23. Філософія в Києво-Могилянській академії

Діяльність Києво-Могилянської академії (1632-1817) припадає на період українського Просвітництва і яка стала головним центром культури і освіти в Україні. Київські вчені ввели до своїх курсів філософії вчення Арістотеля, доповнюючи його християнською теологією. Найавторитетнішим вченим був Феофан Прокопович (1681-1736), предметом філософії якого стали людина і природа. Філософія розумілася ним як цілісна система знань, що в сукупності дозволяє знайти шлях до істини (Бога). Єдиним шляхом для осягнення Бога, він вважає сходження до Нього від природи. Головним аргументом Ф.Прокоповича в обґрунтуванні існування Бога є такий доказ: оскільки в природі панують гармонія, доцільність і закономірність, отже, існує Розум, який розумно влаштував світ. Вчений також прагне наблизити філософію до природознавства, яке повинно базуватися на експериментах. Серед інших вчених відомі такі: І.Гізель, який у середині 17 ст. знайомив спудеїв з геліоцентричною теорією М.Коперніка; С.Яворський, І.Галятовський та ін.

Особливості навчання в Києво-Могилянській академії:

В академії існувало 8 класів навчання, які поділялися на 2 відділи: нижчий і вищий. Нижчий складали 6 класів: 1-й – клас фари або аналогії (вчили читати, писати, основи латині, грецької та слов’янської), 2-й – клас попередніх відомостей, 3-й і 4-й – класи граматики і синтаксини (арифметика, граматика, музика, переклад творів), 5-й – клас піїтики (складання віршів), 6-й – клас риторики (складання промов). Вищий рівень складали 2 класи: 1-й – клас філософії (логіка, діалектика, натурфілософія, метафізика, фізика, геометрія, астрономія), 2-й – клас богослов’я.

Після кожного розділу предмету проводився диспут, в якому брали участь 4 спудеї (студенти): один „дефендент” (розповідач) і три „опугнанти” (опоненти першого). Іспити – 3 рази на рік, щорічно – екзамен з гри на музичному інструменті. Проживали спудеї в бурсах, які містилися на Подолі. Ректор академії визначав предмети і 2 рази на тиждень відвідував заняття, але лише на нижчому рівні. Популярним був т.зв. префект, якого обирали самі спудеї, і який наглядав за дисципліною, відповідав за естетичний вигляд академії, і був головою суду в стінах академії.

23. Філософські погляди і.Франка. “Що таке поступ?”

Іван Франко – один з найвидатніших українських філософів. Навчався на філософському факультеті у Львівському університеті, згодом у Відні, де і захистив докторську дисертацію. Його світогляду притаманна позитивна філософія, стверджував необхідність зв’язку теорії з практикою, показував, що еволюція в суспільстві суміщає і прогрес і регрес, але провідною тенденцією є все ж прогрес. Піддає нищівній критиці суспільство, яке поділене на багатих і бідних, вказуючи, що таке розшарування неодмінно веде до його знищення. На ранньому етапі своєї творчості (70-80-і рр. ХІХ ст.) Франко захоплювався соціалістичними ідеями, хоча його розуміння соціалізму кардинально відрізнялося від класичних (Маркс, Енгельс) соціалістичних вчень. Зокрема, по-перше, тодішні марксисти нав’язували „науковий соціалізм” для більшості країн Європи, а Франко вказує, що соціалізм можна втілити лише відповідно до соціально-економічних умов кожної держави; по-друге, соціалізм у Франка ототожнюється зі справедливістю, по-третє, до робітничого класу Франко відносить не лише промислових робітників, як марксисти, а весь „робучий люд” – дрібних власників, вчителів, письменників, тощо; по-четверте, шляхом до справедливого соціалістичного устрою суспільства має стати поступовий шлях, „великий ряд культурних, наукових і політичних змін”, в основі яких має лежати освіта і наука. (тодішні марксисти наголошували на необхідності раптових, революційних змін).

На пізньому етапі творчості (90-і рр. ХІХ- поч.ХХ ст.) Франко повністю відмовляється від будь яких „ізмів”, вказуючи, що „державний соціалізм”, який пропонують марксисти, є гальмом історичного поступу. Він закликає у одній зі своїх статей не піддаватися спокусі примарної досконалості у пропонованій соціалістичній державі, тому що насправді така держава обезвладнить продуктивні сили та інтелектуальне життя, що зробить неможливим її нормальний економічний та духовний розвиток, а також „пожере” її мільйонами функціонерів. На цьому етапі творчості Франко закликає до об’єднання української нації в єдиний організм, здатний до самостійного культурного, економічного і політичного життя, а також до засвоювання загальнолюдських здобутків у різних сферах. На перший план Франко висунув „ідеал державної самостійності”, який, на його думку, поки що для нас є „поза межами можливого” (зважаючи на тодішні обставини), але існує тисяча стежок, які ведуть до його здійснення, треба лише невтомно слідувати до нього.