«Потік свідомості»

Риси

• Розповідь не підпорядковується хронології чи логіці, вона подається як лан­ цюг асоціацій оповідача, викликаних найрізноманітнішими зовнішніми обставинами.

• Об'єктивна дійсність зображується через призму свідомості героя.

• Картина світу може розпадатися на безліч окремих епізодів, які автор зводить в єдине ціле, створюючи певну раціональну модель.

«Потік свідомості» як художній засіб використовували у XX ст. Томас Манн, Ромен Роллан, Ернест Хемінгуей, Уільям Фолкнер, Грем Грін, Дж. Джойс.

У своїй творчості Джойс використовує і прийом «ремінісценції» (від лат. згад­ка)— тьмяні спогади, а також уявлення, які наводять на спогади, на зіставлення з чимось.

Особливо характерним для Джойса є прийом інтертекстуальність, тобто украп­лення в текст автора уривків різного обсягу й різного ступеня впізнавальності з те­кстів письменників іншого часу. Він — один із найважливіших для поетики пост­модернізму.

Творчий метод Дж. Джойса

• Створює інтелектуальний роман, звернений не стільки до розуму й почуття читача, скільки до його інтелекту.

• Твори — автобіографічні, але автобіографія досягається за рахунок не сті­ льки фактографічних запозичень, скільки духовного пошуку, життя духу, під­ свідомості.

• Використання жанру есе.

• Домінуючий метод у творах — «потік свідомості».

• У творах поєднує вуличний арготизм і вишукану метафору, стиль високий і низький.

• У творах при побудові звертається до прийому монтажу.

«Джакомо»

Джеймс Джойс — один із найскладніших письменників доби модернізму, а «Джакомо» — своєрідне виявлення творчого методу митця — новатора XX століття.

Відомо, що твір написано в межах 1911—1914 рр., коли письменник проживав у Трієсті. Твір — есе багато в чому автобіографічний, про що свідчить назва «Джа- | комо» (так звучить і італійською мовою Джеймс). Отже, автор стає літературним героєм твору, але не зливається з ним. Прототипом героїні стала Амалія Попер, яка була ученицею метра протягом 1907—1908 рр. У тексті згадано й ім'я дружини письменника — Нори.

За життя рукопис так і не був оприлюднений, оскільки Джойс вважав цю прозу надто особистою. її видрукував біограф і дослідник автора Р. Еллане 1968 року. У психологічному есе відчуваються факти біографії письменника: його перебуван­ня в Італії, Франції, Ірландії, робота вчителем англійської мови, читання лекцій про В. Шекспіра, написання «Улісса» та інших творів, одруження з Норою Барнакль, і захоплення Амалією Поппер тощо. Однак автобіографічне настільки переосмислю­ється, узагальнюється, що твір набуває широкого філософського значення.

Що стосується жанру, то у передмові до російськомовного «Джакомо» Джойса (1969) твір названо «коротеньким романом». Але більшість літературознавців схильні вважати, що есе — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання. Есе як самостійний жанр сформувався у XVI ст. («Досліди» Монте-ня), пізніше розвинувся в англійській (XVII ст.), французькій (XVIII ст.), амери- І канській (XIX ст.) літературах. До нього вдавались М. Вольтер, Д. Дідро, Е. Лес-сінг, Голдсміт, Ромен Роллан, А. Франс, Г. Уеллс та інші. Тому Джеймс Джойс не став винятком.

Твір має фрагментарну композицію. Він побудований, як потік свідомості голо­вного героя, де поєднуються спостереження, думки, спогади, а також уривки почу­тих розмов, культурні ремінісценції. Незвична і архітектоніка твору: текст розбито на абзаци, різні за розмірами і прогалинами, які, на думку літературознавців, мають означати репліки у відповіді або думки автора, котрі він не висловлює читачам, а спонукає їх самих доутворити ненаписане. Текст есе фрагментарний, хаотичний, у ньому відсутній сюжет, час дії умовний. В основі— кохання молодого вчителя І Джакомо до своєї учениці. Причому вона описана не безпосередньо, а складається з фрагментів, спогадів і роздумів ліричного героя.

Сюжет в есе розпадається на кілька взаємопов'язаних між собою психологія- І них ліній:

• Він і вона — розвиток їхніх стосунків.

• Процес внутрішнього становлення героя.

• Осмислення духовної атмосфери і місця у ній митця і особистості в широкому І історико-культурному й філософському контексті.

В основі твору — історія кохання молодого вчителя англійської мови Джакомо І до своєї учениці. Причому вона описана не прямо, а складається з фрагментів, спо- І

гадів і роздумів ліричного героя, проте вона виведена за межі суб'єктивного і на­ближена до всезагального, індивідуальне розчиняється у загальнолюдському.

Вона — знатна молода особа, витончена і дозріла (облудна усмішка), у неї бліде обличчя, бліді щоки, вологий лоб, зіщулені очі, руки сором'язливі і нервозні, спосіб мовлення: стисло висловлювати осяжне. Одягнена в пухке хутро, капелюх зі спу­щеними крисами, високі підбори.

Він— освічений (на хвилях вченої мови),володіє музичним інструмен­том, любить мистецтво — театр, музику, літературу. Одружений, має доньку. Багато палить.

Сила їхніх почуттів — в їхніх стосунках. Це кохання — пристрасть, тому герої не розмовляють між собою, оскільки мова кохання не потребує слів. Любов нако­пичується, як хвиля, і поглинає їх обох. Вони зливаються в єдине ціле. Погляд, зі­тхання, змах вій, жести: торкання і доторк — все це створює картину кохання ге­роїв, яке є всепоглинаючим, гріховним, без духовної близькості. Тому воно швидко минає, проходячи хресний шлях зради. Вона не впевнена в Ньому, в тому, що вони колись будуть разом, а, можливо, окрім пристрасті нічого не відчуває. Але вірогід­ніше за все головною причиною зради є корисливість.

Брутальний і недосконалий оточуючий світ, в якому живе героїня; а вона — час­тка його. Тому заради користі одружується з чоловіком бездуховним. У неї є влас­ний будинок, але вона позбавлена головного — романтичного, понадчуттєвого ко­хання, а це виявляється найсуттєвішим для неї. Тому, зустрівшись з Джакомо, просить залишитися з нею:

—Джім милий! Ніжні жадібні губи цілують мою ліву пахвину: поцілунок прой­має мою запалену кров.

Історія їхнього кохання — це історія душі, бажання пізнати самого себе і усві­домлення свого місця у житті.

На перший погляд, герой спустошений духовно, знищений, не справдилися його мрії та бажання. Ніби все померкло, лише спомини, відлуння почуттів тримають його на плаву. Герою надто важко, хоч це своєрідний закон долі, заслужена кара, бо Він теж зрадив свою дружину, а тепер зрадили його самого. Кохана причинила біль, який ніколи їй не буде пробачений. Гідність і образа — ось що керує героєм у хвилини розпачу і безнадії. Героя влаштовують ті стосунки, які існують між ними і коханою, оскільки вони не вимагають зусиль, зручні, за них не треба відповідати, а при бажанні легко розірвати і не перевантажувати свого серця додатковими хвилю­ваннями і розчаруваннями.

За пасивність необхідно платити — залишитися самотнім. Але герой не виявляє надзвичайних хвилювань, він по-філософськи ставиться до життя і до того, що з ним сталося. Усвідомлюючи, чому так сталося, не розкисає, а навпаки, знаходить у собі силу духу жити незважаючи на всі обставини і кохати навіть тоді, коли не відчуває взаємності від тієї, котра люба і дорога його серцю. Поступово герой змінюється сам і змінює своє ставлення до оточуючого його навколишнього світу. Любов загартовує його, він стає чутливим і спостережливим, бачить те, чого раніше не помічав.

Психологічне самозречення, переживання сильних почуттів дають поштовх ав­торові і для роздумів щодо навколишньої дійсності, людей і місця творчої індивіду­альності в світі. Усі ці роздуми подані через суб'єктивне сприйняття ліричного ге­роя. Джакомо не аналізує, не конкретизує реальності, він її відчуває всією душею, всім серцем, свідомо й підсвідомо.

Гамлет XX ст., Джакомо не сприймає брутального й знедуховненого суспільст­ва, його душа прагне чистих і світлих почуттів, життя, сповненого високого змісту.

Проте Джакомо не може втекти від потворної реальності у світ мрій, бо його кохана і він сам належить до усього життя, якого навіть неможливо позбавитись навіть уві сні. Хоча суспільство знедуховнене, брутальне, у ньому все має свою ціну. Ге­рой — духовно обдарована особистість і усвідомлює, що людина не може жити в ' суспільстві і бути вільною від нього, оскільки свобода може бути лише у внутрі­шній сфері — мистецтві, почуттях, відкритті Бога. Хоч він не в змозі змінити суспі­льство, та все ж перемагає морально: стає носієм позитивного начала, не поступа­ється своїми справжніми духовними ідеалами.

«Джакомо» — модерний твір, який має свою художню своєрідність. У ньому велике місце посідають ремінісценції, тобто звернення автора до інших творів, до літературних фактів, що мали місце раніше. Щоб показати, що герой є освіченою людиною, Джойс називає прізвище Сведенборга — шведського натураліста, місти­ка та теософа. (1678—1772 рр.), псевдо — Ареопагіта— першого афінського єпис­копа Діонісія Ареопагіта та інших, використовує вислови: «Тихо награю, наспівую­чи млосну пісеньку» Джона Дауленда (1563—1626), англійського композитора і лютніста. Герой Джойса знає творчість Шекспіра, він порівнює себе з Гамлетом; Ібсена, зокрема драму «Герда Галер», у якій героїня є для нього символом моло­дості і поривання; творчість Шеллі, зокрема, п'єсу «Ченці».

Велике місце у творі займає кольоропис, який дозволяє спостерігати внутрішнє життя героїв.

Автор використовує різноманітну палітру кольорів: жовіково-жовтий затінок на вологому лобі, темна хвиля почуттів, сірий вечір, безкраї тавлієво — зелені пасови­ська, білосніжний спалах, бліді щоки, темнокровні молюски, чорне плаття тощо. «Жовтогаряча сорочка, тьмяно — срібна тінь, коричнева черепиця, темно — сині люті очі, рубінові вишні». Темні кольори, зокрема чорний, Джойс використовує при описі тіла героїні, сріблясто-сірий— коли описує душу. На розкриття ліричного плану працює і звукозапис.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає естетизм Оскара Уайльда?

1. Охарактеризуйте тему мистецтва і митця у романі «Портрет Доріана Грея».

2. Виділіть риси автобіографізму у психологічному есе Джеймса Джойса «Джа­ комо».

2. Порівняйте театр Б. Шоу з театром Б. Брехта.

ЛЕКЦІЯ 9

НОВІТНЯ АНГЛІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА. | Т. ЕЛЮТ, У. ГОЛДІНГ

1. Роль Т. Еліота у розвитку модерністської поезії в англомов­ них літературах.

2. Загальна характеристика творчості У. Голдінга.

3. Притчовий характер роману «Володар мух».