20,21. Передумови виникнення та методологічні принципи меркантилізму. Ранній та пізній меркантилізм.

Український меркантилізм та його представники.

Меркантилізм – перша в історії економічної думки школа, яка виникла наприкінці XV ст. в епоху первісного нагромадження капіталу в Англії, Італії, Франції та інших європейських країнах і проіснувала до XVIII ст. Це перша система економічних поглядів, на основі якої формувалася економічна політика європейських держав – політика державного протекціонізму.

Меркантилізм (від італ. “mercante” – торговець, купець) вперше ставить питання про джерело багатства нації: уособленням багатства вважаються гроші, його джерелом є обмін товарів, насамперед – зовнішня торгівля. Тому нагромадження грошей постає в центрі економічної системи меркантилізму, а предметом аналізу стає сфера обігу. Представники меркантилізму розробили дві теорії грошей: металістичну, яка пояснювала сутність грошей їх природними властивостями та кількісну (номіналістичну), згідно якої гроші являють собою рахункову одиницю, є умовними знаками, які не мають власної внутрішньої вартості.

В своєму розвитку доктрина меркантилізму пройшла два етапи:

• ранній меркантилізм або монетарна система (кінець XV-XVI ст.)ґрунтувався на теорії грошового балансу;

• зрілий меркантилізм (XVII ст.) ґрунтувався на теорії тор­говельного балансу.

Ранній меркантилізм теоретично обґрунтовував шляхи розв’язання двох взаємопов’язаних завдань: залучення якомога більшої кількості грошей з-за кордону та утримання грошей в країні, нагромадження дорогоцінних металів в національному масштабі. Пропоновані раннім меркантилізмом заходи державного контролю не виходили за межі чисто адміністративних: валютна монополія держави, заборона вивезення золота і срібла за кордон, стимулювання видобування дорогоцінних металів, зменшення вагового вмісту національних золотих і срібних монет для збільшення їх кількості, обмеження імпорту іноземних товарів шляхом встановлення високих митних тарифів, зниження позичкового проценту. Згідно з теорією „грошового балансу” ранніх меркантилістів держава стає тим багатшою, чим більшою є кількість золота і срібла нагромаджена в середині держави.

Стаффорд Вільям(1554–1612) – найвідоміший представник англійського раннього меркантилізму, купець і банкір. У праці “Короткий виклад деяких звичайних скарг наших співвітчизників” (1581) обґрунтував теорію грошового балансу. Розуміючи зв’язок між вартістю грошей і вартістю товарів, він як ідеолог політики економічного протекціонізму пропонував заборонити ви­возити монети за кордон, оскільки це призводить до зростання цін, обмежити ввезення в Англію деяких іноземних товарів, зокрема предметів розкошів.

Скаруффі Гаспар (1519–1584) – італійський банкір, один з фундаторів теорії грошового балансу. Пропонував скликати всеєвропейську конференцію з питань грошового обігу і створити єдину монету для всіх країн.

Зрілий меркантилізм переносить дослідження із сфери грошового обігу в сферу товарного обміну. Джерело багатства нації вбачається тепер не у при­мітивному нагромадженні скарбів, а насамперед у розвитку зовнішньої торгівлі, досягненні активного сальдо торговельного балансу. Звідси – теоретична аргументація політики протекціонізму, спрямованої на стимулювання розвитку експортних галузей промисловості (надання субсидій, експортних премій, звільнення від податків та ін.). Згідно з теорією „торгового балансу пізніх меркантилістів” держава стає тим багатшою, чим більшою є різниця між кількістю вивезених та ввезених товарів.

Монкретьєн Антуан (1575–1621) – французький представник зрілого меркантилізму. У “Трактаті політичної економії” (1615) Монкретьєн вперше вводить в науковий оборот термін “політична економія”, який згодом стане назвою цілої науки – економічної теорії. Цей термін він вживає у значенні “національна економіка, державне господарство”. Монкретьєн не ототожнює багатство з грошима, вважаючи останні лише передумовою добробуту країни. Зовнішню торгівлю він розглядає як “гру з нульовою сумою”, як обмін, в якому виграш однієї сторони є одночасно втратами для іншої. Він обґрунтовує політику торговельного балансу і заходи державного протекціонізму, які сприяли б розвитку мануфактур, мореплавства і торгівлі.

Мен Томас (1571–1641) – англійський представник зрілого меркантилізму, директор першого в світі акціонерного товариства – Ост-Індської компанії (1600). У працях “Роздуми про торгівлю Англії з Ост-Індією” (1621) та “Багатство Англії у зовнішній торгівлі або баланс зовнішньої торгівлі” (1664) обґрунтовує теорію активного (сприятливого) торговельного балансу.

Мен вважав, що збагачення країни повинно забезпечуватись не адміністративними, а економічними засобами. Запропоновані Меном заходи політики протекціонізму полягали у скасуванні обмежень для експорту, розвитку експорту готової продукції, а не сировини, державній підтримці виробництв, які дозволили б відмовитись від імпорту деяких товарів широкого вжитку, забезпеченні транспортування англійських товарів в інші країни тільки на англійських суднах. Він вважав за необхідне підтримувати низькі ціни на вітчизняні товари, щоб зробити їх привабливими для іноземців. Ці заходи, на його думку, сприятимуть перевищенню експорту над імпортом і утворенню різниці у вигляді дорогоцінних металів, яка залишатиметься в країні.

Ідея активного торгового балансу зіграла визначну роль у розвитку продуктивних сил, промисловості і торгівлі європейських країн періоду становлення капіталізму. Разом з тим вона являла собою головну теоретичну помилку пізнього меркантилізму: відкриття у XVIIІ ст. механізму золотогрошових потоків, взаємозв’язку між рухом золота та внутрішніми цінами довело практичну неможливість утворення активного торговельного балансу і спростувало висновки зрілих меркантилістів.

Лоу Джон(1671–1729) – англійський економіст і фінансист. Основна праця “Гроші і торгівля, що розглядаються з пропозицією забезпечити націю грошима” (1705). Прихильник кількісної теорії грошей, Лоу пов’язував економічне процвітання з достатньою кількістю грошей в країні. Приріст грошей залучає у виробництво додаткові ресурси, їх нестача призводить до безробіття. На відміну від класичних меркантилістів, Лоу вважав, що гроші повинні бути не металічні, а кредитні. Він виявляє зв’язок між збільшенням грошового пропонування, процентною ставкою та діловою активністю, випередивши на два століття кейнсіанську ідею про кредитну експансію як засіб боротьби з безробіттям. Проте експеримент Лоу із заміною повноцінних золотих грошей паперовими на початку XVIII ст. у Франції закінчився фінансовим крахом – надмірна кількість випущених в обіг банкнот зумовила значну інфляцію і знецінення всіх фінансових активів, що супроводжувалось банк­рутством підприємств і банків.

Юм Девід (1711-1776) – англійський економіст і дипломат, доробки якого стосувалися питань тор­говельного балансу, грошового обігу, економічної природи проценту. Вважається одним з фундаторів кіль­кісної теорії грошей. Виступив як критик меркантилізму і прихильник вільної торгівлі. Його економічні ідеї були належно оцінені тільки у XX ст. Юм в загальному вигляді описав механізм золотогрошових потоків, який автоматично призводить до природного розподілу дорогоцінних металів поміж країнами і встановлення таких рівнів внутрішніх цін, за яких експорт кожної країни стає рівним її імпорту, спростувавши тим самим теорію активного торговельного балансу.

Найбільш відомими представниками меркантилізму в Росії були Афанасій Ордін-Нащокін (1605–1680), автор “Новотоговельного статуту” (1667) – законодавчого акту, який регулював торговельні тарифи, та Іван Посошков (1652–1726), автор “Книги про вбогість і багатство” (1724), в якій виклав програму розвитку російської промисловості.

Представником меркантилізму в Україні був Феофан Прокопович (1681–1736) – професор Києво-Могилянської академії. Він захищав політику економічного протекціонізму, активного господарського і торговельного балансу, досягнення якого пов’язував з розвитком промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення, вдосконаленням державного управління. Вважав, що розвинена економіка є запорукою суспільного добробуту і соціальної злагоди.

22,23. Зародження класичної школи політекономії. Економічні погляди В.Петті та П.Буагільбера.Класична школа– основний напрям розвитку економічної теорії XVII – XIX ст. Її засновниками вважаються видатні дослідники – Вільям Петтів Англіїта П'єр Буагільбер у Франції. Класична школа характеризується тим, що в її межах відбувається остаточне формування політичної економії як науки, надалі економічна теорія буде поширюватися, збагачуватися новими ідеями, але у головному буде спиратися на той фундамент наукових досягнень, який був закладений класиками.

Для класичної школи притаманне прагнення проникнути в глибину економічних процесів і явищ, пізнати об’єктивні економічні закони, що забезпечують саморегуляцію економіки, застосування прогресивних методів дослідження – причинно-наслідкового аналізу, дедуктивного і індуктивного методів, логічних абстракцій. Класики остаточно переносять і концентрують аналіз на сфері матеріального виробництва; вони обґрунтовують принцип природної рівноваги економічної системи і звідси виводять необхідність максимального обмеження державного втручання в економіку. Економічний лібералізм, сформований у працях класиків, згодом стане основою політичного лібералізму.

Петті Вільям(1623–1687) – видатний англійський економіст і політик, засновник англійської класичної школи. Основні праці – “Трактат про податки і збори” (1662), “Політична арифметика” (1683). У “Трактаті про податки і збори” – практичному творі про методи забезпечення зростання доходів держави – він виклав основи класичної теорії. Петті вважав, що економіці діють природні закони, а встановлювані державою “громадянські закони” повинні узгоджуватись з ними. Основою багатства нації він вважав матеріальне виробництво, а його джерелом – працю. Тому Петті вважають “батьком” теорії трудової вартості. Вартість (“природна ціна”) визначається затратами праці й залежить від її продуктивності в різних галузях. Проте оскільки в обміні товари прирівнюються до певної кількості грошей, вартість у Петті визначається лише працею, затраченою на видобуток золота і срібла. На відміну від “природної ціни”, “політична ціна” (ринкова ціна) визначається не лише затратами праці, але й попитом та пропонуванням товарів, наявністю замінників, новизною товару. Він дає поняття диференційної ренти як продукту праці, розрізняє її за родючістю та розташуванням, визначає ціну землі як капіталізовану ренту. Позичковий процент розглядається ним як “грошова рента”. Заробітну плату він розглядає як ціну праці, – величину об’єктивно обумовлену вартістю засобів існування. Петті робить спробу обчислення національного багатства і національного доходу Англії, започатковує принципи системи національного рахівництва.

Буагільбер П'єр(1646–1714) – французький економіст, засновник класичної школи у Франції. Основні праці – “Докладний опис становища Франції” (1699), “Міркування про природу багатства, грошей та податків” (1707). Буагільбер виступив із критикою політики меркантилізму, яка розорила селянство – “годувальників нації”. Джерелом багатства він вважав не обіг, а виробництво, зокрема сільськогосподарське. Він розрізняє ринкову ціну та “істинну“ або “справедливу” ціну – вартість. “Істинна” вартість одного товару визначається іншим товаром, на який витрачено стільки ж часу. Участь в обміні грошей лише порушує природну рівновагу товарного обміну.

24, 27. Розвиток ринкового господарства в Англії(середина XVII – середина XIX ст.).Висвітлення цих процесів у теоріях А.Сміта та Д.Рікардо. У результаті завершення промислового перевороту у Великобританії пануючим стало фабричне виробництво, країна з аграрної перетворилася в індустріальну. Це знайшло відображення у значному піднесенні промислового виробництва, передовсім виробництва бавовняних тканин. Прискорився розвиток металургійної промисловості. Винайдення нових методів виплавки сталі сприяло зростанню виробництва в тих галу­зях, які споживають сталь – машинобудуванні, суднобудуванні, а також прискореному будівництву залізниць. Винайдення двигуна внутрішнього згорання стимулювало появу автомобілебудування, літакобудування, розши­рило можливості суднобудування, сприяло значному збільшенню видобутку нафти.

З 1780 по 1795 роки кількість прядильних фабрик в Англії зрослав в 10 разів і досягла 200. Важливе значення мало вирішення транспортної пробле­ми. За 50 років, із 1785 по 1835 рік, країна покрилася рясною ме­режею доріг із твердим покриттям, каналів (більш 100) і заліз­ниць. Завдяки цьому видобуток вугілля зріс із 1800 по 1865 рік у 10 разів і досяг 100 мільйонів тонн на рік — 50% світового вироб­ництва (аналогічно по чавуну).

Проте в кінці ХІХ ст. темпи зростан­ня промислового виробництва, а відтак і господарський розвиток Великобританії почав уповільнюватись. Причиною цього були такі чинники:

• вивіз капіталу у колонії, що значно зменшувало розміри капіталовкладень в середині країни, гальмувало оновлення основного капіталу, стримувало запровадження досяг­нень науки та техніки;

• низька енергоозброєність праці;

• по­літика фритредерства, активне застосування якої звузило ринки для англій­ських товарів;

• втрата власної аграрної бази й збільшення залежності від імпорту хліба внаслідок світової аграрної кризи, викликаної надходженням на європейський ринок дешево­го американського хліба;

• повільна монополізація англійської промисловості (разом з цим у банківській сфері процеси монополізації та концентрації здійснювались достатньо високими темпами);

• непомірно високі бюджетні видатки на утримання найпотужнішого у світі воєнного флоту.

Сміт Адам (1723–1790) – видатний англійський економіст, який на основі глибокого теоретичного аналізу економічних процесів і явищ він розробив вчення про об’єктивні економічні закони,які забезпе­чують природну рівновагу і саморегулювання ринкової економіки, розробив теорії вартості і розподілу доходів,визначив економічну природу капіталу, грошей, заробітної плати, прибутку і ренти, розкрив механізм нагромадження і відтворення капіталу, відкрив новий метод дослідження – метод логічних абстракцій,розро­бив рекомендації стосовно поведінки “економічної людини” і держави.

Головна праця А.Сміта – “Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776) була енциклопедією економічних знань того часу, в якій він з геніальною інтуїцією окреслив шляхи подальшої диференціації економічної науки.

Вихідним положенням теоретичної системи Сміта стало з’ясування спонукальних мотивів економічної діяльності. Він вводить поняття “економічної людини” і розглядає людське суспільство, як сукупність “економічних людей”, які утворюють “міновий союз”. Створюючи продукт, обмінюючи його на інший або вкладаючи капітал у будь-яку справу, “економічна людина” переслідує власну вигоду. Однак “у цьому випадку, як і в багатьох інших, вона невидимою рукою спрямовується до мети, яка зовсім не входила в її наміри... Переслідуючи свої власні інтереси, вона часто більш ревно слугує інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається це робити”.

Дія “невидимої руки” – лейтмотив методології “Багатства народів”. Сміт доводить, що господарська діяльність підпорядкована об’єктивним закономірностям “природного порядку”. За умов “працюючої конкуренції” вони визначають ту економічну поведінку всіх господарюючих суб’єктів, яка зрештою забезпечує економічну ефективність і суспільну гармонію, максимізацію вигоди для всіх і кожного. Тому Сміт був прихильником економічного лібералізму, невтручання держави в економічне життя.

Державі він залишає функції охорони прав власності, забезпечення національної оборони, утримання суспільних установ (правосуддя, освіта та ін.). Він вимагав скасування державної регламентації промисловості і торгівлі, вільної торгівлі землею, свободи переміщення робочої сили і товарів, заміни політики протекціонізму політикою вільної торгівлі. Доцільність політики свободи торгівлі Сміт обґрунтовує на основі власної теорії абсолютних переваг. Разом тим Сміт відзначає, що ринковий механізм працює ефективно лише у відповідному інституційно-правовому середовищі, забезпечення якого дозволяє звести економічну роль держави до ролі “нічного сторожа”. Рекомендації Сміта щодо економічної політики держави залишаються актуальними і сьогодні: “для того, щоб підняти державу з найнижчої сходинки варварства до найвищого рівня добробуту, потрібні лише мир, необтяжливі податки і терпимість в управлінні; решту зробить природний плин подій”.

На думку А. Сміта найважливішим чинником підвищення продуктивності праці є поділ праці та її спеціалізація, вплив яких Сміт аналізує на прикладі шпилькової майстерні. Вчений вважав, що поділ праці породжується людською “схильністю до обміну”.

Капітал у Сміта виступає головною рушійною силою економічного прогресу. Це запаси продукції, що використовуються у виробництві, створюючи за допомогою праці нові блага, і приносять прибуток. Головним чинником нагромадження капіталу Сміт вважав ощадливість.

У “Багатстві народів” були системно викладені практично всі основні проблеми, які становлять структуру сучасної економічної теорії. “Багатство народів” стало відправною точкою для наукових досліджень багатьох наступних поколінь економістів, теоретичні концепції яких стали або розвитком вчення Адама Сміта, або його критикою. У деталях побудованої Смітом теоретичної системи наступні дослідники знайдуть певні протиріччя і недоліки, але всі будуть визнавати велич цієї системи, глибину аналізу та силу теоретичних узагальнень. “Багатство народів” А.Сміта стало і понад 200 років залишається “економічною біблією” всього цивілізованого світу.

Рікардо Девід (1772–1823) – видатний англійський економіст епохи. Основна праця – “Основи політичної економії та оподаткування” (1817). Рікардо зробив визначний внесок у дослідження економічних законів і взаємозв’язків у суспільстві. Він став послідовником і водночас активним опонентом окремих теоретичних положень спадщини А. Сміта.

Рікардо першим в історії економічної науки в основу своєї теоретичної системи свідомо поставив теорію трудової вартості, з позицій якої розглядав всі економічні процеси, закони і категорії.На відміну від Сміта, Рікардо вважав, що вартість не складається з трьох основних видів доходів – заробітної плати, прибутку і ренти, – а розпадається на ці три частини, визнаючи тим самим первинність вартості відносно даних форм розподілу. Основою формування цін Рікардо вважав не попит і пропонування, а витрати.

Ряд праць Рікардо присвячений проблемам грошового обігу. Він стає прихильником кількісної теорії грошей, фактично відступивши від визначення їх вартості затратами праці: в процесі обігу сукупна маса товарів протистоїть всій масі грошей, співвідношення цих величин визначає рівень цін і вартість грошей. Рікардо систематизував теорію ренти. Він вважав, що коли країна має надлишок плодоносних земель, ренти не існує. Але коли в обробку залучаються землі гіршої якості, то вартість сільськогосподарської продукції визначається витратами праці на цих, відносно гірших ділянках, тоді на кращих землях виникає рента. Одним з положень теоретичної системи Рікардо є уявлення про те, що економічний розвиток суспільства рано чи пізно повинен загальмуватися через обмеженість природних ресурсів, дію закону спадної родючості землі та падіння норми прибутку, яка є стимулом до інвестування.

Всесвітню славу Рікардо здобув як “співець свободи торгівлі”, яку він відстоював як в теорії, так і в англійському парламенті, обґрунтувавши її вигоди на основі теорії порівняльної переваги. Рікардо довів, що коли кожна країна спеціалізується на випуску тих товарів, у виробництві яких вона має найбільшу відносну ефективність (менші альтернативні витрати), міжнародний обмін є взаємовигідним навіть тоді, коли країни суттєво різняться за рівнем свого економічного розвитку.