38,39. Американська школа маржиналізму. Математична школа в політекономії (л.Вальрас, в.Парето).

Засновник "американської школи маржиналізму, який зро­бив помітний внесок у форму­вання неокласичної економічноїтеорії кінця XIX ст., Дж.-Б. Кларк. Праці цього вченого, у тому числі фундаментальні, були опубліковані у 80—90-х роках XIXст. З них найбільш значущі книги — "Філософія багатства"(1886) і "Розподіл багатства"(1899), в яких, особливо в останній, йому вдалось заглибитися у найбільш популярні на той час маржинальні ідеї, відзначити неорди­нарні положення і навіть, як він називав їх, "закони" економічної науки.

Дж.-Б. Кларк вважає доцільним іншу, ніж пропонували до нього, "межу між природни­ми розділами економічної науки". У результаті з'явилась нова версія про її межі, викладена вченим так: "Ми маємо перед собою тепер межі трьох натуральних розділів економічної науки. Перший охоплює універсальні явища багатства. Другий включає соціально-економічну статику і гово­рить про те, що відбувається далі з багатством. Третій відділ включає со­ціально-економічну динаміку і говорить про те, що відбувається з багат­ством і добробутом суспільства за тієї умови, якщо суспільство змінює форму і способи діяльності".

Слід звернути увагу на перелічені ним загальні види змін, які створюють ди­намічні умови, що дестабілізують економіку. їх — п'ять. Це:

1) збільшен­ня населення;

2) ріст капіталу;

3) удосконалення методів виробництва;

4) зміна форм промислових підприємств;

5) виживання більш продуктив­них підприємств натомість усунених менш продуктивних.

Причому кожний вид рекомендується виділяти як фактор, який підтримує суспіль­ство в динамічному стані і повідомляє про себе через вплив на соціальну структуру.

У "Розподілі багатства" Дж.-Б. Кларк, будучи прихильним до осно­воположних принципів маржиналізму, оперує такими категоріями, як "граничний працівник", "граничний характер роботи", "гранична ко­рисність", "кінцева корисність", "гранична продуктивність" та інші.

Дж.-Б. Кларк вирішив зосере­дитись на маржинальному принципі спадної граничної продуктивності однорідних, тобто таких, що мають однакову ефективність, факторів ви­робництва. Це означає, що при надмірній капіталомісткості гранична продуктивність праці буде знижуватися з кожним залученим працівни­ком і, навпаки, при незмінній чисельності працівників гранична продук­тивність праці може бути вищою тільки внаслідок зростання капіталоозброєності.

Пігу Артур(1877–1959) – англійський економіст,учень і наступник А.Маршалла по кафедрі політичної економії Кембрид­жського університету. Основна праця – “Економічна теорія добробуту” (1920). Визначним внеском Пігу в розвиток ідей неокласицизму була розробка теорії добробуту. Він розрізняє загальний та економічний добробут. Показником економічного добробуту є “національний дивіденд” (національний доход). Але чимало елементів якості життя не мають грошової оцінки. Показником загального добробуту є не тільки рівень доходу, але й умови праці та дозвілля, забезпеченість житлом, доступність освіти, стан довкілля та ін. Тому можливі ситуації зміни рівня загального добробуту за незмінного рівня економічного добробуту. Одним з перших Пігу звернув увагу на проблему врахування позаринкової діяльності при підрахунку національного доходу (“одружившись зі своєю кухаркою, чоловік зменшує національний доход”). Він описав явище ефекту касових залишків, яке згодом отримало назву “ефекту Пігу”:якщо в обігу з’являється додаткова кількість грошей і всі ціни пропорційно зростають, готівкові суми, що зберігаються на руках у населення, пропорційно знецінюються. І навпаки: якщо держава зменшить кількість грошей в обігу і всі ціни пропорційно знизяться, то власники готівки стануть пропорційно більш багатими.

На основі закону спадної граничної корисності Пігу зробив висновок, що, оскільки цінність однієї і тієї ж суми грошей для заможних і бідних є різною, перерозподіл доходів на користь малозабезпечених верств населення може підвищити добробут суспільства: рівень корисності бідних зросте в більшій, мірі, ніж зменшиться рівень корисності багатих. Він розробив свою теорію оподаткування та дотацій, в якій основним принципом оподаткування є принцип найменшої сукупної жертви: рівність граничних жертв для всіх членів суспільства, що відповідає прогресивній системі оподаткування.

Він також аналізує ситуації, за яких діяльність фірми чи споживача спричиняє зовнішні ефекти, і відзначає, що залежно від знаку зовнішніх ефектів суспільні витрати і вигоди можуть бути більшими чи меншими за приватні. Умовою оптимального з точки зору суспільства розподілу ресурсів є рівність граничної суспільної вигоди та граничних суспільних витрат. Якщо гранична суспільна вигода перевищує граничну приватну вигоду, уряд повинен субсидувати виробництво такого товару. У протилежному випадку – обкладати податком економічну діяльність, пов’язану з додатковими суспільними витратами.“Податок (субсидія) Пігу”в сучасній мікроекономіці розглядаються як методи інтерналізації зовнішніх ефектів.

Пігу досліджує ще одну з проблем неспроможності ринкового механізму – проблему монополізації. Він вважав, що існування монополій спричиняє зростання цін і скорочення інвестицій, що у майбутньому призведе до скорочення національного доходу. У цьому випадку, як і у випадках перерозподілу доходу та регулювання зовнішніх ефектів, є виправданим помірне державне втручання в економіку.

Основоположником теорії загальної економічної рівноваги вважається Леон Вальрас. Хоч його і називають інколи "чистим теоретиком", Вальрасне обмежився теоретичними дослідженнями, а за­стосував свої розробки на практиці.

В центрі уваги Вальраса знаходилась загальнотеоретична проблема — проблема загальної економічної рівноваги. її основний зміст можна зве­сти до відповідей на три питання:

1. Чи досягається рівновага насправді?

2. Чи є ця рівновага (якщо вона досягається) стійкою?

3. Які умови стійкості рівноваги?

Весь економічний світ Вальрас розподілив на дві великі групи: фірми і домашні господарства.

У цій моделі ролі продавців і покупців постійно змінюються. Всі ви­трати виробників товарів перетворюються у доходи домашніх господарств, а всі витрати домашніх господарств — у доходи виробників (фірм).

Для нормального функціонування системи має встановлюватися відповідність між попитом і пропозицією (факторів і товарів). Ціни фак­торів мають відповідати витратам фірм; доходи фірм —"поєднуватися" з витратами домашніх господарств.

Стан рівноваги передбачає наявність трьох умов:

• по-перше,попит і пропозиція факторів виробництва однакові, на них установлюються постійні і стійкі ціни;

• по-друге,попит і пропозиція товарів (і послуг) однакові і реалізу­ ються на основі постійних стійких цін;

— по-третє,ціни товарів відповідають витратам виробництва. Перші дві умови передбачають рівність пропорцій обміну. Третя умо­ ва виражає рівновагу у сфері виробництва.

Рівновага в економіці не зводиться до ринкової рівноваги, але вона може бути досягнута лише через ринковий механізм, через обмін.

Рівновага цін установлюється у точці рівноваги між корисністю то­вару і витратами на його виробництво. Ціна виступає як регулятор про­позицій обміну. Вона забезпечує поєднання ступеня корисності спожив­ної вартості з рівнем витрат.

Вальрас підрахував, що ціни на споживчі товари залежать від цін факторів (ренти, процента, заробітної плати). У свою чергу ціна фак­торів виробництва залежить від цін споживчих товарів (продуктів хар­чування, одягу, взуття, транспортних засобів). Між учасниками об­мінних операцій має дотримуватися принцип рівнозначних угод. Ціна однієї підсистеми залежить від цін іншої підсистеми. Кількість грошей, які сплачуються за фактори виробництва, має відповідати кількості грошей, які сплачуються за споживчі товари. Рівновага на ринках фак­торів виробництва узгоджується з рівновагою на ринках споживчих товарів.

Створена Л. Вальрасом модель загальної економічної рівноваги відоб­ражує взаємозв'язок ринків готової продукції з ринками факторів вироб­ництва в умовах ринкового механізму господарювання з досконалою кон­куренцією, яка приводить до загальної рівноваги ринків.

Видатний італійський представник неокласичної економічної теорії, продовжувач традицій "лозаннської школи" маржиналізму В. Парето поряд з економі­кою цікавився також політикою і соціологією, про що свідчить різно­манітність тем його публікацій. До основних праць В. Парето належать двотомний "Курс політичної економії" (1898), "Вчення політекономії" (1906), "Трактат із загальної соціології" (1916).

З метою дослідження В. Парето розглядає вибір споживача як у за­лежності від кількості певного блага, так і від кількості усіх інших ре­сурсів, використовуючи "криві байдужості", які відображають збережен­ня сумарних корисностей товарів у їх різних комбінаціях, їх поєднання і перевагу одних комбінацій над іншими. У результаті з'явились паретовські тривимірні діаграми, на вісях яких відкладаються неоднакові величини кількості різних благ, що знаходяться у споживачів. Застосову­ючи ці діаграми, можна простежити порядок (послідовність) ранжування індивідом своїх переваг, виявити його "байдужість" у конкретний мо­мент часу між двома альтернативними благами (тобто такі їх комбінації, які забезпечують однаковий рівень загального задоволення), оскільки очевидно, що, використовуючи поняття "байдужість", виміряти щось не­можливо

Простий варіант аналізу являє собою порівняння набору із двох то­варів (у даному прикладі яблука і банани). Кількість цих товарів відкладається на вертикальній і горизонтальній вісях, а крива демон­струє варіанти поєднань і, очевидно, переваг. Пряма, що з'єднує крайні точки (тільки яблука — тільки банани), є бюджетна лінія (співвідношен­ня двох товарів, виражене у цінах); крива байдужості показує всі ком­бінації двох товарів, поєднання яких має однакову корисність для спо­живача, котрому байдуже, на якому із варіантів (точка на кривій байду­жості) зупинитися.

Крива байдужості дозволяє дійти висновку, що, виходячи із бюджет­них можливостей, споживач віддасть перевагу варіанту, який відповідає точці дотику кривої байдужості до бюджетної лінії. Варіанти, які лежать за межами кривої, споживача не задовільняють.Який із варіантів буде вибрано? Очевидно, той, для здійснення якого є достатня сума грошей. Пряма, тобто бюджетна межа, торкається кри­вої байдужості у точці М. При даному бюджеті і рівні цін, який склався на ринку, буде вибрано саме той варіант як оптимальний.

Крива байдужості може використовуватися для прогнозування спо­живчого попиту.У своєму "Вченні політичної економії" В. Парето відмовився від тра­диційних підходів до кількісної характеристики корисності на основі міжособистісних порівнянь корисності, сформулювавши поняття су­спільної максимальної корисності, тобто те поняття, яке в економічній літературі зараз прийнято називати "оптимум Парето". Це поняття вживають для оцінки таких змін, які або поліпшують добробут усіх, або не погіршують їх добробуту з покращенням добробуту принаймні однієї людини. Оптимум Парето визначається як стан, за якого неможливо поліпшити чийсь добробут шляхом трансформації товарів і послуг у про­цесі виробництва або обміну без шкоди для добробуту певного індивіда.

Концепція "оптимуму Парето" дозволяє, таким чином, прийняти оптимальне рішення щодо максимізації прибутку (відповідно і корис­ності), якщо теоретична аргументація оптимальної комбінації спожи­вання ґрунтується на наступних передумовах: суто особистісна оцінка власного добробуту; визначення суспільного добробуту через добробут ок­ремих людей; неможливість зрівняння добробуту окремих людей.