Тема 3. Філософія староДавньої Греції та Риму

Схема 4

Антична філософія – комплекс ідей та вчень, розроблених давньогрецькими та давньоримськими мислителями в період з VII ст. до н.е. до VI ст. н.е.

Головні періоди розвитку античної філософії

Досократівський період (VII - V ст. до н.е.)

Класичний сократівський період (середина V – кінець IV ст. до н.е.)

Елліністичний період (кінець IV - початок II ст. до н.е.)

Римський період (І ст. до н.е. – V/VI ст. н.е.)

Філософські школи та їх головні представники:

Мілетська школа	Софісти	Кініки	Сенека
Геракліт Ефеський	Сократ	Скептицизм	Марк Аврелій
Атомісти (Демокріт, Левкіп)	Платон	Епікур	Тіт Лукрецій Кар
Елейська школа	Арістотель	Стоїцизм	Неоплатонізм
			Раннє християнство

Особливості:
Критичне переосми-слення міфологічних уявлень про першопричини світу	Зосередження уваги на проблемах люди-ни (антропологічна філософія)	Криза моральних і філософських цінностей	Вплив духовної культури Сходу і Північної Африки
Космоцентризм	Об’єктивний ідеалізм Платона	Критика держави і суспільства	Близькість філософії і державних інтересів
Вчення про Логос і Хаос	Розмежування ідеа-лізму і матеріалізму	Захист приватних інтересів	Домінування етики та естетики
Рання діалектика	Метод філософії – логіка доведення	Пошук індивідуаль-ного щастя	Еклектизм
Метод філософії – декларування	Метафізика	Мета життя – максимальне задоволення	Розквіт стоїцизму
Атомістична теорія світу	Категоріальність	Апатія, атараксія, евдемонія	Домінування ідеалізму
Наївний матеріалізм	Інтерес до держави і суспільства	Домінування матеріалізму	Вплив ідей християнства
	Пропаганда філософських вчень		Об’єднання античної філософії та християнської теології

Таблиця 4

Словник до теми:
Апорії	(від грецьк. a - ні, poros - шлях) – безвихідне становище у вирішенні проблеми, пов’язане із суперечністю між даними спостереження і спробами їх мисленного аналізу.
Архе	(грецьк. початок, принцип) – термін давньогрецької філософії, що позначає першопричину предмета, явища, або процесу в просторі й часі.
Атом	(від грецьк. atomos - неподільний) – поняття давньогрецької філософії (у Левкіппа і Демокріта) для позначення найдрібніших неподільних частинок буття, з яких у кінцевому результаті складаються всі предмети матеріального світу.
Гілозоїзм	(від грецьк. hylе – дерево, речовина, zoe - життя) – вчення натурофілософів (гілозоїстів), які знаходилися на матеріалістично-пантеїстичних позиціях і визначали субстанцію світу як одухотворенну матерію, що має здатність до відчуття і мислення.
Даймон	(від грецьк. daimonion - божественне) – філософське поняття, що означало здатність окремих людей (що виступали порадниками) знаходити раціональні і взаємовигідні рішення. Зустрічається насамперед у Сократа і Платона.
Діалектика	(грецьк. – “мистецтво вести бесіду”) – в античній філософії трактувалась як мистецтво знаходження істини через розкриття суперечностей висловлювання окремими ораторами під час бесіди або дискусії. Трохи згодом стала вченням про загальний рух і закони розвитку природи і мислення.
Категорія	(від грецьк. kategoria – вислів, обвинувачення; ознака) максимально узагальнене понятття.
Логос	в античній філософії сприймався як загальний закон, основа світу. У стоїків Логос трактувався як світовий розум, якому підкоряються природа і людина, інколи Логос трактувався як “вічний” і “живий” бог.
Матерія	(від лат. materia) – речовина, як потенціальна можливість існування предметів.
Метафізика	(від грецьк. “те, що йде після фізики”) – філософська категорія, яка використовується в двох значеннях: 1) метафізика як філософія, предметом якої є надчуттєві принципи і першооснови буття (в античній філософії); 2) як метод протилежний діалектичному (у філософії Геґеля).
Номос	(від грецьк. nomos – звичай, правовий порядок, закон) - визначається у двох аспектах:1) як релігійна, правова і етична норма, що має незмінний характер і організує життя полісу; 2) в античній філософії – це світовий закон (закон природи), який визначає моральність вчинків і природне право (антитеза природі).
Панпсихізм	(від грецьк. pan – усе, psyho - душа) – вчення, яке проголошує психіку, душу властивістю природи.
Пантеїзм	(від грецьк. pan – усе, teos - бог) – філософсько-релігійне вчення, за яким бог є безособовим началом, розлитий по всій природі, тотожний з нею або з її субстанцією
Софізм	(від грецьк. “майстерність”, “вміння”) – неправильне міркування, яке видається за правильне з метою введення співбесідника в оману.

Антична філософія давніх греків та давніх римлян зайняла величезний проміжок історичного часу з VIІ ст. до н.е. до VI ст. н.е. Перший період у розвитку античної філософії отримав назву досократівський. Він розпочинається в VIІ ст. до н.е. з вивчення проблем філософії природи (натурфілософія). Репрезентують цей етап ранні натурфілософи Фалес, Анаксімандр, Анаксагор, Геракліт, Піфагор, Ксенофан, Парменід та пізні, які власне переймалися пошуками першопричини світу на плюралістичній основі (вважали, що таких причин може бути декілька). В цей період критично переосмислюється міфологічно-релігійний світогляд з метою отримання істинного знання в поясненні картини світу. Але головним досягненням досократівського періоду вважається створення підґрунтя для появи класичної філософії, з якою пов’язана розробка засадових філософських проблем, ідей, уявлень, категорій, понять тощо.

Міфологічна свідомість, в основі якої лежали окремі міфи, ставила і по-своєму вирішувала прості і найнеобхідніші для практики запитання як виникла Земля, як існує все живе і неживе на землі тощо. Міф став першою спробою раціонального пояснення картини світу, в якому живе людина. Завдячуючи міфам події повсякденного життя набували упорядкованого причинно-наслідкового зв’язку, суперечливі стосунки людей із довколишнім світом (природою) ставали безпечнішими і зрозумілішими. Згідно міфологічним уявленням головною причиною, яка упорядковує світ, долає хаос, є Боги (в політеїстичних віруваннях) або Бог (в монотеїзмі), які володіють надприродними якостями, що гарантують добро й уникнення зла на землі.

Античний світ потребував нових форм світогляду, насамперед, тих, які були б звільнені від впливу релігійно-міфологічних ідей на життя людини і отримання такого світогляду, який би дозволив людині самостійно організовувати і відповідати за власне життя. Античний світ відкрив і сформулював важливий закон, що регулював взаємостосунки людини і природи, людини і людини, людини і суспільства (держави) – номос. Номос, як закон і цінність, стояв вище приватного інтересу особи і згодом став найпропагованішою правовою ідеєю, обов’язковою для виконання всіма жителями поліса.

Полісний характер життя визначав етику жителів Давньої Греції, сприяв розповсюдженню публічних дискусій на предмет вирішення тих чи тих суспільних проблем. Не менш важливе значення отримує індивідуальна освіта, розум, вміння говорити, публічно виступати, що загалом сприймалося як гарантія щасливого життя.

Вважалося, що досягненню щастя сприяє вивчення законів фізики (від грецьк. рhusis - природа), а згодом - знання метафізики, тобто знання тих першопричин, які пояснювали причинно-наслідкові зв’язки у світі й могли бути свідомо використані для отримання максимального задоволення від життя.

На відміну від міфологічно-релігійного пояснення природи перші натурфілософські системи стали пояснювати причину існування предметів світу не в надприродному, а в самій природі. Попередні міфологічні пояснення не потребували доведення достеменності знань про світ, вони використовували лише посилання на конкретний міф або Бога. Але вже перші давньогрецькі мудреці повинні були доводити істинність (достовірність) отриманих знань (пошук першопричини світу).

Таким чином пошуки першопричини природи (як світу, що оточує людину разом із сукупністю всіх предметів) посідає центральне місце в філософських роздумах натурфілософів. Невипадково перших філософів називали “фізиками” (від слова “фюзис” – природа) або “фізіологами” (Арістотель). Це підтверджується назвами натурфілософських робіт того часу “Про природу”, “Про природу речей” та ін.

Прагнення зрозуміти природу, пізнати її причинно-наслідкові зв’язки привело до появи такого поняття як “архе”. Ідея про “архе” як першопричину природи свідчила про існування першопричини в самій природі, яка сприймалася як єдиний живий організм (гілозоїзм) з власною душею (панпсихізм). Ця ідея врешті-решт привела до уособлення природи і бога (пантеїзму). Вивчення природи дозволило розвинутися понятійному апарату філософії, сформулювати філософські проблеми, започаткувати перші філософські вчення.

Найважливішим з-поміж них стає космогонічне вчення (вчення про походження світу), яке згодом стає основою для онтології (вчення про буття) та етики. Космогонічне вчення пояснювало раціональну світобудову, розумну гармонію явищ і предметів довколишнього світу, необхідність організації гармонійної взаємодії між людьми. Роздуми про першопричини існування Космосу (разом з Богом) стимулювали розвиток метафізичних ідей, які свідчили про те, що дискусія про першопричини стане вічним питанням філософії.

Геракліт з Ефесу (544 – 483 рр. до н.е.) зробив якісно новий крок у філософії. Його можна назвати засновником першої форми філософської діалектики. Він вважав, що світ знаходиться в стані постійного розвитку і самознищення. Хрестоматійно відомими є його висловлювання, що “неможна в одну річку ввійти двічі” або “все тече і ніщо не залишається незмінним”.

Світ, в якому живе людина, сприймається Гераклітом як величезний потік (взаємний перехід) суперечливих якостей - “холодне стає теплим, тепле стає холодним, мокре стає сухим, сухе – мокрим”. Він робить висновок, що будь-який предмет і явище світу мають свої внутрішні протилежні сторони (життя і смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних якостей визначає розвиток світу. Геракліт вважав, що війна (ворожість) є виявом боротьби протилежностей і “батьком” всіх речей.

В основі причинно-наслідкових подій лежить Логос як закон, що визначає процес взаємопереходу протилежностей. Пізнання дії цього закону стає головним показником мудрості людини і метою життя філософа.

Народження і розвиток матеріалістичного пояснення картини світу пов’язане з іменами Демокріта, Левкіпа, Епікура. Першопричиною світу вони проголошують атом. В подальшому вчення Демокріта стає ґрунтом для розвитку матеріалістичного напряму в філософії (“лінія Демокріта”), на протилежність ідеалістичного напряму - “лінії Платона”, що в якості першопричини світу вважала ідею.

Головні положення атомістичної концепції Демокріта були наступні: весь матеріальний світ складається з атомів; атоми є самою дрібною частинкою, “цеглинкою” світу; атоми є неподільними; атоми мають різну величину, форму; між атомами існує простір, який заповнений пустотою. Атоми знаходяться у вічному русі, вони летять в пустоті з однією швидкістю (це означає, що випадковості немає, всі події життя проходять за необхідністю, що визначає наявність незмінної долі, фатуму, року). Існує кругообіг атомів у природі, наприклад, після смерті тіло розпадається на атоми, які знову стають живим організмом або матеріальними предметами. Атоми неможливо зафіксувати (побачити шляхом чуттєвого пізнання).

Людина сприймає зовнішній світ через образи (“ідоли”), які виділяються предметами світу. Душа людини також складається з атомів (вогняної пневми), які виділяються зовні і викликають відчуття в інших людей. Демокріт пояснює всю розумову діяльність людини як матеріальний і атомарний процес.

Демокріт вважає, що головною метою життя людини є правильна організація існування душі, її гармонійний спокою, дотримання міри і обмеження в чуттєвих насолодах, орієнтацію на духовні блага. Демокріт говорив, що дух людини повинен навчитися отримувати насолоду від самого себе.

Завдяки атомістичному вченню Демокріта стало можливим пояснити причини існування матеріального (живого) світу як безперервного процесу народження і смерті без апеляції до Бога і містики. Це були перші спроби наукового пояснення фактів в межах самої природи.

Парменід (540-470 рр. до н.е.) став найвідомішим представником елейської школи, яка розвивалася поряд з натурофілософськими вченнями. Він вважав, що світ – це вічно існуюче і незмінне буття, яке має атрибути вічності (“ніким не створеного”), незмінності, цілісності, непорушності, одиничності тощо. Існування небуття відкидається. Головний принцип, на який орієнтується Парменід – “буття є, а небуття немає”. Це означає, що весь світ буття існує непорушно і незмінно (без будь-якого руху). Наявність руху в житті сприймається ним як омана чуттєвого досвіду (ілюзорні уявлення людини). Тому предметом істинного пізнання може стати лише одиничне незмінне буття.

Зенон з Елеї (бл.490-430 рр. до н.е.), учень Парменіда, також вважав, що поняття про рух є суперечливим, а значить неістинним. Йому належить ціла низка відомих апорій (доведень) проти істинності вчення про рух. З його точки зору предмет, який рухається нездатен рухатися в принципі. Наприклад, уявлення про процес польоту стріли, якщо його розбити на окремі моменти, приведе до висновку про неможливість руху стріли. А якщо вважати час безкінечним контініумом, то наслідком буде парадокс відсутності руху взагалі.

Разом зі зростанням могутності полісу (в середині V ст. до н.е) розпочинається період розквіту давньогрецької філософії, який отримує назву класичний (або сократичний). В цей час виникає гостра потреба в розвитку інтелектуального рівня особистості. Люди, які сприяли цьому (навчали різноманітним наукам, риториці, логіці мислення за гроші) стали називатися софістами (вчителями мудрості). Представники софістів одночасно були не тільки філософами-теоретиками, але і активними пропагандистами філософської культури серед найширших верств античного суспільства.

Найвідомішими софістами, які репрезентують це направлення були старші софісти (V ст. до н.е.) – Протагор, Горгій, Гінній, Продік, Антіфонт, Крітій; молодші софісти – Лікофрон, Алкідамант, Грасімах і найвідоміший серед них Сократ, який офіційно не належав до цих груп, але використовував софістику в практичній діяльності, перетворивши її в спосіб власного життя.

Характерними особливостями софістичного мислення є загальне розширення сфери філософського інтересу (від повсякденного досвіду людей до вивчення досвіду філософствування у інших народів), а також плюралістичне використання методів попередніх філософських течій. Головним завданням софісти вважали вміння зробити слабкого (зазвичай у суді) сильним і непереможеним, що в кінцевому результаті сприяло розвитку ідей філософського релятивізму (принципу відносності людських знань).

Основним прийомом софістичного ведення бесід (доведення власної правоти) було використання софізмів. Наприклад, відомий софізм “рогатий” – “те, що ти не загубив, то твоє? Якщо ти не загубив роги, то значить, що ти їх маєш.”

Ядром софістичного мислення є теза “homo mensura” (людина є міра всіх речей). З цього приводу Протагор говорив “людина є мірою всіх речей існуючих, що вони існують, а неіснуючих, що вони не існують”. Іншими словами людина визначає буття, а все інше відкидається як непотрібне, все буття не об’єктивно, а суб’єктивно, плинне в просторі й часі.

Узагальнюючи можна зробити наступні висновки, що головним предметом філософського мислення всупереч натурфілософській традиції стає людина, її діяльність, поведінка і мислення, які сприймаються через призму софістичного мислення: критичне ставлення до навколишньої дійсності, прагнення всі теоретичні знання погоджувати з практикою (результатом практики), використовувати логіку для отримання правильного результату в мисленні, критичне ставлення до попередньої духовної культури, сприйняття норм моралі не як абсолютної цінності, а як предмета критики, відкидання об’єктивного буття і спробу довести, що дійсність існує тільки на рівні свідомості людей.

Софістика стала основою для розвитку класичної філософії з її геніальними представниками Сократом, Платоном, Арістотелем.

В історії світової філософії з ім’ям Сократа (470-399 рр. до н.е.) прийнято пов’язувати поворот філософії до вивчення людини. Він вважається засновником автономної філософської етики. Сократ ніколи письмово не фіксував своїх філософських роздумів, його філософська творчість відома з “сократичних” творів Платона і Ксенофонта.

Як свідчить Платон, Сократ критично ставився до натурофілософських спекуляцій і вважав, що головним предметом філософії повинна стати людина як моральна істота. Основами свого філософствування вважав принцип необхідності пізнання самого себе та пізнання на основі принципу “я знаю, що нічого не знаю”.

Сократ розробив власний метод знаходження істинного знання, який він назвав маєвтикою (мистецтво народження істини). Мета якої через постановку запитань створити проблему (“знання-незнання”) і тим самим стимулювати співбесідника на самостійний пошук її вирішення (знаходження істини).

Головними темами філософських роздумів Сократа були теми про добро і зло, любов, щастя, людські чесноти. Філософ був прихильником етичного реалізму, згідно якого будь-яке знання є добро, а будь-яке зло є виявом незнання. Сократ став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Він неодноразово зазначав, що допомагає йому в цьому внутрішній голос “даймон”, який направляв його вчинки і служив йому орієнтиром для реалізації в житті Божого провидіння.

Висновки: Сократ не став творцем оригінальної філософської школи, але завдячуючи йому філософія отримала нові стимули для поширення. Він активізував пошук відповіді на вічні філософські питання про добро, любов, щастя, відкрив метод маєвтики, яка впродовж століть використовується педагогікою, знайшов логічний метод пошуку істини шляхом доведення через дискусію, а не декларування, як це робили попередні філософи. І нарешті, став фундатором сократичних шкіл ⁷ і виховав такого геніального учня як Платон.

Платон (428/427- 347 рр. до н.е.) – видатний учень Сократа, засновник ідеалістичного направлення філософії, походив з аристократичної афінської родини. Поштовхом до активної філософської діяльності стала страта Сократа афінською аристократією в 399 році. Платон намагавсяв дати відповідь на запитання про можливість створення ідеальної держави на основі принципів добра і справедливості. Філософський дискурс Платона одночасно включав в себе теорію ідей, теорію безсмертя, теорію пізнання та вчення про ідеальну державу.

В 388-387 рр. до н.е. Платон заснував в Афінах власну філософську школу - Академію. Він став одним з перших філософів античного світу, який залишив після себе ряд документальних філософських творів: більше 30 діалогів, окремі листи, епіграми. Наприклад, “Апологія Сократа”, “Пір”, “Федон”, “Держава”, “Федр”, “Парменід”, “Тімей”, “Крітін”, “Фідет”, “Закони” тощо. Більшість творів написана у формі діалогів.

Головні положення ідеалістичного вчення Платона знаходяться у наступних тезах: першоосновою світу є особливий світ, який існує незалежно від людини. Це світ ейдосів (образів предметів матеріального світу). Кожний предмет має свою ідею, еталон, згідно якої він матеріалізований (виготовлений) та існує в реальному світі. Наприклад, існування стола зумовлене існуванням ідеї стола (еталонного першообразу), дивлячись на яку Деміург (творець всесвіту) творить предмет, який стає столом.

Платон вважає, що між матеріальним предметним світом і світом еталонних образів-ейдосів є значна різниця: предмети матеріального світу є нетривкими, кінечними і невічними і, навпаки, предмети світу ейдосів є вічними, нескінченними. Нетривкий матеріальний світ має можливість існувати і відновлюватися тільки завдяки існуванню вічних ідей. Таким чином ідея стає першопричиною і одночасно метою, до якої рухається весь матеріальний світ, в тому числі і все живе на землі.

Взаємодія матеріального та ідеального світів знаходиться у певній суперечливій площині (взаємодії), що віддзеркалюється фактом активної позиції ідеї добра щодо ідеї зла. Ідею добра Платон виділяє як головну і найвпливовішу в загальній піраміді ідей, яка існує незалежно від людини і отримує назву справжнього буття. Не менш важливими стають ідеї справедливості і блага.

Якщо ідеї протистоять предметам матеріального світу як порядок хаосу, добро злу, то між душею людини та ідеями відсутній гострий конфлікт, більше того, душа та ідея тісно пов’язані між собою. Платон вірив у спорідненість душі людини та ідеального світу, що дає змогу душі переселятися до світу ідей. Ці погляди започаткували його теорію пізнання (гносеологію). Сутністю процесу пізнання Платон вважав процес анамнесісу (пригадування). Він стверджував, що душа людини згадує знання, які вона отримала в світі ідей (ейдосів) до попадання в нове тіло.

Позаяк матеріальний світ є віддзеркалення світу ідей, то предметом пізнання повинні стати насамперед чисті ідеї, які неможна зрозуміти за допомогою чуттєвого пізнання (Платон вважав, що такий тип пізнання дає лише недостовірне знання – “доксу”). Чисті ідеї можна пізнати лише розумом, завдячуючи вищій духовній діяльності (ідеалістичному пізнанню). Вищою духовною діяльністю можуть займатися люди підготовлені для цієї діяльності - високоосвічені інтелектуали, філософи, які через розум мають можливість побачити і усвідомити чисті ідеї.

Надзвичайно цікавими були роздуми Платона про можливість побудови ідеальної держави на основі ідеї сраведливості. За розробленим Платоном планом в ідеальній державі (полісі) повинні були жити три головних суспільні прошарки: а) правителі, б) воїни, в) робітники (селяни, ремісники, торгівці). Кожний з цих прошарків повинен макимально майстерно виконувати свої обов’язки у поєднанні з такими якостями як мудрість (для правителів), мужність (для воїнів) і послух (для робітників). Це дасть можливість уникнути користолюбства і несправедливості. Ствердженню ідеї жити заради спільного блага привела Платона до ідеї знищення родинно-шлюбних стосунків, усуспільнення всіх жінок та дітей.

У роботі “Закони” Платон запропонував ідеї створення казарменної держави на основі жорстокого тоталітарного контролю, де вся влада знаходиться у мудрих правителів, які за допомогою “діалектики ідей” при сприянні методів насильства роблять людину щасливою. Він вважав, що у такій державі діяльність, що була пов’язана з матеріальним світом, сприяла формуванню несправжнього буття, а розумова інтелектуальна діяльність формує справжнє буття.

Узагальнюючи, можна зробити наступні висновки: філософія Платона дала початок ідеалізму як найвпливовішому філософському напряму, що надалі отримало назву “лінія Платона” (як протилежна позиція матеріалістичній філософії). Вперше у філософських дослідженнях окрім проблем природи (фізики), нагальними стали проблеми людини, суспільства, держави. В його філософії були закладені основи філософського мислення, виділені перші філософські категорії (буття, становлення, вічне, тимчасове, ділиме, неподільне тощо). У створеній ним філософській школі Академії навчався його геніальний послідовник - Арістотель. У Західній культурі вплив вчення Платона виявся у формулюванні догматів християнського віровчення.

Філософія об’єктивного ідеалізму стала практичною філософією, з позиції світу ідей (справді істинного) філософія критично переосмислює матеріальний світ. Така система філософствування отримала назву метафізика (не плутати з метафізичним методом XVI-XVIII ст.), зробила ім’я Платона прикладом геніальності філософії.

Арістотель (484-322 рр. до н.е.) був учнем Платона, засновник Афінської школи Лікею. Творчість Арістотеля характеризувалася енциклопедичною багатогранністю. Він займався як природничими науками, так і поезією, вважався засновником логіки та психології. Але безперечно, центральне місце його інтересу посідала філософія, яка після його смерті отримала назву метафізика (як система світоглядних знань про причинно-наслідкові зв’язки у світі).

До найвідоміших філософських робіт Арістотеля відносяться “Органон”, “Фізика”, “Механіка”, “Метафізика”, “Історія тварин”, “Нікомахова етика”, “Риторика”, “Політика”, “Афінська політія” і “Поетика”.

Філософія, за Арістотелем, розділялася на три частини: теоретичну, яка вивчала проблеми буття, різноманітні сфери буття, походження всього сущого, причини різноманітних явищ (“первинна філософія”); практична філософія, яка вивчала діяльність людини та складові частини держави; поетична філософія і умовно виділяється заключна частина філософії Арістотеля – логіка.

Найважливішою частиною теоретичної філософії стала критика ідеалістичного вчення Платона про ідеї як першооснову та істинне буття. Головною помилкою Платона Арістотель вважав відрив світу ідей від реального світу без будь-яких зв’язків з довколишньою дійсністю, з притаманними їй характеристиками: протяжності, спокою, рухом тощо. Арістотель вважав, що не існує чистих ідей, не пов’язаних з довколишньою дійсністю, в реальності існують тільки одиничні й конкретні предмети матеріального світу, які називаються індивідууми, тобто існує лише конкретний стіл, а не ідея стола.

Індивідууми є первинною сутністю, а різновид індивідуума (стола взагалі) є вторинною сутністю. Позаяк буття не є “чистою ідеєю” (“ейдосом”), а їхнім матеріальним віддзеркаленням, виникає питання: що таке буття? Арістотель вважає, що буття це сутність (субстанція), яка має властивості кількості, якості, місця, часу, відношення, положення, стану, дії, страждання. Людина може сприймати лише властивості буття, але не його сутність.

Арістотель зазначав, що лише через висловлювання про буття за допомогою категорій⁸ можна відповісти на запитання що таке буття? Головною категорією стає категорія сутності. Сутність предметів матеріального світу є їх форма, без форми немає предмета.

Роздумуючи над проблемою матерії, Арістотель визначає матерію як потенцію, обмежену формою, наприклад, мідна куля це мідь, яка обмежена формою кулі. Матерію створює Бог як безформену речовину, з якої виникає і складається предмет, вона є пасивною і не має можливості до саморозвитку. Матерія є потенціал предмета (можливість предмета бути предметом).

Зміна якості (матерії або форми) приводить до зміни сутності самого предмета. Реальний світ це послідовність переходу від однієї форми матерії до іншої, тому причинно-наслідкові зв’язки в матеріальному світі це реалізація потенції (пасивної матерії) рухатись завдяки активній формі. Вищою формою, до якої рухається все суще, є Бог як абсолютне буття поза межами матеріального світу.

Не менш оригінальним є вчення Арістотеля про душу. Він вважав, що душа є носієм свідомості людини і одночасно керує людським організмом. Душа має три рівні: 1) рослинна душа (що відповідає за реалізацію природних потреб живого організму розвитку і розмноження), 2) тваринна душа, що відповідає за харчування, ріст, розмноження, але крім цього має функції відчуття і бажання; 3) розумна людська душа, яка охоплює всі вищеперераховані функції й доповнюється розумом і мисленням. Власне ця функція виділяє людину зі всього довколишнього світу. Таким чином душу має тільки природне тіло: рослина, тварина, людина. Душа є формою живого природного тіла. Саме душа надає зміст і сенс життю.

Арістотель матеріалістично пояснює проблему існування людини. Він вважає, що людина є найвищий представник високоорганізованих тварин, але відрізняється від них наявністю розуму і мислення. Людина, згідно його вчення, має вроджену потребу жити з собі подібними (жити в колективі). Ця якість приводить до виникнення суспільства⁹. Головним керівним механізмом суспільства стає держава.

Вчення про державу в філософії Арістотеля стає однією з головних тем. Арістотель говорить про те, що людина є політична тварина, наділена інтелектуальними можливостями. Вона створює механізм захисту від ворогів, підтримує внутрішній порядок, розвиває економіку тощо. Основою держави є приватна власність, яка відповідає сутності людини, коли біологічний егоїзм стає основою захисту приватного інтересу. Будь-яка державна влада захищає приватний інтерес і дає підстави для корисного використання цієї влади окремими людьми, незважаючи на те, що влада повинна захищати інтереси всіх.

Арістотель виділяє шість типів держави: монархію, тиранію, аристократію, крайню олігархію, охлократію (владу маси, крайня демократія) і політія – єдність олігархії і демократії. Оцінюючи ці різновиди держав, він поділяє “дурні” форми державного устрою (тиранію, крайню олігархію і охлократію) та “хороші” (монархію, аристократію і політію). Саме політія є ідеалом державності за Арістотелем.

Короткі висновки: Арістотель дав матеріалістичне трактування походження світу і людини; виділив перших десять філософських категорій, за допомогою яких дав визначення буття матерії; виокремив шість типів державив тому числі ідеальну державу – політію; вніс суттєвий вклад у розвиток логіки - дав поняття дедуктивного методу, обґрунтував систему силогізмів.

Елліністична філософія (кінець IV – початок ІІ ст. до н.е.) – це сукупність філософських вчень, які розвивалися в античному світі й віддзеркалювали кризу полісу і виникнення монархій та імперій, що водночас детермінувало зміну парадигми філософського мислення. На зміну полісної етики (пошуків правди і справедливості) приходять пошуки шляхів спасіння від драматизму суспільного життя й домінування випадковості у житті. Репрезентували даний період такі філософські вченння як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм та неоплатонізм (антична Греція IV ст. до н.е. – Давній Рим V-VI ст. н.е), які кожне по-своєму пропонували досягнення особистого щастя.

Епікуреїзм стає найвпливовішим філософським вченням елліністичного періоду. Засновником цієї школи був Епікур (бл. 342- 270 рр. до н.е.). У 306 р. до н.е. він організував оригінальну школу під назвою “Сад Епікура”, був автором близько 300 творів, з яких до нашого часу дійшли лише три листи, а також чимало фрагментів, які знаходяться в роботах інших філософів античності. Відомі такі його роботи як лист “Епікур вітає Піфосана”, “Головні думки” (40 афоризмів), “Про природу” та ін.

У своєму вченні Епікур прагнув створити практичну філософію, що допоможе людині організувати повноцінне життя. В основу свого вчення він поклав фізику (атомістичну систему Демокріта) і логіку (каноніку). Атомістична система Демокріта у викладенні Епікура отримує певну реінтерпретацію з метою розробки практичних рекомендацій по звільненню людей від марновірства та від страху перед смертю.

Вчення Епікура про фізику, Космос розпочинається з фіксації того факту, що в світі ніщо не з’являється з нічого і безслідно не зникає, постійно існує тільки Всесвіт. Таким чином він одним з перших наближується до формулювання закону збереження матерії. Всесвіт є вічним і безкінечним разом із вічними атомами і пустотами. Світу чистих ідей не існує, існує лише величезна кількість матеріальних світів у Всесвіті.

Епікур висуває гіпотезу про криволінійність падіння атомів (на відміну від версії Демокріта про прямолінійність їх руху), яка пояснювала процес створення матеріального світу як результат зіткнення атомів в пустому просторі та обгрунтовувала можливість свободи волевиявлення людини незалежно від зовнішніх обставин.

Каноніка (логіка) Епікура дозволила йому зробити наступні висновки, що довколишній світ можна пізнати за допомогою чуттєвого пізнання через обмежені можливості розуму. Відчуття виникають завдяки сприйняття людиною витікаючих образів з боку матеріального предмета. Основним критерієм істинності про предмети, явища і процеси навколишнього світу стає відчуття задоволення від реалізації цього знання на практиці і навпаки неістина (омана) знаходить своє підтвердження відчуттям незадоволення від неможливості використати це знання на практиці.

Метою практичної філософії Епікура була спроба ліквідувати залежність людини від обставин життя (або від Бога). Цій меті слугувала розробка атеїстичної концепції Епікура. Він вважав, що своєю появою людина повинна дякувати сама собі (власним батькам), а не богам, якщо боги і існують як моральний ідеал, то вони ніяк не можуть втручатися в життя людини. Доля людини залежить не від Бога, а від результатів її власної діяльності і поведінки. Душа людини є особливим різновидом матерії, яка має атомарну будову, тому вона смертна як і тіло людини. Людина повинна прагнути до щастя в межах матеріального існування, а щастя людини Епікур визначав як максимальне задоволення від життя, насамперед це відсутність страждання, наявність здоров’я і можливість займатися любимою справою.

Нормами життя людини повинні стати розумне обмеження бажань і потреб, незворушність і безтурботність, індивідуальна мудрість. За допомогою сили духу з усмішкою на устах мудра людина долає проблеми довколишнього світу. Ні в які суспільні доброчинності епікурейці не вірили. Головною цінністю особистої поведінки вони вважали можливість отримання стану атараксії (душевного спокою, самоізоляції від суспільства і реалізації на практиці епікурейського девізу “жити непомітно”).

Скептицизм – філософський напрям античної філософії, що різко критикує можливість пізнання світу. Виникає в VI ст. до н.е. на основі вчення Пірона з Еліди (365-275 рр. до н.е.), елементи скептицизму незрідка зустрічалися у Демокріта, Геракліта, а особливо у софістів (у тих, які належали до Кіренської школи). Головною тезою, яку вони відстоювали, що людина може говорити лише про власні почуття, а не про причини, які їх породжують. Найбільш концептуально це вчення було викладено римським філософом Секстом Емпіриком (бл. 200-275 рр. н.е.).

Емпірик говорив про те, що відчуття людини є джерелом всіх упереджень, омани в процесі пізнання. Драматичні переживання відсутності істини в розумінні довколишньої дійсності приводять до того, що людина не може відчувати себе щасливою.

Скептицизм пропонує власну схему отримання щасливого життя, позаяк нещастя в своїй основі має незнання, то людині необхідно уникати будь-яких невирішених проблем, які викликають страждання. Водночас необхідно утримуватися від будь-яких проблемних ситуацій в розумовій діяльності, судженннях і оцінках, що примушують людину хвилюватися і драматизувати життя. Утримання людини від необхідності вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем, від активної розумової діяльності, на думку скептиків, повинно привести до стану апатії (незворушності) та атараксії (безтурботності) – двох найвищих цінностей скептицизму. Якщо людина не може уникнути проблем, роздумів над ними з метою їх вирішення, то необхідно користуватися самими простими методами їх вирішення: через відомі традиції, закони, випадковість, звичку тощо.

Загалом елліністичний скептицизм став ґрунтом, на якому згодом виріс суб’єктивний ідеалізм і агностицизм. З іншого боку в ньому були закладені лінії атеїзму (скептичне ставлення до існування Бога) та антидогматизму.

Стоїцизм є дуже важливої і впливовою філософською школою, яка бере свій початок в IV ст. до н.е. Засновником цієї школи вважається Зенон з Кітіона (336-264 рр. до н.е.), який в 300 р. до н.е. заснував свою школу і викладав в портику, який надмірно був прикрашений живописом. Від цього портику (від грецьк. stoa poikile – барвистий портик) і пішла назва школи, яка проіснувала до кінця античного світу.

Римський період розвитку античної філософії (І ст. до н.е. – V ст. н.е.) створив максимально позитивні умови для розвитку не тільки епікуреїзму, скептицизму, але і стоїцизму. Найвідомішими римськими філософами, які репрезентували філософську школу стоїцизму стали Сенека (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.), вільновідпущений раб Епіктет (50 р. н.е. – 138 р. н.е.), Марк Аврелій (121-180 рр. н.е.). Власне їх філософські роздуми дозволяють найбільш повно скласти уявлення про особливості цієї філософської школи.

Зазвичай стоїцизм умовно розділяється на три частини: фізику (філософію природи), логіку та етику.

Фізика стоїків бере свій початок від космологічного вчення Геракліта Ефеського, де першопричиною визнається вогонь, який уособлюється з субстанцієї (матерією). Різноманітність предметного світу зумовлена єдністю першопричини вогню у поєднанні з повітрям, водою і землею (що створюють форми вічної і незмінної субстанції). В основі космосу також лежить вогонь (пневма), який називається його душею і разом з людиною, яка в ньому перебуває, створюють цілісну систему вогняного організму, який живе за власними законами (логосом). Вивчення фізики повинно дати відповідь на питання по місце людини в космічній системі.

Для стоїків Космос є колиска, в якій народжується життя на землі. Разом із феноменом розуму та ідей Космос вважається живим організмом, душа якого співпадає з поняттям Бога. Розумність Космосу (логосу) можна побачити в доцільних причинно-наслідкових зв’язках матеріального світу, в існуванні невмолимої долі (фатуму). Таким чином життя людини є напередвизначеним космічною душею, уникнути якої людина фізично не може. Ця ідея визначила головну стратегію і тактику стоїчної етики – у зв’язку з тим, що зовнішня матеріальна мета, зазвичай, недосяжна і нереальна, тому людина повинна орієнтуватися лише на підвласний їй внутрішній вибір (свободу волевиявлення). “Хто погоджується з долею, того доля веде, а хто не згодний з долею, того доля тягне,” (Сенека), тому зовнішня свобода виявляється лише у співробітництві з долею, яку неможливо змінити. Це співробітництво виявляється в організації повсякденного життя згідно законам природи й логосу. Досягнення такої гармонії з природою (доброчинного життя) в кінцевому результаті приводить до щастя (евдемонії).

Щастя можливо лише за умови, коли душу людини ніхто і ніщо неможе потривожити, коли в ній відсутні надмірні бажання, які неможливо реалізувати. Стоїчний ідеал щасливого життя людини – апатія (свобода від афектів життя) і атараксія (життя людини поза впливом зовнішніх обставин). При неможливості жити щасливо і доброчинно, згідно власного волевиявлення, стоїки виправдовували можливість самогубства.

В подальшому стоїцизм виявив великий вплив на неотомізм та формування християнського віровчення (особливо в частині розвитку християнстької ідеї про свободу вибору особи та її індивідуальну відповідальність за цей вибір). Етика стоїцизму стала дивовижно актуальною в новий час, інтригує ідеєю внутрішньої свободи.

Неоплатонізм також став прикладом поєднання давньогрецької та давньоримської філософії, що створило нову світоглядну культуру. З самого початку в своїх основах це було філософсько-містичне вчення (ІІІ-VI ст. н.е.), яке намагало поєднати в собі традиції давньогрецької філософії (вчення Платона) зі східними релігійно-філософськими системами (індуїзмом) в частині подолання душею людини матеріальної залежності з метою поєднання, злиття з Абсолютом. Репрезентували це філософське направлення Аммоній Саккас (бл. 175-242 рр), Плотін (біля 204-270 рр), Прокл (410 - 485рр) та інші. В основі цієї школи лежала діалектична тріада – “Єдине”, Розум, Душа.

“Єдине” шляхом еманації (випромінювання) виділяє з себе Світовий Розум (нус – світ ідей), який творить Космічну Душу (псюхе), що відчуває світ через людину, а також інші демонічні та астральні істоти. Загалом Єдине, разом із Розумом і Космічною Душею (псюхе) створюють космос, наповнений розумом і почуттями.

Подальша еманація розуму через душу в матерію необхідна для того, щоб через матеріальний етап свого існування (процес самовдосконаленя) вони знову повернулись до “Єдиного”. Матеріальний світ у неоплатонізмі видається як щось ілюзорне, тимчасове, недосконале, гріховне.

Неоплатонізм головним завданням людини визначає необхідність подолання своїх тілесних потреб, особистих вад як елементів матеріального світу. Для цього людині необхідно реалізовувати в житті аскетичні норми поведінки, доброчинність, займатися музикою, поезією з метою якнайшвидшого злиття з “Єдиним”.

Стану єднання з “Єдиним” (Богом) передують певні почуття людини: по-перше, потреба очищення від матеріальної форми існування, по-друге, почуття любові (Єросу) до “Єдиного” (найпрекраснішого і найкрасивішого). Єднанню з “Єдиним” сприяє заняття філософією яка тренує розум і безпосередньо генерує екстатичний стан занурення в “Єдине”.

Природньо, що неоплатонізм визнає ідею про переселення душ (метемпсихоз), заплановану Богом (абсолютом, першопричиною) з метою звільнення душі від матеріальної залежності.

Зазначені особливості неоплатонізму виявили величезний вплив на становлення християнського віровчення в Римській Імперії. В XX-XXI ст. неоплатонізм став предметом спеціальних досліджень і нових реінтерпретацій.

Узагальнюючи розвиток античної філософії впродовж її півторатисячолітнього існування, можна зробити наступні висновки.

Перший період античної філософії мав назву досократівська філософія, головною проблемою, якою вона переймалася, була філософія природи, пошук першопричин і субстанцій світу (космосу).

Другий період античної філософії отримує назву класичного періоду, в ньому розпочинається вивчення людини (антропологічна філософія), подальшого розвитку отримує “лінія Демокріта” (матеріалізму) та з’являється “лінія Платона” (ідеалізм), розвивається онтологія (вчення про буття), теорія пізнання (гносеологія) на основі філософських категорій, які перетворюють філософію в наукове (в античному розумінні цього слова) знання.

Третій період мав назву елліністичної філософії і був представлений такими вченнями як епікурейство, скептицизм. В цей період меншою мірою розробляються фундаментальні філософські проблеми (онтологія і гносеологія), на перший план виходять проблеми етики, обґрунтування людського життя, індивідуального спасіння людини від драматизму життя, домінування випадковості у житті та отримання особистого щастя.

Четвертий період мав назву римський період, в якому домінуючою філософською системою став стоїцизм, ідеалістичний світогляд, а головне – проходить поєднання філософії та християнськиї ідей, що кінець-кінцем трансформує античну філософію в середньовічну теологічну філософію.

Питання до самоперевірки:

1. У чому відмінність філософії від міфології?

2. Назвіть відомі вам давньогрецькі школи і напрями.

3. Яка головна філософська проблема вирішується Мілетською школою?

4. Що ви можете сказати про діалектику Геракліта?

5. Що означає буття в філософії Парменіда?

6. Що таке апорії Зенона?

7. Хто такі софісти? Що характерно для їх поглядів?

8. Чому з іменем Сократа пов’язують поворотний пункт в античній філософії?

9. В чому суть теорії ідей Платона?

10. В чому суть вчення Арістотеля?

11. Хто такі кініки і кірінаїки? Які їх погляди?

12. Хто такі стоїки? У чому сутність їх етичного вчення?

13. Хто такі скептики? У чому сутність їх філософської концепції?

14. Яке місце займала антична філософія в світовій філософській культурі?

Список рекомендованої літератури:

1. Антология мировой философии в 4-х тт. – Т.1. – Ч.1. – М., 1969.

2. Аристотель. Сочинения в 4-х томах. – М., 1976-1983.

3. Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 1976.

4. Богомолов А.С. Античная философия. – М., 1985.

5. Герасимчук А.А. Філософія: Курс лекцій: Навч. посіб. для вузів. – К., 1999.

6. Декарт Р. Рассуждение о методе // Избр. произведения: В 2 т. – М., 1989.

7. Джохадзе Д.В. Основные этапы развития античной философии. – М., 1997.

8. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1979.

9. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учеб. для вузов. – М., 1998.

10. Материалисты Древней Греции. – М., 1955.

11. Платон. Собрание сочинений в 4-х тт. – М., 1990-1994.

12. Плотин. Эннеады. В двух книгах. – К., 1995-1996.

13. Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. – М., 1995.

14. Тіт Лукрецій Кар. Про природу речей. – К., 1986.

15. Чанышев Е.В. Курс лекций по древней философии. – М., 1981.