Лікар Бернар Ріє

Образ лікаря є одним із центральних у творі. В романі він виступає як один з «літописців» — розповідачів, очима якого ми бачимо змальовані у творі події. Він походить з родини робітників, що у нього смертельно хвора дружина, дбай­ливо ставиться до виконання своїх лікарських обов'язків. Моральну позицію Ріє визначає абсолютно безкомпромісне ставлення до лиха, перед лікарем, не стоїть питання: боротися чи ні з чумою. Ріє прекрасно розуміє власну обмеженість і

всю безперспективність боротьби з чумою і незважаючи на це без будь-яких ва­гань включається у цю боротьбу і бореться до кінця. Він здатний і на самопоже­ртву, але у виконанні своїх обов'язків не бачить нічого героїчного.

Лікар розуміє, що чуму не здолати, як не здолати і абсурдності світу, але сенс власного буття і буття кожної людини він вбачає у тому, щоб не зламатися перед тиском безглуздя, не скоритись йому, спільними зусиллями протистояти йому і хо­ча б у цій ідеї людської солідарності віднайти сенс, який виправдає особисте існу­вання кожного.

Жан Тарру— це також один з провідних персонажів роману і також герой-ідеолог і літописець чуми. Для нього чума — це не просто епідемія, локальне лихо, а символ людського буття взагалі. Ще до епідемії, визнавши людське життя зачум-леним, він намагався з цим боротися, протистояти усьому, що вносить в життя лю­дини страждання і смерть. Він стає на боротьбу з чумою, організовуючи в місті са­нітарні дружини. Впродовж майже всього роману постать Тарру залишається дещо загадковою і непевною, хоча саме він ініціює рішучі заходи, спрямовані на бороть­бу з чумою. І лише, практично, в самому кінці роману розповідає історію свого життя, яка пояснює його поведінку і характеризує його світогляд. Дитинство і юна­цькі роки Тарру склалися цілком безхмарно. Його батько був помічником прокуро­ра і пристойно забезпечував власну родину. Але одного разу йому довелося бути присутнім на засіданні суду, де його батько вимагав смертного вироку для молодої людини. Тарру побачив переляк підсудного, відчув крижаний подих смерті, і світ відразу змінився в його очах.

З того часу Тарру зненавидів світ, в якому люди вбивають один одного, безглуз­дий світ жорстокості і насильства, який від того часу асоціюється для нього з чу­мою, а стан людини, що визнає правомірність і зверхність над собою такого стану речей — зачумленим.

Раймон Рамбер — паризький журналіст. Він приїхав до Орана, щоб написати репортаж про санітарний стан м^ста і, можна сказати, випадково потрапив до кара­нтину, викликаного епідемією. Його першою думкою була мрія про втечу з ізольо­ваного міста. В Парижі на нього очікувала кохана жінка, і заради щастя з нею він готовий був знехтувати тією спільною справою боротьби проти чуми, до якої за­кликав Ріє. Рамбера не можна назвати боягузом. З його слів дізнаємося, що він у складі інтернаціональних бригад брав участь у війні з фашистами в Іспанії. Думки про втечу появляються у нього не від страху. До втечі його спонукає кохання, яке він вважає найбільшою цінністю у житті. Але незважаючи на те що Оран чуже для нього місто, Рамбер приходить до усвідомлення того, що не можна залишитися байдужим до страждань ближнього.

Моральна позиція Рамбера також виявляється співзвучною поглядам Ріє та Тарру, але, на відміну від них, він приходить до розуміння необхідності співчуття і солідарності не відразу, а в процесі важких моральних коливань і роздумів.

Жозеф Гран уособлює світ «маленьких людей», посягання і думки яких не сяга­ють далеких філософських узагальнень. З роману дізнаємося, що через відсутність коштів не отримав диплома, який би засвідчував його освіту. Коли йому запропо­нували роботу дрібного службовця в мерії з низькою платнею, погодився. З тих пір упродовж 22 років у його житті майже нічого не змінилося. Він — людина безбарв­на і навіть дивакувата. Через бідність його залишила дружина, але він сподівається її повернути і пише роман. Гран, для якого недосконалість світу асоціюється ви­ключно з невпорядкованістю власної долі, включається у боротьбу проти чуми без

пафосних декларативних заяв, розглядає її як закономірне продовження своєї по­всякденної, рутинної роботи.

Отець Панлю — герой-ідеолог — посідає в романі особливе місце. Теза про аб­сурдність світу для нього принципово неприйнятна. Тому чуму, як джерело безлад­дя, священик у перших своїх проповідях співвідносить з карою Божою, що її наси­лає небо на грішників.

Не всі герої твору виступають як ідейні однодумці. Контрабандист Коттар поді­ляє тезу про абсурдність світу, але, на відміну від інших, наслідки цього, активізо­ваного чумою, суспільного хаосу його цілком влаштовують, оскільки виправдову­ють його діяльність і практично і теоретично. Перебуваючи у постійному конфлікті із законом, відчуваючи себе відчуженим у суспільстві, яке спирається на будь-який, хоча б елементарний порядок і встановлені ним моральні обмеження, Коттар ще до епідемії чуми спізнав цей стан зачумленості і тепер радів, що загальний стан зачу-мленості, який охопив місто, немовби вирівняв його з іншими мешканцями Орана. Саме з цих причин чума для нього — не загроза, а швидше — моральна союзниця, яка виправдовує його дії і вносить сенс в його існування. Тому він не зацікавлений у боротьбі з нею. Словом, чума йому вигідна. Чоловіка самотнього і водночас зну­дженого своєю самотністю вона обертає на спільника. Бо він явний спільник, спі­льник, задоволений своїм становищем. Герой — співучасник усього, що підмічає: забобонів, недозволених страхів, болісної вразливості розтривожених душ. Коттар розуміє, що повага і зацікавленість, яку виявляють до його особи Ріє, Тарру, Рамбер або інші мешканці Орана, яких він забезпечує контрабандними товарами, тимчасо­ва і зумовлена лише станом їхньої спільної зачумленості.

З цих причин (персональної зачумленості у світі, який прагне позбавитися чу­ми) намагається позбавити себе життя на початку роману і з відчаю відкриває во­гонь по перехожих, які в кінці роману радіють позбавленню міста від чуми.

Старий астматик. Це одна з найбільш колоритних і незвичайних постатей у ро­мані. Хворий дідок, старий ядушник, як його називає у романі оповідач, відносить­ся до числа постійних пацієнтів доктора Ріє, крім того, він його сусід. Дідок цей на­справді дивний настільки, що його можна було б сприйняти й за божевільного, але виявляється, що свої безглузді і комічні вчинки він кожного разу аргументує своє­рідною життєвою філософією. Як вірити жінці, він ще замолоду мав свої химери. Його ніколи нічого не цікавило: ні праця, ні приятелі, ні музика, ні жінки, ні прогу­лянки. Він і з міста жодного разу не виїздив; лише якось, коли в родинних справах йому довелося їхати до Алжира, зійшов на найближчій від Орана станції— далі подорожувати йому було не до снаги — і першим же поїздом повернувся додому. Старий розтлумачив Тарру, враженому таким замкнутим способом життя, що за релігією перша половина людського життя — це сходження, а друга — спуск; коли починається цей спуск, дні людини вже належать не їй, їх можуть щохвилини віді­брати. І нічого тут не вдієш, тому краще взагалі нічого не робити.

Фактично своєю поведінкою старий ядушник декларує позицію відстороненості від життя, відмови брати участь у вирішенні злободенних проблем, що постають пе­ред суспільством. Філософія ядушника — це доведена до логічного кінця концепція «стороннього», абсурдизована позиція людини, що не визнає сенсу життя через його абсурдність, і зрештою доводить власне існування до стану повної безглуздості.

Відголоски роману «Чума» можна зустріти і в українській літературі, де під по­няттям «чума» зображено насильницьку колективізацію та голодомор 1933 року, пекельні кола, влаштовані радянською системою. Це такі твори, як «Марія» У ласа Самчука, «Жовтий князь» В. Барки, «Сад Гетсиманський» І. Багряного.

ЗАНЯТТЯ № З

«ВТРАЧЕНОГО ПОКОЛІННЯ У РОМАНІ» Е.-М. РЕМАРКА «ТРИ ТОВАРИШІ»

План

1. Сповідальна проза Ремарка. Тема «втраченого покоління» в романі.

2. Роман «Три товариші» — життєвий біль Ремарка.

3. Система образів у романі. Життя «маленької людини».

4. Тема кохання.

5. Наслідки анархії у країні.

Завдання для підготовчого періоду

1. Подумайте, з якими творами тематично можна порівняти роман «Три то­ вариші»?

2. Доведіть, чому головних героїв відносять до «втраченого покоління»?

3. Порівняйте роман «Три товариші» із романом «На західному фронті без змін». У чому їх спорідненість?

Література

1. Боровсьт Є. М. Чи справді покоління втрачене? (Матеріали до уроку за романом Ре­ марка «Три товариші». 11 клас) // Всесвітня література. — 1999. — № 4. — С. 38—39.

2. Хом 'як Т. В. Світові війни очима Е. М. Ремарка // Всесвітня література та культура. — 2005.—№6.—С. 29—31.

3. Богословский В. И. История зарубежной литературьі XX века. 1917 — 1945. —

С. 110—117.

4. Ворончук Л. Е. — М. Ремарк. Відображення життя рідного народу першої половини

XX ст. // Все для вчителя. — 2004. — № 4—5. — СЮ.

Інструктивно-методичні матеріали

Війна — це протиприродний стан людини. Знецінюючи найбільшу цінність на землі — людське життя, вона є трагедією як для переможних, так і для переможців. Перша імперіалістична війна 1914—18 рр. була жахливою, хоча тим, хто має уяву про Другу світову, перша здавалася не такою страшною. Та як вважають дослідни­ки, щодо деяких своїх соціально-психологічних наслідків Перша світова не посту­пається наступній, а у чомусь її навіть перевершила. Одним із таких наслідків було явище, яке отримало назву «втраченого покоління» («втраченої генерації»).

Річ у тім, що багатьом війна 1914 р. спочатку уявлялася «священною бит­вою» — чи то за «німецьку культуру», чи то за «європейську демократію», тому вона мала штучний героїзований, романтизований ореол. А згодом виявилося, що це цинічна гризня можновладців за переділ світу, ринки збуту, сфери впливу. «Ура-патріотичні» настрої розбилися об скелю насильства й смерті. Натомість з'явилися зневіра, безнадія, спустошеність, марнота сподівань. Наслідком цього і була поява нової генерації — «втраченого» покоління, а згодом і літератури про нього.

Письменники, які започаткували цю літературу, самі належали до «втраченого покоління»: вони, як і персонажі їх творів, брали участь у тій війні й постраждали від неї. Усі вони не займалися дослідженням характеру війни, причин, з'ясуванням фактів — їх цікавила людина, її муки, її обпалена душа.

їх часто звинувачували у надмірному натуралізмі, бо, змальовуючи фронтові будні, письменники-солдати не прикрашали війну, а писали жорстоку правду, яку бачили на власні очі. Таким чином, без гучних закликів та пафосу, говорячи тільки правду про війну, показуючи те, як вона руйнує тіла й душі людей, їхні долі, відбирає у них майбутнє, письменники перетворюють свої романи на ро-мани-протести.

Спочатку Хемінгуей, а потім Ремарк відкривають жанр — роман-сповідь.