на язьіке народном не может бьіть слишком много, потому что только немногим из писателей язнк народний известен в такой степени, чтобн они могли владеть им, а грамотньїе люди из простого народа менее всего способньї писать про- сто, будучи гораздо способнее составлять совершенно осо- бенннй, искусственннй, смешанньїй язик, нежели вира­жаться на том, которий усваивали до обучения грамоте.

Маркіян Шашкевич

Азбука і абецадло

Думки з приводу статті «Про впровадження польського абецадла до українського письменства», І написаної ксьондзом Й. Лозинським, вміщеної у «Ко5шаііо5сіаєЬ» львівських за 1834 рік, № 29

Що ВІК — ІНШИЙ СВІТІ Українське прислів’я

Є це глибока правда української народної мудрості, взя-| та з досвіду.

Кілька десятків років тому нікому із слов’ян не прийшло б на думку заснувати справжню народну літературу, при- наймі було би то святотатством, як це і нині ще декотрі називають, а сьогодні маємо збірники пісень, прислів’їв і народних повістей, описи звичаїв і побуту і т. п.; уважніше почали приглядатись до народу, порівнювати споконвічно існуючі мови слов’ян, виявляти зв’язки між ними як щодо внутрішнього їх духу, так і щодо зовнішніх ознак; почали глибше вникати в мову, підносити її. до писемної і робити з цього висновки. Це наштовхнуло і ксьондза Лозинського, людину добрих намірів, оголосити свої дорадчі думки щодо запровадження польського АВС-ла для українського пись­менства. Знайшла ця думка своїх прихильників: одних, котрі бояться кількагодинної праці, щоб вивчити українську азбуку; других, які виходять з іншого, чисто не літератур­ного міркування. Отож дозвольте і мені висловити деякі думки в цій справі, хоч, може, вони й будуть не такі влучні.

[...] в статті читаємо обвинувачення кирилиці в тому, що вона «стає головним чином на перешкоді приєднання Слов’янської літератури до лі­тератури загальноєвропейської».

Насамперед рад би я знати, що саме нам слід розуміти під приєднанням слов’янської літератури до літератури за-

144

1? ■

гальноєвропейської? Чи впровадження чужих зворотів і способів висловлювання до зовсім відмінної слов’янщини, чи також те, аби західний європеєць міг читати слов’янські твори? Щодо першого: література будь-якого народу є від­ображенням його життя, його способу мислення, його душі; отже, повинна вона зародитись, вирости з власного народу і зацвісти На тій же самій ниві, щоб не була подібна до то­го райського птаха, про якого розповідають, що він не має ніг, а ггому постійно висить у повітрі. Література є постій­ною потребою усього народу. Основна мета її і завдання — ширити освіту серед всього народу аж до окремих його представників. Отже, якщо будемо впроваджувати до сло­в’янської літератури чужі звороти і чужий спосіб висловлю­вання (до чого автор у 9-му положенні своєї статті, здає­ться, схильний), то будемо втручатися в тіло, що має свою душу, іншою, чужою душею, яка не прихилиться до народу, і, таким чином, література належатиме лише декільком так званим європейським літераторам, через що розминеться зі своєю головною метою. А якщо під приєднанням слов’ян­ської літератури до літератур європейських розуміти те, щоб західний європеєць міг вільно читати слов’янські тво­ри, то, хотів би я знати, на літературу якого народу з-поміж стількох європейських слід орієнтуватися? Адже скільки народів, стільки и окремих літератур, стільки ж окремих правописів, — а один і той же самий знак латинського абе- цадла у різних народів має зовсім різне, а навіть проти­лежне значення. Що ж тоді говорити про декілька пра­вописів у наших західних братів, які також, як і всі євро­пейські, не узгоджуються між собою? (...)

Отже, кожен народ буде читати українське письмо від­повідно до свого правопису і буде творити з українських слів незрозумілі нісенітниці, страшні для вуха слов’янина, а звідси виникне не зовсім правильна думка про українсь­ку мову. Допустимо й таке: коли б ми навіть хотіли присту­пити до так званої загальноєвропейської літе­ратури через посередництво латинського абецадла, то правопис котрої з європейських мов або принаймні із сло­в’янських оберемо для наших звуків?

Далі автор статті твердить, що українська мова не бу­ла досі літературною. Не можемо згодитися і з цим погля­дом, бо якщо порівняти «Слово о пьлку Игорев£>, «Нестора Л'Ьтопись», «Правду русскую», «Статуть литовокій». «ВтіПрошеніє Кюриково» і інші давні твори, нарешті дипло­матію руських князів і митрополитів аж до кінця 16-го сто­ліття, отже, якщо порівняти, кажу, ці стародавні пам’ятки з мовою старослов’янською і народною руською, то бачимо:

145

мова у згаданих пам’ятках старовини своїм духом і Щ дом в одних цілком, в інших більше подібна до останнь^' яку маємо у народних повістях і прислів’ях, ніж до перщ₀~’ покрученої на греччині. В 17 і 18 століттях, з яких маємо дуже багато писаних пам’яток, особливо хронік, українська мова зазнала негативного впливу змішаної польської мови Що стосується недоліків граматики, то хіба обов’язково вона мусить бути першоосновою письменства? Вона по- винна бути не законодавцем мови, а її найвірнішим відоб- раженням, тому треба учитися своєї мови не з граматики а з живої мови і її літератури, треба показати всі власти­вості й особливості її розвитку і законів, згідно яких —в залежності від обставин, що на неї впливають, — мова роз­вивалась і розвивається. Такої граматики чекаємо з нетер­пінням. [...]

РУСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ

Описане через Й. Лозинського, в Перемишлі, в типографії владичній греко-католицькій,— 1835

Велика і всехвальна була гадка писателя сього діла: згорнути ладкання, привести їх в лад і приложити к ним опис обрядів весільних народу руського. Потрудився писа- тель немало, заким їх з-поміж народу, з вічної, казав би-сь, нетямки двиг, також з других писателів вийняв і всяку піснь на її питомім постановив місці. Лиш жалкуватися, що ще і половини всіх обрядів і пісень, по всій Русі співає- мих, не зібрав. Лиш доганочка, що не встрічаєм в сій книжці того, чого-смо ждали і чого при збірці народних пісень нельзя забувати: к чому би нам придались збірки народних, передусім обрядових пісень, з якого станища нам ся _при- смотрювати на них і сам ся присмотрював, як давні ті пісні і обряди і прощо досі не зветочіли і не перегомоніли, котрі передвіцькі, а котрі нинішні, яка в них всіх разом мисль; що там діють князі, княгині, бояри, хоругви, коровай, ку- дерне деревце в нім, золотокуючі ковальчики, що косу розковують, єдамашки, паволока, посаг, хліб і сіль, козаки, скупний і много іншого; наоставок о напіві і складі пісень весільних — чим відличаються від думок, чабарашок, шу­мок, коломийок і інших пісень руських? О сім всім ні сліду; писатель біля того то злегенька незнакомо перемчав або мовчки ціло мимо лишив.

Язик і правопись в цім хорошім ділі (не мовлю — в піс­

нях) — перший мало, а вторая ціло — не руські. Велично красні діви (ладнання) прибрав у лахміття не наське, пе­реплів красні пахнющі квіти терниною і бодлаками, наря­див чужі мислі і слова нагинками руськими і поставив на їх причілку дивогляди кзі^сіг, паі\уі§кзгу, зепсігіа, іазпо, зіауозсіпу, сЬоуопгу, ігісііо і ще дуже много інших, що істинного русина ужасають.

Найбільшою обманою, ба непрощенним гріхом в сім ділі є, що писатель, відвергши азбуку питомо руську, при­йняв букви ляцькі, котрі ціло не пристають к нашому язи­кові. Чи годиться безчестити святиню? Чи годиться потру- чати ногою сивенького старця, що ся нами від молодості нашої, опікував, заступав від бурі, хоронив перед жегущим огнем, придеіржував душу в тліннім тілі? Чи годиться від­вертати азбуку святого Кирила, любомудрця високоумного, що ся так добре вдивив в язик слов’янський, що бистрим соколовим оком проймив його наскрізь, що сильним, ду­маючим духом обняв всі голоси величного, дзвенячого язи­ка слов’ян, а, знаючи добре, що їх ні гречеськими, ні рим­ськими буквами нельзя писати, явся подати нам сукромі знаки письменні, сотворити азбуку народнослов’янську, і звів діло піднебесне, з котрим, кромі гречеської і латинсь­кої, ні одна правопись з-поміж так многа язиків рівні при­держати не здужає? Лишився той подарок сього великого мужа святим, найчеснішим, найдорожчим спадком, котро­го нам усі завидують, котрий нас перед веським прослав­ляє світом, до которого наші діди цілим серцем прилягали, неугасимою милістю обнімали, вічнодбаючим оком стерег­ли і питомими грудьми заступали. І чи ж можна було інак­ше? Азбука святого Кирила була нам небесною, незбори­мою твердю перед довершеним знидінням, була найкріп- шим стовпом, несхолибимою скалою, на котрій Русь святая, через тільки століть люто печалена, крепко стояла. Є то діва райська звіздострійна, озорена добродійною силою, що нас теплим, солоденьким духом' овіває; її то чудне діло, що ми досі русинами!

ПЕРЕДСЛІВ’Я (до «Русалки Дністрової»)

Судило нам ся послідніми бути. Бо коли другі слов’яни верха ся дохаплюють і єсли не вже, то небавком побра­таються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій студеній мраці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учи­телів, але найшли тучі і бурі—тамтї заніміли, а народові

147

і словесності надовго ся здрімало. Однако ж язик і хороп душа руська була серед Слов’янщини як чиста сльоза дів ³ ча в долоні Серафима.

Зволила добра доля появитися і у нас збіркам народних пісень і іншим хорошим і ціловажним ділам. Є то нам як за. раня по довгих тьмавих ночах, як радість на лиці нещас­ного, коли лучча надія перемчить скрізь серце його; суть то здорові, повносильні ростки, о котрих нам цілою душею дба- ти, огрівати, плекати і зрощати, доки під крилом часу і доб- рик владнувателів хорошою і кріпкою засіяють величчю.

Не журися, Русалочко з-над Дністра, що-сь не при­брана, в наряді, який від природи і простодушного, і добро­сердного народу твого приймила-сь, стаєш перед твоїми сестрицями. Вони добрі, вибачать тобі, приймуть тебе і прикрасять.

Сказати нам дещо о правописі сеї книжечки. Хочемо зачинати, проте знати нам конче, яке теперішньому язико­ві істинне лице. Задля того держали-смо ся правила: «Пи­ши — як чуєш, а читай — як видиш».

Поклонися, Русалко наша, низько всечесному сподареві Николі Верещинському, що тобі звелів родитися, і всім, що тя пристроїли піснями народними і стариною, іменно: трудолюбивому Мирославові Ількевичеві, потім Правосла- вові Кавбкові, Івану Білинському, Маркелу Кульчицькому, Мінчакевичу і іншим. Честь їм най буде і слава, а в русь­ких дітях найусердніша подяка!

ФРАГМЕНТ До читателя

Є то природно всякому народу і кожному чоловікові, що найрадніший чує бесіду, котрою йому ще маленькому леліяльну співала мати пісеньку і солодкі любові пролива­ла слова. Лиш не тає само наділяє нас ко возвишенію язи­ка і движенію народної словесності.

Язик — є то найчеснішим даром природи, «язьік способ- ствует (по словах великого Шишкова, сього неутомимого розискувателя слов’янських язиків вообще, перед всіми руського) к возвьішению и славе царств: им гремит слово божье, им дьішут закони, им цветут науки, им живут худо- жества, им украшается просвещение, им питается честолю­бне и гордость народная». В нім являється душа народУі степінь його просвічення, глибина або міль його мислей, його пристроювання ся природі і її дійствам. Є то величест- венний, із много голосів зложений краснозвучний голос

146