книга

Барокові риси в драмі. «Мізантроп» багато чим нагадує нам барокову драму, зокрема Кальдерона: тут обмаль дії, переважно розмовляють. Це комедія моральних позицій. Безперечно, тут від¬билися філософські принципи «матеріаліста» Гассепді: світ треба сприймати таким, яким він є. Відчутні випади проти ідеалістичної парадигми: адже Альсест наділений рисами донкіхотства. Крите¬рієм сприйняття світу, вважає автор, мусить бути пе уява, що змальовує нереальну досконалість, а здоровий глузд. По-бароко- вому знеціненим виявляється вчинок. Альсест, ніби Зевс-громовер- жець, кидає грім і блискавки, тавруючи неправду, кривду і людські вади. Але поле його діяльності — салон милої дівчини, а люди, яких він нещадно таврує, — наївна, в чомусь легковажна дворянська молодь, схильна до безневинних пустощів і розваг. ГІафос не відпо¬відає реальності, вчинок пе відповідає меті, а результат пе відпо¬відає вчинку. Сам Альсест не може побачити реальність в її справ¬жньому образі. Це типово барокова колізія, вона і є джерелом комічного.

Втім, про комізм Альсеста можна сказати, що ми скоріше від-чуваємо комічне протиріччя, ніж реальне бажання посміятися. Ця драма — іронічна рефлексія бароко, спрямована па себе: моральне і психологічне самообмеження, приборкання ренесансної широти па користь моральному канону збіднює життя, суперечить людській природі.

«Дон Жуан» (1665). Тут ще менше комічного. Це скоріше барокова драма, ніж класицистична комедія. В центрі твору — розкриття драми нереалізованої волі, знеціненого вчинку. Мольєр розробляє широко відомий ще з часів середніх віків іспанський сюжет про легковажного й сміливого спокусника жіночих сердець, який тоді ж поєднався з сюжетом про кам'яного госля.

Образ Дон Жуана. Дон Жуан — це людина, народжена для пристрасного кохання. Він увесь — втілення руху, життєвої енергії, душевного динамізму, словом, певної ренесансної широти. Але його становище у світі драматичне й безглузде. Він не може зустріти жінку, яка б відзначалася таким самим цілісним характером, діяль¬ним розумом, життєлюбством. Йому набридло одержувати легкі перемоги. В жінці він цінує гордість і гідність. А його колишня

рюдін 4

дружина донья Нльвіра готова принижуватися, аби повернути його ііочуп я.

Дон Жуан не може зустріти духовно рівну собі людину і серед чоловіків. Ного зустрічі з різними персонажами — це низка розча-рувань. До одних він застосовує зброю холодної софістики, іншим досить лайливого слова, третіх він легко обдурює. На дуелі вій легко перемагає двох дворян. Всі ці люди — і жінки, і чоловіки — поруч з цим виглядають слабкими, мізерними, нікчемними, без глибоких і палких почуттів. Поступово ми розуміємо, що Доп Жуан з його невпинною енергією просто самотній і нещасний серед людей.

Сцена зі статуєю командора. Статуя Командора запрошує /Іон Жуана па бенкет, Доп Жуан згоджується. Коли ж Командор простягає йому свою кам'яну руку, герой безстрашно приймає фатальне рукостискання. Як зрозуміти цеіі фінал? Командор, цей представник потойбічного світу, виявився єдиною істотою, в якій Дон Жуан побачив собі рівного. Лише у спілкуванні з інфер¬нальними силами Дои Жуану вдається реалізувати свою могутню життєву енергію. Він вмирає задоволений і гордий собою. Як в античній трагедії, Доп Жуан «підноситься над долею» (Гегель) в момент смерті, на яку він іде свідомо. Та, як у бароковії! драмі, час істини настає в момент смерті, і но-бароково.му ж звучить питання про сене життя. Наділена надактивною енергією людина прожила ціле життя і пе реалізувала себе. Повністю сутність людніш розкрилася в одпп-єдшпн'і момент — момент смерті. Тоді заради чого варто було жити?

Сумніви у сенсуалізмі Гассенді. У творі відбився певний сумнів у філософії Гассенді. Дон Жуан сприймав життя сенсуалістично — з точки зору ренесансної сваволі. Йому не вистачало певного ідеалу, - але пе тої вузької догми морального самообмеження, яким обплів себе Альсест, а високої життєвої мети. В цьому полягала його особиста драма. Він заспокоївся лише тоді, коли зустрівся з тим. що пе є реальністю. Мірою його особистості стала не земна реальність, а «падреальність», потойбічне. В цій драмі Мольєр- раціопаліст робіт, прорив за межі барокового мислення, в нарину трансцендентного, фактично — ідеалізму.

Висновки

Бароко долає ренесансний антропоцентризм, що виявлявся у безмежному пануванні індивідуалістичної, навіть анархічної люд¬ської волі, яка була моральним законодавцем сама для себе. Бароко намагається співвіднести людське буття як окреме з певними началами універсального буття як цілого. Ціле стає вихідною

роздії і 260

точкою для етичних. розумових, віросповідних, естетичних вчинків людипп (як окремого) та їх оцінки.

Бароко поглиблює проблематику мистецт ва порівняно з Відро-дженням. Воно вносить у нього універсально широкі світоглядпо- естетичні категорії, такі як життя і смерть, істина і видимість. Бог і людина, моральність і гріховність, ціле і окреме, закономірність і випадковість.,. У добу Бароко починається історія пової європей¬ської філософії, де всі ці категорії осмислюються не в теологічному, а в антропологічному плані. Бог стає у філософії Спшозп. Декарта. Леіібпіца логічною категорією, найвищим .логічним абсолютом, в якому зникають усі протиріччя. Конфесійний конфлікт між ка-толиками та протестантами в ту добу відбивав, на наш погляд, спонтанне прагнення суспільства востаннє зберегти свою менталь¬ну єдність, підпорядкувати окреме загальному. Така сама, по сулі, прихована основа встановлення політичного абсолютизму в окре¬мих країнах (Франція).

Щодо психології особи, то бароко оптимізуе індивідуальні рішення. Це можна спостерігати в усіх проявах буття людніш; у політиці, релігійному почутті, у мистецтві. Література зафіксувати формування тієї еталонної індивідуальної самосвідомості — кри¬терію вчинків людини, — яку згодом називатимуть совістю.

Бароко було універсальною художпьо-сти.тьовою системою, що віддзеркалювала загальну спрямованість національного життя в ііого духовній єдності. В цьому значенні Бароко, без сумніву, було спадкоємцем Відродження. Етика, самопізнання сприймалися те¬пер як барокові духовні універсали. Світ психологічно осягався як нескінченний зв'язок окремого, випадкового, емпіричного із загаль-ним, закономірним, ідеальним. Найбільш яскраво така настанова відбилася у вченні про монади Г. В. Леіібпіца, котрий проголосив, що людина рівна Космосу як рівноцінні дві окремі монади. Уперше після Відродження .людина починала усвідомлювати себе як су¬спільна істота. Відчуття суспільства, громадського життя — від¬чуття, яке загалом ще пе було відоме за доби Відродження, вира¬жається. зокрема, в розвитку естетики оОи/і/. Ллє найбільше -• у новому відчутті мови, у намаганні впорядкувати п згідно з естетичними вимогами. Бачимо ііого також у високому автори пл і вченості, що вже переходи.та за рамки церковної schola і починала служити всьому суспільству. Мистецтво тієї доби зафіксувало прагнення естетизували суспільне бутля, а також і приватне життя людипп. Зросла музична розкіш церковної відправи — цієї най¬важливішої форми публічності за доби Бароко. Іншим важливим центром громадського життя став театр, що вперше після 'ти¬сячолітньої перерви подавав досконалий синтез поетичного слова та образотворчого мистецтва, музики іі пластики тіла.

Були тенденції унормувати всі ці прояви духовного оновлення, підкорити їх єдиному началу. В церковному житті ці напрями чітко окреслились в Італії та Іспанії, в політичному — у Франції. Тут спостерігається спроба зробити літературу частиною державної ідеології, що, природно, пе могло не накласти на неї певного від¬тінку. Звичайно, характер самої ідеології в ті часи значно відріз¬нявся від сучасної. Ми можемо охарактеризувати її як почуття станової честі, що розуміли як складну сукупність моральних, естетичних та релігійпо-правових елементів. Все це можна поба¬чити, зокрема, в літературі класицизму, що па свій лад відобразила добу Бароко як окремий художнії! напрям. Класицизм збагатив універсальну стильову систему бароко елементами, що виявились продуктивними для подальшого розвитку літературної форми у наступному XVIII столітті.

Література

4.1. Естетика і поетика літератури Бароко

1 .Аникст А. А. Теория драмы от Аристотеля до Лессинга.— М.: Наука, 1967 (Ч. 2, гл. 3: Маньеризм и сто отражение в теории драмы — с. 130—150; ч. 2, гл. 7: Высказывания писателей о драме в «золотой век» испанской литературы — с. 199—208; ч. 3, гл. 4: Теория драмы в Англии XVII века - с. 266-276).

2. Наливайко Д. С. Искусство: направления, течения, стили.— К.: Мистецтво,- Кн. 1,- 1981."Кн. 2 - 1985.

3. Штейн А. Л. Четыре века испанской эстетики // Испанская эсте-тика: Ренессанс. Барокко. Просвещение.— М.: Искусство, 1977 (Исто-рия эстетики в памятниках и документах).— С. 12—47.

4.2. Творчість письменників Бароко

1. Самарин Р. М. Творчество Джона Мильтона.— М.: МГУ, 1964.

2. Плавскин 3. И. Испанская литература XVII — середины XIX ве-ка.— М.: Высшая школа, 1978.

3. Виппер Ю. Б. Поэзия барокко и классицизма // Европейская поэзия XVII века.— М.: Художественная литература, 1977.

4. Санктис Ф. де. История итальянской литературы: В 2 т.— Т. 2,— М.: Прогресс, 1964 (XVIII. Т. Тассо, XVIII. Марнпо. С. 176-276).

5. Голенищев-Кутузов И. II. Романские литературы. Статьи и иссле-дования.— М.: Наука. 1975 (Литература Испании и Италии эпохи Барокко. С. 213-340).

6. Морозов А. А. «Симплициссимус» и его автор.— Л., 1984.

7. Вікно в світ: Іспанія,— 2000, № 3 (12).

роздії 4

4.3. Класицизм у французькій літературі

1. Литературные манифесты французских классицистов / Под ред. Н. П. Козловоіі - М.: МГУ. 1980.

2. Обломиевский Д. Д. Французский классицизм: Очерки,— М: Па¬ука, 1968.

3. Сигал //. А. Пьер Корпель - Л.; М„ 1957.

4. Кадышев В. С. Расин - М„ 1990.

4.4. Жан-Батіст Мольер

1. Бояджиев Г. П. Мольер: Исторические пути формирования жанра высокой комедии.— М., 1967.

2. Бояджиев Г. П. Мольеристика XX века // Современное искус-ствознание Запада о классическим искусстве. ХШ—XVII вв. Очерки,— М.: Наука, 1977 -С. 118-217.

3. Булгаков М. А. Жизнь господина де Мольера,— М., 1991.

роздО 4

і!

К

ЛІТЕРАТУРА XVIII —ПОЧАТКУ XIX СТОЛІТТЯ

-5.1.-

ЛІТЕРАТУРА ПРОСВІТНИЦЬКОГО РАЦІОНАЛІЗМУ В АНГЛІЇ

|і|

Загальна характеристика просвітницького руху

Філософські основи нової доби. Домінантною ідеєю в європей¬ській культурі XVIII ст. стало просвітництво, тому все століття нерідко називають добою Просвітництва.

Просвітництво — це широкий інтелектуальний рух за перегляд з позицій раціоналізму і сенсуалізму всіх основ життя людини у суспільстві: ідеологічних, релігійних, моральних, культурно-есте- тичпих.

Необхідні передумови для просвітництва були створені попе¬редні,м XVII століттям. У добу Бароко почали розглядати людину і суспільство, існування як гаке у співвідношенні з певними уиівер- ссиьними началами, такими як Всесвіт, Бог, вічність, мораль тощо. Відродження пе знало такої співвіднесеності окремого і цілого, бо людина здебільшого виступала сама для себе законодавцем мо-ральних норм і духовних начал і ніби втілювала в собі ціле і окреме водночас. Це знаходило своє вираження у пафосі пристрасного, нерідко анархічного вчинку, що не знав ніяких перешкод. Як вихідною, так і кінцевою точкою такого вчинку була тільки єама людина.

роздії 5

На рубежі епох Бароко і Просвітництва прагнення осягнути сенс людського буття у зв'язку з універсальними началами, не за¬перечуючи при цьому самого земного існування .людини і пе при-нижуючи її гідності , дало могутній поштовх для подальшого онов¬лення європейської філософії. В ній Бог послав як вишнії логічний синтез, абсолют, is якому знімаються усі протиріччя (Декарт, Спіпоза, Лейбніц).

Значення Спінози. Проте XVIII ст. лак і залишилося б ще одним століттям бароко, якби не був зроблений один суттєвий крок. Барух Спіпоза (1632—1677) першим почав розглядати як одне з універсальних начал розум. Він поєднав такі начала, як Всесвіт, природа і людина тим, що розглядав їх як атрибути Бога; доско¬налість Бога, зокрема розум, поширив на весь світ, природу і людину. Світ (природа) постав у нього як гармонійний, бо в ііого основі знаходимо божественний розум. Те саме можна було сказати й про людину. Такої самої думки дотримувався і Лейбніц («папе- редвизпачепа гармонія» світу). Отже, розум почали розглядати як найвищий атрибут Бога, світ — як гармонійний і створений за законами розуму, а людину (як частину природи і в цій якості атрибут Бога) — як наділену божественним розумом.

Осягаючи сенс власного існування на землі і з цією метою співвідносячи себе з вищими універсаліями, людина визнавала тотожність божественного, природного й людського розуму. Вищий розум природи прагнули осягнути за допомогою спорідненого з ним розуму людського. Розум став основою нового мислення взагалі. В цьому й полягала суть просвітницької парадигми.

Значення Ньютона. Однак просвітники не затримувалися па ідеї Бога — інакше б вони просто розвивали барокову доктрину світу, — а почали розглядати вищий закон розуму, на якому ґрун-тується Всесвіт, як цілком природний закон. Божественний розум розглядали як природний розум. Більшість із просвітників відво¬дили Богові роль першого поштовху, після якого світ розвивався за власними (розумними) законами. Ісаак Ньютон своїми дослі¬дженнями всесвітнього тяжіння привів мисли гелів до переконання у самодостатній і універсальній силі цього закону. Ного досліджен¬ня «Математ ичні основи філософії природи» (1686) фактично руй¬нувало барокову картину світу, бо, по-перше, відкинуло дуаліс¬тичний принцип світу; по-друге, натомість утвердило моністичне розуміння світу, поклавши в ііого основу одну універсалію; по- третє, пов'язало цю універсалію з виявом вищого розуму, який через цей закон якпаіігармопіііпіше упорядковує все життя.

Символом гармонії світу в просвітницькому розумінні може бути уподобаний всією добою дослід в магнітом й металевими ошурками, які розташовувалися навколо його полюсів правиль¬ними колами. Дослід наочно розкривав слит як видиміст ь (хаотична маса ошурок) і як сутність (сила, що незримо їх впорядковує). У світі напував розум, який був спроможний справжню сутність світу пе тільки організувати (божест веппнй розум), а іі пізнати (тотожний йому людський розум). Просвітництво було впевнене, що долало дуалізм сутності і явища, абстрактного і ретельного, тож усувало всілякі барокові вагання між двома світами.

Значення Джона Локка. По-новому почали розуміти природу. Стверджували, що вихідним принципом і головним джерелом наших знань про світ може бути тільки досвід (па цьому наполягав ще Фрепсіс Бекон, що писав па рубежі XVI—XVII ст.). Джон Локк, якоі'о слід вважати одним з духовних предтеч просвітництва, ствер¬джував у «Міркуванні про людське розуміння» (1690), що людина одержує свої знання про світ через органи чуття. Зусиллями ро¬зуму сигнали органів чуття перетворюються па достовірний образ світу, якому людина може цілком довіряти. Локк, слідом за Нью-тоном. робить свій внесок у руйнацію барокової картини світу. Якщо для барокової людини справжні причини були оповиті таєм¬ницею і результати дііі були пепередбачуваними, то Локк вважав, що розум, спираючись на сигнали органів чуття, спроможний встановити справжню причину і передбачити необхідний наслідок, а людина спроможна діяти адекватно реальності. Сама ж реаль¬ність стає прозорою і доступною для осягнення

На відміну від барокового розуму, який мав метафізичний ха¬рактер, просвітницький розум містив чіткий критерій істини, що полягав у свідченнях про себе природи через органи чуття. Філо-софське мислення просвітників базувалося па засадах раціоналізмі/ з культом досвідного знання (англійський емпіризм, французький сенсуалізм).

Соціальна настанова просвітників. Характерно е) особливістю XVIII ст. стало те, що нова світоглядна настанова розгорнулася пе лише у філософській, а іі у соціальній сфері. Просвітники відкрили, що весі, світ людських відносин суперечить критеріям універ¬сального моністичного сенсуалісти чно-емпірнчпого розуму. Від¬нині їх головним прагненням стало вносити в реальне соціальне життя відкритий ними розум (точніше — здоровий глузд, bon sens, raison), пропагувати його засади і тим самим сприяти руйнуванню старого світу, заснованого па засадах барокового дуалізму і мета¬фізики.

Освічений абсолютизм. ІІросиітпики повели рішучу боротьбу з кріпосництвом і самодержавством. Натомість вопи висували принцип «освіченого абсолютизму», коли правитель керується пе середньовічним авторитарним (освяченим церквою) правом чи деспотичною примхою і сваволею, а вимогами здорового глузду; відповідно до нього він має організувати державні інституції.

Народ, окремі люди також повинні узгоджувати свої вчинки з вимогами розуму. Правда, народ гак і залишився «иерозкрптою» темою для просвітнії кін; на їхню думку, він саме іі втілював у собі барокову пепередбачуваніст ь. хаотичне начало. Просвітники не підгримували ідеї народних заворушень і революційних соціаль¬них перетворень, бо це означало б повернення до часів барокового хаосу. Держава (звісно, влаштована па засадах розуму) була д.ля них цариною стабільної гармонії. Яскраво цю точку зору виразив Шарль Луї Моптеск'є у трактаті «Про дух законів» (1748). Ви¬хідною для нього став постулат Спінози, що світ — це є Бог, отже, вічна, розумна іі стабільна субстанція; тож було б зухвало і неро¬зумно намагатися її змінити.

Ідея прогресу. У свідомості широко утвердилася ідея прогресу. Нова доба усвідомила себе не як повернення до першовитоків (якими була античність для культури і Біблія для духовного життя в часи Відродження і Бароко), а як шлях вперед, до нових цін¬ностей. Уперше з'явилася думка, що загальний, культурний прогрес залежить від удосконалення суспільних і державних інституцій. І. Кантом була висунута ідея щодо можливості вічного миру, яка долала барокову непевність у політичному житті.

Критика церкви і петолераитності. Просвітники, насамперед у Франції, звинувачували церкву в насаджуванні забобонів і обоввапіоваппі людей, v релігійній нетерпимості іі переслідуванні інакомислячих (Вольтер, Дідро). Наприкінці століття були при¬пинені «відьомські процеси» і спалення людей інквізицією . Особливо різко звучала критика єзуїтів. У 1773 році папа римський спеціальним декретом розпустив орден єзуїтів. Цим остаточно був покладений край добі Бароко.

Визнання розуму як універсального закону природи, а Бога — як Бога розуму й гармонії, відповідало соціальним прагненням бур¬жуазії, яка відігравала в житті суспільства дедалі вагомішу роль. Тож нерідко буржуазії и іі здоровий глузд ототожнювали з про¬світницьким розумом.

Форсування історичного процесу. Кінцем доби Просвітництва вважають революцію у Франції 1789—1794 pp. Під час революції просвітницькі ідеї папередвизпачепої розумної гармонії прийшли у трагічне зіткнення з політичними амбіціями французької бур¬жуазії. Політичний і соціальній"! занепад французького суспільства зайшов дуже далеко, і багатьом мислячим людям здавалося, ніби просвітницька діяльність так і пе дала відчутних результатів. Буржуазні лідери зробили спробу форсувати історію і силоміць насадити жадану гармонію, іцо призвело до невиправданих жертв і соціальних жахів.

Періодизація літератури XVIII ст. В сучасній науці цриГшято вважати, що просвітницькі тенденції спочатку зародилися в Англії па початку 1700-х років, досягли своєї вершини в середині століття у Франції і перейшли в нову якість в останній третині століття в Німеччині. Просвітницький рух знайшов своє місце в інших краї¬нах Європи: в Італії, Іспанії, Російськії! імперії та іп.

У аспекті художньої типології динаміка літератури XVIII ст. складніша. Ми виділяємо в ній три основні ідейно-стильові напря¬ми, що якісно збагатили історико-літературпий процес: 1. Літе¬ратура просвітницького раціоналізму, що найбільшою мірою відби¬ла просвітницьку парадигму. Найяскравіше вона була представлена в Англії і Франції; 2. Література сентименталізму, що по-різному виявила себе в Англії і Франції. Її своєрідним відгомоном можна вважати літературу шллормерства в Німеччині. 3. Література веймарських класиків у Німеччині. Як їхні жаирово-сгильові ком¬поненти виступали класицизм, бароко, рококо та інші більш чи менш маргіпалізовані па той час явища.

Література як засіб полеміки. Письмешшки-просвітники успадкували такі риси барокової літератури, як настанова на по¬лемічність і певний нараболізм. Нерідко художній твір виступає у них як ілюстрація до абстрактних, світоглядних ідей. Часом на¬магання автора розкрити чи піднести певну абстрактну ідею через образ героя чи сюжет художньо збіднювали те і друге, надавали їм папередвизпачепосії іі певних рис схематизму.

Всі ці риси найбільш помітні у творах письменників — представ¬ників просвітницького раціоналізму. У них ми можемо виділити дві поширені сюжетні моделі: у першій розкривається невідповідність певних умов життя вимогам здорового глузду. Такими є «Мандри Гуллівера» Дж. Свіфта, «Переькі листи» Ш. Л. Моптеск'є, «Капдід» та інші філософські повісті Вольтера, «Небіж Рамо» Д. Дідро, «Весілля Фігаро» О. Бомарше. Водночас створюється образ лю¬дини, яка сама у собі втілює вищі вимоги розуму. Цей досконалий розум витримує складні випробування екстраординарною дійс¬ністю. Такими є твори «Робінзоп Крузо» Д. Дефо, «Черниця»

Д. Дідро, «Емілія Галотті» Г. Е. Лессіпга та іп.; риси такого героя можна знайти і у вищеназваних творах.

. І2|

Література просвітницького раціоналізму в Англії

Культурно-історичні умови. У XVIII ст. Англія стає найпо¬тужнішою державою Європи. Протягом століття, за гірким виразом французьких дипломатів, Англія веде «другу» Столітню війну з Францією за гегемонію в Європі, і па цей раз перевага па її боці. Англія завойовує панівні позиції в Атлантиці, її пірати відкрито полюють за французькими кораблями. Поступово Англія витісняє французів з їхніх володінь у Північній Америці (землі навколо Гудзона, в долині р. Огайо, на лівому березі р. Міссісіпі, па території сучасної Кападн тощо), перехоплює ініціативу в Індії, де оселяються і працюють для процвітання Ост-Індської компанії тисячі британців. Вона встановлює контроль над Гібралтаром, цим ключем до Середземного моря. Ще раніше внаслідок вигідного для себе «Утрехтського миру» (1713 р.) Англія здобуває виняткове право торгівлі чорними невільниками. Держава, що багатіє не щоднини, а щогодини, може дозволити собі витрачати колосальні кошти для оплати солдат-паймапців (зокрема з німецьких земель) для захисту своїх інтересів в інших країнах (наприклад, для при¬душення руху американських колонистів за незалежність), купу¬вати собі політичних союзників.

На початку століття в Англії з'являється державний гімн («Боже, борони короля...»), пе меншою пошаною користується кант «Прав, Британіє, морями...». «Золотий вік» королеви Аини (до 1714 р.) спокійно переходить у виважене правління «ганиоверської династії», чотири королі якої носили ім'я Георга. Англійці з ними рахувалися, але не дуже любили. Єдиним їхнім достоїнством вва¬жали протестантське віросповідання. їхні нрава і обов'язки були чітко визначені ще в часи «Славної революції» (1689). коли після політичної анархії «реставрації Стюартів» повнії англійський ко¬роль Вільгельм III зобов'язався рахуватись із законодавчими поста¬новами парламенту і ним самим започаткував у державі консти¬туційну, або парламентську, монархію («Білль про права», 1689) — предмет захвату Вольтера і всіх освічених європейців. Цен тр полі¬тичної влади перемістився із Септ-Джеймського палацу в пар¬ламент.

Політичне життя в країні визначали дві сили. В руках одної була земля, другої — гроші. Першу представляла партія торгів — ве¬ликих землевласників, прибічників офіційної англіканської церкви; другої — партія вігів — фінансистів Сіті і багатих купців, ири- хильпиків протестантства. Торіїв неофіційно вважали «партією двора», «партією короля», вігів — «партією країни», «партією зако¬нів». Непримиренні протиріччя розділяли їх в обговоренні питань віри, війни, престолопаслідуваппя

Із 6 мли населення Англії лише 4 відсотки мали право голо¬сувати па виборах. За їхні голоси між партіями велося суперництво. Важливим знаряддям стала публіцистика.

Філософсько-естетична основа. Початок століття в Англії — час бурхливого розквіту журналістики. 1702 р. з'явилася перша щоденна газета. Найзпаменитшіі журнали 1700-1710-х років — «Балакун», «Глядач», «Опікун», що їх випускали Дж. Аддісон і Р. Стіл, «Дослідник», «Землевласник» («Фріхолдер») та іп. Ши¬роке представництво думок у політичному житті створювало сприятливі умови для розмаїття філософських і естетичних Ідей. На інтелектуальне життя країни, зокрема па літературу з її типовою для просвітництва філософсько-етичною полемічністю, вплинули філософські погляди раціоналіста Джона Локка (1632-1704) і мо¬раліста лорда Шефтсбері (1671-1713), соціального скептика Бер¬нарда Мапдевіля (1670-1733), філософського агностика Девіда Гіома (1711-1776), «імматеріаліста» Джорджа Берклі (1685-1753) та ін.

На ґрунті полеміки з класицизмом (зокрема з «Нарисом про критицизм» Александра Поупа, 1709) в Англії зароджується про¬світницька естетика: «Трактат про людську природу» (1740) та ціла низка есеїв Д. Гіома, «Аналіз краси» У. Гогарта (1753), «Філо¬софський дослід щодо походження наших уявлень про піднесене і гарне» Е. Берка (1755), «Основи критики» Г. Іоума лорда Кеіімса (1762-1765)таін.

Незвичайно широка палітра суспільного життя пе могла пе збагатити англійської мови. Салоп англійської знаті поступається молодій енергійній буржуазії місцем законодавця англійської мов¬ної норми. Нові, порівняно з класицизмом, норми мови зафіксував знаменитий словник Сем'юела Джонсона (1755). XVIII ст. стає в Англії віком роману. Чутливість до зрушень у суспільному житті, естетична сприйнятливість і мова нового покоління письменників здатні передали па папері всі нові культурні та моральні поняття, художньо відобразити всі соціальні прошарки, відгукнутися па всі нові вияви психології.

Локківська парадигма в «Робінзоні Крузо». Найхарактерні¬шим твором просвітницького раціоналізму в Англії можна вважати «Пригоди Робінзопа Крузо» Дапіеля Дефо В образі Робінзона відбилися уявлення про .людину, суголосні з філософією Дж. Л ок¬на. Отінившись на безлюдному острові, герой сприймає довко¬лишню реальність як закономірну дапість, розумну і непорушну у своїй основі; а своє завдання бачить у тому, щоб інтегруватися в що дапість па правах її окремого, але закономірного елемента. При¬рода — це втілення універсального розуму, з яким людина мусить узгодити свій індивідуальний розум. Робінзоп вижив тому, що підкорив увесь свій повнії спосіб життя і мислення об'єктивному, раціональному в своїй основі порядку. Він пізнав справжні при¬чини і наслідки і навчився використовувати їх для себе. Він на¬вчився долати в собі владу пфектів і довіряли не почуттям, а здоровому глузду. Врешті-решт домігся, щоб результат' ііого зусиль завжди відповідав намірам і меті. В літературі Просвітництва вчинок знов повертає собі цінність!

Відносини героя з довкіллям будуються за принципом запи¬тання — відповідь. Спочатку довкілля ставить перед ним проблему. Так, Робінзоп знаходить на морському піску відбиток ступні, ба¬чить біля житла кущик пшениці. Після ретельного обмірковування ситуації він доходить правильного висновку, відповідно до якого розробляє план подальших дій. З'ясовується, що відбиток нале¬жить не йому, отже, па острові є інші люди і йому треба подбати про безпеку. Пшениця виросла з насіння, що ііого він витрусив з мішка, отже, доцільно і надалі розводити цю культуру. Bin логічно висно-вує, що краще пе відстрілювати кіз, витрачаючи дорогоцінний запас пороху, а розводити їх. Шедевром раціонального мислення можна вважати спосіб, в який він забирає з розбитого корабля всі речі, що залишилися там після аварії.