книга

Л і p. І невже ж оце людина? Придивись-но тільки до нього. Він не

завдячує черв'якові шовком, звірові хутром, вівці вовною, гірській

кішці мускусом. Тут нас троє підроблених. Він — справжня людина.

Неприкрашена людина — це ж і є така от злиденна, гола двонога істота.

Геть, геть усе позичене! Іди-но, розстебни тут (Рве з себе одежу).

Саме тут і відбувається відродження Ліра до нового життя і пової істини, яка полягає у тому, що людина важливіша за свою соціальну роль, батько важливіший від короля. Неважко помітити, що Лір ніби включається у суперечку неоплатоніків про людину. Слова «гола двонога істота» — це майже ци тата з Платона. Платон і Сократ вважали, що головна життєва мета людини — пізнати саму себе.

Тепер Лір розуміє Корделію: вона любила Його як батька, а не як короля. Він поспішає до неї, але потрапляє у полон до своїх дочок, які розв'язали проти Ліра війну. Корделію страчують, Лір вмирає над її тілом. Та вмирає пе як король, а як батько, людина. Вмирає

|5| .

Комедії

Ренесансний сміх у Шекспіра. Шекспір створив жанр ренесансної ліричної комедії, що відрізняється як від давньої аттичної комедії (Арістофан), так і від пізніших сатиричних творів, в яких здебільшого викриваються якісь вади суспільства.

Відродження відкрило повий різновид сміху — ренесансний сміх. Нова доба звільнила людину від страху перед земним життям, відкрила перед нею нове джерело впевненості в собі. Це джерело — сама людина з її здібностями і обдаруваннями, розумом та волею. Сміх Відродження виражає, вільне та радісне ставлення до життя.

Комізм у Шекспіра не має викривального характеру, він передає радість внутрішньої, духовної емансипації людини. Герої комедій Шекспіра прагнуть насолоджуватися радощами буття. Впевненість людини в собі, задоволення від свого фізичного та душевного здоров'я викликають у неї втіху і піднесення, які легко передаються глядачам.

Жанрові особливості Шекспірової комедії . Комедію Шекспіра ми можемо визначити як комедію комічних ситуацій і комічних характерів. Поділ персонажів па позитивних і негативних (притаманний певною мірою пізнішому класицизму) тут відсутній. Кожен з героїв може опинитися в комічному становищі — навіть благородна і чесна людина; а найкумедніша особа може викликати в глядача співчуття і симпатію (ремісники-актори в «Сні літньої ночі»).

Найбільш поширені у Шекспіра комедійні персонажі, що самі створюють комічні ситуації. Вони полюбляють кепкувати один з одного (камеристка Марія в «Дванадцятій ночі»), змагаються в дотепності між собою (Венедикт і Беатріче в «Багато галасу з нічого»). Своїми вчинками вони створюють грайливу метушню, падають подіям радісної динамічності (пані Форд і пані Пейдж у «Віндзорських жартівницях», Петруччо в «Приборканні норовливої»). Інші персонажі стають жертвами веселого розіграшу внаслідок незнання (ті ж самі Венедикт і Беатріче) чи власної дурості (Мальволіо в «Дванадцятій ночі»). Поведінка персонажа може створювати кумедну ситуацію і викликати сміх внаслідок його необізнаності (четверо закоханих в «Сні літньої ночі»), наївної простодушності (стражники в «Багато галасу з нічого», ремісники-актори в «Сні літньої ночі») чи порочних нахилів (сер Джон Фальстаф у «Віндзорських жартівницях»).

Композиція Шекспірових комедій. Як правило, в комедіях розгортаються кілька сюжетних ліній. Характерна особливість саме Шекспіра полягав в тому, то центральна лінія може бути драматичному, це означає, що вона не обов'язково містить у собі комізм і автор за бажання міг би побудувати па пій трагедійну колізію. Такий центральний сюжет «Багато галасу з нічого» — зрада перед олтарем жениха Клаудіо своєї нареченої Геро; у «Сні літньої ночі» — це драматично напружені події, що сталися загадкової літньої ночі із закоханими, які захотіли одружитися всупереч деспотичній волі батьків; у «Двох веронцях» — це переживання Сільвії в руках у розбійників. Центральну сюжетну лінію автор «оточує» яскраво комічними лініями, які і створюють загальний веселий настрій. Одна з них нерідко має фарсовий характер і розкриває пригоди простих людей, які потрапляють в халепу через те, що із самовпевненістю беруться за малознайому (чи невластиву) їм серйозну справу або просто не знають, як довести її до кіпця. Цікаво, що в таких випадках виводяться два паралельні соціально забарвлені реальні плани, які комічно зіштовхуються (ремісники на святі одруження князя Тезея і цариці Іпполіти в «Сні літньої ночі»; дозорці з простих городян Кизил, Дрючок і Протоколіст, що мали можливість допомогти юним дворянам Клаудіо і Геро, але не спромоглися цього зробити через свою дурість, в «Багато галасу з нічого»). Ще одна лінія представляє високий комізм (пересмішники Венедикт і Беатріче в «Багато галасу з нічого»).

Засоби комічного у Шекспіра. Величезну роль у створенні комічного відіграє випадковість, яка втручається у свідомі наміри людей. Драматург любить вводити у свої комедії фантастику («Сон літньої ночі»). До комічного ефекту приводить «двосвітність>> — зображення такого паралельного розвитку подій, коли персонажі, на відміну від глядачів, незнають про справжні рушійні сили того, що з ними відбувається (комічно невдала допомога лісового духа ІІека закоханим в «Сні літньої ночі», поки ті сплять). Шекспір використовує такі традиційні комедійні прийоми, як фарсовість (все, що пов'язане з обіграванням людського тіла, зокрема, засоби «виховання», які застосовує Петруччо до своєї нареченої Катерній в «Приборканні норовливої»), мовні засоби комізму — каламбури, гру слів, мовну травестію (зокрема невдале вживання персонажами іноземних слів і перекручення складних термінів), власні імена зі значенням тощо (ремісники у «Сні літньої ночі» — Навій, Клинець, Дудка, Носик, Замірок).

«Сон літньої ночі». В комедії «СОН літньої ночі» (1594) Шекспір показує, до яких непорозумінь і бід можуть призвести нестямні пристрасті, що не лише вирвалися з-під влади розуму, а й потрапили в полон до фантастичних істот і їх чаклунства. Ідеальною парою закоханих виступають князь афінський Тезей і його наречена Іпполіта — зі шляхетною стриманістю і спокійною просвітленістю своїх почуттів. Тут же автор сміється ще з одної групи «закоханих». Це ремісники — грубі, малокультурні люди. Вони належать до поширеного у Шекспіра типу фарсових персонажів, що прийшли в його комедію з міського фольклору і відрізняються простакуватістю, незграбними манерами та комічною самовпевненістю. Вони балакуни і жартівники, їхні характери розкриваються, головним чином, через мову — недолугу та пишну. Діють вони невлад, проте наприкінці нерідко виходять героями. Навііі зі своїми товаришами пристрасно закохані в театр і акторське ремесло. Вони репетирують трагедію, щоб показати її па весіллі Тезея та Іпполіти. їх пристрасть має жалюгідні наслідки, їх не освистали тільки дякуючи поблажливості князя. П'єса, яку вони розігрують,— історія про фатальне кохання Пірама і Тісби, що закінчилося смертю закоханих. Ще один натяк Шекспіра на ту ж саму тему.

В комедії «Сон літньої ночі» є реальність, у якій перебувають люди. Та виявляється, що існує ще інша реальність, в якій хазяйнують чарівні сили, феї і ельфи, про яку Гермія і Лізандр, Деметрій і Гелена навіть не здогадуються, хоча повністю залежать від неї. Коли закохані прокидаються на лісовій галявині після пічних кошмарів, вони щасливі; але вони ніколи у житті не дізнаються, що саме зробило їх щасливими.

У «Сні літньої ночі» автор «переплутує» кілька сюжетних ліній, які, однак, легко розрізнити, оскільки вони позначені чіткою контрастністю. Шекспір показує нам любов у її численних іпостасях: любов всупереч волі батьків, що врешті-решт закінчується щастям (Гермія і Лізандр), але і смертю закоханих (літературні персонажі Пірам і Тісба); любов, що позначена браком взаємності чи ревнощами, але закінчується щасливо (Деметрій, Гелена); любов, що спокійно і гармонійно приводить до щасливого шлюбу (Тезей і Іпполіта); шлюбні відносини, що переживають складний період сімейних чвар, але завершуються щасливим примиренням (король і королева фей та ельфів Оберон і Титанія); кохання як сліпе почуття (фантастична любовна пригода Тітанії і ткача Навоя); нарешті, ідеальна любов — до мистецтва, яка долає брак таланту і смаку і здобуває поблажливу винагороду (ткач Навії та його товариші).

«Багато галасу з нічого». Мотив розіграшу і «подвійної реальності» трапляється в більшості комедій Шекспіра («Дванадцята ніч», «Віндзорські жартівниці», «Приборкання норовливої» — лінія Б'янки і Люченціо, «трагікомедії» «Буря», «Зимова казка» та ін.). Цей лейтмотив ми знаходимо і в «Багато галасу з нічого» (1599). Юпа аристократка Беатріче і дворянин Бенедикт ведуть між собою жартівливу словесну війну, намагаючись морально знищити одне одного за допомогою дотепів і дошкульних жартів; проте рантом закохуються одне в одного, отже, досягають прямо протилежного результату. Вони так ніколи і пе дізнаються, що стали предметом жартівливого розіграшу з боку друзів, які поклали край їх війні. Дві реальності ми знаходимо в іншій сюжетній лінії цієї комедії — наречених Клаудіо і І еро. Палкий Клаудіо помилково сприйняв підступну служницю за свою наречену, яка нібито призначала побачення чужому чоловікові. Під чає вінчання він викриває її позірну зраду і відмовляється від шлюбу.

Некеровапі афекти як причина нещасть. В основі несвідомої помилки у Шексніра найчастіше лежить пристрасність як риса характеру Клаудіо стає жертвою своїх надмірно палких пере¬живань, що негайно виливаються у ревнощі та глибоку образу (цей же мотив драматург використав у трагедії «Отелло»),

В основі характерів Шекснірових героїв ми знаходимо мораль¬ний і психологічний максималізм — гранично виражені переживання, які, до речі, майже не трапляються в реальному житті. Такий максималізм почут тів властивий також Геро, яка продовжує кохат и Клаудіо, незважаючи па глибоку образу, якої юнак завдав їй своєю відмовою в церкві. Тему надмірно пристрасних почуттів, які приводять людину до нещас тя, подибуємо в інших творах, зокрема в «Ромео і Джульєтгі». Тут заслуговують на увагу слова патера Лоренцо: «Бурхливі радощі страшні, мій сипу, // Бо часто в них бурхливий і кінець (...) / Люби, та міру знай, і ти падовше // Любитимеш. Хто надто поспішає, // Спізняється, як той, що зволікає»

Підступний інтриган дон Хуан, що зруйнував щастя закоханих, також перебуває у полоні свого почуття ненависті — афекту сильного і надзвичайно концентрованого. Герой стоїть в одному ряду з такими «титанічними злочинцями», як Яго («Отелло»), Макбет («Макбет»), Річард III («Річард III»),

Пристрасть, опановуючи людину, часом робить її смішною. Про це в комедії свідчить третя сюжетна лінія, пов'язана з дозорцями Кизилом. Дрючком і Протоколістом. Кизил та його товариші випадково дізнаються про злочинну змову, спрямовану проти Клаудіо. Вони хочуть розповісти про все губернатору Леонато. Але пиха та гордість за свій вчинок, бажання виставити себе в най¬кращому світлі іі дістати похвалу заважають їм зосередитися па суті справи. Комічпо-простодушпе почут тя власної ваги Кпзпла викликає у глядача пе просто сміх, а іі тривогу за долю юних наречених.

У Шексніра окреслена проблематика барокової стики XVII сто¬ліття, яка досліджуватиме фатальний вплив па .людину афектів, що вирвалися з-під влади здорового глузду (Декарл\ Спіпоза).

—3.5.—

ВІДРОДЖЕННЯ В ІСПАНІЇ ТА ПОРТУГАЛІЇ

|1|

Історичні передумови Відродження в Іспанії

Реконкіста. Відродження в Іспанії припадає на XVI — початок XVII століття. Йому передує час реконкісти — відвоювати! іспан¬ської території в арабських племен. Цей час, під знаком якого проходить уся середньовічна історія Іспанії, залишив глибокий відбиток на всьому наступному духовному, державному і релігій¬ному житті Іспанії.

Араби прийшли в Іспанію з Африки у VI ст. і фактично змінили інших завойовників — своїх попередників римлян і вестготів. Проте, будучи висококультурними племенами, араби збагатили культуру середньовічної Іспанії. Воші ретельно зберігали античні рукописи, розвинули античну математику і створили алгебру Вони вилинули на формування іспанського етносу — ііого мен¬тальність, зовнішній вигляд, смаки, звичаї, музику і поезію; в архі¬тектурі створили так званий мавританський стиль.

Починаючи з VIII ст. місцеві іспанські племена починають потроху витісняти арабів зі своєї території. Багато хто з арабів прийняв католицьку віру, їх стали називані морисками. Від мо- рисків католицька церква дістала одного святого — Маврикія. У XV ст. маври майже залишили півострів, їхньою останньою ци¬таделлю найдовше була Гранада на півдні півострова. Доба рекон¬кісти знайшла своє відображення в поезії, зокрема в національному героїчному епосі «Пісня про мого Сіда» (1100 р.), в численних народних піспях-/.>о.и<7нс«л (про Сіда). Назва жанру показує, що хоча в романсах співали про арабський період історії, але складали їх пе арабські, а іспанські (тобто романські) народні співці.

Мірою поступового і нерівномірного звільнення території пів-острова від арабів утворювалися окремі феодальні держави: Ара- гон, Гранада, Португалія, Кастилія, Наварра, Л еон та ін.

Історичні передумови ренесансної культури в Іспанії. Важ¬ливою подією стадо об'єднання двох найбільших держав — Кастилії і Арагону внаслідок династичного шлюбу між Ізабеллою Кастиль¬ською і Фердинандом Лрасопським (1479). Виникли умови для утворення єдиної могутньої централізованої держави. Саме до цієї славетної доби належать знамениті морські подорожі Христофора Колумба до берегів Америки (1492—1502), португальця Васко да Гами в Індію (1497—1499), португальців Фсрнана Магеллана і Ель- Кано навколо земної кулі (1519—1521 — 1522).

Першим могутнім королем великої Іспанської держави слід вважати Карлоса І. У 1515 р. він став імператором Священної Римської імперії і правив під ім'ям Карла V Габсбурга (1515—1556). Габсбурзькій династії судилося відіграти важливу роль у світовій історії. Завдяки могутньому флоту, що мав назву «Непереможна армада», Іспанія розширила свої володіння в Америці. їй належали обширпі землі в Європі: Сицилія і південь Італії, Нідерланди, Чехія та інші. Виникло прислів'я, що в імперії Габсбургів ніколи не заходить сонце (слова Карла V).

Проте з середини XVI ст. все змінюється. Починається період невідворотного економічного і політичного занепаду країни. Саме па цю драматичну добу і припадає розквіт іспанського Відро¬дження.

Причини катастрофи. До причин занепаду відносять приплив золота з іспанських колоній в Америці, що зруйнував фінансову систему країни, загальмував розвиток власної економіки, посилив контраст бідності й багатства. Друга причина — негативна роль, яку відіграла католицька церква, зокрема інквізиція. Католицька церква посилюється на заключному етані реконкісти, коли особ¬ливо жорстоко переслідували іновірців (арабів).

Католицизм сприяв зміцненню іспанського абсолютизму. Від¬тоді характерними рисами іспанського життя стали набожність, жорстка релігійна дисципліна, сувора мораль у побуті, етика ли¬царської честі Церква та інквізиція мали великий вилив на монархічну владу. Інквізиція переслідувала всіх інакомислячих і своєю діяльністю гальмувала розвиток багатьох сфер: науку, тех¬ніку, інженерну і військову справу, економічну теорію тощо. Зло¬вісної слави набуло ім'я інквізитора Торквемади, який за неповних десять років послав на вогнище 8 тис. чоловік.

Відставання Іспанії спочатку виявилося у військовій справі: в той час як в Європі уже широко використовували порох і вогпе- пальну зброю, в Іспанії була поширена лицарська тактика бою і привілейованим станом було лицарство. У 1588 р. іспанці в битві з англійцями втратили «Непереможну армаду». Поступово Англія витісняє Іспанію з Америки. В першій половині XVII ст. Габсбурги втрачають свої володіння в Європі, і після цього Іспанія стає маленьким, непомітним закутком Європи па політичній карті.

|2|

Ренесансна література до Сервантеса

«Золотий вік». Часом найвищого розквіту мистецтва в Іспанії слід вважати другу половину XVI—XVII століття. Цеіі період іспанці називають «золотим віком» своєї культури. В добу Відро¬дження центрами культури стали міста Толедо, Мадрид і Кордова. Іспанська літературна мова склалася на основі кастильського діалекту. В іспанському Відродженій, як тоді скрізь у Європі, головним напрямком суспільної думки був гуманізм, який спирався на традиції італійського мистецтва, арабської поезії і низової, пле¬бейської культури.

Основні напрями і жанри іспанської ренесансної літератури були такі: 1) ренесансна лірика, яка розвивалася під сильним впливом арабських традицій (андалузька поезія). її поширені жан¬ри — романс і сонет (Хуан Боскан, Гарсіласо де ла Вега, Крістобаль де Кастільєхо, Гутьєрре де Сетіна та іп.); 2) лицарський роман у прозі. Дуже популярним був «Амадіс Гальський» Гарсіа Родрігеса де Монтальво (1508); 3) шахрайський роман; 4) у драматургії окре¬мим напрямом є творчість Лоне де Веги; 5) окремий напрям ста¬новить творчість Сервантеса.

Луге де Камоенс. У тісному зв'язку з іспанською літературою розвивалася в цеіі період література Португалії, де поступово утво¬рилася самостійна мова. Її класиком заслужено вважають Луїса де Камоенса (1525—1580), автора епічної поеми «Лузіади» (1572) про нащадків Луза, героя і легендарного засновника Португалії. В поемі йдеться власне про кругосвітню подорож Васко да Гамн. Серед персонажів ми знаходимо також богів — Венеру і Марса, які сприяють мандрівникам, і Вакха, який заважає. Твір належить до жанру героїчної генеалогічної поеми, до якої відносять також «Епеїду» Вергілія, «Африку» Петрарки, «Фрапсіаду» Роисара, «Генріаду» Вольтера, «Россіаду» Хераскова та іп.

«Шахрайський (крутійський) роман». Якщо лицарський ро¬ман розкриває перед читачем світ ідеальних почуттів і умовно- героїчпої дійсності, то шахрайський (крутійський) роман занурює у стихію народного життя. Роман являє собою, як правило, розповідь від першої особи, яку веде пікаро (шахрай, волоцюга) про своє повне азартних пригод і кумедних витівок дитинство і юність. Події

ршдії j

розгортаються у місті. В основі жанру лежать анекдоти й оповідки плебейського походження, об'єднані в одне сюжетне ціле постаттю пі каро. Композиційно роман будується як низка пригодницько- авантюрних епізодів.

Проте існує су ттєва відмінність іспанського шахрайського рома¬ну від німецьких народних книжок чи романів па основі швапків. Там суспільство розділено на плебейський «низ» і добропорядний бюргерський «верх», якому гробіан кидає виклик у зухвалих і непристойних формах. В іспанському ж романі відбивається кар¬тина загального зубожіння суспільства. Розоряються селяни і ремісники, убожіють давні дворянські роди, чепці ведуть жалю¬гідне існування, країна рясніє жебраками. Шахрайський роман відобразив картину соціального розшарування і зубожіння в умо¬вах економічної кризи. Ми впізнаємо цю атмосферу суспільного життя і па сторінках головного твору доби — «Дон Кіхота» Сервантеса.

Образ шахрая. Образ центрального персонажа — пікаро також відрізняється від німецького гробіана: в ііого поведінці ми пе знайдемо визивної агресивності і бажання епатувати, збивати з паптелпку доброчесних бюргерів (як, наприклад, у німецького персонажа Тіля Ейлепшпігеля). Пікаро за природою — добрий і щиросердний підліток, якого доля вибиває зі звичної колії: його батьків арештовують за шахрайство або ж батьки виганяють ііого па вулицю. Шахрай хоче утриматися в суспільстві, він тягнеться до людей. Він пробує різні професії і заняття, ііого головна мета — вижити, утриматися па плаву. Але дуже швидко життя штовхає ііого на безчесний шлях. Закінчується роман, як правило, вдалим одруженням шахрая з багатою вдовицею або чимось подібним.

Шахрайський роман написаний в дусі плебейського гумору — скоріше в м'яких, співчутливих, ніж різких, сатиричних тонах. В образі головного персонажа розкриваються такі ренесансні риси, як яскрава внутрішня самобутність, заповзятливість, кмітливість, вміння спритно виходити із скрутних обставин. Та головне — пе життєлюбство шахрая, найперша цінність доби Відродження.

Класичні зразки. Першим і класичним зразком шахрайського (пікареекпого) роману вважають «Життя Ласарільо з берегів Тор- меса» невідомого автора (1554); за ним йде «Гусман з Альфараче» Матео Алемана (1599—1604). Неабиякої популярності жанр набув у наступну добу — бароко, в ньому посилилася поширена барокова ідея марної боротьби людини з обставинами. Особливо просла¬вився роман Фраисіско де Кеведо «Історія пройдисвіта на ймення Пабло, зразка волоцюг і дзеркала крутіїв» (1604).

Вільнішу композиційну структуру має твір Луїса Велеса де Гевари «Кульгавий біс» (1637), що чимось нагадує «Декамерон» Боккаччо. Диявол постав перед бідним студентом доном Клеофа-

роздт З

сом і на його прохання носить його на собі над пічним Мадридом. Вони заглядають у вікна сплячого міста, і чорт розповідає захоп¬люючі історії про його мешканців. Ось вони заглядають у вікно і бачать одного ідальго. «Він вештався усю ніч містом і тепер роздя¬гається. Це дійсно диво серед лицарів, і дива відбуваються не тільки в його вічно порожньому шлунку. Осі) скинув наш гідадьго свою перуку — виявляється, він голомозий! Ось зняв свого фальшивого носа — він безносий! Відклеїв вуса — він безвусий, відчепив де¬рев'яну руку — каліка. Не в ліжко б йому лягати — а в трупу».

Іноді центральним персонажем шахрайського роману виступає жінка, як в романі Франсіско Лопеса де Убедо «Шахрайка Хусти¬на» (1605) чи в романі Кастільо де Солорєапо «Севільська куниця, або Вудка для гаманців» (1647). Шахрайський роман мав вели¬чезний вплив на розвиток європейського роману, зокрема на Філ- дінга, Діккепєа, Гоголя.

Лопе де Вега. Надзвичайно плідний і всебічно обдарований письменник Лопе Фелікс де Вега Карпіо (1562—1635) був най¬яскравішим представником ренесансної драматургії в Іспанії. Під його ім'ям дійшло до пас понад 470 п'єс, проте відомо, що він написав їх майже 1500. Крім того, він писав романи, повели, поеми і ліричні поезії.

Тематика п'єс Лопе по-репесансному строката. Ми знаходимо в них тему боротьби іспанців проти маврів — від початку реконкісти до падіння останнього оплоту маврів Гранади. Чимало п'єс на історичну або псевдоісторичну і міфологічну тематику. Тут і античність («Вепера і Адоніс», «Велич Александра»), Німеччина («Імперія Оттона»), Угорщина («Король без королівства»), Росія («Великий князь Московський»), Франція («Історія народження і перших діянь графа Ролапда»), Італія («Моптеккі і Капулетті»), звичайно ж, Іспанія («Рукавичка доньї Бланки», на основі ро¬мансів), і Біблія («Народження Ксеркса»),

Та, мабуть, найнонулярнішими і досі залишилися його комедії про кохання: «Собака па сіні», «Дівчина з глечиком». «Учитель танців», «Валепсіанська вдова», «Зірка Севільї». Головні поетичні прийоми є типовими для ренесансної комедії. Рушійна сила сю¬жету — втручання випадковості та збіг обставин, який перешко¬джає вільному волевиявленню персонажів. Лопе вміє розгортати події в стрімкому темпі. Як і в Шексніра, у нього існує комізм обставин, коли серйозний персонаж потрапляє у смішні обставини і стає смішним; і комізм характеру, коли персонаж смішить своєю поведінкою чи спорадичними виявами свого характеру. Як і Шекс¬пір, Лопе дуже співчутливо і толерантно ставиться до своїх персо¬нажів, він ніколи пе буває сатириком.

«Фуенте Овехуна». Лопе де Вега створив жанр героїчної коме¬дії, до якої належить, зокрема, «Фуенте Овехупа» («Овече Дже-

розд it J

рело»). Твір повертає пас до епохи, коли король, створюючи єдину централізовану монархію, мусив долати опір непокірних місцевих феодалів-грандів. Лопе де Вега стояв па позиціях абсолютизму, підтримував ідею єдиного монарха (як і Шекспір) і виступав за суспільну гармонію між прост им пародом і королем. Це була ідея так званої народної монархії. Доба реконкісти і місцевих суве¬ренітетів втомила насамперед народ, який мріяв про сильного монарха і шукав у нього підтримки проти сваволі грандів.

Події розгортаються в іспанському містечку Фуенте Овехуна. Командор Ферпан Гомес утримує у себе молоду дівчину Лаурепсію. Вирвавшись з рук насильника, дівчина закликає селян виступити проти командора. Селяни здобувають перемогу, звільняють з ув'язнення нареченого Лауренсії — Фрондосо, а командора вби¬вають. Король, стурбований подіями в селищі, влаштовує розсліду¬вання. Проте па запитання «Хто вбив командора?» селяни вияв¬ляють згуртованість і відповідають: «Фуенте Овехуна!» Король пробачає селянам їхній вчинок і оголошує, що віднині бере селище під своє покровительство і включає до своїх володінь.

Образ Лауренсії. В центрі п'єеи — образ Лауренсії, справжньої ренесансної жінки. Кращі риси її характеру — це волелюбність, рішучість, духовна сила. Всі ці риси виявляються в героїчній, громадській сфері (згадаймо, що Шекспір розкриває жіночий характер у приватній сфері). Типово іспанським елементом у творі є боротьба за скривджену честь.

|3|

Мітель Сервантес

Місце письменника в літературному процесі. Найбільшим письменником іспанського Відродження був Мігель де Сервантес Сааведра (1547—1616). Творчість Сервантеса (як і Шексніра) від¬носять до пізнього етану Відродження, в ній відбилися певні кри¬зові риси доби.

Життя Сервантеса — типова ренесансна біографія, коли людина сміливо йде до мети, покладаючись виключно на власний розум і невпинну енергію. Проте кінець доби свідчив, що ця енергія може бути безрезультатною, віра в успіх — марною, а мета залишитися недосяжною. Ренесансна біографія поступово перетворюється па барокову. Так сталося і з Сервантесом.

Життєвий шлях. Життя великого письменника припадає на правління королів Філіппа II (1556—1598) і Філіппа III Габсбургів. До визначних явищ тої доби належить утворення ордену єзуїтів (1540) і діяльність Тридентського собору (1545—1563) — заходи, які мали па меті зміцнення католицизму в умовах церковної ре¬формації.

роздії З Іїд

Сервантес одержав гуманістичну освіту і певний час служив секретарем у римського кардинала в Іспанії Аквавіви. Після рап¬тової смерті свого сюзерена він опинився в Італії без підтримки і засобів для існування, гож змушений був слали найманим воїном. У цей час Іспанія в союзі з Італією вела війну в Середземному морі з турками. В знаменитій морській битві при Леиапто турецький флот був розбитий (очевидно, ці події знайшли відображення в трагедії ПІекспіра «Отелло»), Сервантес був поранений у ліву руку, яка з тих пір пе діяла. На героїчну поведінку Серваптеса-воїиа звернув увагу головнокомандувач Хуап Австрійський (брат ко¬роля). З його рекомендаціями Сервантес повергався в Іспанію, сподіваючись на хорошу посаду. Проте у морі був захоплений турками і пробув у неволі (в Алжирі) 5 років (до 1580 р.). Лист Хуаиа відіграв фатальну роль, бо турки прийняли Сервантеса за поважну особу і запросили неймовірний викуп, збираючи який сім'я Сервантеса розорилася. Після повернення на батьківщину Сервантесу уже годі було й мріяти про достойну кар'єру. Він став збирачем податків для армії. Кілька разів сидів у тюрмі, неспра¬ведливо звинувачуваний у привласненій грошей (1592, 1597, 1602, 1605). Потрапивши у повне безгрошів'я, змушений був вступити до ордену єзуїтів і був похований па його гроші. Могила письменника не збереглася.

Творчий доробок. Творчий доробок Сервантеса-письмепника не такий вже й малий. Крім знаменитого «Дон Кіхота» в двох книгах, це пасторальний роман «Галатея» і аваптюрно-героїчпий роман «Мандри Персилеса і Сигізмупди», поема терцинами «Подорож па Парнас», драматургічна збірка «Вісім комедій і вісім інтермедій», збірка «Повчальних повел». Незважаючи па напружений ритм життя, Сервантес постійно знаходив час для занять науками і літературною творчістю. Проте хронологія показує, що маііже всі свої твори вій надрукував після шістдесяти років. Першим у цьому ряду стоїть «Дон Кіхот» (1605). Роман викликав силу-силенпу наслідувань і перекручень, отож через 10 років (1615) письменник написав його продовження.