21). Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. На українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої.

З-поміж основних її причин можна виділити наступні:

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же час невпинно зростали натуральні та грошові податки.

Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени.

Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів.

Суб’єктивні причини. Особиста образа і бажання помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького.

За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я).

Рушійними силами революції виступали усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала від свавілля польських магнатів.

Стосовно хронологічних рамок, типології та періодизації національно-визвольної боротьби, що розпочалася в 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького, то, на жаль, серед істориків ще й сьогодні немає єдиної думки. У висвітлені цього періоду нашої історії найчастіше вживаються терміни: „війна” (національно-визвольна, визвольна, козацька, селянська і т. д.), „повстання” (народне, козацьке, селянське, українське), „революція” (українська, національна, національно-визвольна тощо). На нашу думку, найобґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова, а також історика О.Д.Бойка, які вважають, що це була українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р. і пройшла у своєму розвитку три основні періоди:

I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави – Гетьманщини.

II період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну і Правобережну.

III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання української держави, за її суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р.

22). Перші перемоги козаків над поляками справили велике враження на народ України. Майже водночас вибухнула вся Наддніпрянщина. Запалали маєтки польської шляхти, селяни виганяли панів, ксьондзів, їх прислужників. Повстання перекинулося на лівий берег Дніпра й охопило увесь задніпровський край Дещо складніше розгорталася боротьба у Правобережній Україні та західноукраїнських землях, де знаходилось багато міст-фортець з сильними залогами. Але й тут боротьба набуває масового характеру. Дії повстанців мали не лише національно-визвольний, а й яскраво виражений антифеодальний характер.

Влітку 1648 р. починає визрівати ідея необхідності розгрому Речі Посполитої та створення власної держави. Б. Хмельницький вступив у мирні переговори з поляками, водночас інтенсифікуючи процес формування національної держави:

—політична влада на визволеній території переходить до рук козацької старшини;

— відбувається заміна старого політико-адміністративного устрою новим, в основу якого покладено полкову військово-адміністративну систему;

— починає діяти новий уряд;

—функціонують центральні й місцеві органи влади;

—окреслюються серйозні зміни в соціальній структурі населення.

Вже наприкінці червня 1648 р. на Лівобережній Україні (за винятком Чернігова) утвердилася полкова і сотенна влада. На Правобережній Україні влада гетьмана поширилась на Брацлавське, Київське, Подільське (за винятком Кам'янця) і частину Волинського воєводств. Польський уряд фактично відмовився задовольнити помірковані вимоги старшин. Б. Хмельницький вирушає на захід. Похід на захід відбувався не стільки з метою включення цих земель до складу держави, скільки для реформування державного устрою Речі Посполитої (запровадження абсолютизму та визнання за Україною таких самих прав, які мала Литва).

На початку січня 1649 р. Б. Хмельницький як переможець повертається на чолі війська до Києва.

Навесні 1649 р. почалася нова хвиля народної боротьби. Польські війська, очолені новим королем Яном II Казимиром, перейшли у контрнаступ.

Проте відстояти основні вимоги не вдалося. За укладеним 18 серпня 1649 р. Зборівським договором територію України складали лише три воєводства — Київське, Брацлавське, Чернігівське, які поділялися на 16 полків і 272 сотні. Чисельність козацького реєстру обмежувалася 40 тисячами осіб. Шляхта отримала право повернутися до маєтків, селяни і міщани повинні були виконувати феодальні повинності. Питання скасування унії відкладалося до рішення сейму. 24 серпня було знято облогу Збаража. Воєнні дії припинилися.

Отже, спроба створення соборної незалежної держави зазнала поразки. Гетьман змушений був задовольнитися одержанням Україною статусу автономії в межах Речі Посполитої.

23). Боротьба українського народу за звільнення з-під влади Речі Посполитої мала одним із головних своїх наслідків формування в ході бойових дій початків власної державності. Для виконання державних функцій була пристосована наявна військово-адміністративна організація українського козацтва. Зборівська (серпень 1949 р.) і Білоцерківська (вересень 1951 р.) угоди України з Річчю Посполитою засвідчили, що на території, визволеній козаками, їм передаються повноваження державної влади. Полково-сотенна організація козацтва визначила структуру органів, які здійснювали цю владу. Вищий ешелон влади складали: загальна рада всього козацького війська, яка ще мала назви “військова”, “генеральна”, або “чорна”, старшинська рада та генеральний уряд на чолі з гетьманом. Загальна рада всього козацького війська являла собою представницький орган, який обирав вищих посадових осіб і вирішував найважливіші питання козацького життя. До старшинської ради, яка виконувала функцію дорадчого органу при гетьмані, входили лише представники козацької еліти. Виконавчим же органом з певними судовими повноваженнями був генеральний уряд. До його складу входили генеральний ооозний, генеральний осавул, генеральний бунчужний, генеральний писар, генеральний суддя та інші представники генеральної старшини.

Територія, підвладна гетьманові, поділялася на полки і сотні, якими управляли полковники й сотники разом із відповідною старши­ною. Гетьманом видавалися загальнообов'язкові акти — універсали, що оперативно регламентували нові відносини, які складалися під час визвольних змагань.

Таким чином, можна зазначити, що в 40—50-х роках склалося політичне утворення, яке мало ознаки державності: територію, військо, свої органи влади і управління, правові норми, певне міжна­родне визнання і зачатки власних податкової і грошової систем.

24). Народився близько 1595 року на Наддніпрянщині, ймовірно у Чигирині, в родині службовця при дворі коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, пізніше чигиринського підстарости Михайла Хмельницького. Навчався в одній з Братських шкіл, а також у єзуїтському колегіумі у Львові.У 1620 році разом з батьком, старшиною загону охочих стрільців з Чигиринщини, бере участь у поході гетьмана Жолкевського на Молдавію. У бою з татарами під Цецорою в жовтні того ж року Михайло Хмельницький загинув, а Богдан потрапив у полон, в якому був два роки. Після повернення з полону вступив до Запорозького війська, брав участь у козацьких походах на татар і турків, у селянсько-козацьких повстаннях проти польської шляхти 1630, 1632, 1637 років. 1637 року бере участь у битві під Боровицею як військовий писар Запорозького війська.

Коли Богдан Хмельницький вийшов на історичну арену, українські землі знемагали під владою Речі Посполитої, яка у 1569 році об’єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське.Богдан Хмельницький став найвидатнішим представником українського козацтва.

Богдан Хмельницький з юнацьких літ пройшов школу козацтва у Запорізькій Січі і вийшов на боротьбу за Україну та її народ. Але господарська діяльність була не по ньому. Його воєнний досвід, знання Кримського ханства, Туреччини стали у пригоді запорізькому козацтву. Богдан очолює морські походи, відбиває нашестя кримчаків. Це підносить його авторитет, допомагає йому завоювати повагу серед козацтва та зайняти високі посади у козацькому війську. Та коли почалася нова хвиля селянсько-козацьких повстань на Україні, які очолили у 1630 р. Тарас Федорович, а у 1637-1638 роках Павло Бут, Яків Острянин і Дмитро Гуня, Богдана Хмельницького призначають писарем, а згодом – чигиринським сотником. У цих повстаннях він брав активну участь.

Після повернення на Україну Хмельницький довідався, що чигиринський підстароста Чаплинський заявив про свої права на хутір Суботів. За відсутністю Богдана він тероризував його сім’ю, грабував рідний хутір, згубив найменшого сина, приказав забити його канчуками, додому принесли хлопця напівмертвого. Він сильно захворів та скоро помер.

Богдан Хмельницький шукав допомоги у короля, але той, скутий волею магнатів, нічим не зміг йому допомогти. Особисте горе злилося з горем народу. Це був крик душі Богдана Хмельницького та він кинув до народу заклик: “З’єднайомся, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині!..”

25).. Переяслáвська рáда 1654 р. — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у м. Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорозьким та Московською державою. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували.

Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне, політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані "березневі статті". Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було створено в березні 1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву "Просительські статті". В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, власне "Березневі сатті" (інші назви - "Статті Богдана Хмельницького", "Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська Запорізького"), який складався вже лише з 11 пунктів. Ці умови, які були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр. В них передбачалося:

стаття 1 - право українців обирати старших із свого гурту і саме через них вносити податки до царської казни;

стаття 2 - розміри платні від царського уряду козацькій старшині;

стаття 3 - пожалування козацькій старшині млинів "для прогодовання";

стаття 4 - розміри витрат казни на козацьку артилерію;

стаття 5 - право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з іншими державами, крім Туреччини і Польщі;

стаття 6 - затвердження маєтків київського метрополита;

стаття 7 - надіслання російських військ під Смоленськ;

стаття 8 - надіслання російських військ на польский кордон;

стаття 9 - розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у статті другій, та рядовим козакам;

стаття 10 - наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького;

стаття 11 - забезпечення порохом і провіянтом козацький залог у фортеці Кодан і у Запорізькій Січі.

26). Входження України під протекторат Москви суттєво змінило геополітичну ситуацію у Східній Європі, викликало негативну реакцію з боку Польщі, Туреччини, Кримського ханства. Польський король звернувся до укр. Народу із закликом повернутися у його підданство, але безрезультатно.

Навесні 1654 у війну з Польщею вступила Москва, але вона віддавала перевагу бойовим діям в Білорусії, намагаючись зайняти її територію і, очевидно,вважаючи, що Україна вже й так знаходиться в її підданстві. Тут воювали й українські війська.

Поляки запропонували Москві перемир’я, яке було підписано в вересні 1656 року у місті Вільно. Українськи посли до участі до переговорів навіть не були допущені. Фактично, це була зрада Москвою свого союзника. Україна знову опинилася сам-на- сам із Польщею.

Хмельницький розпочинає активний пошук нових союзников. Йому вдається домовитися про спільні дії із шведським королем та семиградським князем.

Після смерті Хмельницького гетьманом обирають Івана Виговського. У цей час починається боротьба старшинських угрупувань за владу, що негодивно позначилося на стані всієї України. Виговський знову вирешив орієнтуватися на Польщу, проти чого виступила промосковська партія серед старшин та значна частина селянства.

В вересні 1658 Виговський в місті Гадячі уклав з польськими представниками угоду, згідно з якою Україна розривала відносини з Москвою і поверталася до складу Польщі.

27) Поділ України у 1663 р на Лівобережну і Правобережну, боротьба старшинських угрупувань за владу, суперництво промосковської та пропольської(а згодом і про турецької) партій, продовження війни з Польщею призвели до великих спустошень і розрухи, тому цей період в історії України (1663-1687) називається Руїною. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці (І. Брюховецький, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, П. Тетеря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду: І. Виговський, П. Дорошенко.

Між старшинськими угрупуваннями продовжувалася боротьба за владу. Посилення податкового гніту викликало повстання 1666 і 1668рр. цим скористався П. Дорошенко, який увів свої війська на Лівобережну Україну. Лівобережннні козаки перейшли на його бік, а Брюховецького вбили. Дорошенко на деякий час стає гетьманом по обидва боки Дніпра, об’єднавши Україну. Але неприємності у власній сімї змусили його повернутися до Чигирина. Цим скористалися московські урядовці, які сприяли обранню нового гетьмана Лівобережної України-Д. Многогрішного. У 1686р Москва підписала з Польщею «Вічний мир», який зберіг поділ України на 2 частини.

Причини Руїни

-відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті

-глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики

-егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих

-перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.