Вишневський О. - Українс. ідеал

Людина експансивна ніколи не думає про жертовність, вона думає про перемогу, рани рахують лише після переможного бою.

Цю нашу сумирність успадковуємо від нашого минулого,

івиразником її був наш «Ганді» – Сковорода, який, стоячи на Великій Руїні, бачив вихід лише у «втечі в себе». Не маючи ніяких суспільно-політичних ідеалів, лишався він ціле життя космополітично настроєним українським «філософом» (13, с. 22). Це був крайній вияв імпансивності. З огляду на це, модна сьогодні ідея виховання толерантності мала б стосуватись лише тих людей і того народу, у яких надто розвинена експансивність. Але її чомусь нав’язують нам. І це повна аналогія тій дивній ситуації, коли фемінізованій українській нації так само нав’язують т.зв. «гендерну рівність», чого варто навчатись не нам, а росіянам

інімцям, бо там її завжди бракувало.

Певні ознаки виховання патріотизму на пасивній любові до Батьківщини спостерігаємо сьогодні у нашій педагогіці. Посткомуністична педагогіка робить це ще й з певною часткою лукавства і з певним цинізмом вказує нам на «відсутність

національної ідеї». Забуваємо, однак, що об’єднує людей переважно не боротьба за щось, але проти когось або чогось.

І мало було педагогів у нашій історії, які піднімались до рівня безкомпромісності Т. Шевченка (прикладом тут може бути лише С. Русова). Навіть Г. Ващенко, будучи людиною дуже релігійною, проблеми ненависті до ворога намагався оминати.

Другим завданням сучасного нашого державотворення, на що педагогіка повинна зважити, є виховання громадянинадемократа. Підкреслимо – другим, а не першим, бо демократія як устрій соціального життя повинна трактуватися як інтер’єр у хаті. Його можна «створювати», «міняти», «перебудовувати» лише у вже готовій хаті. Але не до того, ніж хата буде побудована. Маємо тут кілька питань, дотичних до педагогіки.

131

По-перше, кожна людина повинна ставати самодостатньою, бо цього вимагає тягар свободи. І вчитись цього – користуватись свободою – мусить дитина зі шкільної парти. У державній системі, у суспільній піраміді, кожна людина покликана займати своє, доступне їй місце, і прагнути «піднятись вище». Це і є запорукою господарського прогресу нації. «Кожна людина має бути на своєму місці», – писав Ю. Липа (8, с. 215).

По-друге, йдеться про відродження «громадського духу» і про орієнтацію на працю індивідуальну, але в гармонії з суспільними потребами. Чумацькі валки, кооперативи, кредитові спілки тощо – всі вони продукт українських народних звичаїв і традицій. Вони не задаються зверху, вони «звичаєві явища». Такі спільноти – не російська «община» і не крайній індивідуалізм (8, с. 217).

Відродження гармонії індивідуального і суспільного через виховання – непочатий ще край праці, до якої освіта і виховання повинні докласти великих зусиль.

Випадає, зрештою, долати ще багато хвороб минулого, таких як правовий нігілізм, почуття меншовартості та приреченості тощо. Але про них піде мова нижче.

Повернення народності

Під поверненням «народності» розуміємо відродження всіх природовідповідних особливостей нашого етносу. «…Всі нації поневолені скрізь і завжди визволялись не «з ліва» тільки

«з права»: не тоді, коли вони на місце існуючого чужого ставили проєкти утопічного будучого, а тоді, коли вони чуже усували відбудовою в новітніх формах свого колишнього, традиційного, старого», – писав В. Липинський (9, с. 473). Таке відродження,

як вже мовилось, відповідає універсальному законові реґене-

132

рації, що стосується всього живого на землі, включаючи етнічну спільноту22. Він діє тоді, коли організм звільняється від дії руйнівних обставин і з’являються умови, що відповідають природнім потребам організму.

В основі реґенерації нації маємо справу з двома позитивними тенденціями: по-перше, звільнення («очищення») від

чужорідних домішок і домінування колишніх впливів (або поглинання їх) і відновлення автентичності виду; по-друге, передача і, можливо, попутне удосконалення спадкових якостей

та ознак. Обидві тенденції демонструють себе на рівні культури, але певною мірою можуть торкатись і підсвідомості23.

Сьогодні живемо ще під впливом інерції минулого і не маємо поки що підстав тішити себе, що факт нашої незалежності автоматично звільняє нас від руйнівного впливу російськості та повертає відразу нам чистоту нашого виховного ідеалу. Звичайні спостереження виразно вказують на те, що саме прийняття Прапора і Герба ще не означає прийняття формули «Служіння Богу і Україні» і всього того комплексу ознак, який пов’язуємо з поняттям «української народності».

Зауважимо, що К. Ушинський, як відомо, вважав народність фундаментальною ознакою людської спільноти, яка вирізняє

її серед інших народів, що вона є вродженою та що на неї має спиратись все виховання. «Як немає людини без самолюбства,

22Повернення «народності» передбачає відродження і утвердження консерватизму і певного протистояння «новаторам». «Ознакою смертельного процесу в нації єсть те, що в ній всі стають поступовцями, – писав В.Липинський. – Ніхто не обороняє існуючого ладу і існуючого проводу, а всі боряться за програми будучого… В таких умовах твориться вавилонське стовпотворіння, руїна і розклад, а не життя нації» (9, с. 513-514).

23Незважаючи на домінування успадкованого від СРСР промислового гігантизму, особливо на східних теренах нашої держави, у свідомості наших політиків все виразніше визріває ідея перетворення України у житницю Європи, що було характерним у минулому.

133

так само не існує людини без любові до вітчизни, і ця любов дає вихованню надійний ключ до серця людини і могутню опору для боротьби з його негативними вродженими особистими, родинними і родовими схильностями» (21, с. 160).

Підкреслюючи цю значущість народності у вихованні,

К. Ушинський протиставляв відповідне почуття людини, що таїться глибоко в душі, і переконання, прийняті розумом

під впливом культури. Російська експансія, яка сотні років руйнівно впливала на нашу народність, діяла переважно на рівні культури і не в силі була вбити підсвідоме українського народу, навіть вдаючись до методів поліцейських, а відтак і до етноциду. І сьогодні, констатуючи з болем у душі факт певного успіху чужої експансії на тлі нашої імпансивної без-

боронності, мусимо покластися на існування, власне, того глибинного, підсвідомого, на що чужа експансія діяла слабше

і що все ж збереглося в нашому народі та підтвердилось фактом становлення незалежності. Наші сучасні культурні зусилля випадає адресувати саме цьому глибинному почуттю

іузгоджувати зміст культурної роботи із його змістом.

Вділянці педагогіки «повернення до народності» означало б найперше звільнення її від віками насаджуваних цінностей

російської нації, повернення до автентичних українських джерел та потрактування педагогіки як української, що живиться соками

нашої традиції та що відповідає потребам і викликам нашого сучасного життя. Спираємось тут на наші літописні джерела, на етнопедагогіку та на спадщину наших педагогів і філософів (Г. Сковороди, К. Ушинського, П. Юркевича, Г. Ващенка, С. Русової та ін.). Тут маємо шукати відповіді і на сучасні виклики. Повернення до традиції та орієнтація на сучасні національні проблеми і допоможе нашій педагогіці позбутись намулу чужої ментальності і стати дійсно народною.

134

Осягнення цього стратегічного завдання нашої педагогіки передбачає вирішення низки окремих проблем, до яких найперше віднесемо:

1.Реабілітація традиційно властивої українцям духовності на основі теоцентризму та подолання релігійно-конфесійного розрізнення.

2.Повернення до традиційно-християнської системи цінностей і протидія як природному атеїзму росіян, так і духовній деградації сучасної Європи.

3.Осягнення балансу і гармонії між вродженим, зосередженим у підсвідомості, і зовнішньо-культурним рівнем свідомості нашої молоді – у сфері моралі, патріотизму, демократії, родинності.

4.Відхід від російської общинності («колективізму») і орієнтація на формування характеру особистості – шляхом розвитку

вній експансивності, інтелектуальної самодостатності та волі, але і здатності також до саморегламентації.

5.Відновлення домінанти національної культури, зокрема мови. На думку К. Ушинського, мова є точним і надійним індикатором характеру, тому «…найкращим і навіть найпевнішим засобом вникнути у характер народу є засвоєння його мови, і чим глибше входимо у мову народу, тим глибше входимо у його характер» (23, с. 561).

Значущою серед цих завдань є ще одна ідея К. Ушинського. У своєму «Рідному слові» він аргументовано і всупереч асиміляційній політиці Росії, доводить, що лише ґрунтовне оволодіння рідною мовою (а в колоніях Росії нею була не російська) може забезпечувати повноцінний духовний розвиток дитини. «Бо що станеться тоді, коли мова, яка заступила для дитини рідне слово (таку функцію виконувала російська – О.В.), тлумачить їй чужу природу і чуже життя, які її цілком не оточують? Нічого іншого, окрім того, що дитина трудніше,

135

тупіше, мілкіше входить у розуміння природи і життя, чи, іншими словами, розвивається повільніше і слабше» (23, с. 563). Українська мова і українська дитина й сьогодні, на жаль, залишаються перед такою проблемою.

Вирішення всіх перелічених проблем нашої сучасної педагогіки наштовхуються сьогодні на інерцію мислення старшого покоління, але через роки ситуація неодмінно зміниться. Заповітом для нас залишаться міркування того ж К. Ушинського, який знав ціну народності і до чиєї спадщини звертаємось постійно. «Громадське виховання, яке утверджує

ірозвиває в людині народність, розвиваючи водночас її розум

іїї самосвідомість, могутньо сприяє розвиткові народної самосвідомості взагалі: вона вносить світло свідомості в тайники народного характеру і виявляє сильний і благодатний вплив на розвиток суспільства, його мови, його культури, його законів, одним словом, на всю його історію» (21, с. 162).

Лише повернення до власної автентичності і самоідентифікації може слугувати стартовим майданчиком до іншого надзавдання нашої сучасної педагогіки – корекції національного характеру відповідно до викликів сучасного життя.

Релігійне життя і виховання

В ідеалі релігійність людини повинна б бути поза політикою. Але відділити у свідомості людини і народу духовне від суспільно-політичного неможливо. Тим-то різні конфесії

уполітиці теж відіграють помітну роль, а відтак слугують тим цілям, якими живе суспільство.

Вплив суспільного життя на релігійне є дуже помітним

управослав’ї і зумовило глибоку різницю між його розвитком

уРосії і в Україні. Російське православ’я, що було імпортоване

136

з України, відразу прилаштовувалося до потреб влади. Слід згадати, що російське суспільство, будучи з природи експансивним, ніколи не мало схильності до духовного життя, «Дійсно побожні натури, – писав М. Костомаров, – творять виняток,

іпобожність, духовний світогляд у Великоросів – ознака не народності, не того, що народній натурі спільне, а ознака їх власної індивідуальної окремішності» (5, с. 89). За таких умов, російське православ’я відразу взяло на себе імперську місію

івпродовж усіх віків відігравало в руках влади інструментальну функцію. Воно освятило владу царя, примусило Бога працювати на російську імперію, а звідси і формула виховного ідеалу, що виразилась словами: «Бог и Царь во всемъ». І ця єдність Бога

іцаря стала могутньою і продуктивною силою державотворення, імперської експансивності та джерелом почуття зверхності щодо іновірців, права домінування над іншими релігіями.

Намагаючись адекватно оцінити місце і роль релігії взагалі

іправослав’я зокрема (як українського, так і російського), слід взяти до уваги і те, що віра в Бога і віра в керманича завжди в стані конкуренції. Релігія, як відзначає К. Г. Юнґ, наділяє індивідуальну людину певною самодостатністю, автономією, правом спілкування з Богом без посередника, а отже і навчає вірити в інший авторитет, на противагу «світському». Навпаки, безмежна віра в керманича і його безмежна влада можлива лише за умови, коли залежність людини від Бога обмежується. Чим сильнішою є віра людини у свого вождя, тим слабшою є її віра в Бога. Ось чому між деспотизмом і атеїзмом існує природній зв’язок. Лише демократична свідомість здатна ставити Бога вище царя (28, с. 188).

Така власне доля спіткала і православ’я: в Росії – переважна орієнтація на царя, в Україні – на Бога. Звідси домінуючою ознакою російського православ’я є конфесійність, тим часом як українського – глибинна релігійність, духовність.

137

Наведеними міркуваннями К. Г. Юнга пояснюється і традиційне безбожництво росіянина та теоцентризм українця: віра в царя заважає росіянинові вірити в Бога, а віра в Бога заважає українцеві служити лише «цареві». Отож сила російського православ’я – не у глибині віри і не у поширенні його серед народу, а у тій політичній функції, яка йому доручалась. Такою є і сучасна ситуація. Лише одна третина віруючих Московського патріархату – в Росії, дві третини – в Україні. Тим часом, політична активність цього патріархату дуже помітна – особливо у нас, у щоденному житті і під час виборів. На цю обставину звертає увагу Дм. Павличко у своєму вірші з нагоди приїзду патріарха Кирила в Україну (2009 р.):

«Він прагне перемоги, а не згоди, – Хай Рим згорить, задушиться в золі, Бо мусять поклонитись всі народи

Освяченому богові в Кремлі»

(Літературна Україна, 03.09.09 р.)

Православ’я в Україні – з давніх-давен розвивалось іншим шляхом. Воно підлаштовувалося радше під імпансивність народу, занурювало окрему людину у світ ідеалів. Протиставляючи російську і українську релігійність, М. Костомаров писав: «В українців бачимо цілком супротивну вдачу. Тут власне велика сила того, чого бракує у Великоросів; в них міцне почуття божої всеприсутності» (5, с. 89).

Заглиблення українця у духовне життя, за висловом Я. Яреми, зумовило «нахил сепаруватись від життя світу» (13, с. 26), замикатись на індивідуальному житті. «Релігійність шукає вислову в внутрішній побожності», – писав він далі (Там само). А звідси і схильність до космополітизму. Таким чином, українське православ’я не прийняло на себе функції возвеличення влади – ні своєї, ні, тим більше, чужої. «Виймаючи

138

кожну окрему людину зі спеціального зв’язку й ставлячи її виключно на себе саму, кладучи до того їй на серце власну душевну справу як найвищу, найсвятішу, як єдино важну для неї, українське православ’я було несвідомим розсадником космополітизму, анархо-індивідуалізму й апатії до цінностей цивілізації й світської культури» (13, с. 28).

Зрозуміло, що, оскільки релігія завжди відігравала велику роль у вихованні молоді, то вплив ситуації, описаної вище, дуже позначався на усвідомленні змісту виховного ідеалу.

Сучасна ситуація в Україні спонукає нас подивитись на роль релігії не відсторонено, а в контексті процесів державотворення. То правда, що християнство відстоює рівність народів

і мир між ними. Проте, якщо за допомогою релігії наші сусіди бажають продовжити панування над нами, то, за висловом Г. Ващенка, «це є таке ж зло, як і грабіж і вбивство у приватних відношеннях. Боротьба з цим злом така ж обов’язкова, як і зі злом у відношеннях між окремими людьми» (2, с. 82).

Це означає, що у релігійному вихованні нашої молоді маємо орієнтуватись на єдність інтересів держави і церкви та на їх конструктивну співпрацю. Поєднання цих інтересів у тво-

ренні Єдиної української помісної церкви, яка, як і кожен український громадянин, служить Богові і Україні. Активність і певна експансивність у реалізації такої ідеї та служіння їй засвідчували б надійність наших перспектив.

Слід зауважити, нарешті, що орієнтація у цій сфері на життя західних суспільств не видається надійною. Традиційний ідеал виховання потрапляє тут під сильний вплив розбещеного гуманізму та людиноцентризму. Тотальна лібералізація людини веде до їх протистояння щодо теоцентризму. Це як взаємодія тепла і холоду: якщо втрачається межа і «пограничний регулятор», з’являється «суміш», в даному разі «добра і зла». Навряд чи вона може слугувати системою цінностей виховання.

139

Сучасні акценти в національно-патріотичному вихованні

Відродженню самовпевненості та поміркованої експансивності нашої нації сприяли б найперше зусилля, спрямовані на фізичне і демографічне її оздоровлення. Багатовіковий етноцид, якого зазнавав наш народ, глибинно поруйнував наше генетичне дерево, і сьогодні ми не можемо не відчувати цього.

Песимізм і апатія часто йде від фізичної слабкості людини та її нездатності дати собі раду в цьому житті, що несе в собі надто багато несподіваного. Перші паростки таких зусиль нашого народу – на шляху до фізичного здоров’я – маємо у демографічній сфері. Відомі кроки нашої влади дають вже конкретні наслідки – підвищення народжуваності.

Відтак, часто спірними і неоднозначними у патріотичному вихованні є духовна сфера, від якої дуже залежить і здоровий

спосіб життя. Прагнемо, щоб наші діти росли патріотами, але дуже часто подаємо наше розуміння патріотизму як прісне тісто, що замішане без солі і на смак не сприймається. Радимо дитині любити свою культуру, мову, але відразу зупиняємось, якщо виникає потреба виявити твердість у їх обороні. І вже з певною осторогою і сумнівом сприймаємо рядок з Декалогу українського націоналіста: «Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів твоєї нації». Таке, звичайно, не вкладається у зміст передвиборних промов наших політиків, і пропускаємо повз увагу факт, що любов і ненависть завжди йдуть у парі. І то навіть не А. Макаренку, а В. Сухомлинському належать слова: «Бути ідейно вихованим – це означає віддано любити і непримиренно ненавидіти. Злиття любові до Вітчизни з ненавистю до її ворогів, … це і є гармонія високої моральної культури» (19, т.2, с. 165). Або: «Виховання ненависті

140