Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 2

Агентств за кордоном», відповідно до якого планувалося відкрити Генеральні консульства у Петрограді та Москві, а також тридцять Консульських агентств в інших країнах. Орієнтири гетьманської дипломаті! були традиційними: на першому плані, крім міжнародного визнання, стояла проблема соборності українських земель, яка, втім, тісно перепліталася ще а однією — відносинами з країнами — суб'єктами колишньої імперії. З деякими з них, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією, труднощів не виникало, адже не було головного каталізатора всіх суперечностей — територіальних проблем. Однак у взаєминах з іншими державами, насамперед з Польщею, саме ці проблеми стали головною перешкодою. До того ж за спірними територіями відразу ж виростали інтереси «третіх» держав. Так, на Холмщину і Галичину зазіхала Австро-Угорщина (до речі, у липні вона розірвала укладену з Україною в Бресті угоду щодо Галичини), на Бессарабію

— Румунія. Важко просувалися переговори з радянською Росією. Українську делегацію очолював колишній міністр юстиції одного з урядів Центральної Ради, пізніше Генеральний Суддя, сенатор С. Шелухін, а російську — X. Раков-ський і Д. Мануїльський. Переговори тривали з травня до листопада і завершилися практично безрезультатно. Каменем спотикання стала проблема поділу активів і боргів колишньої Російської імперії.

Відносини з Німеччиною й Австро-Угорщиною були в центрі уваги української дипломатії з огляду на реальні політичні обставини, зокрема зважаючи на присутність німецьких військ на українській землі. З одного боку, Центральна Рада, а потім і гетьман сподівалися з допомогою цих сил стати на власні ноги, укласти договір з радянською Росією, домогтися визнання України нейтральними державами, а згодом і державами Антанти, з іншого боку, тут лежали власні інтереси Німеччини й Австро-Угорщини. Не менш активним було дипломатичне життя й у самому Києві, де діяли посольства багатьох країн: Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини, дипломатичні місії

Грузії, «війська Донського», генеральні консульства Росії, Туреччини й Австро-Угорщини, а також «Австрійське товарообмінне бюро» та «Австрійське бюро друку».

Особливої уваги заслуговує один епізод українсько-німецьких відносин того періоду — візит гетьмана Скоропадського до Берліна. Подібної акції, українська державність ще не знала. Візиту передував обмін телеграмами між гетьманом і імператором Вільгельмом II, а також серйозна підготовча робота, проведена експертами обох сторін, переговори між прем'єр-міністром Ф. Лизогубом і державним секретарем Німеччини фон Гінце.

78

Предметом переговорів насамперед стали питання кордонів, укладення мирного договору з радянською Росією, проблеми Холм-щини, Криму, Чорноморського флоту, створення української армії тощо. Внаслідок цього візиту гетьман заручився підтримкою Німеччини в усіх справах, що його турбували. На міжнародній арені це мало суттєве значення. Хоча не можна не сказати, що у політичних колах України поїздка гетьмана викликала неоднозначну реакцію.

В останні тижні існування Української держави орієнтири гетьманської дипломатії змінюються. Неминуча поразка Німеччини змушує П. Скоропадського наполегливіше шукати контактів з Антантою, а загрозлива внутрішня ситуація приводить до несподіваних рішень. 14 листопада 1918 р. з'являється Грамота гетьмана, яка закликає «поновити давню могутність і силу всеросійської держави» на федеративних засадах. Однак цей крок лише прискорив падіння гетьманства.

Військове будівництво. Ідея народної міліції, ілюзорність якої усвідомила вже Центральна Рада, за гетьманства остаточно поступилася місцем програмі формування регулярних, професійно підготовлених збройних сил. І незважаючи на те, що німецьке командування до цих планів поставилось без ентузіазму, гетьманська адміністрація зробила важливі кроки в напрямі організації майбутньої української армії. Крім воєнного міністерства, в якому діяли головне артилерійське, головне інтендантське і головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб.

Законодавча ж база військового будівництва складалася з кількох актів, у тому числі закону про загальний військовий обов'язок від 24 липня 1918 р. (час служби в піхоті становив два роки, а в кінноті та артилерії — три), закону «Про політично-правове становище службовців військового відомства» від 1 серпня 1918 р., який позбавляв їх активного й пасивного виборчого права, а також можливості входити до складу будь-яких «спілок...

товариств, партій, рад, комітетів та інших організацій, які мають політичний характер». Нарешті, у вересні 1918 р. Рада Міністрів за згодою гетьмана ухвалила підготовлений Генеральним штабом план організації української армії, яка мала складатися з 8 армійських корпусів (вони комплектувалися територіально і відповідали такій самій кількості військових округів: Київського, Волинського, Одеського, Полтавського, Харківського, Чернігівського, Катеринославського і Подільського). Усього ж штатами мирного часу передбачалося 175 генералів, 14 930 штабних і вищих офіцерів, 2975 військових урядовців, понад

71

2. Українська національна державність (листопад 1017—1920 р;> І

2. Українсько держала (період

291 тис. підофіцерів і солдатів. Реально ж у листопаді 1918 р. чисельність гетьмансько! армії становила близько 60 тис.1 Враховуючи досвід Центральної Ради у справі організації «вільного козацтва», 2 червня

1918 р. гетьман звернувся з листом до військового міністерства, в якому, а одного боку, оголошував ліквідованими «всі приватні шльно-козачі організації» (тобто ті, що їх було створено під егідою Центральної Ради), а з іншого — доручав йому «негайно скласти козацьку раду для виробу статуту для організації козацтва на Україні так. щоб ці організації з'явились дійсно корисними і певними при будуванні Української Держави і Армії». На відміну від Центральної Ради гетьман ставив питання про весь «козацький стан, його права та привілеї, спираючись на наші традиції, в Універсалах і Грамотах Гетьманами України зазначені»2.

Однак при цьому не була врахована політична ситуація, що склалася на момент прийняття рішень. Гетьманський режим доживав останні дні, і його, як і Центральну Раду, нікому було захищати. Навіть гвардійська сердюцька дивізія, до якої набирали представників заможного селянства і яка вважалася опорою гетьманства, перейшла на бік Директорії».

Судова система Української гетьманської держави спочатку не зазнала істотних амін порівняно з судовою системою УНР. У «Законах про тимчасовий державний устрій України» йшлося про Генеральний Суд як «найвищого хоронителя і захисника закону та найвищий суд України для справ судівництва та адміністративних». Новація полягала лише в тому, що «Порядкуючий Генеральний Суддя та всі Генеральні Судді- приашчалисл гетьманом. Однак вже 20 травня 1918 р. разом :і іншими комісіями при міністерстві судових справ було утворено й «Комісію для перегляду заведення Генерального та Апеляційного судів», а 25 травня гетьман затвердив закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні — «іменем закону Української держави», при цьому скасовувався відповідний закон Центральної Ради.

2 червня 1918 р, було прийнято закон про зміну закону від 2 грудня 1917 р. про Генеральний Суд, який, з одного боку, окреслював перспективи судової реформи, а з іншого, до її здійснення уточнював функції Генерального Суду, сформованого за часів Центральної Ради. Згідно :і цим законом, Генеральний Суд мав складатися з трьох департаментів — цивільного, карного й адмініс-іинного — і виконувати на всій території України функції, що

1Удовиченко О. /. Україна в війні за державність' історія організації і бойових дій Українських збройних сил 1917—1921. — К.. 1995. — С. 42—43.

2Держ.іиніш віітник. — 1918 — Д

80

до його формування належали російському «Иравительствующему Сенату», а також касаційні функції Головного Військового Суду. Оголошувалося також, що зазначений закон зберігатиме чинність до видання нового закону про Державний Сенат, підготовка і прийняття якого й визначали кінцеву мету всієї судової реформи.

Нарешті, 8 липня 1918 р. гетьман затвердив закон «Про Державний Сенат» як «вищу в судових і адміністративних справах державну інституцію». Характерною особливістю зазначеного закону було те, що він не визначав компетенцію Державного Сенату. Його діяльність тимчасово мала регулюватися «Учреждением Рос-сийского Правительствующего Сената», «Учреждением Судебньїх Установлений» та «Уставом Уголовного и Гражданского Судопрои-зводства».

Фактично новий закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення та деякі інші питання. Так, Державний Сенат, який очолював Президент, поділявся на Генеральні Суди: Адміністративний, Цивільний і Карний. Заміщення посад сенаторів мало здійснюватися за наказом гетьмана на підставі затвердженого Радою Міністрів подання Міністра юстиції.

На відміну від закону про Генеральний Суд, ухваленого Центральною Радою, гетьманський акт установлював значно суворіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів: наявність вищої юридичної освіти і не менш 15-річного стажу роботи «в судовому відомстві на посадах не нижче судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду» або «в стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора». Водночас закон містив й цілком сучасну заборону займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової й викладацької.

Деякі статті закону «Про Державний Сенат» стосувалися прокуратури. Наприклад, було встановлено, що «при кожнім Генеральнім Судді, а також при Загальнім Зібранні Державного Сенату перебувають прокурор і товариш прокурора під вищим наглядом міністра юстиції, як Генерального прокурора».

Скасовувався закон Центральної Ради «Про апеляційні суди» від 17 грудня 1917 р., водночас поновлювалася вища судова палата, щоправда, з деякими змінами, які в основному стосувалися їхніх штатів та вимог до кандидатів на відповідні посади. Організовувався український нотаріат. Установлювалося, зокрема, що нотаріуси Кисва, Одеси і Харкова повинні були призначатися і звільнятися Міністром юстиції за поданням відповідних окружних судів через старших Голів судових палат.

81

Розділ 2. Ух

і державність (листопад 1917-1920 рр.)