Література:

7. Тоцька Н.І. Сучасна українська літературна мова. Фонетика. Орфоепія. Графіка і орфографія. Завдання і вправи: Навч.посібник. – К.:Вища школа,1995. – 151 с.

8. Сучасна українська літературна мова: Збірник вправ: Навч.посіб. /М.Я.Плющ, О.І.Леута, Н.П.Гальона. – К.:Вища школа, 2003. – 287 с.

9. Колоїз Ж.В., Малюга Н.М., Явір В.В. Сучасна українська літературна мова: Збірник завдань для лабораторних робіт. – К.: Знання, 2006. – 356 с.

10. Істрія української мови: Хрестоматія /Упорядники С.Я.Єрмоленко, А.К.Мойсієнко. Автор передмови С.Я.Єрмоленко. – К.:Либідь,1996. – 288 с.

Кожна частина мови узагальнює індивідуальні лексичні значення

слів, що входять до її складу, підводить їх під певний тип, яким є

вказівка на співвідносність слів з виділеними мисленням типами

фактів дійсності. Узагальнене лексичне значення знаходить для себе

відповідну мовну форму вираження. Зв'язок узагальненого лексичного

значення слів з граматичним вираженням буде частиномовним,

категоріальним, значенням, значенням граматичної семантики частини мови, що виражається усім складом слова (основою й формантом). Для

іменників таким частиномовним, категоріальним, значенням є предметність

(через яке відбувається подання фактів дійсності у вигляді предмета,

у тому числі й непредметних за своєю природою — ознак, станів, дій

тощо), для прикметників — атрибутивність (якісні ознаки предмета),

для числівників — кількість, для займенників — вказІвність, для

дієслів— процесуальність, для прислівників — ознака ознаки,

атрибутивність дії. У службових словах категоріальне значення встановлюється

на основі їх функцій — вираження відношень (просторових,

причинових, часових, цільових, присвійних та ін.). Вигуки є виразниками

почуттів і волевиявлення. Завдяки частиномовним, категоріальним,

значенням здійснюється граматичне подання у мовній сфері певних фактів

дійсності (певними формами) відповідно до цілей висловлювання. Один

і той же факт дійсності може подаватись різними частинами мови:

високий — високо — височінь (якість подається з різних боків — як

ознака предмета, як ознака дії, як абстрактний предмет — з потреб

вказівки на різну її функцію у різних ситуаціях спілкування). Різні

факти дійсності (предмети, якісні та кількісні ознаки, дії, відношення)

можуть бути подані однією частиною мови: м'яч, юнак, комаха, десяток,

зелень, хід, причина, зв'язок (різний матеріал дійсності підлягає

поданню з причин виконання ним однієї функції в акті мовлення).

Отже, частини мови — багатогранне явище. Складові одиниці їх —

слова — можуть далеко розходитись одне від одного і лексичним

значенням, і морфологічною структурою (оформленням), і синтаксичною

функцією. Наприклад, у складі іменників: стіна, безголів'я, фіаско,

Туристи, одне слово (О. В.); у складі числівників: шість, один, мільйон,

двоє, Для небагатьох увійшло у звичай (См.); у складі дієслів: бігти,

співаю, усвідомлював, вимагаючи, виконана. Важкий він був, здається

(Др.); у -складі прийменників: з, з-під, 3 нагоди успішного завершення

наук (В. К-). Однак кожна частина мови має визначальне для неї

ядро слів з типовим лише для цього класу і відмінним від інших

планом змісту І планом вираження, яке представляє статус частини мови,

зберігає її єдність, окреслює її межі. Ядро слів об'єднує навколо себе

й інші, периферійні одиниці: форми, яким властиві не всі ознаки класу

слів, слова з оЗБаками інших частин мови (деривати). Але від наявності

периферійних слів І форм частини мови не втрачають своєї єдності,

оскільки периферійні одиниці в своєму функціонуванні зорієнтовані на

ядро слів.

Ядро іменників утворюють слова, що називають конкретні й

абстрактні предмети, мають форми роду, числа і відмінка, відмінюються

за числами і відмінками, виконують функцію підмета і додатка;

прикметників — слова, що називають якісну ознаку предмета, мають

форми роду, числа і відмінка, залежні від іменників, виконують функцію

означення; числівників — слова, що називають кількісні ознаки

предметів, відмінюються за відмінками, виконують функцію підмета, додатка;

дієслів — слова, що називають конкретні дії, дієвідмінюються за

видами, станами, способами, часами, особами, числами, виконують

функцію присудка; прислівників — слова, що мають значення ознаки дії та

іншої ознаки (ознаки ознаки), невідмінювані, виконують функцію

обставини.

Коли зв'язки якогось слова розриваються з ядром слів, то воно

переходить до іншої частини мови, зовнішньо зберігаючи вихідну форму,

але змінюючи синтаксичну функцію.

У сучасній українській мові існують такі процеси переходу слів з

однієї частини мови в іншу: субстантивація — перехід слів з

інших частин мови в іменник, здебільшого з прикметників та

дієприкметників: ад' єктивація — перехід слів з інших частин мови в

прикметник, здебільшого з дієприкметників; нумералізація — перехід у

числівник; прономіналізація — перехід інших частин мови в

займенник; вербалізація — перехід у дієслово;

адвербіалізація — перехід у прислівник; препозиціоналізація — перехід у

прийменник; кон'юнкціоналіація — перехід у сполучник; п а р -

тикуляція — перехід у частки; інтер*єктивація — перехід у

вигук.

Процес переходу засвідчує складні й різноманітні зв'язки між

частинами мови, але не порушує встановленої між ними системної

організації, оскільки не впливає на їхні якісні характеристики. Пор.: Зайду

хоч посидіти між літераторів—І на тому крайї (Ю. См.) ...цілий

всесвіт їхні душі творчо поглинали (П. Т.); ... Так і не дочекався обіцяного

(Стар.).

Граматичне подання певними частинами мови тих чи інших фактів

дійсності (наприклад, ознаки у слові білизна та дії у слові читання як

предметів, ознаки у слові білити як процесу, обставини часу у слові

завтрашній як ознаки, предмета у слові залізний як ознаки), перехід

слів з однієї-частини мови в інші, а разом з тим і наявність

периферійних слів у складі частин мови обумовлюються так званою

синтаксичною деривацією, тобто утворенням слова як форми певної частини

мови у зв'язку зі зміною його синтаксичної функції (отже, процес

синтаксичної деривації супроводить процес словотвору, лексичної

деривації). -

Справа в тому, що кожна частина мови відповідно до свого

узагальненого лексичного значення (співвідносності слів з певним типом

виділених мисленням фактів дійсності) одержує властиву їй

синтаксичну функцію, яку можна назвати первинною, або вихідною,

синтаксичною функцією частини мови. Наприклад, іменник позначає предмет і

виконує синтаксичну функцію підмета й додатка; прикметник^ позначає

якість предмета і виступає у функції означення при іменнику; дієслово

має значення дії чи стану і функціонує як присудок; прислівник як

носій ознаки ознак вживається у ролі означення при дієслові,

прикметнику, іншому прислівнику, виконує функцію обставини. Крім того, слова

тієї ж частини мови, за якими закріпилась типова функція, можуть на-

бувати і невластивого синтаксичного вживання, яке можна називати

вторинною, або похідною, синтаксичною функцією частини мови.

Наприклад, слово, що позначає якість предмета, може виконувати

функцію додатка: Так батько та мати стрічають молодих (П. М.); слово, що

позначає дію, дістає функцію підмета: Люблю читання вголос, функцію

означення: лежачий камінь. Отже, спостерігається залежність

лексичного значення і синтаксичної функції слова. Сутність синтаксичної

деривації полягає в тому, що слово пристосовується до нових синтаксичних

умов.

У частинах мови сходяться і вступають у взаємодію лексична й

граматична система мови. Лексика подає матеріал для граматики,

граматика ж весь час орієнтується на лексику, і всі граматичні явища

(граматичні значення й граматичні форми) знаходяться у відповідності з

лексичним значенням слів. Лексеми як функціональні одиниці

знаходяться у розпорядженні граматики, граматика пристосовує їх до своїх

потреб, граматично спеціалізує. Отже, частини мови — це класи слів,

у яких здійснюються граматичне групування і граматична

спеціалізація лексичних одиниць мови.

Лекція № 2