Історія держави і права_Тацій В.Я. Том 2
.pdf4. Західно-Українська Народна Республіка
про об'єднання, «злуку» обох держав і народів в єдину Українську Народну Республіку. 23 січня «Акт злуки» був одностайно ратифікований сесією всеукраїнського парламенту
— Трудового конгресу, що відкрився у Києві. Історична справедливість перемогла. Більшість українських земель (крім Буковини і Закарпаття) возз'єдналися у єдиній незалежній державі. 22 січня стало національним святом українського народу.
Найближчим часом планувалося скликати парламент об'єднаної України, який повинен був також ратифікувати «Акт злуки» і вирішити низку важливих державних і правових питань, пов'язаних з фактом возз'єднання УНР і ЗУНР. До його скликання ЗУНР зберігала свою автономію, усі свої центральні і місцеві органи влади й управління, правоохоронні органи, збройні сили, законодавство та ін. Вона почала називатися Західною областю УНР (ЗО УНР).
Однак об'єднання обох українських держав не ліквідувало багатьох внутрішньо- і зовнішньополітичних проблем. Навпаки, обстановка продовжувала ускладнюватися.
У квітні 1919 р. за наказом Антанти до Польщі була перекинута сформована у Франції з польських емігрантів для боротьби з більшовиками 70-тисячна армія. Польські власті відразу відправили її у Галичину, на фронт. Прекрасно екіпірована Антантою, вона схилила чашу терезів у бік Польщі.
Водночас за порадою Франції розпочала окупацію території ЗУНР Румунія, захопивши все Покуття. Допомоги ЗУНР не було звідки чекати. Надії на УНР не справдилися, Директорія сама знемагала у боротьбі з більшовиками і Денікіним, просила воєнної допомоги у ЗУНР.
Є. Петрушевич, котрий був призначений директором, утворив новий уряд — Раду уповноважених. Армія була реорганізована. Українські війська розпочали успішний контрнаступ. Але нестача припасів, відсутність резервів не дали можливості розвинути успіх. Удар у спину ЗУНР нанесла у той час Антанта. 25 червня 1919 р. Верховна Рада Антанти прийняла рішення уповноважити збройні сили Польської республіки... зайняти територію Галичини для гарантування мирного населення Східної Галичини від більшовицьких банд1.
Щоправда, окупація західноукраїнських земель Польщею вважалася поки що тимчасовою. Але 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти прийняла рішення про остаточну передачу Східної Гали-
1 Субтельний О. Україна Історія. — К, 1991 — С. 325 130
чини Польщі — без усякого опитування місцевого населення, всупереч його волі й бажанню.
Усередині липня 1919 р. збройні сиди ЗУНР, її власті, різні організації і багато тисяч біженців під натиском польської армії перемістилися на територію УНР. Обидві армії возз'єдналися і продовжували разом боротися за збереження незалежної української держави.
Незабаром власті ЗУНР, переконались у безперспективності цієї боротьби, бажанні С. Петлюри укласти договір з Польщею ціною відмови від західноукраїнських земель на користь Польщі, залишили Україну і переїхали до Відня. Остаточно нові кордони з Польщею схвалив С. Петлюра, підписавши 21 квітня 1920 р. від імені УНР відповідний договір з Ю. Пілсудським.
УВідні Є. Петрушевич та деякі депутати УН Ради, котрі емігрували до Австрії, утворили «зарубіжний галичанський уряд» та інші органи — Військову канцелярію, Президіяльну канцелярію, інформаційну службу та ін. Всі вони, аж до 1923 р., прагнули домогтися згоди Антанти на відродження незалежної західноукраїнської держави. Ними навіть було розроблено і подано до Ліги Націй у 1921 р. проект конституції майбутньої Галицької республіки. У цьому ж році Ліга Націй розглянула проблему Східної Галичини і прийняла рішення, що вона не є частиною Польщі, а Польща є тільки «фактичним мілітарним окупантом Галичини». Ліга Націй передала це питання на остаточний розгляд Ради послів Антанти. Але Рада послів вирішила у 1923 р. передати Галичину Польщі. Отже, Західно-українська Народна Республіка після восьми місяців самовідданої боротьби із зовнішніми ворогами припинила своє існування. За силою національнопатріотичного руху, національної свідомості, організованості західні українці, як підкреслюють численні дослідники, не поступалися іншим східноєвропейським народам, які добилися у той час незалежності.
ЗУНР у державно-правовому розумінні була відповідно організована, з належною законодавчою, виконавчою і судовою владою. Створена була і відповідна її правова основа. У практичній діяльності держави виявлялося не формально-показове, а реальне праг-шеяня забезпечити справжню, гарантовану рівноправність націй, які проживали на її території.
Широким був і спектр політичних прав і свобод, проголоше-■хх ЗУНР: свобода слова, преси, мітингів і демонстрацій, недотор-пність особи, свобода організацій союзів, товариств і партій; вста-)влення загального, рівного і прямого виборчого права, пропорцій- й системи виборів; безпрецедентний у світовій практиці орган
131
Розділ 2. Українська національна державність /листопад 1917-1920 рр.)
гарантування кожній нації ВІДПОВІДНОГО числа своїх представників на виборах органів влади, судових органів та ін., можливість організації своїх міністерств тощо.
Не було також гострих конфліктів між різними прошарками населення, якщо не брати до уваги поодиноких випадків.
_ '
Звичайно, керівники ЗУНР припустилися серйозних помилок і прорахунків. Серед них політична нерішучість, політика очікування, відкладання на майбутнє рішень щодо гострих соціально-економічних проблеми, пасивне ведення війни. Однією з головних причин поразки можна вважати віру у всемогутність, справедливість і демократизм Антанти, тобто сподівання на допомогу ззовні, а не віра у свої власні сили. Однак основною причиною падіння ЗУНР була зовнішня агресія значно сильніших сусідів — Польщі і Румунії.
Висновок
Отже, боротьба за національну державність в Україні наприкінці 1917—1920 рр. відбувалася в умовах жорстокої громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції. У цій боротьбі вирізняються кілька етапів. На першому етапі національну революцію очолила Центральна Рада. У листопаді 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка (УНР). Другий етап — це період з кінця квітня 1918 р. Правління гетьманщини в умовах окупації України німецькими й австро-угорськими військами. Значною подією у національно-державному відродженні стало проголошення у західних регіонах України у листопаді 1918 р. Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з проголошенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 р., відбувалося відродження УНР на чолі з Директорією і здійснювалися спроби об'єднання її з ЗУНР. Це також значний етап у національно-державному будівництві. Однак наприкінці 1920 — початку 1921 рр. процес національно-державного відродження був перерваний перемогою радянської влади на більшій частині території
132
§ 4. Запдно-Украінська Народна Республіка
України і окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною. Історія боротьби за державне відродження свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917—1921 рр. тільки за умови згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не сталося. Протистояння соціальних, національних і політичних прошарків, груп і партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набуло гострих форм, що гальмувало розбудову української національної держави і у підсумку призвело до кризи.
Тільки опора на власні сили могла привести до перемоги. А вона, у свою чергу, передусім потребувала злагоди в Україні. Безперечно, досягти ідеальної, повної злагоди в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції було неможливо. 1 все ж демократам, прихильникам державного відродження України для забезпечення злагоди слід було докладати більше зусиль, насамперед у сфері соціально-економічної політики. Окремим лідерам партій необхідно було більше думати про долю України, а не про задоволення власних амбіцій. Іншим чинником, що спричинив значні труднощі, була переоцінка іноземних сил як опори у боротьбі за незалежність України. Усі іноземні сили, які залучалися до справи збереження самостійності України, в результаті, переслідували власні інтереси, дуже часто протилежні інтересам народу України.
Зазначені внутрішні і зовнішні чинники і визначили характер кожного з етапів державного відродження України у 1917—1921 рр.
Прорахунки національних демократів, а також допомога російських більшовиків своїм однопартійцям в Україні полегшили прихід до влади у східній частині Україні у грудні 1917 р. більшовицького уряду й у підсумку — створення УРРС і встановлення радянської влади на більшій частині України.
Поряд з гіркотою поразки цей період (1917—1921 рр.) для українського народу є періодом і певних досягнень. Зросла національна самосвідомість. Значна частина українського народу впев-іись у власних силах. Тому хоча за ці роки і не відбулася переможна соціально-иолітична революція, однак безперечно, що національна революція у свідомості, почуттях народу здійснилася, і це був великий крок уперед, крок до справжньої державності.
133
4. ііахіОно-Українська Народна Республіка
вна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. А 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила Акт про незалежність республіки. Аналізом цих епохальних подій та перших кроків з реалізації Акта про незалежність України, насамперед історії прийняття нової Конституції республіки, завершується другий том підручника з історії держави і права України
ЧАСТИНА ДРУГА
Вступ Друга частина другого тому підручника а історії держави і права України здебільшого
присвячена радянській державно-правовій моделі, яка існувала тут протягом багатьох десятиліть.
Внаслідок боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її тоталітарним режимом. Ця частина української території увійшла до складу Союзу РСР, а західна її частина опинилася під владою Польщі, Чехословаччини та Румунії.
У роки другої світової війни і після її завершення Західна Україна (Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття) була возз'єднана з Українською РСР. У складі Союзу РСР Україна не набула належного економічного, національного, державно-правового і культурного розвитку. Ще в перші роки радянської влади активно руйнувалися політичний плюралізм, інші елементи демократії у державному ладі. Водночас формувалася однопартійна більшовицька державно-правова система, складалася командно-адміністративна система управління, яка неминуче вела до встановлення тоталітарного режиму. Не вистачало терпіння при вирішенні соціально-економічних проблем, жорстокість брала верх над розумом.
І все ж у нас немає підстав вбачати у понад 70-річному періоді радянської влади тільки погане. Слід пам'ятати, що за ці роки Радянський Союз став однією з провідних країн світу. Однак у результаті деформованого соціально-економічного та політичного розвитку врешті-решт глибока криза охопила СРСР.
16 липня 1990 р., ще до розпаду СРСР, був зроблений важливий крок у будівництві незалежної Української держави — Верхо-
134
135
1. Державне будівництво на основі рішень І та II Всеукраїнських з'идів Рад