2.11 Марксистьска соціологія, її особливості

Марксизм, на відміну від інших течій, виступає не лише як напрям теоретичної думки, а і як впливова течія суспільно-політичної думки, що тісно пов’язана з масовими соціальними рухами минулого і нашого сторіччя. На противагу О.Конту і Г.Спенсеру, засновникам інших со­ціологічних теорій, котрі шукали чинники соціальних змін поза межами суспільства та людини і розглядали їх як сукупність різ­них природних впливів, Карл Маркс (1818–1883) у своїх соці­ологічних поглядах дійшов протилежних висновків. Економічні відносини К. Маркс розглядав як такі, що найсильніше вплива­ють на всі інші структури. На його думку, усі зміни, що відбува­ються в суспільстві, у тім числі зміни суспільних відносин, зале­жать від змін у суспільному виробництві. Виробничі відносини — матеріальна основа соціальних, ідеологічних та політичних від­носин. Проте соціологічну теорію К. Маркса не можна зводити тільки до економічного детермінізму. Він, щоправда є її базисом, але в те­орії К. Маркса присутній і соціальний детермінізм, який пояснює механізм взаємодії суспільства й особи. Підхід К. Маркса – істори­чний. Він полягає в тім, що цей механізм не є раз і назавжди визна­ченим для всіх часів і народів. На кожному етапі розвитку суспільства є свої особливості взаємодії останнього з особистістю, зумовлені сукупністю соціальних обставин конкретної суспільної формації. При цьому К. Маркс розглядав людину не тільки як об'єкт соціаль­ної дії, а і як суб'єкт, здатний активно змінювати навколишнє сере­довище. Взагалі, теорію Маркса можна звести до 3 моделей: базис-надбудова, органічна цілісність суспільства, діалектичний розвиток. Він пояснює соціальне життя за допомогою виробництва матеріальних благ, що складає базис суспільного життя, все інше – надбудова. Однак, не слід обмежуватись лише цим, Маркс застосовував такі поняття, як соціальний організм, органічна цілісність, тотальність – паралель з соціологічним органіцизмом. Діалектичний принцип орієнтує на вивчення соціальної динаміки, поєднання об”єктивних та суб”єктивних факторів соціального розвитку. По-особливому він розглядав діяльність людини – він назвав її “діяльний фактор”. Маркс має значні заслуги щодо розвитку методики конкретних соціологічних досліджень. Вони здійснювались на основі узагальнення фактичного матеріалу з використанням різних соціологічних способів збирання первинної інформації: вивчення документів, соціологічні спостереження, опитування. Соціологічному аналізу присвячено багато сторінок Капіталу, на підставі узагальнення емпіричного матеріалу написано багато праць про французьку революцію.

2.12Розвиток соціології Дюркгеймом

Вихідним моментом наукових пошуків Е. Дюрк­гейма стало прагнення вичленити як предмет соціології таку реальність, якою не займається жодна з інших наук. Згідно з твердженням ученого, такими є соціальні факти, які у сукупності складають соціальну реальність в цілому.

Відмітна ознака соціальних фактів — їх незалежне від індивідів буття і здатність чинити на останніх примусовий вплив. Соціальне як вияв колективних утворень є реальністю вищого типу. Колективні вірування, почуття, уявлення — суть цілісності, вони не зводяться до індивідуальних психічних станів. Не можна, підкреслює французький соціолог, виводити колективні уявлення з індивіду­альних, як не можна виводити суспільство з індивіда, ціле — з частин, складне — з простого. Причини соціальних фактів треба шукати в інших соціальних фактах, а не в стані індивідуальної свідомості. Наприклад, якщо людину позбавити мови, мистецтва, науки, моралі, вірувань, то вона деградує до рівня тварини. Характерні атрибути людської природи походять від суспільства. Але, з іншого боку, сус­пільство не існує і не живе інакше, як тільки в індивідах і завдяки їм.

Важливої методологічної ваги Е. Дюркгейм надає поняттям соціальної норми і соціальної патології. Свої міркування на цю тему він називає правилами щодо розмежування нормального і патологічного. Французький вчений вважає за можливе розмежовувати між “здоровим” і “хворим” у різних категоріях соціальних явищ і переконаний в існуванні об’єктивних критеріїв зазначеного розмежування. Такою ознакою може бути поширеність певного явища по всьому “суспільному полю” або, навпаки, його рідкісність, винятковість. “Ми будемо, — стверджує Дюркгейм, — називати нормальними факти, які мають найбільш поширені форми; інші ж ми назвемо хворобливими або патологічними… Можна сказати, що нормальний тип збігається з типом середнім і що будь-яке від­хилення від цього еталону здоров’я є хворобливим явищем”.

2.13 Проблема соціальної солідарності за Е.Дюркгеймом Особливе значення Дюркгейм приділяв з’ясуванню природи зв’язків солідарності між людьми, що об’єднуються в певний “суспільний вид”. Суспільство, на думку французького вченого, взагалі немислиме без солідарності людей. Реально існують і доступні спостереженню різні форми солідарності: родинна, професійна, релі­гійна, національна та ін.

У пошуках джерел солідарності соціолог звертається до суспіль­ного поділу праці. Він вважає, що, обмінюючись продуктами своєї діяльності, члени суспільства потрапляють у залежність один від одного. У цьому плані суспільний поділ праці інтегрує індивідів, забезпечує єдність соціального організму, створює почуття солідар­ності. Солідарність за Дюркгеймом — вищий моральний принцип, універсальна цінність, що визначається всіма членами суспільства. Оскільки “потреби у суспільному порядкові, гармонії, солідарності визначаються всіма за моральні”, то моральним є й поділ праці. Звідси, на думку соціолога, моральні норми виступають головною цементуючою силою промислового суспільства, яка здатна забезпечувати високий ступінь інтеграції різноманітних соціальних структур — чи то родина, церква, політична партія, держава та ін.

Дюркгейм, як і його сучасники, був свідком посилення соціаль­них конфліктів і глибокої кризи цінностей. Моральна дезорганізація, доводить соціолог, не менш небезпечна в соціальному відношенні, аніж дезорганізація економічна. Одним із промовистих свідчень моральної дезорганізації суспільства, його переходу до стану неупорядкованості (тобто відходу від нормального стану соціальності) виступає зростання кількості самогубств у провідних західноєвропейських країнах.