3. Наслідки порушення зобов’язання

Неналежне виконання тягне застосування до правопорушника спеціальних негативних наслідків – санкцій, зокрема заходів цивільно-правової відповідальності. Загальні наслідки порушення зобов’язання перераховано у ст. 611 ЦК, до яких віднесено сплату збитків; сплату неустойки; односторонню відмову від договору; компенсацію немайнової шкоди. Безперечно, перелік наслідків порушення зобов’язання, вміщений у ст. 611 ЦК, ні в якому разі не слід читати як вичерпний.

З точки зору правової природи та порядку застосування всі цивільно-наслідки невиконання можна поділити на наступні 2 групи:

1) цивільно-правові санкції;

2) заходи оперативного впливу на правопорушника.

Водночас, право допускає, за наявності підстав, паралельне застосування до правопорушника інших видів відповідальності, а саме господарсько-правової (накладення адміністративно-господарських штрафів, зокрема, за порушення антимонопольного законодавства або правил торгівлі), фінансової (накладення податкових стягнень), адміністративної та кримінальної відповідальності.

1. Цивільно-правові санкції

У загальному вигляді цивільно-правові санкції розуміються як заходи примусового впливу на правопорушника, що реалізується через спеціально уповноважені державні органи (передусім, суд).

Санкції умовно поділяються на:

1) заходи цивільно-правової відповідальності;

2) інші санкції.

1) Цивільно-правова відповідальність. Особливостями цивільно-правової відповідальності на відміну від інших видів юридичної відповідальності, є:

- майновий характер стягнення (полягає передусім у зменшенні майнової сфери правопорушника);

- додатковий характер (заходи відповідальності застосовуються як додаткові несприятливі наслідки до основного зобов’язання, яке було порушено боржником; отже, не є мірами відповідальності примушення сторони до вчинення дій, які вона і так повинна була здійснити (примусове виконання договору, тощо);

- міри відповідальності стягуються на користь потерпілої сторони (чим цивільно-правова відповідальність відрізняється від відповідальності публічно-правової (адміністративної або кримінальної), там де санкції стягуються у відповідний бюджет);

- цивільно-правова відповідальність ґрунтується на компенсаційному принципові, а отже, за загальним правилом, не допускається збагачення потерпілої сторони за рахунок несправного боржника.

Формами відповідальності є відшкодування збитків (ст. 22 ЦК), стягнення неустойки (ст. 549 ЦК) та моральної шкоди (ст. 23 ЦК).

Залежно від природи протиправної поведінки розрізняють наступні види цивільно-правової відповідальності:

1. Відповідно до підстав виникнення:

• відповідальність за порушення зобов'язання (договірна відповідальність). Підставою притягнення до цього виду відповідальності є факт порушення зобов'язання. Розмір такої відповідальності встановлюється самими сторонами, причому може встановлюватися і за порушення, прямо не передбачені в законодавстві. У цілому даний вид відповідальності регулюється Розділом 51 ЦК України (ст.ст. 610-625);

• відповідальність за заподіяну шкоду (деліктна відповідальність). Така відповідальність виникає при заподіянні шкоди особі або майну фізичної особи або шкоди юридичній особі, не пов'язаної з неналежним виконанням договору стороною. Проте якщо внаслідок неналежного виконання договору завдано шкоди життя або здоров'ю особи – настає позадоговірна (деліктна) відповідальність (ст. 1196 ЦК). Цивільне право за загальним правилом не допускає конкуренції позовів (окрім випадків захисту прав споживачів). Регулюється Розділом 82 ЦК України (ст.ст. 1166-1211).

2. Відповідно до виду завданої шкоди:

• відповідальність за майнові (матеріальні) збитки;

• відповідальність за моральну (немайнову) шкоду;

• відповідальність за шкоду, заподіяну життю і здоров'ю.

Практичне значення такої класифікації полягає у різних способах обчислення різних видів шкоди. Збитки та інша майнова шкода обчислюються за правилами, встановленими у ст. ст. 22, 623 ЦК; моральна шкода обраховується за правилами ст. 23 ЦК. Шкода, завдана життю та здоров’ю особи, визначається на підставі ст.ст. 1195-1200 ЦК (деліктна відповідальність).

3. Залежно від порядку задоволення вимог кредитором розрізняють такі види відповідальності:

• часткова – кожен з учасників несе відповідальність у певній частці (відповідальність спадкоємців за боргами спадкодавця, відповідальність сторін договору про спільну діяльність, відповідальність сторін, які є стороною в одному договорі). Це правило є загальним і застосовується за відсутності вказівки на інший вид відповідальності.

• солідарна – кредитор (управомочена особа) має право вимоги частково або в повному обсязі як від усіх відповідачів (боржників), так і окремо від кожного з них (ст. 543 ЦК). Солідарні боржники залишаються зобов’язаними доти, доки їх обов’язок не буде виконаний у повній мірі. Солідарний боржник не має права висувати проти вимоги кредитора заперечення, які до нього мають решта боржників. Солідарний боржник, який виконав солідарний обов’язок, має паво зворотної вимоги до решти боржників. Цей вид відповідальності застосовується тільки у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у випадку неподільності предмета зобов’язання (ст. 541 ЦК);

Прикладами настання солідарної відповідальності є: ч. 4 ст. 92 (відповідальність членів органу юридичної особи за збитки, завдані в результаті порушення обов’язків щодо представництва); ч. 4 ст. 97 (відповідальність засновників за зобов’язаннями, що виникли до державної реєстрації); ст. 119 (відповідальність учасників повного товариства); ст. 133 (відповідальність повних учасників командитного товариства); ст. 198 (відповідальність емітента та індосантів цінного папера перед законним володільцем), ст. 232 (відповідальність представника та іншої сторони правочину перед довірителем за наслідки укладення правочину шляхом зловмисної домовленості); ст. 554 (відповідальність боржника та поручителя перед кредитором); ст. 746 (відповідальність набувачів-співвласників майна, переданого на підставі договору довічного утримання, перед відчужувачем); ст. 816 (обов’язки співнаймачів за договором найму житла); ст. 1138 (обов’язки учасників простого товариства, що здійснює підприємницьку діяльність, за всіма спільними зобов’язаннями), тощо.

• субсидіарна – є додатковою до відповідальності, яку несе основний правопорушник, і доповнює відповідальність, підсилюючи захист потерпілого. Особа, що несе субсидіарну відповідальність, як правило, не є правопорушником. Цей вид відповідальності застосовується, коли основний відповідач не виконав своїх обов'язків задовольнити вимоги кредитора. Згідно зі ст. 619 ЦК, до пред'явлення вимоги особі, що несе субсидіарну відповідальність, кредитор зобов'язаний спочатку пред'явити вимогу до основного боржника, і лише у разі, якщо основний боржник відмовиться задовольнити вимогу кредитора або не відповість на вимогу в розумний строк, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність.

Субсидіарна відповідальність можлива, зокрема, в наступних випадках: відповідальність поручителя за дії основного боржника, якщо це прямо передбачено в договорі; відповідальність учасників повного товариства за зобов’язаннями товариства (ст. 119 ЦК); відповідальність повних учасників за зобов’язаннями командитного товариства (ст. 133 ЦК); відповідальність учасників товариства з додатковою відповідальністю за зобов’язаннями товариства (ст. 151 ЦК); відповідальність членів виробничого кооперативу за зобов’язаннями кооперативу (ст. 163 ЦК, ч. 1 ст. 108 ГК); управитель за зобов’язаннями, що виникли внаслідок здійснення управління, якщо майна недостатньо для розрахунків з кредиторами – за договором управління майном (ч. 2 ст. 1073 ЦК); відповідальність держави в особі відповідного органу управління за зобов’язаннями казенних підприємств (ч. 7 ст. 77 ГК); відповідальність контролюючого підприємства за боргами дочірнього підприємства, якщо останнє виявиться в стані неплатоспроможності з вини контролюючого підприємства і буде визнано банкротом (ч. 7 ст. 126 ГК) (в Росії – також і юридичні особи: материнські компанії за дочірні у відсутність майна у останніх);

• регресна – застосовується, коли законом допускається відповідальність однієї особи за дії іншої, передусім субсидіарна. За змістом закону, особа, яка виконала за інших боржників їх обов'язки, має право звернутися зі зворотною вимогою до решти боржників. Регресна відповідальність направлена на компенсацію майнової шкоди тієї особи, яка відшкодувала збитки, завдані іншою особою. Цей вид відповідальності застосовується у наступних випадках: відповідальність повних учасників повного і командитного товариства перед учасником, що виконав вимоги кредиторів до товариства; відповідальність основного боржника перед поручителем, що виконав обов’язок боржника перед кредитором (ст. ЦК)

Підставою настання відповідальності є наявність складу цивільного правопорушення. Цивільне правопорушення має місце за наявності наступних умов:

А. Протиправність поведінки.

У цивільному праві з властивим йому принципом диспозитивності (ст. 6 ЦК) протиправність означає суперечність поведінки сторони положенням договору, імперативним нормам права і загальним цивільно-правовим принципам. За загальним правилом, шкода, завдана правомірними діями, не може тягнути відповідальності. Згідно зі ст. 610 ЦК, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Той же принцип закріплюється і в Господарському кодексі України. Відповідно до ч. 1 ст. 218 ГК, підставою господарсько-правової відповідальності суб'єктів господарювання є вчинене ними правопорушення у сфері господарювання.

Згідно зі ст. 1166 ЦК, підставою настання деліктної відповідальності є неправомірні рішення, дії або бездіяльність.

Б. Шкода.

Шкода – це будь-яке применшення або знищення майнового чи особистого блага. Розрізняють матеріальну і моральну (немайнову) шкоду, а також шкоду здоров'ю та життю.

1) Майнова шкода (збитки). Матеріальна шкода – це завжди майнові втрати. Грошова оцінка майнових втрат називається збитками. Згідно зі ст. 22 ЦК України, збитки діляться на:

• реальні збитки (втрати, понесені стороною у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі, та витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права). Витрати повинні бути розумними та корисними¹. Під зробленими витратами слід розуміти витрати, фактично понесені на день пред'явлення претензії.

Новелою нового ЦК є норма про те, що позивач може відшкодовувати і витрати, які він понесе в майбутньому для відновлення свого стану. За змістом закону, із збитків повинні виключатися всі суми, які позивач зберіг унаслідок того, що інша сторона порушила свої зобов'язання. Наприклад, невитрачені суми, які передбачалися у плані витрат обігу як витрати на перевезення, маркування і упаковку продукції, що підлягає поставці, при заміні недопоставлених матеріалів іншими – вартість реалізовуваних відходів, що утворюються при додатковій обробці фактично використаних матеріалів.

• упущена вигода – доходи, які кредитор одержав би за звичайних обставин, якби зобов'язання не було порушено. У новому ЦК міститься новела, згідно з якою, якщо правопорушник одержав у зв'язку з порушенням доходи, розмір відшкодування упущеної вигоди не може бути меншим за вигоду, одержану правопорушником.

Цивільне право ґрунтується на принципі повноти відшкодування збитків, якщо інше не передбачене договором між сторонами або законом – що відображене в ст. 623. Іноді цивільно-правова відповідальність може наставати незалежно від наявності збитків – наприклад, неустойка (встановлена договором).

2) Моральна шкода. Моральна шкода – це втрати немайнового характеру, заподіяні унаслідок моральних і фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній або юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Згідно зі ст. 23 ЦК, моральна шкода може полягати у:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Згідно із тлумаченням судової практики, у фізичних осіб моральна шкода може виражатися в приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з пошкодженням здоров'я, в порушенні права власності (у тому числі і інтелектуальної), прав споживача, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством, в порушенні нормальних життєвих зв'язків унаслідок неможливості продовження активного суспільного життя, порушенні відносин з навколишніми людьми, і т.п.

У юридичних осіб - втрати немайнового характеру, що наступили у зв'язку з приниженням його ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошуванням комерційної таємниці, а також здійсненням дій, направлених на зменшення довір'я до його діяльності.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних і душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеню вини заподіювача шкоди, і з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення. За змістом закону, судом повинні враховуватися такі обставини, як характер немайнових втрат (їх тривалість, можливість відновлення і т.п.), стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін в його життєвих і виробничих відносинах, ступінь приниження престижу, ділової репутації, час і зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільність усунення наслідків правопорушення самим порушником і т.п. При цьому суд повинен виходити з вимог розумності і справедливості (повинен підходити до призначення розміру відшкодування зважено). Основними новелами ЦК України щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди є:

― положення ст. 23 та ст. 611 ЦК, відповідно до яких відшкодування моральної шкоди є загальним наслідком порушення зобов’язання боржником;

― норма про те, що моральна шкода відшкодовується грошима, іншим майном, а також іншим чином;

― положення, згідно з яким моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, що підлягає відшкодуванню, і не пов'язаний з розміром його відшкодування.

3) Шкода, завдана життю і здоров'ю фізичної особи, полягає в завданні смерті або спричиненні каліцтва чи іншого пошкодження здоров'я, що призводить до зниження працездатності особи. Є спірною можливість притягнення до відповідальності за шкоду, завдану здоров’ю людини в порядку договірної відповідальності за договорами про надання медичних послуг (платна медицина).

За загальним правилом, відповідальність настає лише за наявності заподіяної шкоди (наприклад, у формі збитків). Проте право допускає притягнення правопорушника до відповідальності і без наявності шкоди (або без необхідності їх доводити). Відповідно до ст. 550 ЦК, право на неустойку (штраф, пеню) виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання.

В. Причинно-наслідковий зв'язок.

Для притягнення особи до відповідальності за протиправну поведінку потрібна наявність причинного зв'язку між діями правопорушника і заподіяною шкодою. Причинно-наслідкові зв'язки – це один з різновидів об'єктивного взаємозв'язку явищ. Взаємозв'язок причини і наслідку – це об'єктивно наявний взаємозв'язок явищ, яке характеризується тим, що в конкретній ситуації з двох взаємопов'язаних явищ одне завжди передує іншому і породжує його, а інше є його наслідком. Стаття 22 ЦК визначає, що особа має право на відшкодування збитків, заподіяних в результаті правопорушення. Стаття 23 – особа має право на відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок порушення його прав. Відповідно до ст. 1166 ЦК підлягає відшкодуванню шкода, заподіяна неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, фізичним і юридичним особам, а також шкода, завдана їх майну.

Причинний зв'язок може бути об'єктивним, але його може бути дуже важко довести. У теорії цивільного права завжди розрізнялися поняття прямих і непрямих збитків, залежно від віддаленості причинно-наслідкових зв'язків. Прямі збитки – це ті збитки, які були об'єктивно передбачуваними у момент порушення зобов’язання боржником, тоді як непрямі збитки є віддаленою шкодою, настання якої не можна було об’єктивно прорахувати. За загальним правилом, відшкодовуються тільки прямі збитки, а непрямі покладаються на кредитора.

Г. Вина.

Вина – це суб’єктивний елемент складу цивільного правопорушення. Визнання вини як однієї з підстав цивільно-правової відповідальності є одним із спірних питань в праві (наприклад, заперечується деякими фахівцями з господарського права).

У цивільному праві вина – це невжиття правопорушником усіх можливих заходів щодо запобігання несприятливих наслідків своєї поведінки, необхідних при тому ступені дбайливості і обачності, який вимагався від неї відповідно до характеру її обов'язків. Тобто вина скоріше полягає у невжитті об'єктивно можливих заходів з усунення або запобігання наслідків поведінки. Таким чином, вина особи тісно пов'язана з недотриманням нею певного стандарту належної поведінки.

Вина в цивільному праві має свою специфіку:

1. У цивільному праві, на відміну від кримінального, існує презумпція вини. Згідно зі ст. 614 ЦК, особа, що порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності своєї вини (умислу або необережності). Особа вважається невинуватою, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов'язання. Аналогічний принцип застосовується і в деліктних правовідносинах – ст. 1166 ЦК: особа яка заподіяла шкоду, звільняється від відповідальності, якщо доведе, що шкоду було завдано не з її вини. Аналогічно дане питання вирішується і в Господарському кодексі, згідно зі ст. 218 якого учасник господарських правовідносин відповідає за невиконання господарського зобов'язання або порушення правил здійснення господарсько-правової діяльності, якщо не доведе, що він ужив всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Згідно з ч. 2 ст. 614 ЦК, відсутність своєї вини доводить особа, що порушила зобов'язання. За змістом закону, позивач доводить факт правопорушення, шкоду і причинно-наслідковий зв'язок між правопорушенням і шкодою, а потім відповідач повинен довести відсутність своєї вини. Аналогічна норма міститься у ч. 2 ст. 1166 ЦК, відповідно до якої особа, яка завдала майнової шкоди, звільняється від відповідальності, якщо вона доведе, що шкоду було завдано не з її вини.

2. У цивільному праві розрізняють дві форми вини:

а) умисел (свідоме завдання шкоди чи свідоме невиконання своїх обов’язків)

б) необережність, що виступає у наступних формах:

- проста (легка) необережність (невжиття належних заходів для попередження шкоди чи збитків у іншої сторони чи невжиття належних заходів для виконання своїх обов’язків);

- груба необережність (нехтування елементарними та очевидними для всіх правилами поведінки, техніки безпеки тощо).

Специфічною рисою цивільного права є те, що форма вини рідко має значення, оскільки серед функцій цивільно-правової відповідальності превалює компенсаторно-відновлювальна функція: потрібно відшкодувати шкоду, завдану іншій стороні: має значення лише сам факт наявності будь-якої форми вини, достатньої для залучення до відповідальності. Винятки з цього правила мають прямо встановлюватися законом (як-от: умови договору підряду про звільнення підрядника від відповідальності за недоліки роботи не звільняють його від відповідальності за умисні дії або бездіяльність (ч. 4 ст. 858); професійний зберігач відповідає за втрату (недостачу) або пошкодження речі, якщо не доведе, зокрема, що це сталося внаслідок умислу або грубої необережності поклажодавця (ч. 2 ст. 950); зберігач відповідає за втрату (недостачу) або пошкодження речі після закінчення строку договору збереження тільки в разі умислу або грубої необережності (ч. 3 ст. 950)).

За загальним правилом, відсутність вини звільняє особу від цивільно-правової відповідальності, з урахуванням того, що обов'язок довести це покладається на відповідача. Винятки з цього правила можуть встановлюватися лише законами для захисту більш важливих суспільних інтересів. І з загального правила існує чимало винятків відповідальності без вини. Така безвинна відповідальність можлива як в деліктних, так і в договірних відносинах. Зокрема, договірна відповідальність без вини настає в наступних випадках: прострочення боржника (боржник, що прострочив, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення - ст. 612 ЦК); відповідальність поручителя: згідно з договором поруки поручитель відповідає за невиконання зобов'язання боржником в тому ж обсязі солідарно з боржником (ст. 554 ЦК); відповідальність гаранта (ст. 619 ЦК); відповідальність за невиконання грошових зобов'язань (ст. 625 ЦК, Закон «Про відповідальність за невиконання грошових зобов'язань»).

Підстави звільнення від відповідальності. Згідно зі ст. 617 ЦК, особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення, якщо доведе, що це порушення виникло внаслідок випадку або непереборної сили. І то, і інше об'єднуються поняттям «обставини, за які сторона не несе відповідальності».

а) Випадок розуміється в теорії як раптова та не залежна від волі сторін зобов’язання обставина, настання якої негативно впливає на виконання стороною зобов’язання або робить його неможливим. Випадком є обставина, яку в силу її раптовості не можна передбачити, а тому і запобігти в певній ситуації. У ст. 617 ЦК зазначено, що не є випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

б) Непереборна сила – це надзвичайне (а тому і непередбачуване) та об’єктивно невідворотне явище, що негативно впливає на виконання боржником своїх обов’язків або робить виконання неможливим². Основною відмінністю між випадком і непереборною силою є те, що, якби особа знала про настання випадку, воно могло б йому запобігти, що є неможливим при дії непереборної сили. Класичним прикладом непереборної сили є стихійне лихо (землетрус, ураган, шторм, повінь) або інші природні явища чи події (надзвичайні морози, надзвичайна спека, війна та воєнні події, зруйнування внаслідок дії вибухових приладів, що знаходяться у землі; радіаційне, хімічне зараження). Як зазначено в ст. 218 ГК, не є обставинами непереборної сили, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів, оскільки ці обставини є прикладами звичайних комерційних ризиків та є невід’ємними від поняття підприємницької діяльності.

в) Вина кредитора, як правило, виражається у простроченні кредитора, зокрема, у невчиненні кредитором певних дій, без яких боржник не може належним чином виконати свої обов’язки. Боржник не вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, поки воно не може бути виконано внаслідок прострочення кредитора (ч. 4 ст. 612 ЦК). Умовами, при яких боржник може бути звільнений від відповідальності відповідно до вказаної норми, є: протиправність дій кредитора; наявність його вини (яка презюмується); причинно-наслідковий зв'язок між винними діями кредитора та неможливістю належного виконання зобов'язання.³

Потенційну проблему для правозастосування становить ч. 2 ст. 218 ГК, згідно з якою єдиною підставою звільнення від господарсько-правової відповідальності є непереборна сила. Відповідно до вказаного положення, у разі правопорушення суб'єкт господарювання несе відповідальність якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим унаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.

2. Інші санкції – це заходи примусу, що не є мірами відповідальності, але застосовуються як наслідок порушення зобов’язання боржником. До таких наслідків зокрема, належать:

- вимога про примусове виконання обов’язку в натурі;

- розірвання договору в разі його істотного порушення боржником;

- вимога про визнання правочину недійсним.

Специфічним наслідком порушення зобов’язання є виникнення у кредитора права на здійснення забезпечення виконання порушеного зобов’язання, встановленого договором між кредитором та боржником або актом законодавства (крім неустойки, яка є одночасно формою цивільно-правової відповідальності).