Філософія Стародавнього Китаю Основні етапи розвитку і головні напрями китайської філософії

Перший етап	Другий етап
Найдавніші національні релігійно-філософські вчення Давнього Китаю VII ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.	Основні направлення Давньокитайської філософії після проникнення в Китай буддизу в ІІІ ст. і до кінця ХІХ ст. н.е.
Конфуціанство	Чань-буддизм (трансформований китайський буддизм, який виник на основі індійського буддизму під домінуючим впливом китайської культури)
Даосизм
Менш відомі філософські школи
Легізм
Моїзм

Таблиця 3

Словник до теми:
Дао	(від кит. “шлях”, “закон”, “принцип”) – одне з найважливіших понять філософії Стародавнього Китаю означає по-перше, універсальний світовий закон, згідно якого розвивається природа і людина, по-друге, це субстанція, першопричина, з якої розвивається весь світ.
Де	поняття китайської філософії, що означає благодать (енергію), яка виходить із першопричини дао і трансформується у предмети та явища довколишнього світу
Жень	(букв. “гуманність”) – одне з ключових понять конфуціанства, яке уособлюється із самою людиною як її характеристики бути особою; закон ідеальних відносин між людьми в родині, суспільстві, державі, який каже чого не бажаєш для себе, не роби іншим
Інь та Ян	поняття давньокитайської філософії, які символізують суперечливі першопринципи світу, що знаходяться в стані єдності: інь – репрезентує жіночий першопринцип (пасивність, холод, темнота, вологість), ян – чоловічий першопринцип (активність, спека, сухість, світло, твердість)
Лі	(кит. “етикет”, “стриманість”) – ключове поняття етики конфуціанства, в широкому розумінні – правила поведінки на всі випадки життя
Сяо	поняття етики конфуціанства, що означало синівське ушанування родини, батька і старшого брата
У-вей	(від кит. “недіяння”) - поняття релігійно-філософської системи даосизму, яке позначає відсутність цілеспрямованої діяльності, що не співвідноситься з процесом природного світопорядку, у вузькому розумінні - уникнення будь-якої діяльності, що заважає досягнути дао
Цзин	Космічна енергія, першооснова існування всіх живих організмів
Ці	Космічна, матеріально-духовна енергія, що слугує будівельним матеріалом для існування предметів, явищ джовколишнього світу
Шень	Космічна духовна енергія, яка існує в людині та є її духовною основою

У ІІІ-ІІ тис. до н.е. у басейні річок Хуанхе та Янцзи сформувалися великі рабовласницькі держави, народи, які їх населяли мали цікаву і своєрідну культуру, яка віддзеркалювала драматичний суперечливий шлях розвитку народів Стародавнього Китаю. Власне філософські погляди давніх китайців зароджувалися й отримували свій розвиток у процесі критичного переосмислення міфологічної культури.

Очолював пантеон богів давньокитайської міфології Шан-ді – першопредок і покровитель китайської імперії. Шан-ді уособлював сили верховного божества - бога Неба. Бог Неба був творцем і керівником Всесвіту, а його представником на землі вважався імператор, який носив титул Сина Неба. Особливістю китайської міфології був культ предків, який будувався на вірі в можливість духів померлих впливати на життя і долі жителів Піднебесся. Звичайно до обов’язків жителів Стародавнього Китаю входило постійне піклування (через жертвопринесення) про цих духів з метою гарантування добра в житті й уникнення зла.

Домінуючою особливістю китайської міфології стало панування уявлення про довколишній світ як взаємодію двох суперечливих першопринципів – “інь” (жіночий) та “ян” (чоловічий)⁴. Взаємодія цих двох першопринципів породжує всю багатоманітність існування предметів і явищ довколишнього світу (всесвіту загалом).

Міфологічна культура, а разом з нею і міфологічна форма мислення проіснувала до І тис. до н.е. Формування філософських ідей стало результатом їх критичного переосмислення й адаптації до специфіки економічного, політичного і культурного життя Давнього Китаю. Звідси загальна особливість філософії Стародавнього Китаю - її спрямованість на вирішення етико-правових проблем.

Візитною карткою давньокитайської філософії стала тріада “знання-дія-моральність”. Традиційні проблеми філософії (дух і матерія, природа пізнання, космогонічні проблеми) в Давньому Китаї не мають самостійного значення. Вони набувають актуальності лише з огляду на аналіз головних етико-прагматичних проблем, які стають домінуючими і визначальними.

Філософська істина – це найефективніший шлях до морального самовдосконалення. Найкращі знання – це знання про доброчинності великих людей (предків героїв), приклади їх героїчної поведінки, які необхідно відтворювати в суспільстві, родині й індивідуальній поведінці. Головною проблемою філософії ставала практика (мистецтво) керування країною, підлеглими. Всі інші філософські сентенції визнавалися другорядними.

Загальна ідея тогочасного світосприйняття описувалася формулою “гармонія неба, людини і землі”, яка розкривалася вченням про існування п’яти першопричин всіх речей, явищ і процесів у світі (вода, вогонь, дерево, земля); вченням про розподіл всіх предметів, явищ і процесів у світі на протилежні сторони, які існують в стані єдності – інь та ян; вчення про ефір, якість “ці”, який в результаті згущення створює важкі жіночі частинки, а випаровуючись, створює легкі чоловічі, їх взаємодія породжує п’ять вищезазначених першопричин, а потім і весь довколишній світ.

Таким чином специфіка китайської філософії, що була зумовленою недостатньою кількістю наукових знань, привела до того, що у поясненні світу використовувалися наївно-матеріалістичні ідеї про п’ять першопричин, про першопринципи “інь” та “ян” та нехтувалися загальнофілософські проблеми.

Однією з найвідоміших філософських шкіл Стародавнього Китаю стає конфуціанство.

Конфуціанство – філософське вчення давньокитайського мислителя VI ст. до н.е Кун Цю (Кун Фу-цзи – “вельмишановний Вчитель Кун”, Конфуцій) (551-478 рр. до н.е.), яке проіснувало більше, ніж дві тисячі років. Головний твір Конфуція отримав назву “Лунь юй” (в перекладі “Бесіди і висловлювання”), що вміщував велику кількість філософських і релігійних настанов, які повинні були знати всі грамотні жителі Давнього Китаю.

Центральною ідеєю конфуціанського вчення став пошук адекватних взаємовідносин між Богом Неба і правителем-імператором на землі - Ваном. Вважалося, що Бог Неба був невичерпним джерелом благодаті – магічної сили “де”, в результаті дії якої правитель Ван (як син Бога Неба) міг упорядковувати і керувати суспільством, гарантувати жителям Піднебесся захист від хаосу і щасливе життя. Конфуцій розвиває думку, що “де” (божа благодать) може бути реалізована в житті не тільки правителем Китаю, а і більшістю активного населення, кожна людина несе індивідуальну відповідальність за стан справ у Піднебессі. Якість “де” в тлумаченні Конфуція набуває рис релігійно-етичних принципів і означає гідність і доброчинність, що даруються людям Богом Неба.

Визнаючи першопричиною світу Бога Неба (що йде шляхом “дао”), людина повинна йти тим же шляхом, зберігаючи й акумулюючи енергію “де”. На відміну від вчення Лао-Цзи, який трактував “дао” як всесвітній закон, Конфуцій трактує “дао” як закон діяльності окремої людини, що робить її відповідальною за свої вчинки і думки. Еталоном поведінки людини, що йде шляхом “дао”, Конфуцій вважав “благородного мужа” (аристократа) з притаманними йому “шляхетними якостями” - “жень” (людяність), “і” (справедливість, обов’язок), “чжи” (знання), “лі” (ритуал). Ці якості мають базуватися на принципі “сяо” – любові сина до своїх батьків.

Для засвоєння і реалізації у житті головного принципу “жень” людина повинна дотримуватися “лі”, як норми суспільної поведінки, традицій минулого й діяти згідно свого соціального статусу. Конфуцій неодноразово повторював, що правитель повинен бути правителем, підлеглий – підлеглим, батько – батьком, а син – сином.

Іншими словами можна сказати, що в світі немає нічого нового і людина лише продовжує розпочате раніше (батько починає, а син продовжує його справу). Отже в соціальних стосунках люди повинні відновлювати в собі почуття синівської вдячності до батька (керівника), який стає гарантом безконфліктного існування людей на землі. Принцип синівської вдячності, вшановування старших підноситься до рівня державної моралі з надією на уникнення конфліктів і насильства у взаємостосунках між людиною і державою.

З плином часу конфуціанство було трансформовано у релігійний комплекс. Особа Конфуція набула статусу божества, якому послідовники конфуціанства стали поклонятися у кожній родині. А оскільки основним змістом культу конфуціанства був культ поклоніння предкам, то головним об’єктом для поклоніння став власне Конфуцій.

В І ст. до н.е. конфуціанство зайняло домінуюче положення в Давньому Китаї. Зміцненню його позицій сприяло поєднання із вченням про космічні сили “інь” і “ян”. У наступні періоди історії Стародавнього Китаю конфуціанство проходить складний і суперечливий період свого розвитку, який характеризується відстоюванням своїх позицій у конкурентній боротьбі з буддизмом і даосизмом. В Таньський період (618-907 рр. н.е ) виникає неоконфуціанство, яке отримало максимальний розвиток у період династії Сун-Мін (960-1644 рр.). В період Цин (1644-1911 рр.) релігійно-філософські позиції конфуціанства слабшають під тиском європейської релігійної і філософської культури, але воно не зникло взагалі і, як раніше, залишилося основою для розвитку духовної культури Китаю до сьогоднішнього дня.

Даосизм. Поряд з вченням Конфуція не менш значущою релігійно-філософською Стародавнього Китаю був даосизм. Засновником даосизму вважається давньокитайський мислитель Лао-цзи (VI-V ст. до н.е.). За однією з легенд Лао-цзи на кордоні залишив рукопис об’ємом в п’ять тисяч знаків, який пізніше отримав назву “Дао де цзин” (в перекладі означає “Книга про Дао та шляхи його досягнення”). В цьому рукописі автор коротко виклав свої філософські погляди про світ і знайти шлях, яким повинні рухатися людина, природа і космос.

Лао-цзи в основу своїх філософських роздумів кладе три головних поняття: “дао”, “де” і “у-вей”.

Поняття “дао” було відоме в китайській філософії задовго до Лао-цзи, який лише конкретизував його для свого вчення. “Дао” - це шлях і першопричина всіх речей, предметів довколишнього світу. Даоські мудреці, акцентуючи увагу на значенні “дао”, говорили, що людина залежить від землі, земля залежить від неба (космосу), небо залежить від “дао”, а “дао” залежить від самого себе. “Дао” неможливо визначити словесно, йому неможна дати конкретне ім’я, бо воно само є першопричина, яка дає ім’я всім предметам зовнішнього світу. “Дао” присутнє в будь-якій точці матеріального світу, все розпочинається з Дао і повертається до Дао, воно є головним законом буття, визначає його розвиток і видозміну.

Другим поняттям даосизму є “де”, що віддзеркалює творчі потенції “дао”, можливість формувати предмети матеріального світу. У даоських філософських трактатах говорилось про те, що “дао” породжує речі, а “де” їх формує і розвиває. Мудра людина повинна була підкорятися закону “дао”. Підкорення означало звільнення людини від власного егоїзму через підкорення природі і поєднання з “дао”. Орієнтація на поєднання з “дао” вказувала на важливу релігійно-філософську ідею даосизму: матеріальний світ був відносним, життя та смерть на землі також. А отже можна було надіятися на безсмертя.

Третім поняттям даосизму є “у -вей” (принцип недіяння). Цей принцип означав відмову від будь-якої діяльності, що може принести шкоду природі і об’єктивному причинно-наслідковому зв’язку в ній. Чим менше змін провокує людина своєю активністю, тим кращі обставини існують для розвитку “дао”. На практиці реалізацією принципу “у-вей” є активність, спрямована на максимальну гармонію послідовника даосизму із соціальним і природним світом.

В кінці І тис. до н.е. поняття “дао”, “де” і “у-вей” отримали релігійно-містичну інтерпретацію, тобто стали сприйматися як релігійні догми, виконання яких дає реальне спасіння від страждання в матеріальному світі і дозволяло людині досягнути абсолютної гармонії із довколишнім світом, тобто отримати абсолютне щастя. Сам Лао-цзи при цьому обожнювався, з його вченням пов’язувалася складна ієрархія богів та демонів, розроблялася містична модель подолання суперечностей матеріального світу з метою отримання безсмертя.

Пантеон даоських богів очолює трійця Шан Ді (яшмовий володар), Дао-Цзи і творець світу Пань-Гу. Даоським культом керували жерці або ченці. Повністю даосизм набуває форм релігії в V ст. н.е., коли в ньому виникла величезна кількість сект, течій, вчень окремих аскетів, окремих релігійно-філософських інтерпретацій. Головними генераторами релігійно-філософських знань були даоські вчителі мудрості. Вони пропонували своїм послідовникам оптимальні моделі досягнення внутрішнього щастя, поєднання з потоком надсвідомого “дао” і досягнення особистого безсмертя.

Релігійно-філософська традиція даосизму надає ключового значення ідеям безсмертя. Розроблялися теоретичні аргументи на користь можливості подолання смерті. Даоські мудреці говорили про те, що кожна людина після народження отримує певну кількість енергії, яку вона з необхідністю витрачає за весь період життя від народження до смерті, але витрачену енергію можна додатково компенсувати енергією, яку можна отримати з природи, повітря, їжі тощо. Використання спеціальних даоських методик дозволяло поповнити енергію, що була витрачена, більше того отримати надлишок енергії, що надасть її власнику надприродних властивостей, в тому числі і безсмертя.

Існували також і інші даоські пояснення необхідності та способів збереження життєвої енергії людини. Вважалося, що людина повинна вести такий спосіб життя, який максимально затримає втрату енергії, не дає їй можливості залишити тіло. Енергія тісно пов’язана з духовністю, а це орієнтувало на таку думку, що коли енергія стане домінуючим елементом душі і тіла, то тіло стане безсмертним, в результаті чого душа і тіло цілковито об’єднаються і піднімуться до неба. Таким чином людина повинна боротися за чистоту тіла і душі (наповнення енергією тіла є момент очищення душі і отримання абсолютного щастя в момент єднання з небом). Але реалізувати її могли тільки спеціально підготовлені люди, насамперед, ченці. Прості віруючі залишалися учасниками кругообігу життя і смерті в матеріальному полі дії “дао”.

Конкретна практика даосизму, направлена на отримання безсмертя, включала в себе три основних положення: керування тілом, керування диханням і керування серцем (спеціальна дієта, здоровий спосіб життя, вживання спеціалізованих страв, дихальні вправи, психофізіологічні методи аутогенного тренування).

В даосизмі не існувало священних текстів на кшталт Святого Письма. Книга “Дао де цзин” була конгломератом даоських філософських сентенцій, релігійних принципів та ідей, формул алхімії, астрологічних, математичних знань, які відображували наукову і ненаукову сферу результатів пізнання довколишнього світу.

З самого початку виникнення в середині І тис. до н.е., як філософської системи, до її перетворення в офіційний релігійний комплекс, даосизм знав моменти підйому і моменти занепаду, переслідування з боку офіційної держави (максимум репресій послідовники даосизму отримали в ХХ ст. з боку комуністичного керівництва Китаю).

Таким чином релігійно-філософська система даосизму стала спробою віддзеркалення людського буття в його об’єктивній єдності зі всім світом, спробою знайти шлях конструктивного існування людини, гарантом якого повинна була стати єдність духовності й природи. Цю єдність неможна зрозуміти розумом, її можна зрозуміти лише за допомогою специфічного організованого чуттєвого досвіду і реалізації принципу невтручання в потік розвитку “дао”.

Легізм (школа законників або Фацзя) – філософська школа Стародавнього Китаю. Засновниками цієї школи були Шан Ян (390-338 рр. до н.е.) та Хань Фей (288-233 рр. до н.е.). В епоху імператора Цінь-Шихуа (ІІІ ст. до н.е.) легізм став офіційною ідеологією держави.

На подібності до конфуціанства головним предметом філософських роздумів легістів стало питання ефективного керування державою, але на відміну від нього легісти виступають за використання насильства у вирішенні тих чи тих державних проблем. Легізм стає філософією й ідеологією сильної державної влади.

Хань Фей був великим пропагандистом створення централізованої держави й укріплення влади правителя. Він критично виступав проти конфуціанських правил етикету і моральних догм, які захищали привілеї родової знаті.

Конфуціанству легісти прагнули протиставити іншу мораль, в основі якої лежали інтереси держави (законів), а не інтереси окремої людини. Закони повинні бути однакові для всіх, а покарання повинно застосовуватися як для простих людей, так і до найвищих державних чиновників, незалежно від того, які посади вони обіймають, якщо вони порушили закон.

Головні принципи цієї філософської школи були викладені в книзі “Хань Фей-цзи”. Головна ідея цієї книги в тому, що керувати державою не можна лише на основі доброчинності. На думку легістів, домінування доброчинності може привести до розвалу держави і виникнення анархії. Тому в керуванні державою необхідно поєднувати як методи ненасильства на основі моральності, так і методи насильства (за допомогою армії). Ці методи відомі під назвою “метод батога і пряника”. Армія і сила необхідні для того, щоб керувати нерозумною частиною жителів Піднебесся.

Разом з тим законники виступали за призначення всіх державних чиновників на посади не на принципах спадкоємності, а за принципами індивідуальних характеристик, професіоналізму, освіченості тощо. Держава стає головним керуючим органом із надзвичайними повноваженнями, які дозволяють втручатися не тільки в суспільно-економічні відносини, але і в приватне життя громадян. Такий тип керування приводив до реалізації в соціальній практиці принципів тоталітаризму й унітаризму.

В імперії Хань (ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.ен.) легізм був офіційно включений до конфуціанства, де у складі офіційної доктрини держави відіграв велику роль у розвитку філософських і правових наук Китаю.

Моїзм – філософська школа Стародавнього Китаю. Засновником школи моїстів став Мо Цзи (Мо Ді) – філософ та політичний діяч, який жив близько 480-400 рр. до н.е. Головним текстом, в якому були викладнені основні положення моїстів, став трактат “Мо Цзи”. Відомо, що це була колективна праця, в якій були викладені ідеї послідовників Мо Цзи, які розроблялися впродовж двох століть. Мо Цзи належав до класу державних чиновників (ши), що вплинуло на зміст його філософських поглядів.

Як і Мо Цзи, так і його послідовники пропагували “загальну любов та взаємовигоду” серед людей, на їхню думку безлад виникає там, де люди не люблять одне одного, і для того, щоб все було добре (гармонійно), необхідно створювати нове і красиве життя (красиві речі) тощо. Вони критично ставилися до конфуціанства, вважали, що ті дуже багато думають, а значить мало роблять (за цілий рік не можливо виконати їх рекомендацій і обряди).

Крім цього моїсти виступали проти конфуціанського поняття долі (фаталізму). Вони вважали, що сподіватися на долю немає ніякого сенсу. Праця, а не доля визначає зміст і сенс життя. Вони заперечували надмірний культ поклоніння предкам, вважаючи, що не всі предки вартують, щоб їм поклонялися.

Головним об’єктом для поклоніння вважали Небо. Небо для моїзму є великим і безкрайнім богом. Тому необхідно співставляти свої вчинки з волею і бажаннями Неба. А Небо бажає, щоб всі люди любили одне одного. Небо узагальнює в собі властивості довколишнього світу. Якщо одна людина любить іншу, то Небо обов’язково зробить таких людей щасливими і навпаки, покарає жорстоких людей, які не люблять інших (наприклад, несправедливих державних керівників). Правитель – син Неба, повинен стати зразком для всіх у доброчинності й любові до інших, він повинен уважно слухати інших людей, коли ті говорять йому правду про життя в Піднебессі.

Небо породжує все, що існує на землі, приносить користь і захист жителям Піднебесся, не потребуючи за це ніякої нагороди. Воно любить справедливість і відкидає війну. Моїсти були проти війни, а тому мир і справедливість вважали найвищими цінностями, які необхідно реалізовувати у повсякденному житті. Абсолютизуючи культ Неба, вони виступали проти введення релігійних обрядів, які містифікували життя, ця думка сприяла розвитку емпіричних та сенсуалістичних елементів у теорії пізнання моїзму.

Чань-буддизм. У V-VI ст. н.е на основі буддизму, що проник у Китай, в поєднанні з місцевими релігійно-філософськими системами насамперед даосизмом формується нова реілігійно-філософська система чань⁵-буддизм. Першим китайським патріархом чань вважається Бодхідхарма, який прийшов у Китай з Індії у 520 р.

Особливості віровчення чань-буддизму відбивають віру в можливість містичного споглядання на основі особливої медитативної практики (поєднання пасивної медитації з буддійської йоги з активною динамічною медитацією психотехніки даосизму). Значний вплив на чань-буддизм виявив тантризм.

Характерними особливостями чань-буддизму стає недовіра до слова й тексту як каналу передачі знань і отримання істини про життя; можливість отримання стану нірвани без довгострокових, виснажувальних вправ і аскетичного способу життя; віра в той факт, що кожна людина має можливість позарозумових шляхів отримання Великої істини. Кожна людина є носієм елементів Будди, що дає їй можливість отримати найвищі цінності життя (істини) в процесі самореалізації та самовдосоналення. Завдячуючи можливості існування елементів Будди в людині, вона стає професіоналом найвищого рівня, отримує найвищий стан етичної та естетичної свідомості.

Послідовники чань-буддизму в Китаї, а потім послідовники дзен-буддизму в Японії вважали, що у реальному житті є форми практичної діяльності, які при певному рівні їх усвідомленного виконання діють на кшталт йогівських вправ – досконале виконання професійного обов’язку, творчість художника, поета, актора, філософа тощо.

Специфічною рисою чань-буддизму стало певне критичне ставлення до офіційних релігійних систем, духовних авторитетів, релігійних догм, театралізованості і штучності життя, гіпертрофована направленність на індивідуальну свободу, надіндивідуальне існування над “драматичним” повсякденним життям тощо.⁶

Висновки: у більшості філософських шкіл Стародавнього Китаю переважало етико-прагматична філософія, яка була тісно пов’язана з проблемами держави, суспільства й особи. Найвищим філософським знанням вважалося знання, яке вело до морального саморозвитку людини і знайшло своє віддзеркалення у тріаді “знання-дія-моральність”. Загальною ідеєю філософського світосприйняття стала гармонія неба, людини і землі. Філософія Стародавнього Китаю стає загально-цивілізаційною цінністю з величезним потенціалом гуманізму.

Питання для самооперевірки:

1. Охарактеризуйте вихідні принципи філософії Стародавнього Китаю.

2. У чому полягає відмінність філософії Стародавнього Китаю від інших тогочасних релігійно-філософських систем?

3. У чому проявляються особливості філософії Конфуція?

4. Розкрийте сутність релігійно-філософської системи даосизму.

5. У чому полягає специфіка філософської школи чань-буддизму?

6. Визначте основні риси філософії Стародавньго Китаю.

Список рекомендованої літератури:

1. Буддизм. Четыре благородных истины. - М.-Харьков, 2000.

2. Гессе Г. Паломничество в страну Востока. – С-Пб., 1999.

3. Дао: гармония мира. М.- Харьков, 2000.

4. Древнеиндийская философия. М., 1972.

5. Древнекитайская философия. Собрание текстов в двух томах. – М., 1972.

6. Елиаде М. Йога. Свобода и бессмертие. – К., 2000.

7. Жоль К.К. Индуизм в истории Индии. – К., 2001.

8. Конфуций. – М. – Харьков, 2000.

9. Лукьянов А.Е. Истоки Дао. – М., 1992.

10. Лукьянов А.Е. Становление философии на Востоке (Древний Китай и Индия). – М., 1992.

11. Лысенко В.Г., Терентьев А.А., Шохин В.К. Ранняя буддийская философия. Философия джайнизма. – М., 1994.

12. Мифология древнего мира. – М., 1977.

13. Мифы народов мира. Энциклопедия в 2-х т. / Гл. ред. С.А.Токарев. – М., 1992.

14. Томас П. Индия. Эпос, легенды, мифы. – С-Пб., 2000.

15. Торгинов Е.А. Религии мира: Опыт запредельного: Психотехника и трансперсональные состояния. – С-Пб., 1998.

16. Чанышев Е.В. Курс лекций по древней философии. – М., 1981.

17. Шохин В.К. Брахманистская философия. – М., 1994.

18. Шуцкий Ю.К. Китайская классическая книга перемен Ицзин. – М.-Харьков, 2000.