Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Філософія,ч.1.doc
Скачиваний:
55
Добавлен:
16.08.2019
Размер:
2 Мб
Скачать
☆

Напрями сучасної світової філософії:

Позитивізм Огюст Конт (1798-1857 рр.)

Ернст Мах (1838-1916 рр.) Рихард Авенаріус (1843-1896 рр.) та ін.

Прагматизм Чарльз Пірс (1839-1914 рр.) Вільям Джеймс (1842-1910 рр.) Джон Дьюї (1859-1952 рр.) та ін.

Феноменологія

Едмунд Гуссерль (1859-1938 рр.) та ін.

Неопротестантизм Карл Барт (1886-1968 рр.) Рейнхольд Нібур (1892-1971 рр.) Пауль Тілліх (1886-1965 рр.) та ін.

Неопозитивізм Людвіґ Вітгенштейн (1889-1951 рр.) Бертран Рассел (1872-1970 рр.) Рудольф Карнап (1891-1970 рр.) та ін.

“Філософія життя” Вільгельм Дільтей (1833-1911 рр.) Фридріх Ніцше (1844-1900 рр.) Артур Шопенгауер (1788-1860 рр.) та ін.

Персоналізм Еммануель Муньє (1905-1950 рр.) та ін.

Російський релігійний ідеалізм ВолодимирСоловйов (1853-1900 рр.) Сергій Булгаков (1871-1944 рр.) та ін.

Постпозитивізм Карл Поппер (1902-1994 рр.) Томас Кун (1922-1996 рр.) Імре Лакатос (1922-1974 рр.) та ін.

Фрейдизм Зигмунд Фройд (1856-1939 рр.)

Філософська антропологія Макс Шеллер (1874-1928 рр.) Гельмут Плеснер (1892-1985 рр.) Арнольд Гелен (1904-1976 рр.) та ін.

Російський космізм Костянтин Ціолковський (1857-1935 рр.) Павло Флоренський (1882-1943 рр.) та ін.

Структуралізм Клод Леві-Строс (нар. 1908) Ролан Барт (1915-1980 рр.) Мішель Фуко (1926-1984 рр.) та ін.

Неофрейдизм Карл Юнг (1875-1961 рр.) Герберт Маркузе (1898-1979 рр.) Ерих Фромм (1900-1980 рр.)та ін.

Християнський еволюціонізм Тейяр де Шарден (1881-1955 рр.) та ін.

Постмодернізм Жак Дерріда (нар. 1930 р.) Жорж Батай (1897-1962 рр.) та ін.

Екзистенціоналізм Мартін Хайдеґґер (1889-1976 рр.) Альбер Камю (1913-1960 рр.) Жан-Поль Сартр (1905-1980 рр.) Карл Ясперс (1883-1969 рр.) та ін.

Герменевтика Ганс Гадамер (нар. 1900 р.) Юрген Хабермас (нар. 1929 р.) Карл Апель (нар. 1922 р.) та ін.

Неотомізм Етьєн Жильсон (1884-1978 рр.) Жак Марітен (1882-1973 рр.) та ін.

Українська новітня філософія

Персоналізм Миколи Бердяєва (1874-1948 рр.) та Льва Шестова (1866-1938 рр.);

український космізм Володимира Вернад-ського (1863-1945 рр.); філософія кон-кордизму Володими-ра Винниченка (1880-1851 рр.) та ін.

Загальні риси:

  1. Критика раціоналізму

  2. Критика класичної та некласичної філософії

  3. Сприйняття людського буття як неповторного та індивідуального в своїх основах

Таблиця 12

Словник до теми:

Антисцієнтизм -

філософсько-світоглядна концепція, прихильники якої піддають різкій критиці науку і техніку, які, на їх погляд, не можуть забезпечити суспільно-економічний прогрес.

Герменевтика -

(від грецьк. “роз’яснюю”) – напрям у філософії та гуманітарних науках, у якому розуміння тексту стає головною умовою розуміння соціального буття. У вузькому розумінні – сукупність “методів тлумачення тексту (філософії. філології, богослов’ї тощо).

Екзистенціо- налізм -

(від пізньолат. еx(s)istentia - існування) або філософія існування - одна із самих значимих течій, філософських напрямів ХХ-ХХІ ст., виникла на основі філософії життя і феноменології.

Екзистенція -

головна катергорія екзистенціоналізму, яка означає внутрішнє буття людини (ірраціональне Я), внаслідок чого людина стає одиничною неповторною особистістю.

Монізм -

(від грецьк. “один”) – філософське вчення, яке дозволяє сприймати всю багатогранність явищ світу через призму єдиної основи (субстанції) всього існуючого.

Неотомізм -

офіційна філософія католицької церкви (сучасний етап розвитку томізму).

Персоналізм -

(від лат. persona - особа) – філософська позиція, згідно якої особистість має божественне походження, а причини її існування не можуть бути зведені до біосоціальних характеристик; у вузькому розумінні слова – напрям релігійно-соціальної філософії, заснованого французьким філософом Муньє.

Плюралізм -

(від лат. pluralis - множинний) – філософська позиція, згідно якої визнається існування багатьох незалежних одна від одної першопричин буття.

Постмодерн -

у широкому розумінні слова означає низку концепцій західних філософв другої половини ХХ ст., головною ідеєю яких є критика розуму, його можливостей.

Прагматизм -

філософське вчення, яке визначає цілеспрямовану діяльність або дію як визначальну властивість сутності людини.

Сімулякр -

(франц. simulakres від франц. simulation симуляція) - термін філософії постмодернізму для позначення миттєвого емоційного стану людей, знаку, який віддзеркалює миттєву реакцію ставлення людини до конкретної ситуації

Сціентизм -

(від лат. sсientia - наука) – філософсько-світоглядна концепція, яка аналізує науку як найвищий щабель розвитку людського розуму.

Феноменологія -

(від грецьк.) – термін сучасної філософії, в широкому розумінні означає вчення про феномени свідомості, у вузькому розумінні – оспис актів свідомості в їхньому відношенні до об’єктів (Е.Гуссерль).

Філософія життя -

філософська течія кінця ХІХ – початку ХХ ст., в основі якої лежить ідея інтуїтивного відчуття, органічної єдності “життя” (протиставлення цієї ідеї попереднім філософським системам і насамперед “філософії свідомості”).

Філософська антропологія -

філософське вчення 1) про природу і сутність людини, 2) течія в західно-європейській філософії ХХ ст., яка була заснована М.Шеллером і Х.Плеснером.

У кінці ХХ - на початку ХХІ ст. світова філософія стала конгломератом різноманітних ідей і підходів, окремих точок зору, проблем і методик, в основі яких лежать вже відомі й апробовані філософські напрями, школи, окремі вчення. Наприклад, класичний позитивізм отримує продовження в неопозитивізмі, прагматизм в неопрагматизмі, фрейдизм в неофрейдизмі, томізм в неотомізмі тощо. окрім того з’являються й нові напрями, до яких насамперед належить постмодернізм.

Калейдоскопічність новітніх філософських систем ХХ ст. і початку ХХІ ст. мала ряд об’єктивних і суб’єктивних передумов. Цей період був ознаменований подальшим пошуком істинної картини світу. Без сумніву, на цей процес кардинально вплинули досягнення науково-технічного прогресу37, революційні зміни в системі філософствування (зміни філософського дискурсу, за якими стоїть та чи інша наукова парадигма мислення).

Науково-технічний прогрес, крім позитивного впливу на суспільство, позначився непередбаченими кризовими явищами в сферах економіки, політики, екології, демографії, духовної культури тощо, які останнім часом отримали узагальнюючу назву глобальні проблеми сучасності38. Сучасна філософія різними способами і методами прагне пояснити ці суперечливі феномени з метою закріплення позитивних сторін і подолання негативних явищ цього процесу в розвитку сучасної цивілізації.

Сучасний філософський дискурс набуває виражених антропологічних форм. У першій половині ХХ ст. Західна духовна культура пережила певну революційну трансформацію у формулюванні і вирішенні проблем людини. У філософії XVII-XVIII ст. домінуючою ідеєю була ідея пошуку першопричини (субстанції) світу, це сприяло виокремленню таких філософських дисциплін як онтологія (вчення про буття), гносеологія (вчення про пізнання), логіка (вчення про правильне мислення). Починаючи з С.К’єркеґора (1813-1855 рр.) та Ф.Ніцше (1844-1910 рр.) головною темою філософії стає людина як особа і індивідуальність, а вже у другій половині ХХ ст. антропологія39 стає домінуючою темою філософствування в Західній культурі.

Антропологічний контекст отримує сучасний неопозитивізм, неопрагматизм, неофрейдизм, екзистенціоналізм, неотомізм тощо, узагальненою метою яких стає навчити людину як стати абсолютом у реальному житті.

Для того, щоб не заплутатись у великій кількості сучасних філософських напрямів, обмежимося лише коротким аналізом основних: “філософії життя”, позитивізму, прагматизму, екзистенціоналізму, герменевтики, релігійної філософії та постмодернізму.

“Філософія життя” - це напрям західно-європейської філософії, який склався у кінці ХІХ ст. і продовжує своє активне існування впродовж ХХ ст. до сьогоднішнього дня. Засновниками цього напряму були Вільгельм Дільтей (1833-1911 рр.), Фрідріх Ніцше (1844-1900 рр.), Анрі Берґсон (1859-1941 рр.), Освальд Шпенглер (1880-1936 рр.) та інші, які вважали, що світ можна пізнати ірраціонально, інтуїтивно в його органічній єдності, критично переосмислюючи раціональний спосіб пізнання.

Цей філософський напрям став реакцією на кризу раціоналізму другої половини ХІХ ст., яка викликала критичне ставлення до логіки (аналітичного мислення) та методології як форми організації наукового дослідження.

Ключовим поняттям “філософії життя” стає поняття “життя” як первинної реальності, що в своєму розвитку заперечує розподіл і існування світу в матеріальній та ідеальній формі. “Життя” в своїх першоосновах окрім онтологічного має також гносеологічне значення, тобто воно є суб’єктом пізнання.

Позаяк “життя” є процесом біосоціального розвитку, то цей феномен можна проаналізувати лише за допомогою наднаукового і надфілософського методу – інтуїції. Наукове знання, раціональне осмислення дійсності в своїй основі має проблему (завдання), які визначають мету дослідження. А позаяк “життя” є надлогічним (без будь-якої можливості логічного визначення мети і сенсу його існування), тому пізнати світ можна тільки ірраціональним способом за допомогою інтуїції, міфу, символу тощо.

Ірраціональні феномени проявляються лише в діяльності і вчинках окремої особистості (на відміну від науки, яка має колективний характер організації наукового дослідження), тому особистість стає орієнтиром в організації процесу пізнання. Виховання особи, використання її можливостей стає однією з цінностей сучасної цивілізації. Творчість особистості співпадає з процесом “життя”.

На думку засновників “філософії життя”, окрема людина живе в історії, в якій немає об’єктивних законів. Історія має свою долю, яка не завжди співпадає з долею окремої особи, окремої культури чи людської цивілізації загалом. Тому процес пізнання не може зрозуміти логіку їх розвитку і зробити їх авдекватний історичний аналіз. У результаті робиться висновок, що кожний з дослідників, аналізуючи діяльність окремої людини, суспільства, цивілізації формує власну систему для їх оцінювання і доведення.

У зв’язку з цим Ф.Ніцше ставить питання про можливість існування загальнолюдських цінностей, які все-таки орієнтують розвиток сучасної цивілізації і дає позитивну відповідь. До таких цінностей належить прагнення до життя, відсутність страху перед смертю, прагнення бути сильнішим від інших, воля до влади, благородство і аристократизм духу, що стають головними принципами, установками “філософії життя”.

Загалом “філософія життя” стала першою антисцієнтичною концепцією, яка відмовилася від претензій на володіння істиною про об’єктивний світ і підтримку міфу про єдність світу і розуму.

Позитивізм (від лат. positivus - позитивний) у вузькому розумінні слова позначає філософську концепцію, що була сформульована в 30-тих рр. ХІХ ст. французьком філософом Огюстом Контом (1798-1857 рр.), який вважав, що людське мислення проходить три етапи розвитку (який він вважав за об’єктивний закон інтелектуального розвитку) – перший етап теологічний (релігійний), другий – метафізичний (філософський), третій – найвищий позитивний (науковий). Філософія, культура і свідомість, на думку Конта, віддзеркалюють в собі дію цих етапів. Згідно його вчення позитивна стадія розпочалася з 1800 року. Вона характеризувалася певними досягненнями науки і сформувала певний філософський дискурс мислення.

У своїй основній роботі “Курс позитивної філософії” (1842 р.) О.Конт запропонував концепцію, згідно якої істинне знання про світ є результатом конкретних наук, які очищені від гуманітарних (метафізичних) інтерпретацій, які на його погляд, є безпідставними і неістинними. Цей факт у реальному житті позначається прикладами моральної безвідповідальності – в період Просвітництва ідеї рівності і свободи без науково доведених знань про суспільство привели до гіпертрофованого насильства і агресії.

Позитивізм вважає, що істинним знання може бути тільки в результаті наукового пізнання світу, а філософія повинна лише цьому сприяти, в перспективі вона буде замінена конкретними науками, наприклад, соціологією.

У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов три етапи. Перший етап репрезентували такі філософи, як Огюст Конт (1798-1857), Джон Стюарт Мілль (1806-1873) і Герберт Спенсер (1820-1903). Особливістю цього етапу вважалась розробка наукового методу пізнання навколишньої дійсності (Конт пропонував його розробити на основі вивчення історії, науки, Мілль на основі вивчення законів логіки, а Спенсер на основі синтезу наукових знань). Другий етап розвитку позитивізму (махізм, критичний позитивізм) репрезентували австрійський філософ і фізик Ернст Мах (1838-1916) і німецький філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896), які головним завданням позитивістської філософії вбачали в необхідності розробки теорії пізнання світу, яка повинна стати основою очищення природничих наук від метафізичних конструкцій. Третій етап розвитку позитивізму (логічний позитивізм, логічний емпіризм) був репрезентований такими філософами як німецько-американським філософом Рудольфом Карнапом (1891-1970), Хансом Рейхенбахом (1891-1953). Вони пропонували сприймати філософію не як суму істинних тверджень про зовнішній світ, а як діяльність, направлену на аналіз мови науки, що самоочищується від метафізичних постулатів шляхом уніфікації і універсалізації. Тенденції третього етапу розвитку позитивізму привели до появи таких відомих філософських програм, які розроблялися Віденським гуртком, Логічним позитивізмом, Аналітичною філософією.

Розвиток позитивізму з огляду на філософію науки привів його до критичного переосмислення своїх позицій, які в 1950-1970 рр. позначилися появою постпозитивізму. Ререзентували постпозитивізм американський філософ і історик науки Томас Семюел Кун (1922-1996) і угорсько-британський філософ Імре Лакатос (1922-1974), які акцентували увагу на необхідності вивчення історії науки.

В своїй книзі “Структура наукових революцій” (1963 р.) Кун на противагу еволюційним схемам розвитку науки висунув ідею існування наукових революцій як зміни парадигм наукового мислення. Він вважав, що історія науки є ілюстратором зміни зазначених парадигм наукового мислення. Під парадигмою наукового мислення він розумів свого роду модель наукової діяльності (сукупність теоретичних стандартів, методологічних норм, ціннісних критеріїв, світоглядних орієнтирів, які в своїй основі віддзеркалювали конкретну суму наукових проблем) у межах наукового співтовариства.

З плином часу період нормального стабільного розвитку науки завершується, парадигма наукового мислення вибухає з середини під впливом невирішених внутрішніх парадигмальних проблем. Наступає криза науки, яка долається появою нової наукової парадигми. Розпочинається новий динамічний період, який в перспективі знову приведе науку до нової “революційної ситуації”.

Лакатос акцентує увагу на тому, що методологія науки без історії науки не може дати істинне знання, а історія науки без методології є сліпою за своїми можливостями. Історія науки стає ареною боротьби науково-дослідницьких програм, які в кінцевому результаті можна кваліфікувати як програму “позитивного евристичного мислення”, що приводить до істинного знання і програму “негативного евристичного мислення”, яка перешкоджає цьому.

Загалом постпозитивізм неможна визначати як окрему філософську течію або школу, тому що він є окремим етапом в розвитку філософії науки.

Прагматизм (від грецьк. pragma – спроба, дія) – філософська течія, яка виникла в Сполучений Штатах Америки на початку 70-тих рр. ХІХ ст., а згодом отримала значне поширення в Англії, Італії, Китаї. Центром уваги цього філософського дискурсу стала окрема людина і її діяльність. Репрезентували цю філософську течію Чарльз Пірс (1839-1914 рр.), Уільям Джеймс (1842-1910 рр.), Джон Дьюі (1859-1952 рр.). Вони розробляли філософські ідеї, згідно яких необхідно було сприймати мислення людей як спосіб адаптації до навколишньої дійсності, істину, як момент самореалізації людини з відповідним відчуттям життєвого успіху, аналізу філософії як методу пояснення конкретних думок і вірувань людини, спрямованих на вирішення життєвих проблем людини.

Основні роботи Пірса говорять про його філософський інтерес “Закріплення вірувань”, “Як зробити наші ідеї ясними”, “Що таке прагматизм” (кінець ХІХ – початок ХХ ст.).

Головною доктриною прагматизму став так званий “принцип Пірса”, згідно якого всі ідеї, поняття, теорії є лише інструменти, які кінець-кінцем повинні привести до позитивних практичних результатів. Істина визначається як корисність або практичне використання ідеї, тому в прагматизмі успішність, корисність стає критерієм істини і співпадає з самим змістом поняття істина. В зв’язку з цим Пірс наводить відомий євангельський вислів: “за плодами їх ви пізнаєте їх”(Євангеліє).

Прагматична теорія істини безпосередньо використовувалась американським філософом і психологом Джеймсом для доведення необхідного існування релігійної віри. Його хрестоматійний вислів, що гіпотеза про Бога істинна, коли вона корисна для людей, був розвинутий у роботах “Воля до віри” (1904 р.), “Прагматизм” (1907 р.).

Джеймс вважав, що віра людини в бога відображує її потребу бути впевненою в позитивному вирішенні власних проблем, гарантувати собі конструктивні події в житті. Він говорив, що “віра в певний факт може сприяти виникненню останнього”. Індивід вірить в соціальні інститути, які віддзеркалюють потреби суспільства і окремої людини, без такої віри суспільство не могло б існувати і функціонувати.

Індивідуальність людини, фрагментарність її діяльності і поведінки не дають особі відчуття повноцінного і істинного існування. Тому віра в бога компенсує почуття неповноцінності існування, власне релігійна віра дає можливість оптимістичного світосприйняття через віру до бога. Релігійність на думку Джеймса це реалізація волі окремої людини бути успішною через бога і його присутність в людині, тому існування бога це факт, який доводиться людською практикою.

Сьогодні ідеї прагматизму розвиваються в межах неопрагматизму, які концептуально оформлені творчістю американського філософа Річарда Рорті (нар. 1931).

Екзистенціоналізм (від лат. ex(s)istentia - існування) є однією з самих значних філософських течій сучасності. Вона сформувалась під впливом ідей датського мислителя ХІХ ст. Сьорена К’єркеґора (1813-1855), який основою свого філософствування обрав християнський світогляд у поєднанні з власними релігійними переживаннями віри в бога. А його аналіз сенсу людського існування і став імпульсом до виникнення екзистенціоналізму. На виникнення екзистенціоналізму повпливали також такі філософські течії як “філософія життя” та “феноменологія”40. Репрезентували цю течію такі німецькі філософи як Мартін Хайдеггер (1889-1976), Карл Ясперс (1883-1969), французькі мислителі Габріель Оноре Марсель (1889- 1973), Альбер Камю (1913-1960 рр.) та Жан-Поль Сартр (1905-1980 рр.).

Традиційно розрізняють релігійний (К.Ясперс та Г.Марсель) та атеїстичний (М.Хайдеггер, Ж-П.Сартр та А.Камю) різновиди екзистенціоналізму. Але загалом таке розділення є умовним, тому що екзистенціоналісти якщо не прямо, то опосередковано визнають той факт, що життя без віри в Бога є безперспективним і абсурдним.

Аналіз природи релігії, науки, моралі, мистецтва не є головним предметом дослідження екзистенційної філософії. Вся увага філософів, які репрезентують дану течію, спрямована на пошук сенсу життя, існування окремо взятої людини в замкнутому індивідуальному просторі (незважаючи на наявну об’єктивну взаємодію, спілкування з іншими людьми). Цей тип філософського дискурсу інтепретує суспільство як певну силу, що пригнічує людську індивідуальність і неповторність. Суспільство деперсоналізує особу, сприяє втраті власного “Я”, власної екзистенції41.

Узагальнюючи можна зробити наступні висновки, що екзистенціоналізм, по-перше, вважає, що одного інтелекту недостатньо не тільки для повноцінного життя, але і для істинного розуміння картини світу; по-друге, домінуючим чинником у житті є метафізичний страх (страх за незнання свого місця в світі, страх прожити чуже життя) не змогти прожити власне життя неповторно і індивідуально; по-третє, кожна людина повинна постійно вибирати свій власний шлях між істинним та неістинним існуванням (як говорив Сартр, людина приречена переживати свободу вибору власного існування); по-четверте, неістинному існуванню сприяє конкретне соціальне оточення, що робить людину “Ми”, стандартизує її, робить її життя пустим і скучним; по-п’яте, головними характеристиками соціального існування стає дискретність, історичність, тимчасовість, що орієнтує на особливий інтерес до історії.

Французькі екзистенціоналісти Марсель, Камю, Сартр від професійно філософського аналізу переходять до художнього зображення різних форм екзистенції і, навпаки, від художніх форм екзистенції переходять до її філософського осмислення і аналізу.

Герменевтика – напрям філософії та гуманітарних наук. Само поняття “герменевтика“ означає мистецтво розуміння тлумачення тексту, пам’яток духовної культури. Окремими елементами герменевтики є переклад з іноземних мов, діалог, реконструкція, інтерпретація, реінтерпретація тощо. першим етапом формування герменевтичного вчення можна назвати мистецтво тлумачення волі богів у античній Греції. Гермес, трактуючи волю богів, винайшов мову і став засновником практики коментування, яка ввійшла в християнську теологію. У Середньовіччі герменевтика розвивалася у формі екзигетики, як способу тратування Святого Письма. В епоху Відродження (Реформації) герменевтичними прийомами користувалися теоретики протестантизму, які прагнули виокремити Божі істини в тексті від суб’єктивістських інтерпретацій смертних людей.

У повному розумінні цього слова засновниками герменевтики вважаються протестантський філософ Шлеєрмахер, а згодом В.Дільтей, Е.Гуссерль, М.Хайдеґґер та Г.Гадамер.

У зв’язку з цим Шлеєрмахер розробляє метод (техніку) герменевтичної реконструкції, розуміння тексту. Він вважає, що головним методом, яким повинен користуватися герменевт, є вживання у внутрішній світ автора через процедуру фіксації змістовного і граматичного змісту тексту. Для цього використовується емпатичні способи вживання в текст, відчуття суб’єктивного світу автора, його творчої лабораторії (герменевтичне коло). Становлення герменевтики як філософської течії пов’язане з іменем Хайдеггера. Він виділяє головну категорію герменевтики “розуміння”. Він говорить про те, що всі знання сучасного світу необхїідно сприймати як текст, який необхідно зрозуміти, категорія “розуміння” стає основою характеристикою буття філософії герменевтики.

На думку послідовників герменевтики філософія пронизана розумовою активністю, яка спрямована метою зрозуміти світ. Людина прагне подолати недостатні знання про світ через їх повне розуміння для визначення свого місця у світі ісенсу життя. Філософська герменевтика це тлумачення думки або мови інших, внаслідок якої людина може почути “голос буття”. Розуміння – це спосіб (вміння) слухати інших. Розуміння довколишнього світу може бути адекватним і неадекватним. Загального розуміння немає, тому кожна людина проходить шлях від неадекватних поглядів на світ до власного розуміння світу і його тлумачення.

Найвідомішим представником герменевтику був також М.Гадамер, який розуміння тлумачив як першооснову людського буття, що дозволяє людині вибудувати адекватне ставлення до світу. Людина спілкується з іншими людьми (зовнішнім світом) за допомогою мови і діалогу.

На думку представників герменевтики, діалог є ключовим поняттям герменевтичного методу (а разом з тим філософії і науки). Діалог як мінімум включає в себе три сторони: 1) текст, 2) інтепретатора і 3) час. Тобто в діалозі ми маємо духовні традиції, які людина інтерпретує в часі з метою їх розуміння для пояснення сьогодення. Діалог розпочинаєтьсч з правильного формування проблеми (запитання), які занурюють співбесідників в герменевтичне коло.

Висновок: герменевтика – це філософія й характеристики всіх зань людини про світ і спосіб існування в цьому світі людини.

Сучасна західна релігійна філософія представлена насамперед такими школами, як персоналізм, християнський еволюціонізм, неотомізм, неопротестантизм.

Без сумніву, що головним предметом сучасних релігійно-філософських досліджень продовжує бути проблема існування Бога (обґрунтування та захист головних догматів), свобода волевиявлення, питання етики, естетики, гуманізму тощо. Традиційно актуальними залишаються теми співвідношення віри й розуму, науки і релігії, синтезу філософських знань і теології. Але безпречним є і той факт, що доповненням до центральної проблеми релігійно-філософської думки стає проблема людини (антропологія), яка конкретизується запитаннями про ставлення людини до Бога, місця і ролі віруючої людини в суспільній практиці, визначення сенсу життя окремою особою, феномен гріховності, містичне одкровення тощо.

Сучасна релігійно-філософська думка аналізує людину з огляду на негативні і позитивні сторони існування сучасної цивілізації, ставить ключове запитання про сенс людського існування і засоби його досягнення, говорить на тему науково-технічного прогресу, аналізує уроки псевдодосягнень сучасної культури (глобальні проблеми сучасної цивілізації), пропонує власну стратегію і тактику протидії злу, насильству та агресії, які розростаються в сучасному суспільстві як ракова пухлина.

Персоналізм – сучасна релігійно-філософська концепція людини, в основі якої лежить ідея про активну творчу суб’єктивність людини, що є наслідком зв’язку її душі і Бога. Суб’єктивність людини не має ні біологічних, ні соціальних основ, вона має божественну природу.

Як напрям релігійно-соціальної філософії вона репрезентована Е.Муньє, Ж.Лакруа, Д.Ройсом та ін. Вони вважали, що душа людини містить у собі космічну енергію, що визначає її відносну самостійність і певну спрямованість існування.

Згідно концепції персоналізму, люди живуть у суперечливому й складному світі, з одного боку, домінує індивідуальний інтерес, егоїзм, що не дає людині повноцінно розвиватися і реалізувати сенс свого життя. З іншого боку, т аким же негативним чинником виступає колективізм, який зі свого боку нищить окрему людину, її індивідуальність, деперсоналізує особу. Тому головною проблемою сьогоднішнього дня стає проблема захисту суверенітету окремої особи, адекватне її розуміння самої себе як неповторної істоти. Персоналісти роблять висновок – історія розвивається за допомогою особистості. Тому персоналісти говорять про те, що сьогодні філософія повинна залишити свої метафізичні пошуки осторонь і вирішувати проблеми окремо взятої особи. Як наслідок проблема особистості стають головною темою персоналізму.

Характеризуючи особистість необхідно враховувати три моменти її прояву: екстеріорізацію, інтеріорізацію, трансценденцію. 1. Екстеріорізація – це реалізація людини в зовнішньому світі. Зовнішні способи самореалізації можуть набувати різних форм – мистецтво, наука, спорт тощо. але найважливішою сферою екстеріорізації особи стає комунікація (комунікація із зовнішнім світом, іншими людьми і з самою собою). Загалом істинна комунікація задає спрямованість руху людини до трансцендентного Бога. 2. Інтеріорізація – є духовне самоспоглядання людини самої себе, можливість реалізувати себе як духовну особу і насамперед у свободі. 3) Трансценденція – це рух до найвищих духовних цінностей, Божих істин, добра, краси. Це повна самореалізація через істинну комунікацію з Богом.

Таким чином персоналісти вважають, що людина стає особою в процесі комунікації, активного діалогу з зовнішнім світом і Богом, завдяки комунікації людина реалізує свої моральні якості (золоте правило етики), яке ставлення до іншої людини є водночас ставленням до самої себе), а також категоричного імперативу Канта, згідно якого ставлення до іншої людини повинно бути метою і ніколи як засіб. На відміну від інших людей віруюча людина знає власну мету існування, як і мету існування інших (єдність з Богом).

Соціально-політичні трансформації повинні сприяти істинній комунікації. Персоналізм визначає ідеал побудови такого суспільства – під назвою “персональної та комунікативної цивілізації” (суспільства особистостей). Водночас формулюється глибоко гуманістична теза персоналізму – “свобода особи є критерієм демократичного суспільства”. Таким чином комунікація стає способом залучення людини до трансформації зовнішнього світу згідно з її сутнісними (за богоподібністю) інтересами.

Сьогодні персоналізм переростає межі християнської філософської думки і стає загально-філософським напрямом, який розвиває ідею панування людини над людської цивілізацією (як абстракцією).

Головними проблемами, якими переймаються протестантські філософи також були питання пізнання Бога і специфіки протестантського віросповідання. Пізнання Бога пов’язувалося з пізнанням людини (антропологія), тому вчення про Бога виступало по формі як вчення про людину. Згідно цього вчення люди є “справжні” і “несправжні”. “Справжні” люди – це віруючі, а “несправжні” – невіруючі люди. “Несправжня” людина живе в зовнішньому світі, її життя є тривожне, наповнене страхом. На думку протестантських філософів, вивести людину з цього стану може лише релігія. Релігійна віра вчить людину спілкуватися з Богом і тим самим гарантує їй оптимістичне світосприйняття і вічне існування з богом. Засадовим завданням неопротестантизму є створення теології культури, яка б з позиції релігії пояснила кожній окремій людині всі явища життя, які є результатом перебування Бога в світі. І той факт, що Бог не існує над світом, а існує в повсякденному житті людини як буття людини, вивчення культури повинно розкрити людині Бога як першооснову всього сущого в тому числі і її самої. Цей пошук найрельєфніше виявився у творчості німецько-французького філософа А.Швейцера.

Альберт Швейцер (1875-1965 рр.) – представник неопротестантизму, теолог, лікар, лауреат Нобелівської премії у 1952 р., автор багаточисельних робіт релігійно-філософської проблематики, серед яких найвідомішими є “Релігія в сучасній культурі” (1934 р.), “Світогляд індійських мислителів” (1935 р.), “Філософія і рух на захист тварин” (1950 р.), “Ідеї Царства Божия в епоху перетворення есхатологічної віри в неесхатологічну” (1953 р.), “Проблеми миру в сучасному світі” (1954 р.), “Проблема етичного розвитку людської думки” (1954-1955 рр.) та інші. У цих роботах викристалізувалася його головна філософська сентенція, згідно якої людина пізнає світ у результаті індивідуального переживання трагічності власного існування. Швейцер говорив, що трагічність є результатом усвідомлення того факту, що світ наповнений стражданням і що світ знаходиться в стані духовного упадку. Таким чином сенс людського існування лежить у площині вирішення трагічності (страждання) буття людини шляхом вільного волевиявлення, яка усвідомлює той факт, що її індивідуальне життя є умовою для життя інших. Головною цінністю життя повинна стати теза про необхідність благоговіння перед життям, що у майбутньому повинно стати основою космічної етики, світогляду нової людини і людства загалом. Благоговіння перед життям це водночас і християнська цінність, і світська цінність і конкретна етична норма. Це ліквідація неправильної градації на вище і нижче життя. Швейцер робить висновок: добро – це все, що сприяє розвитку життя, а зло – це все, що загрожує життю, перешкоджає його руху до Бога.

У такому контексті Швейцер аналізує досягнення сучасної цивілізації, прояви неконтрольованого егоїзму людини. Мислитель вважає, що особа має уникати деперсоналізуючих чинників з боку суспільства, для цього у неї є механізм вільного волевиявлення, як мінімум у мисленні, яке завжди робить людину вільною духовно, що допоможе реалізувати власний сенс життя, безперервне самовдосконалення з метою покращення власної природи. Це витікає з суті людського духу, освяченого богоподібністю.

Неотомізм стає сьогодні найвпливовішою релігійно-філософською школою, репрезентований Е.Жільсоном, Ж.Марітеном та ін. Природно, що в основі неотомізму лежать положення вчення Фоми Аквінського (томізму). Для неотомізму стає характерним нова філософська реінтерпретація томізму. Через принципи антропоцентризму (при його взаємозв’язку з Богом) використання нових філософських категорій, які є характерними для таких напрямів, як феноменологія, герменевтика та ін. (“індивідуальність”, “особистість”, “розуміння” тощо). Хоча предметом філософствування неотомістів залишаються традиційні проблеми томізму: можливості інтеграції розуму і віри, співіснування релігії та науки, визнання двох цінностей, істини розуму і віри, пошуку аргументів про необхідність домінування теології над філософією, пошук можливості синтезу матеріалізму та ідеалізму тощо. Позаяк головною проблемою томізму було доведення Бога і розуміння його місця у світі, то сьогодні вона доповнена проблемою буття людини. Неотомісти створюють новий образ особистості, яка творить свій культурно-історичний світ, який є результатом божого провидіння. Неотомістичні концепції людини та її взаємостосунків з іншими людьми орієнтують на те, що вони мають певний вектор спрямованості, витікають з ідеї загальної рівності (хоча загалом ідея рівності трактується на релігійній основі і визначає рівність в стражданні і смерті). Тому вищою цінністю людського буття проголошується свобода. На цій цінності неотомісти пропагують будувати соціальні стосунки, родинні зв’язки, статеві стосунки, культурні зв’язки тощо.

Сучасний неотомізм у своїх дослідженях активно використовує новітні філософські концепції (звичайно при повному збереженні традицій “Ангелічного доктора”), наприклад, феноменологію і герменевтику, які як відомо, імпонували і використовувалися в роботах Папи Римського Івана Павла ІІ (Кароля Войтили (1920-2005 рр.)). Новітня філософська антропологія повпливала на позицію неотомізму в аналізі людини як елемента буття, внаслідок чого робиться висновок, що людина є безпосереднім учасником історичного процесу, певною мірою її творцем, і веде до найвищого етапу розвитку суспільства – Граду Божого. Реалізація цієї ідеї в сучасному світі має гуманістичний потенціал. Звичайно, що суспільство сьогодні не може прийти до стану Граду Божого в таких параметрах, як це було зафіксовано у працях Фоми Аквінського. Але ця ідея (неотомістська позиція) дає всі підстави для критичного переосмислення ідей соціалістичного і комуністичного суспільства, а разом з ними капіталізму з метою пошуку нових найвищих релігійно-моральних принципів організації суспільного життя.

Висновки: сучасна філософсько-релігійна система характеризується визнанням важливості цінності людини (антропоцентричних ідей), інтеграцією у своїх концепціях таких напрямів сучасної філософії як феноменологія, герменевтика та ін., сприянням розвитку гуманістичних цінностей сучасної цивілізації, орієнтацією на необхідність зближення всіх релігій (екуменізм).

Постмодернізм. Відносно новий етап розвитку західної філософії середини і кінця ХХ ст. Засновником цього філософського етапу вважаються французькі вчені Жак Деррід, Міль та Делез та ін.

Термін “постмодернізм” з самого початку використовується для позначення нового типу філософського дискурсу, який віддзеркалював характерні риси сучасної культури етапу критики класичної і некласичної філософії. Іншими словами “постмодернізм” можна назвати постсучасною або постнеокласичною філософією.

Постмодернізм виникає як логічне продовження феномену модернізму в європейській культурі. Модернізм за допомогою художньообразних форм віддзеркалив специфіку суперечливого розвитку сучасної цивілізації (процеси урбанізації, надмірного захоплення технологічною культурою, еротизм, дегуманізація суспільства тощо). Нова філософія зафіксувала необхідність критичного переосмислення псевдодосягнень сучасної цивілізації (війни, глобальні проблеми цивілізації), а разом з ними критиці піддавався розум, інтелект, можливість адекватної рефлексії, значення норм і цінностей людини. Модернізм надавав сучасникам “позитивну інформацію” про процес життя без догматичної оцінки з метою стимулювати читача і глядача самостійно розібратися в проблемі та зробити власну оцінку.

“Постмодернізм “ на противагу модернізму висунув ідею, що художній образ (філософська рефлексія) взагалі нічого не можуть віддзеркалити в світі, який розвивається шляхом збільшення зхаотичнності. Послідовники цього напряму роблять висновок, що світ є “хаос” (деструкція системи). Згодом термін “постмодернізм” переростає своє вузько-мистецьке значення і починає використовуватися як філософське поняття для позначення всесвітніх явищ.

Позаяк світ постійно розвивався з нуля, тому життя в ньому необхідно розпочинати (а разом з тим і осмислювати) із переоцінки цінностей, що на сьогоднішній день означає заперечення цінностей гуманізму, консервативних ідей політики, ідей прогресивного розвитку суспільства тощо.

На думку послідовників постмодернізму, сучасна філософія взагалі повинна відмовитися від пошуку істини та від використання традиційних для неї категорій, понять і термінів. “Хаос” життя викликає потребу свободи філософської творчості і плюралістичну методологію дослідження об’єктивної дійсності. Постмодернізм стає головною концепцією філософського плюралізму. Водночас пропонується замінити всю мовну культуру сучасної цивілізації. Логіка цього процесу повинна замінитися логікою семулякру (переходу від логіки порядку до логіки хаосу).

“Хаос” стає головним принципом світогляду постмодернізму. Вважається, що він допоможе якнайшвидше подолати догматичні консервативні погляди на світ. Звідси необхідність використання адекватних соціокультурних метаконцепцій, до яких належить постмодернізм як поліфонія інтерпретації результатів пошуку основ сучасної цивілізації без претензій на володіння абсолютною істиною (“постмодерністське відчуття”).

Крім того хаос породжує “гру”, “свободу” існуючих істин, а також іронію як чи не єдиний спосіб розуміння “хаотичного світу”. Іронія дозволяє дослідити “новий світ” по-новому, не використовуючи для цього застарілий арсенал класичної і неокласичної філософії.

Як зрозуміло, постмодернізм є складним феноменом духовної культури сучасності, що знаходить своє віддзеркалення у різноманітних позиціях (часто суперечливих) її представників. Одні філософи цього напрямку заперечують необхідність логіки і розуму, інші заперечують можливість віри в Бога і релігійного пізнання світу (одкровення), треті навпаки, пропонують продовжити пошук вічних і незмінних істин на основі інтуїтивного пізнання світу. Інші пропонують шукати субстанціональні основи світу, але не в самому світі, а в процесі реінтерпретації вже відомих істин духовної культури сучасної цивілізації.

Феномен постмодернізму знаходиться в фокусі філософського інтересу, виявляється у величезній масі робіт на цю тематику, які починають захоплювати сферу науки (постмодернистська інтепретація проблем нелінійності, переосмислення феномену детермінізму, реінтерпретація феномену темпоральності тощо).

Аналіз розвитку сучасної філософії – одне з головних завдань для майбутніх істориків філософії. Його вирішення вимагає певного рівня терпіння, високого професіоналізму і часу, але вже сьогодні можна сказати, що філософія як елемент духовної культури сучасної цивілізації продовжує розвиватися в просторі і часі і безперечно буде мати місце у майбутньому.

Питання для самоперевірки:

  1. Назвіть головні напрями і школи сучасної світової філософії.

  2. Які особливості сучасної філософії ви можете назвати?

  3. Дайте коротку характеристику позитивізму та неопозитивізму.

  4. Назвіть головні концепції філософської антропології.

  5. Охарактеризуйте філософію екзистенціоналізму та її сучасні форми.

  6. Дайте загальну характеристику концепції герменевтики.

  7. Охарактеризуйте особливості розвитку сучасної релігійної філософії.

  8. Дайте загальну характеристику сучасної філософії постмодернізму.

Список рекомендованої літератури:

  1. Больнов О.Ф. Философия экзистенционализма – СПб., 1999.

  2. Бубер М. Два образа веры. – М., 1995.

  3. Головко Б.А. Філософська антропологія. – К., 1997.

  4. Григорьян Б.Г. Философская антропология (Критический очерк). – М., 1982.

  5. Гуревич П.С. Философская антропология. – М., 1997.

  6. Делез Ж. Логика смысла. Фуко М. Theatrum philosophicum. - М. – Екатеринбург, 1998.

  7. Делез Ж. Различие и повторение. – С-Пб., 1998.

  8. Делез Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? – М. – С-Пб., 1998.

  9. Делез Ж., Гваттарі Ф. Капіталізм і шизофренія. – К., 1996.

  10. Деррида Ж. Голос и феномен (и другие работы по теории знака Гуссерля). – С-Пб., 1999.

  11. Деррида Ж. Гуссерль Эдмунд. Начало геометрии. – М., 1996.

  12. Деррида Ж. Эссе об имени. – М., С-Пб., 1998.

  13. Дерріда Ж. Позиції. Бесіди з Анрі Райсом, Юлією Крістєвою, Жаном Луї Удбіном, Гі Скарпетта. – К., 1994.

  14. Дерріда Ж. Структура, знак і гра в дискурсі гуманітарних наук // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки. – Львів, 1996, С. 457-477.

  15. Леви –Строс К. Мифологики. В 4-х тт. – Т.1. Сырое и приготовленное. – М.; С-Пб., 1999.

  16. Леви-Строс К. Структурная антропология. – М., 1983.

  17. Леві-Строс К. Міт і значення // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки. – Львів, 1996, С. 343-356.

  18. Проблема человека в западной философии. – М., 1988.

  19. Рикер П. Герменевтика, этика, политика. – М., 1995.

  20. Рикер П. Конфликт интерпретаций: Очерки о герменевтике. – М., 1995.

  21. Рікер П. Навколо політики. – К., 1995.

  22. Рікер П. Сам як інший. – К., 2000.

  23. Рорти Р. Философия и будущее // Вопросы философии. 1994. - №6. – С.29-34.

  24. Рорти Р. Философия и зеркало природы. – Новосибирск, 1997.

  25. Рорті Р. Прагматизм і філософія // Після філософії: кінець чи трансформація? – К., 2000. – С.21-66.

  26. Рорті Р. Самотворення і пов’язанність: Пруст, Ніцше і Гайдеггер // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки. – Львів, 1996, С.582-597.

  27. Фуко М. Археология знания. К., 1996.

  28. Фуко М. История безумия в классическую эпоху. - С-Пб., 1997.

  29. Фуко М. История сексуальности – III: Забота о себе. К. –М., 1998.

  30. Фуко М. Історія сексуальності. – Т.1: Жага пізнання. – Х., 1997.

  31. Фуко М. Наглядати і карати: Народження в’язниці. – К., 1998.

  32. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – М., 1977.

  33. Фуко М. Що таке автор? // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки. – Львів, 1996, С.442-456.

  34. Хайдеггер М. Бытие и время. – М., 1997.

  35. Хайдеггер М. Введение в метафизику. – СПб., 1998.

  36. Хайдеггер М. Кант и проблема метафизики. – М., 1997.

  37. Чухина Л.А. Человек и его ценностный мир в религиозной философии. – Рига, 1991.

  38. Шелер М. Избранные произведения. – М., 1994.

1 Крім діалектики, основними методами філософії вважаються метафізика, догматика, еклектика, софістика, герменевтика. Виокремлюються також методи філософії, які водночас є окремими філософськими напрямами – матеріалістичний метод, ідеалістичний метод, емпіризм, раціоналізм.

2 Основним питанням філософії традиційно вважається питання про відношення свідомості до буття і духовного до матеріального Проблема цього відношення має два аспекти: 1) онтологічний – відповідь на питання Що первинно?; 2) гносеологічний – Чи можна пізнати світ? В залежності від відповіді на перше питання виокремлюються головні філософські напрями - об’єктивний ідеалізм, суб’єктивний ідеалізм, матеріалізм, вульгарний матеріалізм, дуалізм, деїзм. В залежності від відповіді на друге питання виокремлюються такі філософські напрями, як гностицизм, агностицизм, емпіризм (сенсуалізм) і раціоналізм.

3 Релігійне вчення буддизму являє собою феномен атеїстичної релігії без Бога.

4 Інь, ян – букв. “темний”, “світлий”.

5 Назва “чань” походить від китайської транскрипції санскритського слова “дх’яна” (китайський еквівалент “чань”).

6 Философский энциклопедический словарь. М., 1985. – С.767-768.

7 Серед сократичних шкіл найвідомішими були: Академія Платона (385 р. до н.е.). Головною темою філософських досліджень була проблема Бога і Муз. Ця школа проіснувала більш, ніж тисячу років до VI ст. н.е.

Кіренська школа заснована в IV ст. до н.е. Арістіпом з Кірени, учнем Сократа. Особливостями цієї школи кірінаїків було те, що вони виступали проти вивчення природи, найвищим благом вважали насолоду, яку вважали за мету життя, щастя вважали сукупністю насолоди, а багатство як засіб для її досягнення.

Кініки – філософська школа, яка обґрунтовувала ідеї свободи поза суспільством (асоціальна свобода), її представники перевіряли свої філософські погляди на собі. Кініки вели паразитичний спосіб життя, жебракували, ігнорували державу і закони, традиційну культуру і мораль, концентрували увагу на людських пороках. Найбільш відомими філософами, які репрезентували цю школу були Антісфен, Діоген Сінопський.

Мегарська школа заснована учнем Сократа Евклідом з Мегари в IV ст. до н.е. Репрезентували цю школу Евбулід, Діодор, Крон. Вони вважали, що існує абстрактне найвище благо, яке називається Бог (розум, життєва енергія), антипода Богу – зла - не існує. Мегарці активно проповідували софістику. Представники Мегарської школи стали авторами відомих апорій (парадоксів “куча” і “лисий”), за допомогою яких вони прагнули зрозуміти діалектику переходу кількості в якість.

8 Категорія, згідно Арістотеля, це найвище віддзеркалення і узагальнення довколишньої дійсності без яких неможливе саме буття.

9 Суспільство у філософії Арістотеля – великий колектив людей, які проживають на одній території та об’єднані мовою, родинними і культурними зв’язками, що займаються виробництвом матеріальних благ та їх розподілом.

10 Тертуллиан. Избранные сочинения. – М., 1994. – С.144.

11 Гностики

12 Монтаністи

13 “Ареопагітики” (“Корпус Ареопагітик”) – релігійно-філософські твори V ст. (“Про імена Божі”, “Про містичне богослов’я”, “Про небесну ієрархію”, “Про церковну ієрархію” та десять Послань), автором яких вважається Діонісій Ареопагіт (звідси походить збірна назва). У середньовіччі “Ареопагітики” стали джерелом містичних ідей, які вели до персоналізації Бога та сприяли виникненню і розвитку філософії пантеїзму.

14 Маркс К. К критике гегелевской философии права. Введение // Маркс.К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – М., 1955. – Т.1. - С.422.

15 Аксіоми Декарт часто називає “вродженими ідеями”, які існують як в розумі Бога, так і в розумі людини, і існують в процесі їх передвачі із покоління в покоління.

16 Секуляризація -

17 “Індекс заборонених книг” (лат. Index librorum prohibitоrum) – список творів, який видавався Ватиканом з 1559 по 1966 рр., які заборонялося читати віруючим під загрозою відлучення їх від церкви.

18 Під словом “критика” Кант розуміє ситуацію, коли попередні філософи досліджували світ за допомогою розуму, але не досліджували сам розум (інструмент пізнання). Тому всю попередню філософію Кант називає догматичною, яка сліпо вірить у властивості розуму, хоча всі ці властивості (кордони розуму) ніхто не перевіряв. “Критика” є саме такою перевіркою.

19 “Річ у собі” -

20 Агностицизм -

21 Апріорними формами знань є такі знання, які існують в розумі, без необхідності практичного доведення їх істинності. Вважається, що апріорне знання абсолютно істинне, тому що має характеристики загальності і необхідності.

22 Див. головні поняття до теми

23 Антропологізм – див. Словник до теми.

24 Практика – перетворення людиною довколишньої дійсності згідно своїм інтересам і перетворення людиною самої себе.

25 Відчуження – дивись Словник до теми (С.141).

26 Т.1, С.415.

27 Франц Клеменс Гоноратус Герман Бретано (1838-1917 рр.) – австрійський філософ і психолог. Вважається засновником австрійської філософської традиції, як результату критичного переосмислення німецької трансцендентально-критичної філософії. Вважав, що філософія повинна перейти від коментування попередніх філософських концепцій до створення концепції “інтенціальної природи свідомості”, а також емпіричної психології, які дадуть можливість по-новому проінтерпретувати античних філософів і створити нову концепцію реалізму.

28 Екзистенційна дихотомія – невиражені почуття суперечності людського існування, наприклад, несвідоме почуття необхідності жити й зіткнення з усвідомленням неминучої смерті і т.п.

29 Комплекс неповноцінності – одне з головних понять А.Адлера, що виражає його гіпотезу, яка говорить про те, що передумовою людської екстраординарної поведінки, психологічних реакцій є сформоване в ранньому дитинстві почуття власної нікчемності, неповноцінності з прагненням будь за що їх подолати.

30 Острозька академія заснована в м.Острозі в 1576 р. українським магнатом Костянтином Острозьким. У ній викладалися 7 вільних наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика, астрономія). Крім вільних наук в академії велика увага приділялась вивченню іноземних мов – грецької, латинської, старослов’янської. Але головним було те, що в цьому навчальному закладі була сконцентрована вся інтелектуальна еліта тогочасної України. Більшість викладачів мали європейський рівень освіти, були знайомі з філософією і могли використовувати ці знання для філософських узагальнень під час викладання “вільних наук”. На базі академії була створена відома друкарня І.Федорова (1525-1583 рр.), який в академії отримав захист від переслідування з боку російських фанатиків. У 1636 р. Острозький культурно-просвітницький центр припинив своє існування.

31 Ісіхазм (від грецьк. hesychia - внутрішній спокій, безмовність, відстороненність) – містична течія, яка виникла в Візантії. В самому загальному розумінні цього слова ісіхазм – етико-аскетичне вчення про шляхи єднання людини і Бога через очищення серця слізьми і через зосередження свідомості самої в собі. Зазвичай включає в себе психофізіологічні вправи (піст, непорушність, контроль дихання тощо), що загалом дозволяють отримати богоодкровенні істини.

32 Братські школи –релігійні національні організації православного населення міст, що виникали як реакція проти національно-релігійного гноблення українців і білорусів з боку польсько-католицької експансії в кінці XVI на початку XVII ст. Найвідомішими представниками братських шкіл були Ісайя Копинський, Кирило Транквіліон Ставровецький, Мілетій Смотрицький, Касіян Сокович.

33 Києво-Могилянська колегія -

34 Кирило-Мефодіївське братство виникло в 1845 р. і проіснувало до 1847 р., до його складу входило 12 чоловік і більш, ніж 100 чоловік підтримували з ними дружні стосунки.

35 Див. с.184.

36 Філософія: Навч. посіб./Л.В.Губерський, І.Ф.Надольний, В.П.Андрущенко та ін.; За ред. І.Ф.Надольного. – К., 2001. – С.179-180.

37 Науково-технічний прогрес – взаємозумовлений позитивний розвиток науки і техніки, всіх елементів суспільства на основі дедалі ширшого пізнання та освоєння довколишньої дійсності.

38 Глобальні проблеми сучасності це проблемне поле, що віддзеркалює в собі найважливіші проблеми сучасної цивілізації, які вміщують у собі узагальнену характеристику найважливіших напрямів розвитку сучасного суспільства

39 Філософська антропологія має два значення: по-перше, це вчення про природу і сутність людини, яке в тій чи іншій степені присутнє в будь-якій філософській концепції; по-друге, вживається для позначення течій, окремих шкіл, концепцій західно-європейської філософії (20-ті рр. ХХ ст. Макс Шелер (1874-1928 рр.), Гельмут Плеснер (1892-1985 рр.)).

40

41 Екзистенція – є буття, що спрямоване до “ніщо” і яке усвідомлює свою кінцевість. Екзистенція визначається через її скінченність, часові характеристики, реальною точкою відрахунку яких є смерть.

2