§ 3. Духовність ! проблема сенсу життя

Завдяки своїй соціально-біологічній природі людина на­роджується двічі: спочатку як біологічна істота, потім як соціа­лізована особистість *. Проте чи зводиться сенс життя до збе­реження біологічного існування і соціального функціонування, яке робило б це існування більш комфортним? Чи живемо ми для того, щоб їсти, чи їмо для того, щоб жити? І що це озна­чає — жити по-людськи?

Ми ніколи не матимемо відповіді на ці запитання, якщо обмежимо людину біологічним пристосуванням до середовища і соціально перетворимо його. Чи є в людині якась потенція «третього народження». Що ж це таке?

Одна з фундаментальних суперечностей людського буття — між біологічною смертністю людини і соціальною належністю її до того, що в принципі може виявитися безсмертним. За ко­роткий час свого індивідуального життя людина приймає в себе пам'ять віків і залишається в віках результатами своєї діяль­ності. Як же не мріяти їй про безсмертя? Однак безсмертя, або, у всякому разі, тривале життя дані лише суспільству, куль­турі, людству, але не окремому індивідові. Ось і народжується мрія про безсмертя душі, що лишилася після розпаду тлінного тіла, і переселення в інші істоти чи здобуття вічного життя в Богові **.

Проте для людей раціонального складу, які не можуть про­сто прийняти на віру як «факт містичного досвіду» воскресіння Христа, фактом є якраз (про всяк випадок, у межах нашого досвіду і можливостей) відсутність індивідуального безсмертя. Чи випливає з цього, що вічність є чимось зовнішнім для люди­ни, до чого вона може бути причетною через суспільство? Та­кий підхід — один із наслідків абстрактного соціологізму: «гвинтик» набуває значення лише через суспільну машину в цілому або через служіння «мозку» цієї машини — «вождю». Ні, це не так—вічність і безконечність можуть мати місце і в душі людини. Народження внутрішнього духовного світу — це і є «третє народження».

Діяльність свідомості народжується як необхідність для ви­роблення програм, що керують працею і спілкуванням. Однак постійна внутрішня активність людської психіки приводить до

* Відомо, що ізольовані від суспільства діти, які виросли серед тварин, не стають соціально зрілими людьми і зовсім не схожі на образи Мауглі або Тарзана.

** Переживання цієї суперечності з вражаючою силою виражено в «Спо­віді» Л. Толстого. того, що виникає нова потреба: мріяти, винаходити, творити — жити внутрішнім духовним життям. Це життя стає не лише обслуговуючим засобом (із абсолютизації цього моменту і на­роджується «залишковий принцип» стосовно всього, що є за межами економіки), а й самоцінністю. Дуже важливо зрозумі­ти, що пошук істини, переживання краси, слідування добру — не просто засоби для забезпечення виживання людства, не вто­ринні по відношенню до користі, вони — самоцінні. У внутріш­ньому духовному світі людини відбивається весь світ природи і культури, саме в цьому значенні стародавні люди називали людину мікрокосмосом. Духовність — це і є життя людини як біологічного індивіда і соціальної особистості.

Духовність людини існує немовби в полі, створеному двома полюсами: з одного боку, унікальністю людської індивідуаль­ності і самоцінністю цієї унікальності, а з другого — причетніс­тю до універсальності, цілісності космосу (природи і культури). Абсолютна перевага першого «полюса» призводить до егоцент­ризму (від релігійного до політичного), тоді як засилля «при­четності» може культивувати деспотичний колективізм.

Збіг «абсолютів» індивідуалізму і колективізму показав В. Гроссман, вклавши у вуста одного із своїх героїв таку дум­ку: «... сперечалися, що таке соцреалізм. Це дзеркальце, яке на запитання партії і уряду «Хто на світі всіх миліше, всіх пре­красніше й біліше?» відповідає: «Ти, ти, партія, уряд, держава, всіх прекрасніше й миліше!» Декаденти ж на це запитання від­повідають: «Я, я, я, декадент всіх миліше й рум'яніше». Не така вже й велика різниця. Соцреалізм — це утвердження дер­жавної винятковості, а декадентство — це утвердження індиві­дуальної винятковості...» ⁵.

Розуміння людської цілісності як єдності трьох «іпоста­сей» — біологічної, соціальної і духовної — дозволяє відповісти на запитання, що означає «жити по-людськи». Не просто сито, не просто відповідально, не просто духовно — а так, щоб фізич­на досконалість, соціальна зрілість і внутрішня духовність по­стійно взаємодоповнювали одна одну. Але для чого? Чи є ця єдність самоціллю? Так, але не тільки нею. Духовність саме й забезпечує зв'язок мікрокосму і макрокосму (світу в цілому). Як розумна істота людина є відповідальною не лише за своє благополуччя, а й за долю світу. Саморозвиток людської ціліс­ності через реалізацію тенденцій саморозвитку світу, через діалог своєї унікальності, свободи з світовою універсальністю — ось у чому полягає вищий смисл життя людського.

⁵ Гроссман В. Жизнь и судьба//Октябрь.— 1988.—№ 2.—С. 47.

270

Виникає запитання: «За яких умов такий смисл реалізува-тиметься? Чи залежить це лише від внутрішньої установки са­мої людини?»