23. Уявлення про буття в історії філософії.

Філософське розуміння проблеми буття історично змінювалося, по-різному трактуючись в історії філософії. Ще Фалес з Мілету зазначав, що „все утворюється з води”, хоча вперше поняття „буття” застосував Парменід у V-IV ст. до н.е., висунувши тезу „буття є, а небуття немає”, тобто буття є самодостатнє, незмінне, а те, що ми сприймаємо як змінне і нестале – це результат людської уяви, вражень, тобто – небуття. За Платоном справжнім джерелом буття є лише ідея, яка є вічною та незмінною, на відміну від речей чуттєвого, матеріального світу, які є змінними, несталими (небуття). У Арістотеля світ ідей та речей тотожні, тому важливо досліджувати будову речей, їх функції і причину. Геракліт першооснову світу вбачав у постійному рухові, змінах, а втіленням всіх перетворень був вогонь, тому сутність буття у нього – у вічному становленні. У середньовіччі буття постає у вигляді абсолюту (Бога), як вічне і незмінне буття. Людина стає цілісним буттям, оскільки поєднує в собі два начала – тілесне і духовне. У філософії епохи Відродження буття ототожнювалося з природою, у філософії Нового часу людське буття оголошувалося суб’єктивним, тобто залежним від свідомості і буття окремої людини. (Р.Декарт: „Я мислю, отже я існую”). Філософія буття поступається місцем у цей період філософії свободи, яка оголошує людське існування автономним, самодостатнім, яке не потребує впливу навколишнього світу, оскільки людина сама творить себе та історію. У марксистській філософії буття постає як реальність, яка існує незалежно від людини. У сучасній західній філософії буття розглядається як предмет психіки, свідомості людини, які визначають його.

23. Основні форми буття

Буття по-різному характеризується в залежності від розуміння його стану. Вже антична філософія задає основні варіанти такого розуміння: Парменід характеризує буття як стійке, нерухоме. Геракліт вважав буття таким, яке безупинно змінюється, розвивається. Ця позиція була близькою до філософії марксизму, сьогодні її відстоює філософія постмодернізму. У Платона справжнє буття – це незмінний „світ ідей”, а мінливий „світ речей” він відмовлявся називати буттям і називав його світом становлення. У Арістотеля, навпаки, справжнім буттям є світ матеріальних речей. Тому вчення, які стверджують, що основою світу може бути лише духовне (ідея, Бог, абсолютна ідея) називаються ідеалістичними (Платон, Августин, Гегель), а вчення, які визнають єдино існуючим, основою світу матеріальний світ – матеріалістичними (Аристотель, Дідро, Маркс).

Виділяють такі основні форми буття:

1. буття речей і процесів, що існують незалежно від людини та її діяльності („перша природа”) – Всесвіт, космос, природа.

2. буття речей і процесів, створених людиною („друга природа”) – буття речей і процесів, створених людиною: будинки, автомобілі, навчання, виховання.

3. буття соціального – система суспільних процесів, яка створюється різноманітними відносинами, які виникають між людьми у їх діяльності (на виробництві, у побуті, родині, державі)

4. буття людини, яке характеризується: а) наявністю свідомості, за допомогою якої вона задовольняє свої потреби, діючи на інші фізичні тіла; б) соціальністю, оскільки людина живе у суспільстві, запозичуючи від інших людей знання, знаряддя праці, в) самотворенням, самодіяльністю (формує власний духовний світ, шукає ідеали, що її приваблюють, прагне отримати максимальні уявлення про світ, в якому живе, постійно конструює проекти перетворення світу до такого стану, який найбільш гідний її, який найкраще задовольнить її потреби)

5. буття духовного – процеси свідомого та несвідомого, включаючи інформацію, яка зберігається в природних і штучних мовах. Ця форма буття функціонує у таких проявах: а) як свідомість індивіда (потік переживань, вражень, думок, переконань, цінностей), б) як продукти духовного обміну людей, які втілюються в специфічних духовних утвореннях – наукових ідеях і теоріях, моральних нормах, правилах спілкування, і які зафіксовані у наукових працях, літературі, творах мистецтва, тощо.