книга

Сентиментальність ми знаходимо в самому житті (наприклад, незначний для інших предмет зворушує пас як пам'ять про важ¬ливу для нас подію) і в літературі та інших видах мистецтв про¬тягом усієї історії. Сентиментальність вказує па здатність самого суб'єкта до витончених переживань, оскільки далеко не кожна людина спроможна відкрити у звичайних явищах життя глибокий і різноманітний смисл. Отже, сентиментальність свідчить про роз¬виток автономної особистості і про високий рівень суб'єктивного мислення. Тож в літературі ми знаходимо сентиментальність уже досить пізно — зокрема в елліністичну добу в грецьких «романах», «еніліях» і комедіях на побутово-психологічпу тематику, в хрис¬тиянських євангеліях тощо. В такій літературі тоді ж визначилися основні персонажі (прості люди, селяни, раби і слуги, маленькі діти) і теми (лагідні вияви природи, затишні сільські ландшафти, камерні твори мистецтва і невеликі предмети ремесла, маленькі птахи і тварини тощо).

Сентименталізм як творчий метод. Говорити про напрям і тим більш про творчий метод сентименталізму доцільно лише стосовно XVIII ст., бо саме тоді авторами розроблялося уявлення про життя як цілісність, іцо сприймається саме з розкритої вище точки зору. З'являються нові головні персонажі: це, як правило, прості люди (Річардсон, Стерн, Шиллер), слуги (Річардсон), селя¬ни (Берне), дрібні чиновники (Гете), люди непевного соціального статусу (Філдінг, Руссо, Шиллер) та ін. Авторам важливо створити

ршдї7 5

А

It

297

пение естетичне протиріччя між незначним статусом них людей і їхнім прихованим від зовнішнього погляду багатим внутрішнім змістом — психологічним, інтелектуальним, духовним... Це про-тиріччя може виявлял ися як комічне (Стеріг Фіддіпг, Берне, Жап- Гіоль) або як драматично напружене (Річардсон, Руссо, Гете, Шиллер).

Сентиментальність передасться читачеві як свідоме співчуття цим простим .людям, як відкрита демократична позиція автора, як ііого цілісний погляд па світ і суспільство. Отже, сентименталізм був першою спробою пе лише реабілітувати буденність, яка в добу класицизму належала до «низької» реальності, а і і ушляхетнити її. Він підносив прекрасне у буденному, у філософськи і соціально другорядних виявах життя. До таких належали високі моральні переживання і почуття, носіями яких виступали прості люди.

З огляду па сильну суб'єктивну забарвленість сентиментальної розчуленості сентименталізм вносив в літературу суб'єктивне бачення світу, а не стало сильним поштовхом до вдосконалення художпьо-зображувальних форм.

Сентименталізм як повнії напрям, творчий метод і художній стиль став формуватися в європейськії"! літературі в середині XVIII ст.

Примат почуттів і антираціоналізм. Спираючись па примат почуттів, сентименталізм пе тільки відкидав середньовічну дис¬кримінацію почуттів, не тільки ніс у собі внутрішню ОПОЗИЦІЮ щодо бароко, а іі виступав проти сучасного йому просвітницького раціо¬налізму. Як стверджували Ф. Бекон, Локк, Гассенді та інші філо¬софи раціоналістичної спрямованості на рубежі Бароко й Про-світництва, почуття належать до «примар» розуму і ніби заважають адекватно сприймати реальність.

Руйнівний вплив почуттів, що мають тенденцію постійно вири¬ватися з-під влади здорового глузду, послідовно розкриває у своїх романах Д. Дефо («Молль Флсидерс», «Полковник Джек», «Рок- сапа» та in.). Для Вольтера є показовим ііого трактування антич¬ного міфу про Іїдіпа, де герой вдається до фатальної помилки, перебуваючи під владою почуттів, що затьмарюють ііого розум («Цар Едіп»),

На противагу їм англійський філософ Еитопі Еш.лі Купер .лорд Шефтсбері (1671 — 1713) вважав, що перший спонукальний імпульс до вчинку має йти пе від ratio, а від почуття, бо саме воно підлягає найвищій — моральній природі людини. Йому належить аитті- раціоиалістичне розуміння сміху, який є інтуїтивним критерієм істини, адже людина не розмірковує, перш ніж засміял ися.

Суперечливо втілив раціоналістичне розуміння пристрастей і емоцій Л.-А. Прево в романі «Історія кавалера Де Гріє і Мапоп Леско» (1732), де розповідається, як юний високородпий дворянин

розділ 5

занапастив кар'єру, опинившись у владі пристрасних почуттів до дівчини без статусу, звабливої куртизанки Маиои. Автор прагне розкрили невмотивованість з погляду здорового глузду пристра-стей героя і з цією метою вдається до всебічної характеристики своєї героїні. Цим самим він ставить її (всупереч власним намірам) у центр твору, мимоволі розкриває її людську неповторність і настільки захоплює читача пластичністю і яскравістю образу, що врешті-решт примушує ііого співчувати «невірній Маноп». Сам А. Прево стоїть на суто раціоналістичній позиції, проте його внесок у формування літератури сентименталізму незаперечний.

Психологічна неповторність людини. Сентиментальна за¬барвленість внутрішнього світу персонажа робила його психоло¬гічно неповторним. Отже, сентименталізм виявляв у героях пе те, що їх споріднювало між собою, а що відрізняло їх один від одного. Сентименталізм розвинув повагу до внутрішньої неповторності людини, її персональної гідності. І навпаки, просвітницький раціо¬налізм, розглядаючи зі своїх раціоналістичних позицій почуття як родове явище людської природи, хоч і виробив піднесений мораль¬ний канон людини, був неспроможний збагнути людину як психо¬логічну неповторність. Ось чому просвітницький раціоналізм ви¬явився малопродуктивним для мистецтва, літератури зокрема, що спонукало, наприклад, академіка В. І. Вернадського висловитися про «порожнечі у французькому красному письменстві XVIII ст. після розквіту в XVI—XVII»

Тож цілком зрозуміло, що паралельно з суто раціоналістичним (емпіричним) обгрунтуванням людини визрівали гнучкіші підходи з орієнтацією на неповторність психології. Цю неповторність нама¬галися побачити у зв'язку з інтелектом, всією духовною діяльністю людини. Зазначені нові підходи й відбилися в літературі європей¬ського сентименталізму.

|2|

Семюел Річардсон

Річардсон і філософія Шефтсбері. В середині XVIII ст. з трьома романами виступив Семюел Річардсон (1689—1761). У них він намагався створити образ людини з яскраво вираженими мо-ральними достоїнствами, який після нього був зафіксований терміном «позитивний герой». Носієм вищих моральних чеснот він обирає представника нижчих соціальних верств.

Річардсон спирається на моральну філософію лорда Шефтсбері. У своїх надзвичайно популярних протягом усього XVI11 ст. працях «Дослідження щодо доброчесності» (1699) і «Характеристики лю- сюжети. Його перший роман пародіював Річардсопову «Намелу» («Апологія життя місс Шамели Епдрюс»), а в другому — «Історії пригод Джозефа Епдрюса...» — він виводив брата Шамели (Намели!), якому для підсилення сатиричного ефекту дав ім'я старозавітного героя, символа надмірної цнотливості — Йосиф. Філдіпг таким чипом виступає проти будь-якої надмірної ідеа¬лізації — чи то здорового глузду, чи то моральності, шукає свій образ людини і знаходить його в «Історії Тома Джонса, знайди» (1749) — романі в усіх відношеннях новаторському.

В романах Філдіпга ми знаходимо приховану полеміку з філо¬софією просвітницького раціоналізму (емпіризму). Зокрема, незва¬жаючи на іронічне ставлення до романів Річардсона, письменник також орієнтується на моральну філософію Шефтсбері. Полеміка з англійським емпіризмом Дж. Локка, Б. Маидевіля та ін. червоною ниткою проходить в «Томі Джопсі».

Сюжет «Тома Джонса». Роман складається з 18 книг і умовно ділиться иа три частини.

розповідається історія дитинства голов¬них героїв: знайди Тома, якого володар маєтку сквайр Олверті взяв до себе на виховання, Блайфіла, ровесника Тома і законного спад¬коємця володінь сквайра, і Софі Вестерн, дочки сусіднього помі¬щика. Події розгортаються В перших шести книгах розповідається історія дитинства головних героїв: знайди Тома, якого володар маєтку сквайр Олверті взяв до себе на виховання, Блайфіла, ровесника Тома і законного спадкоємця володінь сквайра, і Софі Вестерн, дочки сусіднього поміщика. Події розгортаються у маєтку Олверті, за задумом автора — на природі. Герої дорослішають, і коли постає питання про одруження Софі і Блайфіла, з'ясовується, що Софі й Том закохані одне в одного.

Наступна третина розповідає про пригоди Софі і Тома по дорозі від маєтку Олверті до Лондона: Софі тікає від нелюба, а Тома, як небажаного суперника, вигнано з маєтку через інтриги Блайфіла. Закохані, хоч і мандрують одним шляхом, ніяк пе можуть зустрітися.

Останні 6 книг розповідають про пригоди героїв у Лондоні, який втілює всі вади цивілізації і в цій якості протиставлений природному існуванню у перших шести книгах.

У романі послідовно розгортаються дві теми: таємниця походження Тома й історія кохання Тома іі Софі. Твір закінчується щасливим одруженням закоханих, коли з'ясовується шляхетне походження Тома.

Барокова багатосвітність у романі. У побудові сюжету Філдінг майстерно трансформує деякі прийоми барокового сюжету. Це, зокрема, таємниця головного героя. Розв'язка виявляється несподіваною для всіх, включаючи самого Тома. Це при тому, що суспільна думка у творі давно склала уявлення про походження Тома і не хоче від нього відмовитися. Та в романі розгортається цілих три світи: крім реального перебігу подій і суспільної думки про походження Тома, що складають два контрастні світи і утворюють дотепну естетичну гру, третій сні ї створюється сюжетним планом Блайфіла. Цей вічний антагоніст, справжній Тартюф у масці розсудливості і чемності, знає таємницю Тома.

Природа і цивілізація. Характер і поведінка Тома, незважаючи на аристократичну кров, відповідає його пересічному соціальному статусу. Як притаманно сентименталізму, справжнє значення .людини в результаті виявляється не тотожним її соціальному статусу. В той час як юний Блайфіл старанно опановував науки під керівництвом вчителів — богослова Твакома, який навчив його лицемірства, і філософа Сквейра, який навчив його софістичного раціоналізму, і таким чином засвоїв усі забобони і вади цивілізації, — Тома, прогульника і недбайла, виховувала природа. Він виріс дещо легковажним, схильним до легких .любовних зв'язків (що не суперечить природі), але добрим і щирим юнаком, великодушним і чутливим, наївним і легковірним. Цю простоту іі сердечність оцінила юна Софі Вестерн, яка в глибині душі покохала його.

Полеміка з моральним емпіризмом. В образах роману ми знаходимо відбиття філософської полеміки свого часу. Шефтсбері вважав, що висока мораль, людські чесноти є вродженими. Вони виявляють себе, якщо їх штучно не притлумлювати. Це ми й спостерігаємо у випадку Тома, який щасливо уникнув впливу цивілізованого виховання. Том живе почуттями, Блайфіл — здоровим глуздом; на думку Шефтсбері, почуття вірніше приводять до щастя. Том — альтруїст, тобто наділений, на думку Шефтсбері, найвищою чеснотою; Блайфіл — егоїст, і в цьому закладена передумова його життєвої поразки. Це була відповідь автора Бернарду Мандевілю, який, критикуючи Шефтсбері, стверджував (слідом за Т. Гоббсом), що людина у своїх вчинках керується виключно власною користю, а егоїзм приводить до загального блага.

Філдінг, навпаки, приймає сторону Шефтсбері і засуджує раціоналізм як засіб обґрунтування аморальних вчинків. Як відомо, емпіризм Джона Локка ґрунтувався на механічному детермінізмі, жорсткій системі причинно-наслідкових зв'язків. Блайфіл навчився бездоганно логічно обґрунтовувати свої найнегідніші вчинки, чим викликав захоплення вчителів і довіру Олверті. Том же логічно міркувати не вмів, зате у вчинках підкорявся першому доброму пориванню душі; за Шефтсбері, це було найголовнішим свідченням моральності.

Історія з горобчиком і безпосередність моральних почуттів. Показовою є історія з ручним горобчиком Софі Вестерн. Блайфіл попросив дівчинку потримати пташку, але тут же випустив її па волю. Софі відчула себе скривдженою і заплакала. Блайфіл виправдовує свій вчинок з позицій здорового глузду: «Подумавши, що бідолашка хоче на волю, я, скажу відверто, не міг протистояти і надав їй того, чого вона так пристрасно бажала, бо завжди вважав за велику жорстокість тримати когось у поневоленні. Вчиняти так, на моє переконання, означало б суперечити законам природи, згідно з якими кожне живе створіння має право насолоджуватися волею; і це навіть суперечить християнству, бо означало б поводитися з іншим не так, як ми б хотіли, щоб поводилися з нами самими...» Коли пташка сіла па найближче дерево, Том, не роздумуючи, поліз за нею, але упав з дерева іі підвернув ногу. Поки Софі допомагала Тому, пташка злетіла у повітря і негайно потрапила у пазурі шуліки, про що поспішив доповісти нещасній дівчинці Блайфіл, бо, на його переконання, приховувати правду значить безсоромно брехати. Батько скривдженої дівчинки, сквайр Вестерн, був переможений цією логікою і зміг лише сказати, що якби Блайфіл не був племінником його друга, він гарненько відлупцював би його.

Бурхливий і неврівноважений сквайр Вестерн, легковажний і поривчастий Том, палка і рішуча Софі діють під владою безпосередніх душевних імпульсів, а це, на думку Шефтсбері, має свідчити про справжню моральність людини, її цілісність і внутрішню чистоту. Блайфіл же намагається раціонально обґрунтувати кожний свій вчинок, що має свідчити про брак моральності. Обмірковуючи можливість шлюбу з Софі Вестерн, він про її дівочу чарівність згадує насамкінець, як про щось несуттєве. Він позбавлений вроджених почуттів краси, кохання, що, на думку Шефтсбері, є великою вадою.

Наприкінці роману ми знаходимо ущипливий випад проти Бернарда Мандевіля, критика Шефтсбері. Блайфіла його раціоналізм і егоїстичний здоровий глузд привели-таки до блага: він одружується з шістдесятилітньою вдовою в Америці, власницею значних статків.

Комічна епопея. Роман Філдінга — комічна епопея. За Шефтсбері, «сміх є важливим способом перевірки істинності речей». Через осміювання зла виявляється вроджене почуття моральності людини.

Як і у Шекспіра, у творі спостерігається комізм ситуацій і комізм характерів, чимало естетичних контроверз, поєднання комічного із серйозним, високого з низьким тощо. Шекспірівські барви, зокрема з так званого фальстафівського тла, читач угадує в образі комічного слуги Тома — Партриджа. Автор веде оповідь, звертаючись до «люб'язного читача», і спостерігає за своїми персонажами нерідко з іронічної точки зору, що зближує роман уже з «Дон Кіхотом» Сервантеса

Сентименталізм опоетизував буденну реальність, відкривши в ній строкатість і різноманітність, багатство і непередбачуваність, контрасти предметно-тілесного світу. А це споріднює романи Філдінга знов-таки з Шекспіром і Сервантесом.

У картинах буденної реальності у Філдінга відчувається досвід барокового (шахрайського) роману. Про це свідчать поширені в нього тоноси — місця розвитку дії: природа, хатина бідняка, спальня, дорога, заїжджий двір, шинок, цвинтар, в'язниця тощо, які зображуються ще по-бароковому гротескно.

В розробці жіночого характеру (зокрема Софі Вестерн) відчувається психологічна повнота і складність, що вгадує наперед глибину жіночого характеру в Ж.-Ж. Руссо Сентименталізм перший опоетизував жінку, подолавши плаский трафарет, притаманний здебільшого творам «просвітницького раціоналізму».

Пародія на «Одіссею». Філдінг дотепно розгортає пародію на «Одіссею» Гомера. Текст твору рясніє елементами стильової гри з Гомеровим епосом. Перейшли сюди «ініціальні поневіряння» героя, в які включені його численні любовні пригоди, але уже скоріше в бароковому, комічному осмисленні. Ефект грому викликає перетворення Тома з безрідного жебрака на господаря становища, вступ його у свої права в маєтку Олвертї і одруження з юною дворянкою Софі Вестерн, на яку претендував інший жених — Блайфіл. Пародійна героїка — це ще одна риса сентименталізму.

Лоренс Стерн

Лоренс Стерн (1713—1768) належить до найбільших представників англійського сентименталізму. Його невелика повість «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» дала назву всьому літературному напряму, а обсяжний роман «Життя і думки Трістрама Шенді» прославив ім'я.

«Сентиментальна подорож». «Сентиментальна подорож» позбавлена яскраво вираженої сюжетності. Автору важливо зупинити увагу читача не на подіях і об'єктах, а на описі переживань, вражень і роздумів головного персонажа — Йорика. Самі явища, що привертають увагу освіченого мандрівника Йорика. безперечно, позбавлені загальної значущості, але вони важливі для самого героя, бо пробуджують в ньому неповторні враження. В центрі уваги оповідача — розкриття неповторності, непередбачуваності людських переживань, їх високої суб'єктивності. В цьому виявляється антираціоналістична спрямованість твору.

Такою є розповідь про маленького шпака у кліщі. В його цвірінчанні Йорикові чуються людські слова «Не втекти!» і одразу ж в його уяві виникає паризька тюрма Бастилія. Це зустріч з бідним ченцем Лоренцо, якому Йорик не подав милостині, бо не було що. Ця подія надзвичайно схвилювала його; наступного дня він пішов на те саме місце, подарував жебракові черепахову тютюнницю, і вони побраталися. Йорик бачить старовинний екіпаж, викинутий па задній двір, — і за асоціацією виникають думки про стару людину, забуту іі нікому не потрібну.

Російський письменник О.М. Радищев, наслідуючи Стерна, написав свою «Подорож з Петербурга в Москву» (1790). «Перша думка написати книжку у цій формі прийшла мені, коли я читав подорож Йорикову», — згадував він. М.М. Карамзін у «Листах російського подорожнього» (1791) вшановує пам'ять Стерна тим, що описує могилу брата Лоренцо, з яким обмінявся рукостисканням Йорик.

«Трістрам Шенді». Особливі грані сентименталістського бачення світу і художнього стилю ми знаходимо в головному творі письменника — романі «Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена». Твір був задуманий як пародія на сімейно-побутовий роман. Оповідь ведеться від особи головного персонажа. Історія Трістрама починається з моменту його зачаття (1 том). В 2-му та 3-му томах герой розповідає про своє народження, а в решті томів — про своє виховання, причому наприкінці останнього, 12-го тому йому 5 років.

Критика принципу жорсткого детермінізму. Композиція, побудована на безкінечних спогадах, ретардаціях, асоціаціях, дозволяє автору розкрити все життя свого героя. Але в цьому й полягає прихована філософська полеміка і поетичне новаторство твору. Стерн устами свого героя критикує Локковий механістичний принцип жорсткої детермінації. Батько Трістрама — сер Уолтер Шенді, увірувавши у цей принцип, прирік своє життя і життя сипа на ланцюг невдач і прорахунків. Одружуючись, він складає шлюбний контракт, де з надмірною докладністю зазначає всі майбутні події, зокрема народження сина, яке має відбутися не в Лондоні, а в маєтку Шенді. Проте при пологах безталанний і балакучий акушер доктор Слоп пошкодив щипцями ніс немовляти. З огляду нате, що у світі все пов'язане причинно-наслідковими зв'язками, пошкоджений ніс мав стати причиною нещасть дитини в майбутньому. Якби пологи мали відбутися в Лондоні, було б запрошено порядного акушера і доля новонародженого склалася б інакше, розмірковує оповідач. Та по-справжньому невдачі героя почалися значно раніше, ще и момент зачаття. На думку оповідача, якби батьки в цей момент думали про нього, майбутню дитину, а не про численні домашні справи, які їм належало виконати в цей суботній вечір, все вийшло б інакше. Та не все ще було втрачено! Долю певною мірою можна було скоригувати, обравши слушне ім'я — за розрахунками батька, це могло бути ім'я Трісмегіст. Алє при хрестинах піп напідпитку все переплутав і дав дитині найгірше ім'я — Трістрам. Незважаючи на спроби героїв усе раціонально передбачити, вони потерпають від постійного втручання безглуздих випадковостей.

Сер Уолтер. Батько Трістрама, сер Уолтер, прагнучи поставити виховання сина на раціональний шлях, пише трактат «Трістрапедія», в назві якого не без іронії контамінуються слова «Трістрам», «Кіропедія» і «Енциклопедія». Батько хоче виховали в синові якийсь універсальний інтелект з певним політехнічним ухилом. Дитина уже виросла, а він ніяк не може закінчити своєї праці (натяк на видання французької Енциклопедії, що розтяглося па багато років).

Наратив. Дивовижні не тільки зчеплення обставин життя Трістрама, про яке він розповідає; дивовижний і сам хід його думок, манера оповіді (наратив). Оповідач стає жертвою своєї нам'яті і уяви, які рухаються у непередбаченому напрямку. І тут звучить ущиплива критика на адресу Дж. Локка і філософів-раціоналістів, які стверджували, що розум змальовує перед людиною достовірний образ світу лише за умови, якщо йому не заважають при цьому різні «примари» (термін Ф. Бекона) — почуття, емоції, звички нам'яті, уява і т. н. Проте в романі саме ці «примари» буквально захльостують оповідача і збивають з раціонально прямого шляху оповіді.

Д. Гіом розробив учення про асоціації, які спрямовують хід нашої думки. Людина в нього фактично стає рабом асоціацій. Стерн дискредитує цю думку тим, що доводить її до абсурду. В його романі численні й непередбачувані асоціації на кожному кроці відволікають оповідача від мети. Ось чому оповідач встигає довести свої мемуари лише до п'ятого року життя. Але виявляється, що Беконові «примари» і Г'юмові «асоціації» становлять внутрішній зміст особистості.

«Хобі» як пробний камінь особистості. Стерн обстоює думку, що неповторність людини полягає в неповторності її переживань, захоплень, емоцій, взагалі непередбачуваності й неординарності, — тобто всьому тому, що з погляду раціоналізму належить до необов'язкового, випадкового, непотрібного і навіть небезпечного. Стерп відкриває в людині певне захоплення, дивовижне для інших, але дороге для самої людини, і називає його словом «хобі» («коник»). Так, старий вояк дядько Тоббі одержимий одним дивовижним захопленням: у себе в саду він будує військові фортифікації і разом зі слугою, одноногим капралом, розігрує всі битви, в яких йому довелося брати участь. Зруйнувавши дощенту укріплення, воші закінчують битву, а потім гра повторюється знов і знов. Зображені віртуозним пером Стерна, ці диваки викликають у читача симпатію.

Порозуміння як проблема. Дж. Локк і раціоналісти стверджували, що всі люди легко знаходять спільну мову, бо мислять за однаковими логічними законами. Якби-то в житті завжди було так! Шефтсбері спеціально вимагає від людини вміння настроюватися па хвилю іншої людини і цим підкреслює складність людської психіки («солілоквія»). Спрощене, раціоналістичне розуміння людської психіки стає в романі предметом кумедних обігрувань. Так, дядько Тоббі вирішив одружилися з удовою місіс Водмен. Вдова чула, що Тоббі на війні був поранений, хвилюється, чи не зашкодить поранення у шлюбному житті, і хоче довідатися, «в якому саме місці» його рана. Той веде вдову у свій будиночок, піднімається сходами у спальню, підводить її до ліжка, над яким висить велика воєнна карта, бере палець напівживої від страху вдови і прикладає його до одної точки на карті зі словами: «Ось у цьому місці я поранений!»

Естетика сентименталістського сміху. Роман Стерна написаний в комічному ключі. Проте характер гумору тут зовсім інший, ніж у Свіфта, Вольтера, Дідро, Бомарше та інших письменників просвітницького раціоналізму, яким здавалося смішним усе, що не відповідало нормі розумності. У Стерна ж смішною постає саме «зараціоналізованість» людини. Така сама природа сміху іі у романах Філдінга. Суть сентименталистського сміху полягає у тому, що вияв наївності свідчить про сердечну чистоту, душевність людини, те безпосереднє (вроджене) моральне почуття, про яке писав Шефтсбері, і викликає в нас певну розчуленість, зворушеність, яка й виражається у сміхові. Сентименталістська еротика є демонстративно антираціоналістичною. Її призначення — за контрастом акцептувати наївність, душевну безпосередність, моральну чистоту персонажа.

Інші прозаїки англійського сентименталізму. Серед прозаїків англійського сентименталізму треба назвали також Олівера Голдсміта (1728—1774), автора «Векфілдського священика», а також Тобіаса Георга Смоллета (1721 — 1771), автора романів «Пригоди Родеріка Рендома», «Пригоди Перегріна Пікля», «Пригоди сера Ланчелота Грейвза», «Мандри Гемфрі Клінкера». Йому ж належить переклад англійською мовою «Дон Кіхота» Сервантеса, який значно вплинув на розвиток англійської романістики.

Поети англійського сентименталізму

Едуард Юнг. Серед поетів-сентименталістів виділяється Едуард Юнг (1683—1765), що прославився великою поемою «Скарга, або Нічні думи про життя, смерть і безсмертя» (1743—1745). В ній знаходимо новаторський прийом ототожнення автора з ліричним героєм твору, що дозволило йому домогтися граничного психологізму переживань. Поема пройнята релігійними мотивами і наповнена моральними напучуваннями. Людське життя трактується як трагічне. Споглядання незаслужених страждань і раптової смерті в розквіті років примушує людину прислухатися до внутрішнього морального голосу і веде до духовного переродження. Сентименталізму відповідає загальна настанова Юнга перейти від розкриття «людини взагалі» до «окремої людини». Юнга розглядали як представника школи «цвинтарної лірики» в англійській поезії.

Роберт Бернс. Ліричний герой великого шотландського поета Роберта Бернса (1759—1796) — простий селянин, значною мірою віддзеркалює долю і характер самого автора, сина фермера, що і сам трудився па власній фермі Моссгіл. На переконання поета, моральні чесноти притаманні лише простим людям, тож він у ліричних віршах прославляє в дусі Річардсона «чесну бідність» і в дусі Руссо — час, коли «всі люди стануть як брати». Він темпераментно і яскраво поетизує предметно-чуттєвий світ, яким для нього є насамперед мальовнича природа рідної Шотландії. Тут його вірш наближається до народної пісні

Прощавайте, сині гори, біли сніги,

Прощавайте, темні звори й світлій луги!

Прощавайте, пущі дикі й тіняві гаї,

Прощавайте, буйні ріки іі бистрі ручаї!

Моє серце в верховині і душа моя,

Моя дума в верховині соколом буя.

Моя мрія в горн лініє наздогін вітрам.

Моє серце в верховині, де б не був я сам.

(Переклад Миколі Лукаша)

Більшість його віршів забарвлено в тони сентиментального комізму, а часом і кумедної фантастики, не без домішків легкої еротики. Його герої приваблюють своєю внутрішньою цілісністю, безпосередністю і наївністю, моральною чистотою намірів. В них чимало від наївної простодушності шекспірівських героїв його «фальстафівського тла» (Бернс прекрасно знав Шекспіра).

Бернс створив принципово нову, порівняно з класицизмом, поезію, в основі якої — не силогізми роздумів чи заглибленого самоспоглядання, а безпосередні емоційні враження, не складні барокові консейти, а тропи народної пісні, не стилізовані під реальність образи пейзан, а живі селяни і прості люди.

СЕНТИМЕНТАЛІЗМ У ФРАНЦІЇ. РУССО

Життєвий шлях Руссо

Початок життєвого шляху. В літературі Франції сентименталізм поширюється у 1760—1780-ті роки. Головним представником напряму був Жан-Жак Руссо (1712—1778). Про своє життя письменник розповів у «Сповіді» — яскравому документі сентименталістської прози. Руссо народився в протестантській сім'ї у Швейцарії, куди його предки емігрували з Франції ще в середині XVI ст. під час релігійних воєн. Руссо не одержав систематичної освіти, всі свої знання й переконання він здобув шляхом самостійного читання. Самостійне життя Руссо почалося у 16 років, коли він зненацька залишив батьківський дім у Женеві. В юнацькі роки сформувалися такі суттєві риси його характеру, як мрійливість, душевний неспокій і жадоба вільного, мандрівного життя, схильність до ніжної дружби і сердечних сповідей, прагнення вчити й повчати.