадського життя, де найуспішніше виховується свідомість громадських обов’язків, дисциплінованість, єднання у спільній роботі, взаємна пошана і терпимість (2, с. 181). Не важко, однак, переконатися, що всі ці побажання й цінності

виводяться з нашого інтровертивного (імпансивного) характеру і несуть в собі намагання лікувати наслідки. Тим

часом успіх таких зусиль може забезпечити лише долання причини, про які мова йшла вже вище – брак експансивності

і національної амбітності, прагнення завойовувати світ. Тому у подоланні індивідуалізму головну роль може відіграти лише

постановка сміливих, високих національно-егоїстичних цілей. А вже прагнення осягнути їх спонукатиме до єдності. Лише

експансивність – надійна дорога до єдності і єдина її запорука. Бо всяка велика мета, всяка загальна проблема спонукає людину до пошуку спільників. На цьому психологічному законі будується єдність будівельних бригад чи команд у спортивних іграх. Передумовою тут є наявність такої мети, яку самотужки осягнути неможливо. Характерним прикладом є суспільна поведінка росіян, у педагогіці яких ніколи не стояло питання подолання індивідуалізму. І це має лише одне пояснення: домінантою свідомості росіянина завжди була і залишається мета завоювання світу, а не лише втіха від процесу його пізнання.

147

Висока мета завжди збирає навколо себе велику кількість однодумців. «Уміти збудити енергію одиниць, гармонійно

сполучити з енергією цілої раси і, щонайважніше, дати ритм постійної продуктивності цілої державної збірноти – річ

нелегка», – пише Ю. Липа (8, с. 214). Педагогікою «переконань і навіювань» здійснити таку мету неможливо. І не існує тут іншої дороги, як долання власної крайньої імпансивності. У всьому,

що робимо ми і що роблять наші вихованці, потребуємо цінувати найперше зовнішню скерованість, а відтак і готовність

демонструвати силу, якщо обставини таку потребу диктують. Виховати людину, сповнену власної національної гідності, впевнену у своїх силах і з вірою у власну перевагу – все це потребуємо внести як корективу до змісту нашого

традиційного трактування виховного ідеалу.

Розвиток як чинник подолання крайньої імпансивності

Раб не потребує бути розвиненим, і йому не дозволяють бути таким. Але якщо він вимушений приймати свободу і починати самостійно дбати про своє життя, а отже діяти назовні, то рівень його розвитку починає відігравати головну

роль. Рабів навчають і виховують. Вільна людина навчається, виховується і розвивається, тобто засвоює потрібну для життя інформацію, формує своє ставлення до світу, але і вдосконалює свою здатність впливати на світ. Здатність діяти назовні

стає обов’язковою передумовою виживання людини і вона потрібна лише їй і зовсім небажана для авторитарної влади, що над нею. Тому стан розвинутості людини залежить не тільки і не стільки від її вроджених властивостей, скільки від умов, в яких вона живе. І це стосується як окремої людини, так

148

і народу. Тоталітаризм гальмує її розвиток, демократія вимагає його.

Розвиток особистості має пряме відношення до поняття спрямованості характеру і для розуміння цього зв’язку цікавими

видаються міркування П. Штепи. «Первісна людина, – пише він,– примушена була напружувати свій розум, щоб винайти

нові способи, нове знаряддя для здобування їжі і охорону від холоду. Людина примушена була думати і видумувати.

Так розвивалися людський розум, мова, форми суспільного

життя… На півдні занадто багате рослинне і тваринне життя фак-

тично гальмувало (до епохи посух) розвиток первісної людини

й її цивілізації, бо ж надмір споживи і тепла не стимулював його, не примушував людину до боротьби за існування» (27, с.

262). Такі умови формували в людині різні якості – здатність діяти назовні, або схильність споглядати у свою власну душу.

Слід відзначити, що зміни в умовах життя завжди викликали зміни і в освіті та вихованні молодого покоління. Зародження демократії в Росії ХІХ сторіччя, наприклад, спонукають К. Ушинського все частіше думати про окрему людину, її внутрішні якості і протиставляти виховання і розвиток (21, с. 162). На «активізації людини» як на найпершім завданні педагогіки наголошує В. Янів (29, с. 979). На його думку, саме орієнтація людини на самостійно обрану і самостійно виконувану діяльність, а надто на її успіх – спричиняє зміщення акценту на розвиток волі і веде до рівноваги між почуттями, волею і розумом. «При вихованню активних та динамічних одиниць, автоматично спричиняємось до динамізовання цілого середовища», – писав він (Там само). Така діяльність сприяє

переорієнтації характеру людини – від однобоко-внутрішньої до гармонійно збалансованої всередину і назовні.

149

Безумовно, наведені вище міркування П. Штепи – про далеке минуле наших предків не пояснює складності сучасного життя. «Сучасна північ» більше не бореться за своє виживання, вона покорила сувору природу і живе за рахунок нафтодоларів. Такі умови змінюють вектор спрямованості сил людини, послаблюють (перестають розвивати!) її експансивні потреби і можливості.

Натомість «південь» потрапив в умови, які все більше ускладнюються, висувають до людини все вищі вимоги і змушують її долати труднощі і ставати експансивнішою. Сучасна криза є лише однією з форм таких труднощів. Готові вареники в рот не летітимуть, і ставати сильним для українського народу виявляється імперативним. Бо чим важчі зовнішні умови життя людини, тим більше їй доводиться докладати власних зусиль і, отже, розвивати їх. А за законами природи саме докладанням зусиль, лише через їх напруження забезпечується нарощування їх можливостей.

З цієї цивілізаційної ситуації педагогіка покликана винести чіткий орієнтир. Мусимо відмовитись від жонглювання запозиченим у філософів терміном «всебічний розвиток», який давав можливість підмінювати власну діяльність людини впливом на неї, і взяти за основу те розуміння розвитку, яке свого часу

пропонував академік Г. С. Костюк (6) і яке може бути реалізоване лише шляхом залучення дитини до самостійної, напруженої, спрямованої назовні діяльності. За сучасних умов йдеться, отже,

про потребу вже у школі готувати дитину до спроможності самостійно вирішувати навчальні задачі і оцінювати результати власної дії. Діяльність, яка дає зовнішній ефект, автоматично послаблює комплекс меншовартости і посилює віру в себе та активність (29, с. 979).

В питанні переорієнтації нашої освіти на розвиток дитини як на пріоритетну мету стикаємось з певними труднощами.

150