книга

Категорії буржуазної самосвідомості. Спосіб життя і мис¬лення Робінзопа характеризує ііого як типового буржуа, хоча він і живе далеко від цивілізації. Автор обґрунтовує самою природою певні важливі складові, або категорії, буржуазного життя. Це при¬родний розум, який допомагає герою приймати бездоганно пра¬вильні рішення. Це природна релігійність, яка допомагає йому без посередництва церкви викопувати свій важкий обов'язок щоденної праці; читаючи Біблію, він виступає як пресвітер, тобто як проте¬стант обходиться без церковного чиновництва; у втішних резуль¬татах своєї праці він вбачає правильність своєї віри, свідчення допомоги Бога. Це природне право, за яким Робіизопові належить увесь острів на тій підставі, то він вклав у нього свою працю, обробив ііого «в пол і чола свого». Це природна моральність, бо сама природа оберігає Робінзопа від руйнівних афектів (характерно, пц. в романі відсутній жіночнії образ).

П'ятниця. Образ П'ятниці у творі свідчить про те, то названі вите категорії автор розгортав не як абстрактні, а ототожнював їх з буржуазною свідомістю. Володіння розумом дає Робинзону право па певне місіонерство, і вій намагається прищепил и наївній «дитині природи» свій раціоналізм і свою релігійність. На ііого думку, вірування, звичаї і мова дикуна пе відповідають європейському критерію здорового глузду. Він перекопаний, то сама природа падає йому право зробити П'ятницю своїм слугою, хоча обидва вони опиняються на острові в однаково відчайдушному стано¬вищі.

В романі ми знаходимо типове для Просвітництва протистав¬лення природи як первинної гармонії і цивілізації, що руйнує або спотворює її. Природа сприймається (не без відчутного ВИЛИВУ XVH ст.) як високе, облагороджуюче начало. П'ятниця та дикупп- людожерп на острові належать до іншої — «низької», нерозумної природи.

Робінзоп засновує па острові якісно нову цивілізацію, побудо¬вану виключно па високих природних засадах. В її основі сумлінна праця, моральність, релігійність, розум. Це просвітницька утопія. Від бароко тут успадковується мотив відродження до нового життя. Сам Робінзоп відчуває себе нарешті щасливою людиною, і якби пе випадок, залишився б там до кінця своїх днів.

Атомізована свідомість у книзі Дефо. Книга сприймається як оспівування героїзму людини в суворих умовах виживання. Проте образ Робінзопа відрізняється від літературних героїв, що в інди-відуалістичному завзятті виборюють своє щастя. Робіпзон прожив 28 років в умовах фактичної самотності і здобув собі матеріальний достаток і душевний комфорт. Задовго до XIX ст. Дефо наперед угадав в образі Робіпзона атомізовану свідомість як суттєву рису буржуазної психології. Буржуа пе потребує суспільства як такого для свого внутрішнього життя. Буржуа сприймає .людину з позицій її соціальної ро.лі, а не чистої людської сутності. Кожна інша людина для нього — або найманець (слуга, робітник), або конку¬рент, або споживач. Невипадково роман сконструйовано так, що Робінзоп обходиться на острові без таких невід'ємних від високої духовності почуттів, як дружба, кохання. Філософія Локка спи¬рається на поняття емпіричної дійсності, а високі поняття відносить до метафізики, яка вважалася спадщиною бароко.

Якщо для Д. Дефо емпірична філософія Локка стала основою життєвої непохитності і філософського оптимізму, то для ііого

роздії 5

сучасника Дж. Свіфта вона стала джерелом жорстокого душевного сум'яття.

Прийом очуднення в «Мандрах Гуллівера». У центральному творі Джонатана Свіфта (1667—1745) «Мандри у рівні віддалені країни світу Леміоеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів» головний персонаж постає як втілення просвіт¬ницького розуму. Своєю участю в подіях герой має відтінювати їх здебільшого абсурдність і безглуздість з просвітницького погляду. Автор прагне пробудити в читачеві почуття внутрішнього опору тим обставинам, які існують як звичайні і узаконені громадською думкою, але насправді не повинні бути такими. Свіфт широко користується прийомом «очудпеппя» (термін В. Б. Шкловського — «острапение»), коли загальпопошнрене і звичне для всіх явище «оновлюється» чи «розвінчується» тим, що виводиться як гідне подиву чи зневаги.

Гуллівер — образ, позбавлений психологічної самодостатності; його завдання як персонажа — створювати наочний контраст із тими обставинами, в яких він опинився, і тим самим виявляти невідповідність, яка є основою комічного, що рясно підсилюється фантастичніш. Це може бути фізична невідповідність (у країні ліліпутів герой надто великий, у країні велетнів — надто малий), розумова (він виявляється єдиним розумним «йегу», чим дуже дивує коиеіі), морально-етична (його миролюбність, толерантність і гуманні наміри в атмосфері підозр і честолюбної метушні в країні ліліпутів), психологічна невідповідність (зовнішня подібність із потворними йегу) тощо.

Твір Свіфта в ряду політико-утопічних студій. «Мандри Гуллівера» складаються з 4 частин, що зображують подорож героя в Ліліпутію (І), країну велетнів Бробдіпгпег (II), державу з летючим островом Лапуту (III) і в країну розумних копей-гуїпгпгмів (IV). Свіфт прагнув показати різні варіанти суспільного і політичного устрою. Такий інтерес вписується у загальний ряд політологічних студій кінця XVII — першої половини XVIII ст. («Богословсько- політичний трактат» Б. Сніпозп, «Нова Атлантида» Ф. Бекона. «Левіафан» Т. Іоббса, «Два трактати про правління» Дж. Локка, «Дух законів» НІ. Моптеск'є). Свіфт знаходять державу, що від¬повідає ііого ідеалу, лише у стародавньому Римі республіканського періоду. На прохання Гуллівера, з допомогою магії викликають римський сенат, а у сусідній кімнаті розташовують сучасний анг¬лійський парламент. «Перший здавався зібранням героїв і напів¬богів, а другий — збіговиськом вуличних торговців, кишенькових злодіїв, грабіжників і лихих людей» (ІП, 7). Розповіді про інші країни і держави, що їх відвідує герой, мали навіяти чіггачеві думку про недосконалість людини і суспільства в наступні часи.

Сатира на політичне життя. Перша частина («Подорож до Ліліпутії») найбільше віддзеркалює біографію автора і насичена конкретними політичними алюзіями. Свіфт зображує тут парла¬ментську монархію, маючи па увазі Англію Мізерність держав¬ного життя, безглуздя політичної метушні і пездарнісгь політиків він символічно підкреслив розмірами мешканців країни. Вдавана велич імператора іронічно наголошується тим, що він «на ніготь» вищий од інших. Правлячі партії англійського парламенту віги і торі травестійно відрізняються у творі взуттям на високих чи па низьких підборах; спадкоємець престолу (йдеться про принца Георга II Уельського), аби не сваритися з ними, змушений взувати па кожну ногу різне взуття, відтак «при ході ііого величність накульгує». Боротьба різних релігійних конфесій — пуритан і англіканців — показана у вигляді теоретичних суперечок про те, з якого кінця слід розбивати яйце. Прихильники тупого кіпця знайшли собі притулок у сусідній державі Блефуску (тобто у Франції), що ворогувала з Ліліпутією.

Утопія злагоди з природою. У другій частині Гуллівер пере¬буває у велетнів, у квітучій аграрпііі країні Бробдіпгнег, мешканці якої миролюбні, великодушні, займаються мирною працею. Між королем і підданими патріархально прості іі довірчі взаємини. Король мудрий і справедливий, йому чужі інтриги, методи ііого правління гуманні. Bin «усе мистецтво правління обмежує най¬тіснішими рамками і підходить до нього ліпне з вимогами здоро¬вого глузду, розумності, справедливості, .лагідності, швидкого роз¬в'язання карних і громадянських справ». Багато в чому він нагадує короля-філософа Паїггагрюеля з книги Ф. Рабле, який передбачив просвітницькі ідеї освіченого абсолютизму.

«Раблезіанство» Свіфта. З доказами добробуту країни Гул¬лівер стикається па кожному кроці, часом вони представлені по- раблезіапському бурлескно. 'Гак. ледве потрапивши па острів, Гул- лівср спотикається об стебла пшениці, ніби об лісовий бурелом. У нього кидають горіхом як бомбімо, завалюють купою яблук, заштовхують у порожню кістку, він топе v чашці з молоком тощо. Примушують нас згадати Рабле іі описи піших ризикованих ситу¬ацій, у які потрапляє Гу.т.тівер: дитина засовує його в рот, мавпа годує його силоміць як своє дитинча, собака хапає його у пащу. Молоді дами бавляться ним як живою іграшкою, пе зважаючи па його природне почуття сорому.

Скептицизм Свіфта. Me будучи філософом, Свіфт відбив об¬меженість раціоналістичного емпіризму, що розкрилося в його скептицизмі щодо людини як такої. Він показує відносність, а зрештою іі мізерність усіх фізичних і розумових здібностей люди¬ни. Гулліверу пе вдається продемонструвати перед велетнями абсолютні достоїнства своєї культури. Герой показує тут свої пізнання, здібності, ([язичну спритність, викопує військові вправи з очеретинкою, керує іграшковим човником у ночвах з водою, пере¬стрибує через коров'ячі кізяки, сміливо кидається у бій з жабою, осами, з допомогою хитромудрого пристрою намагається проде¬монструвати музику своєї цивілізації. Але всі його потуги викли¬кають у велетнів .тише поблажливу посмішку. Вони сприймають «вінець творіння» як «звірка», що спритно «наслідує всі дії людн¬іш». Вчені Бробдінгпегу оголошуют ь, що Гу.тлівер «пе міг з'явитися па світ згідно з нормальними законами природи». В сім'ї фермера найосвіченішого представника європейської культури показують глядачам за гроші...

Тіньові сторони розумі/. У центрі третьої частини ~ опис держави Лануту, королівський двір якої міститься па летючому острові. її політичний устрій нагадує авторитарну бюрократичну державу з поліційними порядками. Цеіі острів, дивовижний вина¬хід учених, розділив підданих і уряд. Bin вільно пересувається над країною, тож усі підлеглі перебувають під пильним наглядом влади. Спілкування уряду і підданих здійснюється «бюрократично»: король спускає з острова па мотузочках спої укази і тим самим шляхом піднімає нагору прохання, скарги і петиції від пароду. В разі потреби острів може закрити від путівників сонце або дот. а в крайньому випадку і розчавити їх своєю вагою.

Свіфт перекопаний, що ніщо пе може бути згубнішим для па¬роду, ніж держава, на чолі якої стоять учені. Самі вчені - мате¬матики — зображені цілком відчуженими від усі,ото земного. Вся їхня увага зосереджена па спостереженні за кометами, які, на їхню думку, впливають па острів. Захоплені абстрактними теоріями, вони зневажливо ставляться до практичних завдань, через що їхні будинки кособокі, одяг не відповідає фігурі тощо . Зневага Свіфта до абстрактного філософування сягає тут своєї гротескної межі.

Особливо в'їдливою стає сатира Свіфта, коли він описує Ака¬демію прожектерів у Лагадо (сатира па вчене Королівське това¬риство в Англії). Вчені розробляють проекти, які ніколи не можуть бути здійснені: вони хочуть одержати сонячні промені з огірків, порох з льоду, харчові речовини з .людських екскрементів, міцну тканину з павутиння, .лікувати хворого за допомогою ковальського міха тощо.

Історичний скепсис Свіфта. На острові Глаббдобдріб Іуллівер знайомиться з тінями великих історичних діячів минулого. Перед ним проходять Александр Великий, Гаппібал, Цезар і Помнеіі. Гомер і Лрістотель з'являються в оточенні своїх численних комен¬таторів. Він бачить знаменитих королів наступних епох. Зрештою Іуллівер переконується, що всі великі багатства були нагромаджені в результаті грабунків і злочинів (туг прочитується суперечка з романом Д. Дефо «Робінзоп Крузо» щодо походження приватної власності), а родовід багатьох представників вищого суспільства йде від піратів, розбійників, злочинців.

Парадокси природи і цивілізації. У четвертії! частині зобра¬жено державу розумних коней — гуїпгнгпмів. Колись па острові опинилося подружжя, нащадки якого так здичавіли, що лише зов¬нішнім виглядом і потворними звичками нагадували людей. На¬щадки ж коней навпаки перетворилися па розумних істот і з часом підкорили собі здичавілих людей, назвавши їх йегу.

Свіфт по-своєму розглядає тут важливу для просвітників ідею природної людини. Сама но собі природа гармонійна і розумна, вона здатна передати розумність навіть тваринам. Водночас ци¬вілізація здійснює: на людину згубний вилив, звільнитися від якого часом неможливо. Так, нащадки людеіі йегу успадкували від ци¬вілізації і розвинули в собі па острові такі негативні риси, як жорстокість, підступність, брехливість, войовничість, схильність до грубих розваг і насолод, жадобу золота. Недаремно володар коней, вислухавши розповідь Іуллівера про Англію, відзначає подібність між англійцями і йегу.

Але іі житія розумних коней, яким, па перший погляд, симпа¬тизує герой, не в усьому досконале. їх суспільний лад, побудований па монотонно раціональних засадах, нагадує зрівняльний соціалізм. З одного боку, вони забезпечені житлом і харчами, у них сувора дисципліна і порядок, у всьому вопи дотримуються рівності, панує колективізм і взаємодопомога, вопи пе воюють, моральний рівень життя характеризується уже тим, що в їхньому лексиконі немає слів для таких понять, як війна, брехня, гпів, покарання, влада і т. п. Водночас колективний порядок нівелює все іпдивідуально-пеио- вторпе, їхні почуття мають лише загальнозначуший характер: доб-розичливість, ввічливість, лагідність. їм незнайомі особистіші, індивідуальні переживания. Вопи стримані у вираженні емоцій, пе здатні переживали палкі пристрасті, соромляться інтимних пере-живань. У них застосовується колективне виховання дітей, дозвіл¬ля одноманіт не, практично немає мистецт ва...

Полеміка з Дефо. Книга Свіфта полемічно спрямована проти роману Д. Дефо «Робінзоп Крузо» в якому опоетизовано бур¬жуазну підприємливість, тверезу розсудливість і сувору проте¬стантську моральність сучасного їм англійця. Різниця між двома романами суттєвіша, ніж протиставлення Робінзопа, що па вільній природі «цивілізувався», і йегу, що, навпаки, здичавіли. Обидва письменники провідним началом у житті людини вважали локків- ськиіі розум, ratio. Проте автор «Робінзопа» показує: раціоналізм в оптимістичному дусі, як міцну опору в життєвій боротьбі; автора ж «Гуллівера» раціоналізм навпаки настроює на скептичний .лад. Він скрізь знаходить розум — або егоїстичний — в дусі Т. Гоббса (як у ліліпутів), або відірваний від життя (як у лапутян), або знеособ-лений, деіндивідуалізований (як у розумних коней), або пере¬копується у неможливості міряти реальність міркою абсолютного розуму (як у країні велетнів).

Свіфт і філософія Девіда Г'юма. Англійський емпіризм, відкинувши барокову метафізику, позбавив себе принципової мож¬ливості філософськи обґрун товувати ідеальні поняття, а фіксуючи розум на скінченному, — можливості продуктивно шукати сенс життя в нескінченності людського розуму, діяльності. Тут лежать, зокрема, витоки філософського скептицизму Д. Гіома, видатного філософа доби. Світоглядний емпіризм Свіфта, обтяжений дра¬матичними перипетіями особистого життя, .логічно привів ііого до трагічного розчарування в людській природі, яку він сприймав тільки в її проявах у повсякденному, буденному, земному, зреш¬тою — у низькому. «Ми залишаємося особливою породою тварин, що наділена завдяки щасливій випадковості крихітною частинкою розуму, яку використовуємо лише для поглиблення притаманних нам вад для набуття пороків, що не властиві нам від природи. Притлумлюючи в собі багато високих обдарувань, які одержали з рук природи, ми майстерно змпожусмо наші первісні низькі нотре-

ЛІТЕРАТУРА ПРОСВІТНИЦЬКОГО РАЦІОНАЛІЗМУ У ФРАНЦІЇ

У XVIII ст. французькі письменники відкрили вилив суспільного фактора на життя окремої людини і розробили нову, порівняно з добою Бароко, тематику — соціально-філософську. Передумови для цього ми знаходимо в особливостях суспільного життя країни.

Культурно-історичні умови. Франція вступила у XVIII ст. ви¬снаженою численними війнами, її престиж великої держави був значно підірваний. За Луї XV розкіш придворного життя стала ще пишнішою за рахунок збільшення податків, яке па місцях дедалі частіше приводило до заворушень, беззастережного розкрадання державного манна, величезних зовнішніх боргів. Так, борг най- багатшої людини Франції герцога Філіпа Орлеанського сягав 70 млн ліврів; граф д'Артуа (брат наступного короля Луї XVI) для сплати особистого боргу взяв із державної скарбниці 23 мли ліврів. З подібним розмахом жила і решта знаті, яка із загальної чисель¬ності французького населення 25 мли чоловік становила лише \ відсоток.

З'являлося дедалі більше нуворишів — буржуа, що багатіли на ризикованих грошових спекуляціях. Буржуазні квартали Парижа Пале Роііяль і Септ Опоре могли суперничати щодо багатства і розкоші з аристократичним кварталом Сеи-Жер.мен. Французька знать, пе бажаючи визнавати нових багатіїв, разом з тим постійно брала у них гроші під високі проценти. Всього в Парижі, найбіль¬шому місті іі культурному центрі Франції, жпло 500 тис. чоловік.

би і, без сумніву, проводимо наше життя у марних намаганнях задовольнити їх за допомогою витончених засобів».

У країні зміцнювався вплив католицької церкви, зокрема вплив єзуїтів па державний апарат і освіту; панувала насаджувана ними нетерпимість, нормою ставали випади проти япсеністів.

Наближалася економічна катастрофа. Зовнішній борг Франції перед революцією виріс до 4,5 млрд ліврів. Луї XV належать слова: «Після пас хоч потоп». Не менш байдужим до долі держави був і його пастуцник Луї XVI.

роздії 5

Останніми роками Просвітництва у Франції вважають роки ре¬волюції 1789 — 1794, коли революційні політики намагалися втілити в життя окремі абстрактні суєпільпо-філософськї постулати про¬світників.

Філософсько-естетична основа. Філософська і естетична думка XVIII ст. у Франції розвивалася під знаком сенсуалізму, то являв собою французький варіант англійського емпіризму (Локк, Г'юм). Найвищою інстанцією проголошувалася матерія, і це ніби то дозволяло зняти протиріччя між мисленням (свідомістю) і дійс¬ністю (бу тл ям). Філософи займали провідне місце в духовному русі доби. Найвідомішпми були: Ж. Ламетгрі («Людппа-машппа», 1748), К. Б. Кондільяк («Трактат про відчуття», 1754), К. А. Іель- вецій («Про розум», 1758), Ж. Б. Робіне («Про природу», 1761 — 1766), П. А. Гольбах («Система природи», 1770). Філософами були Ш. Л. Моптеск'є, Д. Дідро, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо. Практично всі вони зазнали переслідувань з боку духівництва і королівської влади, а їхні твори неодноразово привселюдно спалювали.

У сфері соціальної і аптицерковної думки просвітники успадку¬вали дух П'єра Бейля (1647—1708), автора багатотомного «Істо¬ричного і критичного словника» (1695). Бейль виступав проти католицизму і проповідував широку віротерпимість. Він перший доводив думку, що моральні принципи необов'язково пов'язані з релігією і можуть розглядатися з позицій природного розуму .

И

Моптеск'є

«Перські листи». Шарль Луї де Моптеск'є барон де ля Бред (1689—1755) увійшов у літературу як автор «Перських листів» (1721). Двоє знатних іноземців зі Сходу — Узбек і Реді — подоро¬жують Францією і в листах обмінюються враженнями щодо поба¬ченого і пережитого. За допомогою прийому «очудпення» (або «наївного спостерігача») письменник піддає суду здорового глузду негативні риси французького суспільства часів Луї XIV. Корес¬понденти засуджують деспотизм короля, ііого безмірну пиху і марнотратство, спустошливі війни, що веде король заради підтри¬мання власного престижу.

Чимало сторінок присвячено критиці католицької церкви. За¬слуговує па засудження релігія, що вживає вогонь і меч, щоб довести свою правоту, ['остра критика спрямована проти церковної інквізиції.

Письменник намагається змалювати образ ідеального жит тя людини в розповіді Узбека про троглодитів. Необмежений егоїзм привів цих істот до виродження; залишилося тільки двоє. Вопи стали дотримуватися протилежних, гуманних поглядів. Коли сім'я розрослася, вопи продовжували житлі однією великою родиною. «Особливо вони намагалися прищепити своїм дітям думку, що користь окремих осіб полягає у користі суспільства». Все життя нового покоління було підпорядковане розуму.

Ліберальні погляди Моптеск'є у творі. Белетристичний твір Моптеск'є відбивав соціальпотіолітичиі погляди автора, який стояв на позиціях лібералізму. Він вважав, що сама природа перед¬бачила розвиток суспільства, наділила людей моральністю, при¬щепила їм необхідні релігійні поняття, які полягають насамперед у гуманності. Суспільство ведуть до занепаду втручання людини в природний хід історії, забуття природної моралі, прагнення ото¬чити себе надмірними вигодами і задоволеннями, паразитизм і неробство. Героїв твору непокоїть бурхливий розвиток науки; її останній винахід — бомба вказує, що наука таїть в собі загрозу цивілізації. Кореспонден ти вважають, що сучасне європейське мис¬тецтво веде суспільство до розбещеності, зманіжсносгі, а отже, до загибелі.

Питання мистецтва і його ролі у суспільстві Моптеск'є порушує в трактаті «Ессе про смаки у творах природи і мистецтва».

Історичні трактати. У своїх історичних трактатах «Роздуми про причіпні піднесення та занепаду римлян» (1734). «Дух зако¬нів» (1748) та іп. Моптеск'є розглядав історію як низку прецеден тів минулого, корисних для осмислення сучасності. Так, розмірко¬вуючи про причини занепаду Римської імперії, він нодумки звер¬тався до реалій сучасного йому французького суспільства. Високо оцінюючії республіканський устрій, він найвище ставить консти¬туційну монархію, захоплений (як і всі французькі просвітники) прикладом сучасної Англії.

В цілому Моптеск'є дотримуєт ься думки, шо суспільний .'іал і політичний порядок відповідають особливостям самого пароду і місця ііого проживання, формуються історично, сягають корінням глибокої давнини (природи!) і тому пе можуть бути йому нав'язані ззовні, навіть волею сильного політика. Основні шляхи удоскона¬лення суспільства він пов'язував з реформами, а не з революціями.

роздиі 5

|3|

Вольтер

Життя вигнанця. Геніально обдарований письменник Франсуа Марі Apve, відомий під псевдонімом Вольтер (1694—1778), поставив свою літературну творчість і публіцистику па службу одній меті — викриттю монархічного деспотизму, аристократичного свавілля і церковної петолерантпості, які, па його думку, суперечили «природному розуму» Він викликав проти себе гпів найвищих державних осіб, серед яких були королі Луї XV і Луї XVI, та вищого духівництва, і фактично все своє життя, по¬чинаючи з юності, провів дисидентом і вигнанцем. Лише в останній рік життя ноет зміг відкрито повернутися в Париж. Церква ви¬ступила проти його поховання в освяченій землі. Тіло таємно поховали у Шампані, у церкві родового абатства Селльєр. У 1791 році, під час революції, прах Вольтера був перепохований у церкві св. Жепев'євн в Парижі — пантеоні великих людей Франції.

Вольтер в Англії. Три роки, з 1726-го по 1729-й, що поет провів в Англії, були вирішальними для всього його життя. Тут ви¬значився його світогляд, склалися уявлення про роль письменника в суспільстві, сформувалися принципи естетики і літературного стилю.

Англійське життя було фактично невідоме у Франції (в повісті Вольтера «Простак» персонажі-французи серйозно сумніваються, чи живуть в Англії хрещені люди). Перевагою англійців перед французами поет вважав те, що влада короля там була обмежена існуванням конституції і діяльністю парламенту: «Врешті-решт після багатьох зусиль був організований такий мудрий уряд, при якому монарх, спроможний робити добро, буй би безсилий чинити зло». Пост помічає, що англійців більше хвилюють пе релігій ін питания, а розвиток підприємництва, бізнесу, у той час як у пьоі и па батьківщині нетерпимість церкви до інакомислення завдає удару капіталістичним відносинам.

Вольтер швидко оволодів англійською мовою, це полегшили йому спілкування з багатьма письменниками, філософами, політи¬ками. Він зустрічається з Джонатаном Свіфтом, який розкриває перед ним деякі темпі сторони політичного життя в Англії і у Фран¬ції. Вольтер із захопленням чіпає тільки-но надруковані «Мандри Гуллівера» (1726) — ііого вражає безстрашність автора, імпонують приховані політичні натяки. Вольтер-ііпсьмеїіпик перейняв багато рис сатиричного стилю Свіфта. У романах Д. Дефо йому подоба¬лася їхня відкрита морально-дидактична тенденційність. Він рол діляє основні філософські положения І. Ньютона і Дж. Локка і пропагує їх у виданих після повернення «Філософських листах - (ця книга була засуджена паризьким судом і спалена) і в низці інших спеціальних робіт.

Вольтер і освічений абсолютизм. Французькі просвітники ін відмовлялися від дружби з коронованими особами. На відміну від митців Відродження і Бароко, що шукали покровительства у королів або викопували дипломатичні чи секретарські доручення (як італійські гуманісти па службі у пап), просвітники мріяли по¬ширити просвітницький розум на державну галузь і тим обмежити тягар самодержавства. Вони плекали надію па освічений абсо¬лютизм і освіченого монарха.

Вольтер підтримував жваві стосунки з багатьма європейськими монархами, зокрема з російською імператрицею Катериною II. з нрусським королем Фрідріхом II, з королями Швеції. Данії. Польщі. Вольтер грпчі відвідав Фрідріха П в Берліні (1740, 1748. 1750—1753). В останній приїзд він створює книгу «Вік Луї XIV». пройняту антпабсоліотпсгськпм духом. Він насичує її характе-ристиками різних коронованих осіб і політиків свого і XVII ст «Рівність — це паіііірііродпіше з .людських прав». — писав він у ній.

Стосунки з «Північним Соломоном» закінчилися сваркою. За наказом короля па кордоні у Вольтера були вилучені папери.

Вольтер-історик. Крім «Віку Луї XIV», Вольтер написав щ< кілька історичних трактатів, зокрема «Історію Карла XII» (1757) і «Історію Російської імперії за часів Петра Великого» (1759). У них яскраво відбилися ііого ідея освіченого абсолютизму і аптикато лицькі переконання. Філософ дає високу оцінку російській Історії тому, що в пій не було інквізиції, відьомських процесів, релігійних воєн, як у Франції. Сам Петро І в зображенні Вольтера відрізнявся релігійною терпимістю, поставив церкву в залежність від держави і

/;ш()і7 5

~284

примусив платити податки, знищив владу духівництва (патріар¬шество).

В «історії Кар.та XII» Вольтер розповідає епізод з життя українського гет ьмана Івана Мазепи. Філософ передає ііого такими словами: «В молоді роки у нього був роман з дружиною одного польського шляхтича. Чоловік ііого коханої, дізнавшись про це. звелів прив'язати Мазепу до СІННІЙ дикого копя і випустити ііого на волю. Кінь був з Україні і, він побіг туди, притягнувши з собою Мазепу, напівмертвого від утоми іі голоду. Його прихистили міс¬цеві селяни...» Цей епізод привернув увагу багатьох європейських поелїв-ромаїпЛІКІВ, серед яких Байрон, Іїого. Пушкін, Словацький...

Викладення Вольтера мало белетристичний характер. Він спи¬рався па свідчення очевидців і анекдоти, мемуари і щоденники, мальовничо відтворював загальний характер епохи. Історичний процес залежав від волі державців, їхні помилки він пояснював відхиленням від природного розуму.

Історичні погляди Вольтера характеризує також поема «Іен- ріада» (1728), головний герой якої — французький король Лпрі (Генріх) IV — зображенні! у боротьбі з католицькою лігою, з пап¬ським Римом за віротерпимість.

Вольтер і церковний деспотизм. Вольтер пе цурався спілку¬вання з вищими духовними особами, зокрема з папами. Це не заважало йому рішуче виступати проти церкви. Ведучи боротьбу з фанатизмом і нетерпимістю, Вольтер докладав багато зусиль, щоб домогтися реабілітації людей, які безневинно постраждали від сва¬волі церкви. Чотири роки знадобилося йому, щоб довести невин¬ність страченого протестанта Жаиа Кал.таса (ііого четвертували і спалили). Купця звинуватили у навмисному вбивстві сина нібито за те, що той хотів перейти у католицтво. Упродовж розслідування Вольтер заручився підтримкою Фрідріха II і Катерини II.