Тема 4. Філософія середньовіччя

Схема 5

Середньовічна філософія – філософський напрям, що виникає на території Римської імперіїї в І ст. і розвивається на європейському континенті до XVI ст.

Етапи історичного розвитку:

Патристика ІІ-ІІІ ст.

апологетика

Патристика ІІ-VІІІ ст.

Грецька

Римська

Схоластика V-XIV ст.

Рання

Зріла

Пізня

Найвідоміші представники:

Тертулліан Карфагенський (160-220 рр.);

Авґустин Блаженний (354-430 рр.);

Фома Аквінський (1225-1274 рр.);

Ансельм Кентерберійський (1033-1109 рр.);

Вільям Оккам (1280-1349 рр.);

Майстер Екгарт (1260-1327 рр.)

Представники арабомовної середньовічної філософії (VII- XII ст.)

Аль Кінді (800-879 рр.)

Аль-Фарабі (870-950 рр.)

Ібн-Сіна (Авіцена) (980-1037 рр.)

Ібн Рушд (Авероес) (1126-1198 рр.)

Основні риси:

Теоцентризм

Креаціонізм

Есхатологія

Провіденціоналізм

Теодіцея

Особистісність

Ревеляціонізм

Таблиця 5

Словник до теми:
Апологетика -	(від грецьк. apologeomai - захищаю) – історичний етап розвитку середньовічної філософії, головної характеристикою якого став захист і виправдання віровчення доказами розуму.
Аскетизм -	(від грецьк. askesis – вправа, подвиг) – моральний принцип, який полягає у відмові від життєвих благ, придушення природних бажань з метою самовдосконалення або досягнення морального вбо релігійного ідеалу.
Віра -	особливе ставлення до реальних або уявних об’єктів (явищ), коли їх істинність сприймається без теоретичного і практичного доведення.
Гріховність -	релігійний термін, що означає природну неповноцінність буття людини, його внутрішню пошкодженність, що виражається відмовою від духовної єдності з богом і вибором зла.
Догмат -	(від грецьк. dogmatos – закон, правило, постанова) – в середньовічній філософії означає головне положення того чи іншого віровчення, яке приймається без доказів (як безперечна істина).
Екзегеза -	(від грецьк. exegeomai – витлумачую) – метод, який використовувася в середньовічній філософії (апологктиці, патристиці, схоластиці) при вивченні Святого Письма. Трактування біблійних істин без зміни їх суті.
Есхатологія -	релігійне вчення про кінцеву долю людства.
Єресі -	(від грецьк. hairesis – відбір; вчення, школа) – релігійні вчення, течії, які знаходяться в опозиції до панівної релігійної системи.
Креаціонізм -	(від лат. creatio - створення) – розуміння світу як результату Божого творіння.
Молитва -	У монотеїстичних релігіях – єдина гідна форма спілкування людини з Богом.
Номіналізм -	(від лат. nomen – ім’я, назва) – один з головних напрямів схоластики, який обстоював об’єктивне існування лише одиничних предметів, заперечував положення реалізму, який визнавав об’єктивне існування загальних понять в розумі Бога.
Одкровення -	надприродне безпосереднє отримання істини, яке має місце лише серед обраних людей в момент їх містичного просвітлення.
Особистісність -	Релігійно-філософська концерція, згідно якої людина є уніукальним творінням в результаті богопождібності за своєю суттю.
Патристика -	(від лат. patres – отці церкви) – термін для позначення сукупності теологічних і філософських вчень ІІ – VIII ст.
Провіденціналізм-	(від лат. providentia – передбачення, провидіння) – релігійно-філософське розуміння причин суспільних подій, як прояву волі Бога, а їх сенсу як напередвизначеного наміру Бога.
Ревеляціонізм -	концепція, згідно якої істина міститься в Божественному одкровенні, зафіксованому у Святому Письмі.
Страждання -	протилежність позитивної діяльності, стан болю, хвороби, горя, суму, страху, тривоги; в християнській традиції сприймалась як кара за гріхи.
Схоластика -	(від лат. shcola - школа) – середньовічна філософія, яка прагнула дати теоретичне обґрунтування релігійному світогляду.
Теодіцея -	(від грецьк. theos - бог, dike – справедливість, букв. “боговиправдання”) - релігійно-філософське вчення, метою якого є доведення того факту, що існування зла у світі не заперечує уявлень про Бога як абсолютного добра
Теологія -	раціональна систематизація віровчення тієї чи іншої релігії.
Теоцентризм -	принцип середньовічної теологічної філософії, згідно якого головною причиною всього довколишнього світу, найвищою реальністю і головним предметом філософських досліджень є Бог.

Середньовічна європейська християнська філософія займає чималий проміжок часу з І по ХVІ ст. Головна особливість розвитку цього етапу філософії – міцний союз з теологією, визнання Бога як найвищої першопричини, а існування довколишнього світу і людини результатом його творіння. Церква в цей час була епіцентром духовної культури і освіти. Природно, що філософія виступила як засіб для вирішення тих чи інших проблем церкви, як раціональна дисципліна, конгломерат знань, які можуть привести до більш високого рівня знань Божих істин.

Позаяк більшість філософів того часу були представниками духовенства, то філософія, вирішуючи свої власні філософські проблеми, об’єктивно отримувала певну корекцію з боку теологічних (богословських) знань. Крім того на філософію впливали деякі особливості середньовічного світогляду (духовної культури), до яких належали ретроспективність та традиціоналізм (повернутість в минуле - “чим давніше, тим правдивіше, тим істинніше”). Нові дані про картину світу (релігійні чи світські) видавалися як помилкові або неповні знання, що заважають отриманню істини. Лише одна Біблія визнавалася за джерело істинних знань, які даровані людству Богом. У цих умовах філософи, як і теологи повинні були розшифровувати і пояснювати догмати Святого Письма.

Істини пізнаються лише за допомогою віри в Бога, а також за допомогою екзегетики (тлумачення Біблійного тексту без зміни його головного змісту і суті). Тому головним предметом філософствування середньовічних мислителів стає текст і слово біблійної мудрості. Завдяки багатоаспектності святого Письма стали можливими окремі філософські дискурси, які переходили кордони релігійного канону і ставали основою для отримання позарелігійного знання.

Головний метод філософствування ґрунтувався на беззаперечному авторитеті Біблії та її захисту від критики тих чи інших опонентів (ідеології язичників, іудейського світогляду і державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність). Анонімність дослідника підкреслювала його смиренність перед Божою істиною. Специфікою релігійно-філософських сентенцій того часу були надмірний дидактизм, менторський тон, повчальність, психологічна самозаглибленість.

Але не тільки теологія та богослов’я впливали на середньовічну філософію. Філософія в свою чергу визначала специфіку релігійного світогляду, впливала на літературно-художню творчість, на школи, університети.

Важливо зазначити, що поза офіційною церковною філософською думкою існувала підпільна “карнавальна” культура (язичницька за характером і змістом), а заборона позарелігійних досліджень викликала до життя таємні алхімічні дослідження світу з метою пошуку “філософського каменю”.

Релігійно-філософське знання середніх віків може бути умовно поділене на два головні етапи: патристику і схоластику. В свою чергу патристика з самого початку проходить період апологетики (з ІІ по ІІІ ст.), а згодом умовно поділяється на два напрями - східну (грецьку) й західну (латинську), а у схоластиці виокремлюються ранній (ХІ-ХІІ ст.), зрілий (ХІІ-ХІІІ) і пізній (ХІІІ-ХIV ст.) періоди. У схоластиці також умовно можна виокремити раціоналістичні й містичні напрями.

Коротко проаналізуємо зазначені періоди й напрями:

Етап патристики (отців Церкви) в історії середньовічної філософії датується періодом з ІІ по VIII ст., перший період етапу патристики є початком розвитку середньовічної філософії і отримує назву апологетика.

Апологетика (кінець ІІ-ІІІ ст.) захищає християнство за допомогою прийомів античної філософії і логічного доведення християнських істин з метою утвердження молодого християнства. Своїм головним завданням апологети вважали необхідність доведення того, що язичницьке віровчення не є істинним, антична філософія є суперечливою, а найкращі представники античної філософської думки (Сократ, Платон, стоїки) передбачили ідеї християнства, а тому теологія, яка доводить Божі істини, є єдино вірною у порівнянні з античною мудрістю.

Квінт Септімій Флоренс Тертулліан (бл. 160-220 рр.) став представником латинської апологетики. Головними працями, які репрезентували його релігійно-філософські думки, були “Апологетик”, “Про душу”, “Проти Маркіона”, “Про плоть Христа”, “Про свідчення душі”.

В цих роботах він виступив як засновник християнського вчення про розмежування віри і розуму, крім того зафіксував наявність різноманітних підходів в оцінці християнських догматів з боку римської та грецької церков.

Релігійна віра у Тертулліана є антиподом розуму. Він вважає, що розум не має місця у доведенні істин християнського віровчення. Навіть використання методу екзегетики, на думку Тертулліана, неправомірно, бо в кінцевому результаті цей метод приводить до єресі (відхилення від основ християнства, які вже доведені церквою). Абсурдність (неймовірність) є основою для віри в Бога, який являється людині самим абсурдним і нерозумним способом.

Абсурд, на думку Тертулліана, містить велику метафізичну таємницю і найвищий сенс існування Бога. Хрестоматійно відомими стали роздуми Тертулліана про те, що “Сын Божий распят – это не стыдно, ибо достойно стыда; и умер Сын Божий, - это совершенно достоверно, ибо нелепо; и погребенный, воскрес – это несомненно, ибо невозможно”.¹⁰ Цей парадокс, взятий з Нового Завіту з Послань Апостола Павла, трохи пізніше став відомим афоризмом “Credo qio absurdum est”“Вірю, тому що абсурдно”(хоча автентичного вислову в текстах Тертулліана немає).

Крім відстоювання ідеї “чистої віри” Тертулліан один з перших відстоює принцип триєдинства християнського Бога (трьох іпостасей Бога). Йому також належить авторство слова “особистість” (персона). Одним із перших він висловлює ідею непомильності церкви і з цієї позиції веде боротьбу з гностиками¹¹. Суперечливість натури Тертулліана привела до того, що через деякий час він сам стає послідовником секти монтаністів¹², а згодом, за деякими джерелами, засновує власну секту, яка стає в опозицію до єпископальної церкви.

Більшість теоретичних робіт Тертулліан присвячує християнській етиці, в основі якої, на його думку, лежить свобода, свобода діяльності людини і необхідність подолання первородного гріха. Теолог вважає, що сутність людини включає здатність свободи вибору між добром і злом, які приводять його до первородного гріха. Необхідність керування свободою вибору людини в подальшому стає основою для створення правових стосунків у суспільстві.

Загалом вчення Тертулліана стало основою, на якій продовжувала розвиватися патристика.

Філософами, які стали класичними представниками періоду патристики були Авґустин Блаженний, Василій Великий, Григорій Нисський та ін. Вони стали відомі завдяки своїм розробкам догматів християнської релігії, але не менш значимими стали їхні досягнення в філософській думці.

Головними проблемами патристики стали 1) проблема сутності Бога та його триєдинства (тринітарність); 2) христологічна проблема (поєднання в особі Ісуса Христа характеристик Бога і людини); 3) взаємовідношення релігійної віри та розуму, одкровення, як спосіб отримання істини, критичне переосмислення античної філософії (язичників); 4) розуміння історії як висхідного руху до найвищої кінцевої мети – Царства Небесного; 5) антропологічні питання з огляду на божу благодать й гріховну суть людини (наслідки першородного гріха), відповідальність людини за свою діяльність і вчинки, свобода волі та можливість спасіння душі; 6) проблема походження зла в світі, виправдання Бога (теодіцея), зняття з нього відповідальності за зло і перекладання її на плечі недосконалої людини; 7) методи очищення людини від гріха і отримання Царства небесного.

Основою концепцій і категоріального апарата патристики стають критично переосмислені вчення античної філософії і насамперед вчення Платона, що знайшло своє максимальне віддзеркалення в східній патристиці (Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Нісський, Афанасій Александрійський, Іван Златоуст та ін.). Східна патристика органічно виходила з критично переосмисленої античної традиції, але з огляду на самостійний драматичний пошук духовних основ, аргументів нової християнської культури. Ця позиція визначила не тільки головний вектор розвитку Візантії, але й споріднених з нею (за духовною культурою) держав. Надзвичайно велику роль у систематизації елементів християнської духовної культури відіграла творчість Псевдо-Діонісія Ареопагіта (кінець V – початок VI ст.), який поєднує ідеї неоплатонізма і християнства, що ставало підґрунтям для розвитку схоластики.

Ареопагіт запропонував три можливих способи богопізнання: по-перше, шляхом послідовного перерахування якостей Бога (триєдинства Бога), по-друге, шляхом негативного перерахування предметів матеріального світу, які не є Богом (наприклад, Бог не є тілом, що не є суттєвою характеристикою Божої суті). Ареопагіт говорить про те, що наші висловлювання про Бога (словесні характеристики) не є адекватними по суті, будь-яке висловлювання про Бога є лише окремими словами-символами, що лише приблизно можуть описати його сутність. Третій шлях пізнання Бога - це містичне сходження людини до Бога (коли кінцеве піднімається до безкінечного).

Псевдо-Діонісій вважав, що Бог вміщує в собі архетипи, за якими існують всі матеріальні предмети довколишнього світу, а сам матеріальний світ є породженням божої волі і думки. Рівності між матеріальним світом і Богом не існує, Бог завжди існує над світом, визначає його характеристики і стає його найвищою сутністю (на противагу пантеїзму).

Матеріальний світ є результатом божественної волі та мудрості, внаслідок чого в ньому існує ієрархічний порядок сущого (ця ідея стає основною схемою онтологічного вчення Псевдо-Діонісія Ареопагіта). Світ людського життя прагне повернутися до Бога як до своєї першопричини (першопричини буття). Людська душа сумує за Богом, що визначає її містичне бажання відновити єдність з Богом.

Найталановитішими філософами на Заході стали Амвросій Медіоланський, Марій Вікторін, Ієронім Стандинський і нарешті один з самих геніальних мислителів свого часу Аврелій Авґустин, який став засновником християнської культури Західної Європи.

Авґустин Аврелій (Блаженний) (354-430 рр.) – християнський теолог, філософ, представник латинської патристики. У православ’ї визнаний блаженним, а в католицизмі святим. Авґустин систематизував християнське вчення, використавши для цього ідеї неоплатонізму і виступив головним теретиком схоластики.

Головними роботами, які репрезентували його філософські сентенції, стали роботи “Сповідь”, “Монологи”, “Про християнське вчення”, “Про прекрасне і потрібне”, “Проти академіків”, “Про Град Божий” тощо.

Авґустин виступає як послідовний теїст, його філософія носить теоцентричний характер (Бог існує вічно, він є першопричиною, яка творить світ з нічого, керуючись власними ідеями, божою мудрістю, Бог є буття і найвища субстанція і нематеріальна форма тощо. Бог творить світ з нічого, процес творіння є неперервним, Бог постійно підтримує розвиток світу, без цієї підтримки світ одразу би повернувся в небуття).

Ідеї Бога є вічними, а сутність людини віддзеркалює потребу жити вічно, а отже вона постійно прагне до вічного Бога з метою отримання вічного блаженства. Гарантує можливість поєднання Бога і людини її богоподібність і насамперед любов і добро. Все, що існує в світі є “благо” (добро). Це “благо” - позитивна реальність, основою якої є Бог. Зло в світі є відсутність “блага” (добра). Зло відносно, добро (в думках Бога і в людині) абсолютно. Таким чином Авґустин виправдав Бога за зло, яке існує в світі і поклав відповідальність за нього на людину, наділену власним волевиявленням. Диявол є небуття, яке протистоїть буттю. Він прагне принизити, знищити “благо” (добро), але це йому не вдається і не вдасться зробити.

Авґустин вважав, що взаємодія людини і Бога розпочинається з миті усвідомлення людиною своєї гріховності перед Богом. Перші люди до гріхопадіння мали свободу волевиявлення, вони могли і не грішити, але цього не сталося. Адам і Єва дурно використали свободу. Таким чином вони осквернили весь довколишній світ, внаслідок чого стала необхідною жертва Ісуса Христа для подолання всесвітньої гріховності.

Проблема розвитку суспільства (історії) викладена Авґустином Блаженним в його творі “Про Град Божий”. У ньому він розробив християнську філософію світової історії, згідно якої існує два різновиди людської спільности – Град Земний, де панує диявол, зло і гріхи (до зла належить насильство, тому Авґустин закликає всіх боротися з проявом цієї диявольської спокуси, уникати її та з презирством ставитися до насильників. Насильством позначена також діяльність держави, яка, на думку теолога, є найбільшим насильником - “зграєю розбійників”) і протилежний йому Град Небесний– християнська церква (Царство Боже на землі).

Земне царство рано чи пізно буде переможено Царством Божим. Звідси завдання церкви – боротися зі світом диявола, для перемоги Царства Божого. Всі королі й імператори мають підкоритися Церкві (безпосередньо Папі Римському). Царство Боже, на думку Авґустина, стане єдиною силою, яка зможе об’єднати розділений світ, гарантувати висхідний розвиток суспільства. Таким чином Авґустин уперше в європейські культурі зафіксував модель морального прогресу, в основі якої лежав християнський оптимізм.

Мета життя на землі – щастя людини, яке отримується шляхом релігійної віри і християнського містичного самовдосконалення (самозаглиблення). Віра, на думку Авґустина, повинна передувати раціональному розумінню світа і Бога, що знайшло своє віддзеркалення в його відомому вислові “Credo ut intelligam” – “Вірю, щоб розуміти”.

Узагальнюючи, можна зробити наступні висновки: Авґустин Блаженний став теоретиком християнського віровчення; головним предметом своїх релігійно-філософських роздумів визначив людину в її богоподібності; заснував християнську філософію історії; навів аргументи на користь домінування церкви над державою; розробив ідею соціального конформізму, пропагував ідею аскетичного способу життя з метою отримання есхалотичної просвітленості і пізнання Божих істин, вперше в європейській культурі зафіксував модель морального прогресу, в основі якої лежав християнський оптимізм.

Етап схоластики (IX-XV ст.) продовжує вирішувати проблеми філософії патристики. Термін “схоластика” (від лат. shcola - школа) означає шкільну, “учбову” філософію, яка викладалася в університетах і школах. Усі, хто викладав релігійно-філософські дисципліни, стали називатися схоластами (“вченими-теоретиками”).

Етап схоластики був репрезентований Іоанном Еріуґеною, Боецієм, Бонавентурою, Росцеліном, П’єром Абеляром, Ансельмом Кентерберійським, Фомою Аквінським, Ібн Рушдом, Вільямом Оккамом та ін., які, як і попередні філософи, розвивали теорію “гармонії” віри та розуму, теорію “двоїстої істини” тощо.

Однією з домінуючих проблем того часу стає проблема триєдинства Бога, яка вирішувалася з позицій “номіналізму” або “реалізму”. “Номіналізм” обстоював таку точку зору, що загальне (універсалії) існує тільки в іменах або розумі як результат позначення одиничних предметів, універсалії є імена, які існують не до, а після предмета. Прихильником позиції “номіналізму” був Росцелін із Комп’єна (1050-1110 рр.). За такою логікою виходило, що іпостасі в Божому триєдинстві більш важливі, ніж сам Бог, а кожна особа триєдиного Бога може існувати самостійно. Церква не могла погодитися з такими єретичними думками і боролася з ними за допомогою філософського знання, протиставляючи “номіналізму” позицію “реалізму”, згідно якої загальне (універсалії) існує реально як сутність у Божому розумі, тобто загальне існує до предмета. Прихильником такої позиції був Ансельм Кентерберійський (1033- 1109 рр.).

Схоластична філософія ставила завданням доведення теологічної мудрості (християнського віровчення) не тільки за допомогою Божого одкровення, але і за допомогою раціонального мислення і насамперед філософії. Тому філософія набувала рис наукового знання, яке відповідало на питання як найкраще людині спастися від гріховного існування з метою отримання Царства Небесного. Антична філософія перестає бути ворогом християнської теології, її головні положення і категорії використовуються християнськими філософами.

Загалом схоластика в своєму розвитку ґрунтується на переосмисленні, реінтерпретації Отців Церкви. В цей час падає вплив ідеалістичної філософії Платона і різко посилюється вплив Арістотеля (його позиції реалізму і розвинутої логіки доведення власної позиції).

Фома Аквінський (1225-1274 рр.) стає найвидатнішим теологом і філософом, представником золотої доби схоластики ХІІІ ст. Він отримав титул “Ангелічного доктора“ (“Doctor angelicus”). У 1323 р. зарахований до лику святих, а у 1567 р. визнаний офіційним Римом Учителем католицької церкви. Став засновником особливої течії у схоластиці – томізму.

Головними роботами, які репрезентують його релігійно-філософські погляди, стали “Філософська сума (про істини католицької віри проти язичників)” (1261-1264 рр.) та “Сума теології” (1265-1273 рр.). Окрім цих робіт Фома Аквінський написав чимало коментарів до біблійних текстів, творів Арістотеля та ін.

Фома Аквінський дав енциклопедичне обґрунтування християнського віровчення, тому в межах нашого посібника проаналізуємо лише декілька найважливіших положень.

Аналізуючи вчення попередніх схоластів, Аквінський чітко розмежовував предметні кордони філософії та теології. Він вважав, що предметом філософії стають “істини розуму”, а предметом теології – “істини одкровення”. “Істини одкровення” стоять над людським розумом, але це не означає, що вони суперечать розуму. Релігійна істина доповнюється філософією, тому що божі істини і наукові знання спрямовані на вирішення головної задачі – пізнання Бога.

Прикладом взаємодії релігії та філософії може бути вирішення проблеми доведення існування Бога. Філософія може довести існування Богав тих випадках, коли це не є очевидним. Ф.Аквінський виходив з тої думки, що людина для свого спасіння повинна обрати ті основи релігійної віри, які для неї є логічно доведеними і зрозумілими.

Фома Аквінський вважав недостатнім онтологічне доведення існування Бога (коли головним аргументом існування Бога були “очевидні” результати його творіння – довколишній світ, людина, як це вважав Августин Блаженний). В доповнення Фома Аквінський висуває п’ять доведень буття Бога. Перший доказ – через рух. Все, що рухається повинно мати свою першопричину руху. Такою першопричиною є Бог. 2) через причину – все, що існує повинно мати першопричину існування. такою першопричиною існування є Бог. 3) через випадковість і необхідність. Все випадкове залежить від необхідності, а значить повинна існувати перша необхідність, якою стає Бог. 4) через ступінь досконалості – все в світі має ступінь досконалості (від простого до складного, від меншого до більшого), значить у світі існує абсолютна досконалість, якою є Бог. 5) через наявність існування сенсу. Все, що в світі існує має сенс існування (певну доцільність), а значить існує найвища доцільність, яка надає сенс всьому. Цією найвищою доцільністю є Бог.

Досліджуючи проблему буття, Фома Аквінський спирається на арістотелевське вчення. Як наслідок він виокремлює сутність (есенцію) й існування (екзистенцію). Вчення про есенцію та екзистенцію стає однією із засадових концепцій католицької філософії.

Згідно цього вчення сутність (есенція), “чиста ідея” предмета або явища, є сукупність певних ознак, рис, які існують у розумі Бога (як Божий замисел). Існування (екзистенція) є сам факт буття предмета. Аквінат вважає, що будь-який предмет і будь-яке явище є сутність, яка набула існування як наслідок Божественного волевиявлення. Сутність та існування знаходяться в стані єдності лише на рівні Бога. Бог, що надає сутності можливого існування, може забрати у неї таку можливість. Тому світ не є постійним у своїх суттєвих проявах. Світ постійно змінюється, незмінним залишається лише сам Бог (як єдність сутності та існування).

Вчення Аквінського про буття орієнтує на те, що все в світі складається з матерії та форми (ідеї). Сутність будь-якого тілесного предмета є єдність форми і матерії. Форма (ідея) є визначальною першоосновою, а матерія лише вміщує в себе ці форми. Форма (ідея) є водночас мета заради якої виникає предмет. Ідея (форма предмета) є завжди троїчна, вона існує у Божому розумі, у самому предметі та у сприйнятті людини (її пам’яті).

У тілесному світі Ф.Аквінський виокремлює чотири рівня буття предметів. Перший рівень – це рівень неживої природи (форма визначає лише зовнішність предмета). До цього рівня належать стихії та мінерали. Наступним етапом стає рослинний світ (форма творить предмет з середини). Третій рівень – це тварини, у яких форма є діюча причина, яка несе у собі не тільки мету, але і початок діяльності. Четвертий рівень – людина, в якій форма стає не тільки організуючим принципом матерії, але починає проявляти себе як розум, дух, розумна душа. Тому душі тварин гинуть разом з тілом, а людська душа безсмертна.

Фома Аквінський з необхідністю працює над вирішенням проблем, які виникають у християнському віровченні. Наприклад, аналізує поняття добра і зла. Фома Аквінський вважав, що буття, яке створено Богом, є благо (добро), а зло – це відсутність добра, це небуття. Аквінат робить висновок, що Бог несе тільки благо (добро), а зло є позбавленість блага, що виникає в результаті недосконалості людської поведінки.

Фома Аквінський у своїй теодіцеї знімає з Бога відповідальність за існування зла у світі і перекладає її на недосконалу людину. Але у людини є перспектива керувати своєю волею, розумом та інтелектом, які ведуть людину до найвищого блага (єдності з Богом). Позаяк людина не може отримати одразу всі Божі істини, то вона має право на помилки й різні варіанти неповних істин. У цьому проявляється свободу вибору людини. Практичний розум людини дозволяє розпізнавати добро і зло. Таким чином все, що співпадає з розумом, є добро, а все, що суперечить йому є зло.

Аналізуючи проблеми політики, Фома Аквінський виходив із філософії Арістотеля. Він вважав, що держава є першоосновою, яка віддзеркалює небесний порядок з метою створення якнайкращих умов для переходу людей у потойбічний світ. Таким чином найкраща держава це та держава, яка веде до Бога (теократія).

У світі існує певна доцільність, в основі якої лежать закони. Аквінат розрізняє три типи законів: Вічний закон, природний, людський. Найзначнішим є Вічний закон (раціональний план Бога), через який Бог веде світ і людину до наперед визначеної мети (провіденціоналізм). У реалізації цього плану може приймати участь і людина, тому що вона створена за образом і подібністю до Бога.

Висновки: Фома Аквінський висунув ідею, згідно якої істини розуму повинні співпадати з істинами релігійної віри; розділивши філософію й теологію, підкорив філософію теології; навів п’ять доказів існування Бога; зробив висновок, що краще розуміти, ніж просто вірити; висунув ідею про розмежування есенції та екзистенції (сутності та існування); обґрунтував могутність Бога в його провіденційних можливостях.

Вільям Оккам (бл. 1285-1349 рр.) був знаменитим англійським схоластом, викладач Оквордського університету, переслідувався за єресі, як наслідок був засуджений до тюремного ув’язнення. Згодом він тікає з Англії у Мюнхен до імператора Людвіга Баварського, де продовжує свою літературно-публіцистичну діяльність.

Основними творами, які репрезентували його філософські погляди стали коментарі до “Сентенцій” Петра Ломбардського, “Сума логіки” та інші політичні трактати, написані у Мюнхені.

У філософських колах став відомим завдяки тому, що поставив крапку в довготривалій дискусії на тему двоїстої істини. Як відомо, теорія “двоїстої істини” скалалася в XII-XIV ст. В її основі лежала ідея про те, що філософія і теологія рухаються до істини відносно самостійними шляхами, але об’єднані спільною метою - отримання єдності з Богом. Цю позицію і обстоював Вільям Оккам, який вважав, що філософія приводить людину до істини за допомогою розуму, а теологія отримує істини за допомогою Одкровення. Філософія не повинна підкорятися теології. Оккам зробив висновок , що філософія взагалі не повинна займатися пізнанням Бога, тому що вона раціоналістична за своєю суттю і спрямована на отримання знання про світ. Позаяк Бог є надприродним явищем, то пізнання його є недоступним для філософії, його можна пізнати лише за допомогою релігійної віри. Зі свого боку теологія не повинна заважати філософії досліджувати свої істини і навпаки, філософія не повинна заважати теології пізнавати Божі істини. Теорія двоїстої істини стала прогресивним явищем у середньовічній філософії, тому що вона давала можливість розвиватися філософії, а разом з нею науковому знанню без загрози набути ворога з боку офіційної богословської ідеології.

Філософські основи Оккам черпає у вченні Арістотеля. Хрестоматійно відомою стає так званий принцип “бритва Оккама”, який просякнутаий арістотилевським духом. Його зміст витікає з двох положень: перше, те, що можна пояснити за допомогою меншого, не потріьно пояснювати за допомогою більшого”, і друге “без необхідності не потрібно стверджувати більше”. Згодом послідовники Оккама з цих двох положень вивели третє – “кількість сутностей не варто збільшувати без необхідностей”. Цей принцип означав, що поняття, які не звдяться до інтуїтивного знання і не піддаються перевірці досвідом, повинні бути виключені з науки. За логікою виходило, що необхідно було відсікати елементи надприродних “субстанційних форм”, тобто метафізичної реальності.

Охарактеризувавши Бога в якості етичного принципа і абсолютного добра, Оккам показав можливість відкидання цього принципа від філософського знання. Намітивши тим самим тенденцію до об’єктивізації знань і в кінцевому результаті звільнення їх від етичних оцінок. Тільки в наш час учені знову зрозуміли, що наукове знання має етичний компонент, знання повинно гарантувати існування добра та існувати з огляду на ціннісні оцінки.

Творчий доробок Оккама широко використовували ідеологи Реформації в боротьбі проти католицизму, на ідеї “оккамінізму” часто посилався Мартін Лютер, а також Френсіс Бекон, Локк, Юм та ін.

Містичний напрям. У середньовічній філософії окрім вищезазначених філософських напрямів існувала досить багаточисельна когорта філософів-містиків. Містицизм у середньовічну епоху розпочинається з “Ареопагітик”¹³. Сам термін “містицизм” походить від грецьк. mystikos – таємничий. В широкому розумінні цього слова означає визнання надприродної сутності явищ і природи, суспільства, наприклад, пояснення різноманітних подій у житті людей напередвизначенністю долі. У вузькому розумінні слова – це віра в можливість безпосереднього надчуттєвого і надрозумового спілкування людини з нематеріальним, духовним світом – Богом, духами тощо. Сам термін “містицизм” походить від назви одного з розділів твору “Тємнича теологія”, перекладений на латину Еуріґеном (810-877 рр.) у ІХ ст.

Найрельєфніше середньовічна містика проявилася у філософії Майстера Екгарта (1260-1327 рр.), який був послідовником і прихильником Ареопагітика. Головними роботами, які репрезентують його містичні концепції, були “Духовні проповіді і роздуми”, “Книга розради”, “Трактат про сестру Катрей”, “Трьохчастинний опус” тощо.

Майстер Екгарт вважав, що релігійна віра повинна перетворювати надприродне знання у знання логічне, найвищою силою душі є розум, який віддзеркалює богоподібну сутність. Діяльність розуму це промисел Божий всередині людини, душа людини розташована між Богом і тілом, яке він створив. Бог сприймає себе через людину, сенс життя людини в пфізнанні Бога і повернення до нього. Екгарт робить практичний висновок: людина повинна долати свою індивідуальність (своє Я) для того, щоб поєднатися з Богом, який існує у всьому. А якщо Бог існує у всьому, то немає потреби молитися (тобто звертатися до когось іншого). Звідси логічно витікає заперечення існування церкви як посередника між богом і людьми.

Шлях поввернення до Бога лежить через дотримання доброчинного способу життя, аскезу, любов до ближнього. Екгарт акцентує увагу на тому, що пасивної віри в Бога недостатньо. Він говорить про те, що віра в Бога є активною взаємодією. Бог опускається до людини, а людина повинна підніматися до Бога. Бог існує в душі кожної людини. В результаті душа стає блажанною.

Майстер Екгарт був пропагандистом необхідності просвітительства людей з метою формування розуму, який приведе людину до єднання з Богом. Його практична містика фіксувалася філософськими формулами, які пропонувалося використовувати в ситуаціях морального вибору, наприклад, “той, хто хоче стати тим, чим він хоче бути, той повинен перестати бути тим, чим він є“.

Загалом творчість Майстера Екгарта стала одним з елементів формування німецької класичної філософії (його вважають творцем німецької філософської фразеології). Відомо, що однією з найулюбленіших фраз Майстера був вислів “заперечення заперечення”. Згодом кардинал і видатний філософ Микола Кузанський назвав стан містичного споглядання Екгарта “вчене незнання”.

Підсумовуючи розвиток філософії Середньовіччя можна зробити наступні узагальнюючі висновки:

1. філософія Середньовіччя поєднала античну філософії і філософію Відродження і Нового часу.

2. Зберігла традиції античних філософських ідей.

3. Сприяла розвитку і диференціації філософії на нові системні елементи, крім онтології (вчення про буття) виокремилася гносеологія (вчення про пізнання).

4. Спричинила розділення ідеалізму на об’єктивний і суб’єктивний.

5. Активізувала інтерес до дослідження історії.

6. Висунула ідею християнського оптимізму, що знайшла свій вираз у вірі в перемогу добра над злом і можливості отримання Царства небесного після смерті.

Питання для самоперевірки:

1. Назвіть головні етапи розвитку філософії Середньовіччя.

2. Дайте коротку характеристику характерним особливостям філософії Середньовіччя.

3. Охарактеризуйте поняття “теоцентризм”.

4. Охарактеризуйте поняття патристики і схоластики.

5. Назвіть найвідоміших представників патристики.

6. Назвіть найвідоміших представників схоластики.

7. У чому суть суперечки між номіналістами і реалістами?

8. Сформулюйте принципи філософії Авґустина Блаженного.

9. Що означає поняття “теодіцея”?

10. Розкрийте сутність філософії Фоми Аквінського.

11. Назвіть вихідні принципи середньовічної містики.

Список рекомендованої літератури:

1. Аврелий Августин. Исповедь блаженного Августина, епископа Гиппонского. – М., 1991.

2. Антология мировой философии в 4-х тт. – Т.1.- Ч.2; Т.2.- М., 1969.

3. Бл. Августин. Энхиридион, или о вере, надежде и любви. – К., 1996.

4. Бонавентура. Путеводитель души к Богу. – М., 1993.

5. Боэций. «Утешение Философией» и другие трактаты. – М., 1990.

6. Григорий Нисский. Об устроении человека. – СПб., 1995.

7. Дионисий Ареопагит. О божественных именах. О мистическом богословии. – СПб., 1995.

8. Дионисий Ареопагит. О небесной иерархии. – СПб., 1997.

9. Кентерберийский Ансельм. Сочинения. – М., 1995.

10. Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. – М., 1979.

11. О началах: Соч. Оригена учителя Александрийского. – Новосибирск, 1993.

12. Ранние отцы церкви. – Брюссель, 1988.

13. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Ч.2: Средневековье. – С-Пб., 1994.

14. Тертуллиан. Избранные сочинения. – М., 1994.

15. Фома Аквинский. Сумма против язычников. Книга первая. – Долгопрудный, 2000.