1.2. Зміст розділу “Надзвичайні ситуації, які загрожують добробуту людини та суспільства”

1.2.1. Екологічні проблеми навколишнього середовища. Розвиток людської цивілізації неможливий без раціональної взаємодії із природою. Людина отримує все необхідне для життя: енергію, продукти харчування, матеріали, бере від природи емоційну й естетичну наснагу.

Цілеспрямованість дії людини на природу не тільки зумовлює позитивний вплив, а й призводить до негативних наслідків. Тому сьогодні вкрай необхідна стратегія охорони довкілля, широке екологічне виховання населення.

Екологія – це наука про відносини між рослинним і тваринним світом та навколишнім середовищем. Сукупність різних видів рослин, тварин і мікробів, які взаємодіють між собою та з навколишнім середовищем, називається екосистемою.

Важливим об'єктом вивчення екології є біосфера. Біосфера – оболонка Землі, у межах якої існує життя. Основним елементом біосфери є людина. Людина – вищий ступінь розвитку живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності й культури. Відмінною особливістю людини є розробка і створення знарядь виробництва й використання їх для впливу на навколишнє середовище. Біологічна єдність людини й біосфери полягає в тому, що людина є однією з ланок кругообігу у природі.

Речовини, які бере людський організм з оточуючого середовища, використовуються у процесі життєдіяльності, а потім (звичайно, у зміненому вигляді) вони виділяються й повертаються у зовнішнє середовище, де внаслідок біогеохімічних перетворень розпадаються на складові елементи, які знову надходять у біологічний кругообіг.

Поки людство було нечисленним, а його діяльність примітивною, люди могли впливати на навколишнє середовище тільки локально, тобто істотно не змінювати біологічного кругообігу речовин у масштабах планети і динамічної рівноваги в цілому. При цьому середовище самоочищалося, що не впливало негативно на організм самої людини та її здоров'я.

Із збільшенням чисельності людства й розселенням його по всій планеті потреби у природних ресурсах постійно зростають. Людина, щоб забезпечити свої потреби і поліпшити умови життя, за допомогою запасу знань починає відбирати у природи все більше її ресурсів, іноді на шкоду собі. На відміну від інших істот, людина не тільки бере ті речовини, які потрібні їй для фізіологічних потреб (кисень, воду, продукти харчування), але й використовує величезну кількість копалин, лісових та інших матеріалів, потрібних для функціонування сотень тисяч електростанцій, фабрик і заводів. Потім відходи промислових підприємств потрапляють у навколишнє середовище у кількості, що перевищує можливості його самоочищення.

Таким чином виникає забруднення природи, що призводить до екологічних криз.

Екологічні кризи

Під екологічними кризами розуміють руйнування середовища мешкання людей, тварин і рослин унаслідок неконтрольованого розвитку економіки, відставання технологій, природних та антропогенних аварій і катастроф. Унаслідок екологічних криз виникають надзвичайні ситуації (НС) техногенного й природного характеру, тобто порушення нормальних умов життя й діяльності людей на окремій території або об’єкті, викликане небезпечною подією, яка призвела до неможливості мешкання населення на цій території або об’єкті.

Оскільки на всій території України постійно трапляються аварії та катастрофи природного й техногенного характеру, усе більшого значення набуває безаварійна експлуатація об’єктів промислового та сільськогосподарського комплексу з відповідним державним забезпеченням і контролем, а також заходи, що попереджають НС техногенного характеру.

Екологічні кризи умовно можна поділити на природні й антропогенні. До природних криз належать:

1. Географічні кризи – землетруси, виверження вулканів.

2. Геологічні кризи – зсуви, селі, обвали, лавини, провали земної поверхні, ерозія, пилові бурі.

Необхідність ужиття спеціальних заходів для забезпечення безпеки населення та господарських об’єктів на карстових територіях в Україні випливає з того, що ці території займають майже 66 % площі. На них розміщено більше 200 міст і 500 селищ міського типу. За останні 20 років на карстових територіях (Одеса, Крим та ін.) різко збільшилась кількість геологічних аварій, які можуть викликати землетруси до 5 балів.

Через зменшення площі лісових масивів немало регіонів України знаходяться у зонах ризику виникнення селів: Чернівці, Одеса, Дніпропетровськ, Київ та інші.

3. Метеорологічні та агрометеорологічні кризи – бурі, урагани, смерчі, торнадо, шквали, зливи, снігопади, ожеледиця, сильні морози, тумани, суховії.

4. Інфекційна захворюваність людей – одиничні випадки екзотичних та особливо небезпечних інфекційних захворювань, епідемії, інфекційні захворювання нез’ясованої етнології.

5. Інфекційна захворюваність сільськогосподарських тварин – одиничні випадки екзотичних інфекційних захворювань, інфекційні захворювання нез’ясованого походження.

6. Кризи морського гідрологічного характеру – тайфуни, цунамі, сильні коливання рівня моря, ранній льодостав, непрохідна (важко прохідна) крига.

7. Гідрологічні кризи – повені, паводки, затори, вітряні нагони, низькі рівні води, ранній льодостав.

8. Гідрогеологічні кризи – рівень ґрунтових вод (низький або високий).

9. Природні пожежі – лісові, степові, пожежі хлібних масивів, торф’яні, підземні пожежі горючих копалин.

Антропогенні кризи зумовлені присутністю людини, її діяльністю, яка суттєво змінює природне середовище і впливає на живі організми та чисельність їхніх популяцій.

У наш час потужність джерел антропогенного забруднення в багато разів перевищує потужність природних. Наприклад, від природних джерел в атмосферу потрапляє біля 30 млн. тонн азоту на рік, а від антропогенних – 35–50 млн. т. При цьому в біосферу потрапляє майже у 10 разів більше свинцю, ніж у процесі природних явищ.

За даними Держкомстату, в Україні нараховується більше 7,5 тисяч потенційно небезпечних об’єктів, де в будь–який момент може виникнути надзвичайна ситуація.

Разом із вітчизняними енергетичними станціями суттєву небезпеку для нашої держави становлять Смоленська, Калінінська та Нововоронезька АЕС (Росія), а також теплові станції, хімічні й металургійні заводи Болгарії, Угорщини, Румунії, Чехії, Словакії, Польщі та інших держав. Усі ці об’єкти несуть загрозу можливих техногенних аварій.

Існує дві категорії антропогенних змін у природі: навмисні перетворення і потужні зміни (ненавмисні).

Навмисні антропогенні впливи на природу пов’язані з діяльністю людини (зміни структури земної поверхні, енергетичного й теплового балансу, складу біосфери, кругообігу та балансу складових речовин, а також зміни, пов’язані з біологічною різноманітністю світу).

Потужні антропогенні зміни – це шуми, вібрація, електричні й магнітні поля, радіоактивні та фотохімічні процеси. Ці чинники впливають не лише на стан навколишнього середовища, але й на здоров’я людини, спричиняючи різні хвороби. Так відбувається зниження колективного імунітету, що виявляється у вигляді спалахів респіраторних і венеричних захворювань, туберкульозу, гіпертонії, стенокардії. Збільшується кількість захворювань нервової й ендокринної систем, різноманітних порушень органів травлення тощо.

Останнім часом спостерігається зростання кількості новонароджених із генетичними й фізичними аномаліями, а також збільшення уражень дітей внутрішньоутробними інфекціями. Дуже часто причинами антропогенних криз є незнання людиною наслідків власних дій, недбалість, нехтування станом навколишнього середовища, байдужість до природи, нерозуміння зв’язків у системі «людина – природа».

Наслідки цих подій позначаються на життєздатності селищ, міст і здоров’ї населення. Експерти усього світу вже давно відзначають, що людство значною мірою вичерпало ресурси планети. Результати дослідження, проведеного Всесвітнім інститутом природних ресурсів («Проектна оцінка глобальних екосистем»), ілюструють сумну картину майбутнього: унаслідок вирубування дерев лісовий покрив планети зменшився на 20 % (а місцями – на 50 %); майже 70 % запасів риби у Світовому океані або вичерпані, або близькі до цього; за останнє століття деградація ґрунтів уразила майже дві третини сільськогосподарських земель; унаслідок людської діяльності ресурси питної води у світі зменшилися на 60 %.

Надзвичайні ситуації екологічного характеру розподіляються таким чином:

Ситуації, пов’язані із зміною атмосфери (повітряного середовища):

1. Різкі зміни погоди або клімату внаслідок антропогенної діяльності. Наприклад, різкі перепади денної й нічної температури (температурний режим) є наслідками висушування боліт. Учені стверджують, що, якщо висушити усі болота на Землі, то людство задихнеться, бо болота є природним фільтром: 1 га боліт вбирає до 300 кг пилу та інших шкідливих домішок щорічно. Через перенасичення ґрунту шкідливими речовинами на Київщині, Черкащині, Кіровоградщині та в інших областях України перестали плодоносити кавуни, дині та культури, які раніше приносили великі урожаї.

2. Небезпечні концентрації шкідливих домішок в атмосфері. Наприклад, порушення прозорості атмосфери через найдрібніші частинки пилу, сажі, розчинів деяких хімічних сполук і особливо збільшення концентрації вуглекислого газу (СО₂) призводить до порушення теплового балансу, що, у свою чергу, спричиняє виникнення “парникового ефекту", тобто збільшення середньорічної температури атмосфери. Як свідчать офіційні спостереження, за останні 250 років (індустріальний період в історії людства) середньорічна температура на Землі вже збільшилася на 0,7ºС. Невідворотний результат подальшого її зростання – танення льодовиків, затоплення значних територій суходолу, глобальні порушення клімату й інші несприятливі наслідки.

3. Температурні інверсії та кисневий голод у містах. Результатом спалювання вугілля, нафти й газу є щорічна втрата дев’ятої частини атмосферного кисню.

4. Значне перевищення гранично допустимого міського шуму.

5. Кислотні опади. Техногенне забруднення довкілля суттєво впливає не лише на склад атмосферного повітря, але й на процеси кругообігу енергії й речовин у природі. Зокрема зміна хімічного складу повітря внаслідок діяльності людини та процеси кругообігу води у природі спричиняють виникнення феномену “кислотних дощів”. Це явище було відкрито понад сто років тому назад А. Смітом, який виявив залежність між рівнем забруднення атмосферного повітря й кількістю опадів. Сьогодні незабруднені опади самі по собі мають кислу реакцію (рН = 5,5–6,0). Значне забруднення атмосфери сірчистим ангідридом, окислами азоту, сполуками хлору й фтору призводить до більшої кислотності. На окремих територіях США, Європи середньорічна кислотність опадів не перевищує 4,0–4,5, що прирівнюється до слабких розчинів кислот, а в деяких регіонах земної кулі реєструються опади з рН = 3,8.

Збільшення вмісту кислих іонів і постійне вимивання лужних катіонів призводить до того, що буферна система рослин руйнується і кислотність ґрунтів збільшується. Токсична дія аерозолю сірчаної кислоти на організм людини особливо посилюється у хмарну погоду. Розчин сірчаної кислоти у вигляді крапель туману тримається у повітрі або разом із дощем випадає на землю. Сірчана кислота роз’їдає метал, тканини, бетон, фарби, негативно впливає на все живе; на підкислених ґрунтах знижується врожайність, а зростання кислотності у водоймах призводить до загибелі всього живого. Наприклад, при рН = 4,5 гинуть усі риби, земноводні, комахи, а на дні розвиваються гриби й бактерії – анаероби, внаслідок життєдіяльності яких виділяється вуглекислий газ, метан і сірководень.

6. Руйнування озонового шару атмосфери. Кожний запуск космічного корабля чи балістичної ракети утворює в озоновому шарі атмосфери “дірку” діаметром декілька кілометрів, яка тривалий час не затягується. При цьому згоряє декілька тисяч тонн кисню, що є також однією із причин виникнення “парникового ефекту” на Землі.

Ситуації, пов’язані із зміною гідросфери (водного середовища):

1. Різка нестача питної води, виснаження водяних джерел або їх забруднення. В Україні на душу населення припадає у 19 разів менше водних ресурсів, ніж у цілому по колишньому Радянському Союзу. Унаслідок сильного забруднення у воді надмірно розмножилися синьо–зелені водорості, розвелися мікроорганізми, які спричиняють небезпечні захворювання. За останні 50 років лише на Україні пересохли або перетворилися в болота більше трьох тисяч малих річок.

2. Виснаження водних ресурсів, необхідних для господарсько–побутового водопостачання й забезпечення технологічних процесів. Надмірний забір артезіанських вод по всій Україні призводить до порушення екологічної рівноваги. Наприклад, столітня експлуатація Дніпровсько–Донецького артезіанського басейну призвела до просідання земної поверхні на великій площі, у зоні якої опинилися Київ, Харків, Полтава, Суми та інші міста.

Останнім часом небезпечних масштабів набуло явище підтоплення міст і населених пунктів. Це пов’язано з тим, що в період із 1932 по 1978 рік на Дніпрі було споруджено 6 великих водосховищ озерного типу, на інших річках – 1087 водосховищ загальним об’ємом 55 млрд. м³ і більше 27 тис. ставків із сумарним об’ємом 3 млрд. м³, 11 магістральних каналів довжиною 1100 км, 50 великих зрошувальних систем. Роботи, що проводилися на Дніпрі, призвели до підняття ґрунтових вод на 6–10 м. У зоні стихійного підтоплення опинилися Одеська, Херсонська, Миколаївська, Запорізька, Дніпропетровська, Донецька, Луганська області, а також Автономна Республіка Крим. Періодично підтоплюються Херсон, Миколаїв, Донецьк, Дніпропетровськ, Закарпаття, Волинь, Житомир.

В Україні у посушливі роки є 53 млрд. м³ води, а народне господарство країни використовує понад 80 млрд. м³ щорічно. З них лише 30 млрд. забезпечують природні джерела, а решту води доводиться використовувати з оборотних систем водопостачання.

3. Порушення господарської діяльності та екологічної рівноваги внаслідок забруднення морів та океанів. Зокрема в Україні 41 % стічних вод, які вливаються в природні водойми, залишаються неочищеними, що врешті–решт призведе до тяжких наслідків.

Ситуації, пов’язані із зміною стану суші (ґрунту, надр, ландшафту):

1. Катастрофічне просідання ґрунту, зсуви, обвали земної поверхні через відпрацювання надр та іншої діяльності людини.

2. Наявність у ґрунті важких металів, радіонуклідів та інших шкідливих речовин, які перевищують допустимі концентрації.

3. Деградація ґрунтів, їх спустелювання, ерозії, засолення, заболочування. У нашій країні більше мільйона гектарів родючих земель затоплені «штучними морями» – рівнинними водоймами гідроелектростанцій. Унаслідок масового зрошення, поливу та збільшення кількості «штучних морів» піднявся рівень ґрунтових вод. Через підтоплення ґрунтів утрачено приблизно 10 млн. га землі.

4. Виснаження непоновлюваних копалин. За прогнозами вчених, у найближчі 25 років теплова енергетика України й світу залишиться вугільно–газовою, що призведе до значного збільшення викидів в атмосферу вуглекислого газу при одночасному наростанні викидів оксиду азоту та сірки. Учені передбачають, що пік використання нафти у світовій економіці припаде на 2012 рік, газу – 2050 рік, вугілля – на кінець XXI століття.

5. Переповнення сховищ (звалищ) промисловими й побутовими відходами, забруднення ними навколишнього середовища. В Україні вже нагромаджено біля 2,5 млрд. тонн відходів, серед яких 11 тис. тонн особливо небезпечних для навколишнього середовища та здоров’я людини отрутохімікатів. Найбільша кількість відходів припадає на Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську, Донецьку, Сумську та Івано–Франківську області. До небезпечного рівня забруднені й інші регіони України. Площа, на якій розміщені відходи, сягає 180 тис. га.

Ситуації, пов’язані із зміною біосфери:

1. Зникнення окремих видів тварин і рослин, які чутливі до зміни умов навколишнього середовища.

2. Загибель рослинності на великій території.

3. Масова загибель тварин.

4. Різка зміна здатності біосфери до відтворення поновлюваних ресурсів. З промисловими аерозолями підприємств Придніпров’я та Донбасу щорічно викидається в атмосферу на одну людину до 300 кг пилу , який містить оксиди вуглецю, сірки, азоту, бензопірену, фенолів, ціанідів, ацетону, бензолу, толуолу, важких металів. Більше 60 % забруднення атмосфери дає автомобільний транспорт України, який зношений або потребує ремонту. В експлуатації знаходиться дуже багато автомобілів іноземного виробництва, які вичерпали свій ресурс. До цього часу не обладнані фільтрами для очищення вихлопних газів вітчизняні та російські автомобілі. При спалюванні у карбюраторних двигунах 1 тонни пального у повітря потрапляє біля 150 кг шкідливих для здоров’я, в тому числі і канцерогенних речовин, а кожний легковий автомобіль щогодини викидає в атмосферу біля 5 м³ оксиду й діоксиду вуглецю.

Учені вважають, що збільшення обсягу промислових викидів в атмосферу двоокису вуглецю призведе до нагрівання планети й прискорення природного потепління клімату, загрожуючи до 2080 року повністю розтопити арктичну кригу і затопити низовинні землі.

У результаті промислової діяльності хімічних, біохімічних заводів і підприємств харчової промисловості у повітряний басейн потрапляють антигени, які разом із пилком рослин викликають алергічні реакції та руйнують імунну систему людини. Так, у повітряному басейні над Києвом (як і над будь–яким іншим великим містом) разом із мінеральним пилом, частинками сажі зависли міріади вірусів, бактерій, пилок рослин, спори мікроскопічних грибів, водоростей, часточки комарів, кліщів, шерсті. Усе це утворює так названий “аеропланктон”, збільшення густини якого спричиняє, наприклад, руйнування земель (у 1 г поверхневого шару чорнозему перебувають мільярди мікроорганізмів та їх спор, які пиловими бурями піднімаються у повітря і розносяться на великі відстані). Аеропланктон спричиняє різні алергічні прояви й захворювання, бо він є ідеальним середовищем для розповсюдження збудників інфекційних захворювань. Усе це викликає порушення рівноваги в екосистемі, незворотні зміни в якій призводять до її поступового руйнування (загибелі) – екологічної кризи або надзвичайної екологічної ситуації (катастрофи).

Екологічна криза може тривати роками, а екологічна катастрофа (надзвичайна ситуація)  – порівняно швидкий та інтенсивний результат кризи, швидкоплинний ланцюг подій. Такого виду надзвичайні ситуації можуть бути природного (наприклад, попіл після виверження вулкану) і техногенного характеру (скидання стоків). Зокрема екологічна катастрофа в результаті непродуманих дій людей склалася в районі Аральського моря. Воду річок Амудар’ї та Сирдар’ї, які живлять Аральське море, почали використовувати для зрошення посушливих районів Середньої Азії, що призвело до таких результатів:

• позитивних – народження (або відродження) нових оазисів життя в пустелі; зростання сільськогосподарського виробництва; виникнення нових робочих місць.

• негативних – порушення природного водного балансу моря (обміління, зменшення площі, відступання води на десятки кілометрів); виникнення піщаних та пилових бурь; забруднення дна моря, яке відступило (поржавілі рештки суден тощо); різке зменшення уловів риби; зниклі міста та селища; криза і навіть загибель Аральського моря; зменшення кількості робочих місць для людей (десятки тисяч); перетворення району в зону екологічного лиха.

Яку ж користь врешті–решт отримала людина? Чи варто розв’язувати глобальні питання, пов’язані з екологією, не обрахувавши результати і не розглянувши віддалених наслідків своїх дій?

Розрізняють загальні й конкретні причини виникнення природних і антропогенних (техногенних) надзвичайних ситуацій, зокрема:

• загальні – кризи навколишнього середовища; збільшення кількості та ускладнення природних екологічних, біологічних, демографічних, економічних і соціальних глобальних проблем; кількісне та якісне розширення світової економіки;

• конкретні – висока зношеність основних виробничих фондів; відсутність коштів на планові й попереджувальні ремонтні роботи; помилки при проектуванні підприємств і виробництв; ігнорування обов’язкового дотримання заходів техніки безпеки.

Загальні причини несприятливого екологічного стану міст усім відомі: гігантське будівництво, великий промисловий потенціал і недостатня увага до питань екології та здоров’я населення. У наш час в Україні існують додаткові дестабілізуючі фактори, пов’язані зі структурною перебудовою економіки, зупиненням виробництв, страйками, втратою почуття відповідальності тощо.

Наприклад, із 66 тис. км комунальних мереж 4,5 тис. км перебувають в аварійному стані, 14 тис. км мають 100 % зношеності. Тому в комунальному господарстві держави втрати води під час її транспортування та використання досягають 35–40 %.

Більшість великих гідровузлів України експлуатуються більше 30 років. Основними причинами аварій і руйнування гребель є паводки, помилки при проектуванні, недотримання технології будівництва, порушення регламенту експлуатації, затримка виконання ремонтно–профілактичних робіт. Потенційно небезпечними гідротехнічними спорудами Дніпровського каскаду ГЕС є Київський, Канівський, Кременчуцький, Дніпродзержинський, Дніпровський та Каховський гідровузли.

Ще однією із причин порушення екологічної рівноваги та погіршення стану здоров’я людей є застаріле централізоване водопостачання міст. Обробка води хлором не гарантує повної дезинфекції, а озонування води також неповністю вирішує проблеми очищення.

Проблемою загальнодержавного значення є скидання неочищених або погано очищених стоків у поверхневі водоймища і підземні горизонти. Значної шкоди навколишньому середовищу та здоров’ю людини завдали аварії в Одесі, Миколаєві, Запоріжжі, Вінниці, Черкасах та інших містах України.

Існує декілька шляхів зменшення забруднення навколишнього середовища:

1. Збереження лісів – головного й основного фільтра очищення атмосфери. Ліс захищає ґрунт від ерозії, регулює стік поверхневих вод, перешкоджає зменшенню рівня ґрунтових вод і замулюванню річок, каналів і водосховищ. Зменшення площі лісів порушує процес кругообігу кисню та вуглецю в біосфері. Лісовий фонд України наполовину складається із хвойних лісів, із яких 60 % припадає на молодняк. Ліси України в більшості регіонів не можуть витримати потік відпочиваючих, який постійно зростає, оскільки площа лісів значно менша науково обґрунтованих норм. Така ситуація найбільш характерна для Херсонської, Миколаївської, Луганської, Донецької, Полтавської областей, Автономної Республіки Крим, де лісовий фонд вважається найбільш пожеженебезпечним. Унаслідок безсистемного вирубування лісів сталося порушення екологічної рівноваги у Карпатах і як наслідок – щорічні повені з 1998 року.

2. Використання альтернативних джерел енергії.

3. Виведення промислових підприємств за межі міста.

4. Використання у містах електротранспорту (тролейбусів, трамваїв).

5. Озеленення населених пунктів. Учені довели, що дерева та кущі затримують до 90 % всього пилу.

Альтернативні джерела енергії та її економне витрачання

Для більшості країн світу завжди гостро стояли й залишаються найголовнішими проблеми енергозабезпечення та енергозбереження. Наприклад, ще в 1951 році в ФРН діяло 48 заводів із переробки стічних вод, які виробляли 16 млн. м³ біогазу на рік. Цей газ використовувався для міського енергопостачання.

Держави Євросоюзу у 2000 році уклали договір про планомірне колективне нарощування до 2010 року частки виробництва електроенергії за рахунок відновлюваних джерел енергії. У договорі для кожної країни визначена частка виробництва енергії за рахунок альтернативних видів енергії (сонячної, вітрової, приливів, геотермальних вод), які можуть задовольнити до 15 % потреб, залежно від географічного положення: для Австрії – до 78 % вироблення струму, Швеції – 60 %, Люксембургу – 5,7 %, Бельгії – 6 %. Отже, через 10 років 22,1 % електроенергії в ЄС розраховують одержати за рахунок екологічно чистих джерел.

Ядерна енергетика сьогодні є найменшим джерелом як енергії, так і викидів в атмосферу вуглекислого газу. За статистикою, зараз у світі діє 437 АЕС, у найближчі роки планується будівництво ще кількох АЕС. В Україні існує 14 ядерних блоків, установлених на п’яти атомних електростанціях. У 1990 році ядерна енергетика України працювала на 20–23 % від її загальної енергетичної потужності, а в 2000 році цей показник становив 45–50 %. Після Чорнобиля в усьому світі і звичайно в Україні на перше місце поставлено принцип культури безпеки.

Після закриття Чорнобильської АЕС зону м. Славутича можна використовувати під забудову радіохімічних підприємств із переробки урану й виготовлення паливних елементів для інших АЕС. Отже, відпадає проблема придбання їх у Росії.

Україна підписала Кіотський протокол про необхідність зменшення викидів в атмосферу, тому в країні повинна розвиватися екологічно чиста ядерна енергетика, створюватися нові безпечні реактори для атомних станцій (наприклад, ГАЕС – гідроатомна електростанція) тощо.

Пошуки розв’язання проблеми ведуться у кількох напрямах, одним із яких є використанням нетрадиційних поновлюваних джерел енергії (енергія Сонця – геліобатареї на дахах будинків, енергія вітру тощо). Викопні енергоносії поступово вичерпуються, зате вітер не стихає ніколи. Енергія, яку він несе у собі, за підрахунками Інституту електродинаміки НАН України здатна в межах України виробити електроенергії у півтори–дві тисячі разів більше існуючих потреб держави. Цілком реальне практичне використання однієї десятої частки відсотка цієї енергії. А це близько п’ятисот мільярдів кіловат–годин електроенергії на рік. У США, наприклад, ще в 1997 році налічувалося приблизно 25 тис. вітроустановок загальною потужністю більше 4 млн. кіловат. До 2007 року в США планується довести їх потужність до 500 млн. кіловат. У Західній Європі до 2022 року потужність ВЕС досягне 100 млн. кіловат. У той же час загальний вітровий потенціал Криму оцінюється в 10 млрд. кіловат–годин на рік, що значно вище його сумарного річного енергоспоживання. Сьогодні у Криму працюють Чорноморська, Актаська та інші ВЕС. Також у Криму є декілька геліотермальних установок із вироблення електроенергії.

Учені Інституту проблем матеріалознавства України винайшли керамічні батареї – легкі й мініатюрні. Вони на 2,5 години більше, ніж звичайні радіатори, обігрівають приміщення навіть після припинення подачі енергії. Споживає одна така батарея лише 180 ват (потужність двох електричних лампочок). Для прикладу: згідно будівельних норм на опалення 1 м² витрачається 79 ват, а нові батареї для обігріву 1 м² потребують лише 25–30 ват, тому їх можна вмонтувати у підлогу або стіни. Виготовляються батареї й у вигляді пересувних секцій.

Отже, можна зробити такі висновки:

1. Перспективним шляхом розвитку енергетики в Україні є поступовий її перехід на ядерну. Як наслідок – можливість відмови від переробки вугілля та вуглецевоводневого палива (нафти й газу) у світовій енергетичній системі.

2. В умовах України доцільно розвивати урановидобувну та уранопереробну промисловість при одночасному будівництві АЕС і використанні інфраструктури, яка нині існує.

3. Необхідно розвивати будівництво екологічно чистих вітряних електростанцій – ВЕС.

4. Доцільно розвивати альтернативні джерела енергії, зокрема поновлювані та екологічно чисті.

Охорона лісових багатств і нові методи очищення речовин

Рослини складають основну біомасу Землі і забезпечують кругообіг речовин у біосфері, є джерелом харчування, сировиною народногосподарського, оборонного, культурного та побутового значення; виконують водоохоронну (зберігають від розмивання береги водоймищ), протиерозійну, санітарно-гігієнічну й оздоровчу функції. Сокира й вогонь започаткували винищення лісів. Жорстоке винищення лісів відбувалося в США, Греції, Іспанії, Африці, Китаї, Індії та інших країнах. Тільки в європейській частині Росії з кінця XVII століття до 1914 року було знищено близько 40 млн. га лісу.

В Україні лісові багатства перебувають у відомстві державних лісогосподарських об’єднань, у складі яких функціонують і лісогосподарські підприємства: держлісгоспи, мисливські господарства та ін. Завданням усіх цих структур є вирощування високопродуктивних лісів, їх охорона від самовільного вирубування та лісових пожеж, захист від шкідників і хвороб, виконання планового вирубування, пов’язаного з раціональним господарюванням, а, зрештою, із збереженням лісів, які приносять людині велику практичну користь (господарська діяльність, здоров’я) і дають значний емоційний заряд.

Для збереження лісів створюються національні парки, заповідники, заказники, лісові заповідні місця. В Україні знаходяться такі заповідники:

• Поліський (на півночі Житомирської області). Охороняється ландшафт змішаних лісів.

• Канівський (Черкаська область), Медобори (Тернопільська область), Росточчя (Львівська область). Охороняються ландшафти лісостепу.

• Асканія Нова та Чорноморський (Херсонська область), Дніпровсько–Орільський (Дніпропетровська область), Луганський (Стрільцівський степ, Туговальський степ, Станично–Луганський степ у Луганській області), Український степовий (Михайлівська цілина у Сумській області, Хомутовський степ у Донецькій області, Кам’яні могили у Запорізькій області), Дунайські плавні (Одеська область). Об’єктами охорони є степовий ландшафт.

• Карпатський. Охороняються рідкісні, майже не займані гірські екосистеми лісового субальпійського та альпійського полісся.

• Кримський, Ялтинський, Карадагський, Мис Мартьян. Охороняється рідкісна рослинність середземноморського типу.

Національними природними парками є Шацький на Волині та Синевир у Закарпатті. Заказники – Арабатський ботанічний (на Арабатській стрілці в Криму). Штучно створені природоохоронні об’єкти – ботанічні сади і дендрологічні парки, парки–пам’ятники садово–паркового мистецтва.

Верховною Радою України в 1992 році був прийнятий закон «Про природно–заповідний фонд України».

Організація централізованого водопостачання міст та населених пунктів є однією з умов збереження здоров’я людей. На станціях водозабезпечення України використовується застаріла технологія: спочатку вода інтенсивно хлорується, потім обробляється коагулянтами, відстоюється, фільтрується за допомогою піщаних фільтрів і знову подається у водопровідну мережу. Однак обробка води вільним хлором не гарантує повної дезинфекції. Крім того, додатково утворюються хлорорганічні речовини, які є шкідливими для здоров’я людини.

Останнім часом почали застосовувати метод озонування води, який вимагає великих витрат електроенергії, але не забезпечує повного очищення, а, навпаки, спричиняє утворення нових сполук, які негативно впливають на організм людини.

У вересні 2000 року в Закарпатті відбулися великомасштабні навчання з реагування на НС цивільного характеру «Закарпаття–2000», де велику увагу було приділено новим сучасним водоочисним установкам. Під час великої повені або паводка виникає серйозна загроза здоров’ю людей, тому що пошкоджується каналізаційна система. Україна продемонструвала можливості військової фільтрувальної станції (ВФС) виробничою потужністю 10 м³ на годину. Великий інтерес викликала угорська станція очищення води, яка забезпечувала вчених питною водою. Команди з України, Польщі, Словаччини продемонстрували в дії боні–холдери, надувні рукави, натяжки–канати, каністри–поплавки тощо. За їх допомогою нейтралізують нафтові плями на поверхні води.

Охорона навколишнього середовища

Охорона навколишнього середовища – це охорона атмосфери, літосфери й гідросфери. При всіх величезних розмірах земної кулі реальне життя існує лише на його поверхні, у тій частині Землі, яку зазвичай називають біосферою. У цьому тонкому шарі земної поверхні, де зустрічаються й взаємодіють повітря, земля й вода, зосереджене життя усього живого на Землі. Усі живі істоти, і люди також, залежать від збереження її цілісності. Якщо суттєво змінити яку-небудь із складових біосфери, вона може повністю зруйнуватися. Учені передбачають, що атмосфера й гідросфера при цьому збережуться, але у процесі їх взаємодії не будуть брати участі живі організми.

Людство в наш час порушило природні баланси у біосфері через експлуатацію водних, ґрунтових та енергетичних ресурсів. За допомогою техніки і сільського господарства людина змогла експлуатувати природні ресурси аж до повного їх виснаження, призвівши до скорочення і зникнення деяких видів рослин та тварин і цілих екосистем, зниження різноманітності біосфери. Наведемо лише деякі приклади:

• виведення лісів для вирощування сільськогосподарської продукції та будівництва житла;

• прокладання каналів та заставлювання річок, що призводить до осушування одних і затоплення інших територій;

• осушування боліт, що призводить до зміни клімату даної місцевості;

• забруднення води, повітря, ґрунту відходами, які знищують водні, наземні та підземні екосистеми (пестициди, відходи радіоактивних виробництв);

• надмірно інтенсивне полювання, рибальство, відловлювання, навмисне знищення хижаків, збирання диких видів рослин (первоцвітів) заради одержання хвилинної користі тощо.

На думку вчених, у біосфері відбуваються серйозні кліматичні зрушення, ресурси виснажуються й деградують під тиском величезного населення (у жовтні 2000 року на світ з’явився шестимільярдний житель нашої планети, а сьогодні кількість населення нашої планети перевищує 6,8 млрд. осіб). Населення Землі збільшується, а кількість родючих земель скорочується. Експерти вважають, що основною проблемою для людства майбутнього є перенаселення Землі.

Всесвітня стратегія збереження та поліпшення стану навколишнього середовища передбачає побудову екологічно стабільного суспільства на Землі, для цього необхідно:

• вирішити проблеми економного використання й збереження сировини, енергоресурсів;

• контролювати темпи збільшення кількості населення планети;

• у всіх галузях господарювання виконувати й контролювати екологічно обґрунтовані нормативи виробництв;

• повне знешкодження, переробка та повторне використання будь–яких відходів виробництв, життєдіяльності і вторинної сировини;

• збереження рівноваги в екосистемі;

• створювати природний заповідний фонд кожної країни;

• удосконалювати й контролювати правову базу у справі охорони навколишнього середовища у кожній окремій країні;

• розширювати міжнародне співробітництво.

У 1971 році Міжнародна організація з питань освіти, науки та культури при Організації Об’єднаних Націй (ЮНЕСКО) ухвалила Міжнародну біологічну програму «Людина й біосфера». Завдання цієї програми полягає в об’єднанні зусиль спеціалістів різних країн щодо вивчення стану навколишнього середовища й впливу людини на біосферу. Кінцева мета – прогнозування наслідків господарської діяльності людини для майбутнього, розробка рекомендацій щодо раціонального використання, збереження та відтворювання ресурсів біосфери (харчування, сировина тощо).

У 1977 році в Женеві підписана Конвенція про заборону військового або іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище, її підписали 33 держави – члени ООН. Тридцять восьма сесія Генеральної Асамблеї ООН у 1983 році створила Міжнародну комісію з питань навколишнього середовища й розвитку, яка повинна аналізувати стан навколишнього середовища у контексті глобальних перспектив.

У 1992 році в Ріо–де–Жанейро відбулася конференція ООН, присвячена концепції безпечного розвитку світової спільноти. Конференція підготувала документ «Розклад на XXI століття», в якому зазначила основні напрямки розвитку світу у майбутньому столітті.

В Україні прийнято цілу низку законів і постанов про охорону навколишнього природного середовища, зокрема:

• Закон «Про природно–заповідний фонд України» (5.05.1993 р.);

• Закон «Про охорону атмосферного повітря» (9.02.1995 р.);

• Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» (21.05.1997 р.);

• Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» (15.03.1998 р.);

• Закон України «Про аварійно–рятувальні служби» (14.12.1999 р.).

7 липня 2000 року у Мінську була підписана Угода між Кабінетом Міністрів України та урядом Республіки Бєларусь із тих самих питань. У червні 2000 року в Україні був прийнятий «Закон України про захист населення й територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру». У розділі І, статті 5 цього закону говориться про права громадян України у сфері захисту населення й територій від НС техногенного та природного характеру. Громадяни України мають право: на одержання інформації про надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру, які сталися або можуть статися, і способи захисту від них; на забезпечення та використання засобів колективного й індивідуального захисту, які призначені для захисту населення від таких надзвичайних ситуацій на випадок їх виникнення; на відшкодування збитків, завданих здоров’ю і майну людей внаслідок НС техногенного й природного характеру; на компенсацію за роботу в зонах НС техногенного й природного характеру; на соціально–психологічну підтримку та медичну допомогу.

У Конституції України передбачені права та обов’язки у сфері захисту навколишнього середовища, зокрема:

1. У статті 13 йдеться про права й обов’язки громадян щодо Землі, її надр, атмосферного повітря, водних і природних ресурсів.

2. У статті 16 розкривається сутність екологічної безпеки.

3. У статті 50 декларується право людини на безпечне навколишнє середовище.

4. Стаття 66 забороняє завдавати шкоди природі.

В Особливій частині Карного кодексу України передбачена кримінальна відповідальність за екологічні злочини (табл. 1.2.1).

Таблиця 1.2.1

Кримінальна відповідальність за екологічні злочини на території України

Стаття	Вид злочину	Строк поз-бавлення волі (років)	Розмір штрафу (к-ть. мін. зарплат)	Виправні роботи
Глава Х. Злочини проти громадянської безпеки, громадського порядку та здоров’я населення
207–1	Жорстоке поводжен-ня із тваринами	–	До 40	Або до 6 місяців
228 (ст. 1–2)	Забруднення водой-мищ та атмосферного повітря	До 5	Або 15–120	До 1
228–2	Забруднення моря ре-човинами, шкідливи-ми для здоров’я лю-дей або живих ре-сурсів моря	Від 1 до 5	Або від 100 до 900	–
228–7	Незаконне ввезення на територію України відходів та вторинної сировини	До 3	Або від 75 до 150	–
228–10	Залучення неповно-літніх до організова-ного збирання відхо-дів, небезпечних для здоров’я	До 5	Або від 15–30 до 50–100	–
227–1	Приховування стану екологічної обста-новки або захворю-ваності населення	До 3	Або 60–160	До 1

Захист населення та територій від надзвичайних ситуацій техногенного й природного характеру – це система організаційних, технічних, медико–біологічних, фінансово–економічних та інших заходів, спрямованих на уникнення і реагування на надзвичайні ситуації техногенного й природного характеру і ліквідацію їхніх наслідків.

На основі досвіду діяльності екологічних організацій можна сформулювати деякі рекомендації щодо забезпечення екологічної безпеки у нашій повсякденній життєдіяльності:

1. Не вживайте сільськогосподарської продукції, не знаючи, ким вона вирощена і де (можливо, на територіях, які розташовані поблизу небезпечних підприємств, автомагістралей, звалищ тощо).

2. Якщо Ви маєте земельну ділянку, то не використовуйте для підвищення врожайності хімічні добрива понад рекомендовані норми.

3. Обов’язково використовуйте побутові фільтри для очищення питної води або хоча б відстоюйте її протягом кількох годин.

4. Не купайтеся у невідомих і забруднених водоймах, навіть якщо вода здається чистою.

5. Викидайте побутове сміття лише в спеціально відведені місця, не зливайте мастила та інші нафтопродукти в землю й воду.

6. Не підпалюйте звалищ сміття. Дим і шкідливі речовини, які виділяються під час горіння, забруднюють повітря, яким Ви дихаєте.

7. Якщо можливо, перешкоджайте випадкам поховання, зливання та викидання в атмосферу токсичних відходів. Активно інформуйте про це регіональну адміністрацію й засоби масової інформації.

8. Боріться за колективний порядок прийняття економічних рішень, які можуть вплинути на стан навколишнього середовища.

9. Не будьте байдужими до фактів порушення екології як організаціями, так і приватними особами.

10. Вимагайте вільного доступу до інформації про виробництво товарів, послуг і продуктів харчування.

11. Через широке застосування продуктів генної інженерії у сільському господарстві у рослинах і тваринних організмах, які використовуються в їжу, збільшилася кількість мутагенів (речовин, які змінюють нормальну структуру генів – носіїв спадковості). Тому потрібно раціонально споживати вітаміни, що є антимутагенами: а) вітамін А (ретинол) – міститься у вершковому маслі, яєчному жовтку, печінці; у продуктах рослинного походження міститься каротин, із якого в організмі утворюється вітамін А (морква, шпинат, цибуля тощо); б) вітамін Е (токоферол) – міститься у зелених частинах рослин, особливо у молодих паростках злаків і рослинних оліях; в) вітамін С (аскорбінова кислота) – міститься у плодах шипшини, капусті, лимонах тощо.

12. Вступайте до екологічних організацій та беріть активну участь у їх діяльності.

1.2.2. Надзвичайні ситуації природного походження. До них належать: небезпечні геологічні, метеорологічні, гідрологічні морські та прісноводні явища, деградація грунтів чи надр, природні пожежі, зміна стану повітряного басейну, зміна стану водних ресурсів і біосфери, інфекційна захворюваність людей, сільськогосподарських тварин і масове ураження сільськогосподарських рослин хворобами чи шкідниками.

Інфекційні захворювання людей

Значне поширення будь–якої інфекційної хвороби, яке перевищує звичайний для даної місцевості рівень захворюваності, може призвести до ситуації, яку класифікують як епідемію.

Епідемії з найдавніших часів завдавали людству багато страждань. Сотні тисяч людей гинули при масовому розповсюдженні таких хвороб, як чума, віспа, холера, висипний тиф, грип та інших. Від чуми, що охопила усю Європу у XIV столітті, загинуло 25 млн. людей, тобто четверта частина населення материка. Більше 1,3 млн. людей помирало щорічно у Європі та Азії у XIV–XVIII століттях від віспи. Під час пандемії грипу, яка охопила декілька країн і континентів у 1918–1919 роках, із 500 млн. хворих померли майже 20 млн. людей, тобто приблизно удвоє більше, ніж було вбито за всю Першу світову війну.

Нині у нашій країні регулярно реєструються спалахи епідемій грипу, дизентерії, кліщового енцефаліту, сказу та інших інфекційних хвороб. Інфекційні (заразні) хвороби – це широка група захворювань, які спричиняються хвороботворними бактеріями, вірусами, грибками, найпростішими. В Україні майже 25 % усіх захворювань населення припадає на інфекційні. Щомісяця реєструється до 500 нових випадків ВІЛ–інфекції.

За даними ВООЗ, інфекційні захворювання набули стійкої тенденції до поширення. В Україні щорічно через інфекційні захворювання за медичною допомогою офіційно звертаються майже 10 млн. людей (90 % цієї кількості припадає на грип та гострі респіраторні захворювання). Серед кишкових хвороб перше місце посідає вірусний гепатит. Пік епідемії дифтерії припав на 1995–ий рік, епідемічного паротиту – на 1998–ий рік, поширення захворювань краснухою спостерігалося в 1997–ому і 2004–ому роках.

За період 1994–ий – 2002–ий рр. у десяти (переважно південних та східних) областях України, Автономній Республіці Крим і Севастополі в об’єктах навколишнього середовища було виявлено 820 культур холерних вібріонів. За цей самий час було зареєстровано близько 2000 хворих і біля 1500 носіїв цієї небезпечної хвороби.

Епідеміологічна ситуація з туберкульозом набула соціального характеру. Із 1990–ого по 1995–ий рік на 100 тис. населення припадало 49,1% хворих. Тенденція до поширення захворювання зберігається в усіх областях України. Найбільша захворюваність на 100 тис. населення реєструється у Житомирській області – 60,8%, Херсонській – 60,4%, Донецькій – 58,8%. Як і раніше, туберкульоз є хворобою бідних прошарків населення: збільшенню кількості хворих сприяє зниження життєвого рівня населення, а також проведення не в повному обсязі протитуберкульозних заходів через нестачу фінансування.

СНІД, легіонела, гепатит – далеко не повний перелік назв мікроорганізмів, які загрожують людству у ХХІ столітті. На думку спеціалістів Всесвітньої організації охорони здоров’я, сучасний період в історії людства сміливо можна назвати століттям нових мікробів, які призведуть до виникнення інфекційних захворювань, що загрожують здоров’ю людей у найближчому майбутньому.

За останні роки вчені виявили багато хвороботворних мікроорганізмів; тільки з 1994–ого року і до цього моменту стало відомо про більше, ніж 35 нових вірусів. Багато нових видів мікробів виявлено у країнах Латинської Америки, Африки. Суттєвим фактором, що спричиняє їх виникнення, є стрімке зростання народонаселення. При цьому значно збільшилася міграція людей, що спричиняє швидке поширення інфекції не лише із країни в країну, але й між різними континентами. Вирубування джунглів привело до безпосереднього контакту людини з раніше невідомими збудниками хвороб; будівництво гребель і утворення внаслідок цього великих просторів стоячої води стало причиною розмноження різних патогенних організмів. Урбанізація спричинила виникнення гігантських мегаполісів, в яких відчувається недостатність медичного обслуговування, нестача чистої питної води і спостерігається нехтування норм санітарії та гігієни.

Звичайно, наука теж не стоїть на місці, людина створює нові ліки й вакцини. Але епідемія вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ) переконливо засвідчила, в якій мірі ми потрапляємо під вплив вірусів і як важко лікуються ці нові, до цього часу невідомі людям захворювання.

Особливо сприятливі умови для виникнення й поширення інфекційних хвороб створюються під час стихійних лих і війн, коли спостерігаються безперервні пересування великих людських мас (біженців, військових контингентів тощо), руйнування систем водозабезпечення й каналізації, звужуються можливості для проведення оздоровчої та протиепідемічної роботи.

За даними ВООЗ, 25 % летальних випадків у хворих пов’язані з інфекційними захворюваннями. Інфекційні хвороби відрізняються від інших захворювань тим, що вони викликаються певним живим збудником, передаються від хворого організму здоровому і можуть спричинити епідемії.

Найбільшого поширення на території України набули дизентерія, поліомієліт, малярія, гострі кишкові захворювання. У країні спостерігається поширення активно діючих природних джерел небезпечних інфекцій: лептоспірозу (в усіх регіонах), сибірки (в 16 областях), кліщового енцефаліту (у 8 областях). Джерелами інфекційних захворювань є хвороботворні (патогенні) мікроорганізми (або їх токсини – отрути), переносниками яких є комарі, тварини, люди.

При всіх інфекційних захворюваннях від моменту зараження до появи перших видимих ознак захворювання проходить певний час, який називається інкубаційним періодом. Тривалість цього періоду при різних інфекціях неоднакова – від кількох годин до кількох місяців. Від тривалості інкубаційного періоду залежить строк установлення карантину й ізоляції осіб, які були у контакті із хворими.

Проникаючи в організм людини, збудники інфекційних захворювань знаходять там сприятливе середовище для розвитку. Швидко розмножуючись, вони виділяють отруйні речовини (токсини), які руйнують тканини, що призводить до порушення нормальних процесів життєдіяльності організму. Протягом інкубаційного періоду проходить розмноження мікробів і накопичення токсичних речовин без видимих ознак захворювання.

Найбільш типовими ознаками інфекційного захворювання є озноб, жар, підвищення температури. При цьому виникає головний біль, болі в м’язах та суглобах, нездужання, загальна слабкість, розбитість, іноді нудота, блювота, порушується сон, погіршується апетит. При тифі, менінгококовій інфекції з’являється висипання. При грипі та інших респіраторних захворюваннях – чхання, кашель, біль у горлі. Ангіна та дифтерія викликають болі у горлі при ковтанні. При дизентерії головною ознакою є розлади шлунково–кишкового тракту, що призводить до зневоднювання організму. Блювота й розлади кишково–шлункового тракту, притаманні також холері та сальмонельозу.

Збудники інфекційних хвороб (віруси, рикетсії, бактерії та ін.) потрапляють в організм із повітрям, яке вдихається, із їжею й водою, при укусі кровососними комахами та кліщами, через шкіряні покрови і слизові оболонки. Кожний збудник хвороби має характерні для нього «вхідні ворота» і первинну локалізацію в організмі. Так, вірус грипу потрапляє в організм людини через дихальні шляхи і розмножується у слизовій оболонці; збудники черевного тифу, дизентерії, холери потрапляють в організм разом із їжею і розмножуються у слизовій оболонці кишечника; зараження малярією відбувається при укусі зараженим комаром, а чумою – при укусі зараженою блохою; спори правця і газової гангрени проникають в організм при потраплянні у рану землі, яка містить спори цих бактерій. Багато патогенних мікроорганізмів мають не одні, а декілька “вхідних воріт”, і від того, яким шляхом вони потрапили в організм людини, буде залежати протікання інфекційної хвороби. Наприклад, дуже відрізняються легенева й бубонна форми чуми, кишкова та шкіряна форми сибірки.

Залежно від шляхів проникнення патогенних мікроорганізмів в організм людини та їх первинної локалізації у тих чи інших органах усі інфекційні хвороби можна поділити на 4 групи:

• повітряно–краплинні, або інфекції дихальних шляхів;

• водно–харчові, або кишкові інфекції;

• трансмісивні, або кров’яні інфекції;

• контактні, або інфекції зовнішніх покривів.

При захворюваннях дихальних шляхів (перша група) збудник виділяється разом із слиною й краплями слизу при чханні, кашлі чи розмові інфікованої людини, потрапляє у повітря, яке надходить в організм оточуючих через дихальні шляхи і викликає захворювання.

До повітряно–краплинних інфекцій належить грип, кір, скарлатина, дифтерія, цереброспинальний менінгіт, віспа та інші захворювання.

При кишкових інфекціях (друга група) збудник хвороби потрапляє у здоровий організм через рот разом із їжею та водою й уражає у більшості випадків кишковий тракт, а виводиться також із кишечника і потрапляє в ґрунт, воду та інше. До цієї групи належать такі хвороби, як холера, черевний тиф, сальмонельоз, бруцельоз, сибірка та інші.

Третя група хвороб (трансмісивні, або кров’яні інфекції) характеризується тим, що збудник захворювання циркулює в крові, передається від хворого до здорового лише при укусах комах і кліщів, у тілі яких є патогенні мікроорганізми. До таких хвороб належать, наприклад, чума, тиф, кліщовий енцефаліт.

До четвертої групи (контактних інфекцій) входять інфекційні хвороби, при яких збудник захворювання передається від хворого до здорового при безпосередньому контакті й уражає в першу чергу шкірні та слизові покрови людини. До цієї групи належать венеричні захворювання, СНІД, сказ, правець.

У кожної з цих груп існують особливості, однією з яких є відмінність у джерелах збудника. При одних захворюваннях (дизентерія, черевний тиф, дифтерія та ін.) джерелом інфекції є лише людина; такі хвороби називаються антропонозами. При інших хворобах (чума, сибірка) зараження людини відбувається від тварин, тому їх називають зоонозами або антропонозами, оскільки на них можуть хворіти як тварини, так і люди.

Інфекційні захворювання виникають при наявності трьох основних факторів: джерела інфекції, сприятливих умов для поширення збудників та схильної до захворювання людини. Якщо вилучити з цього ланцюга хоча б одну ланку, епідемічний процес припиняється. Отже, метою попереджувальних заходів є вплив на джерело інфекції, щоб зменшити засівання зовнішнього середовища та локалізувати поширення мікробів, а також підвищити рівень стійкості населення до захворювань.

Джерелом інфекції можуть бути хвора людина або бактеріоносій, хворі домашні й дикі тварини та птахи, а також кровососні комахи. До заходів, які вживаються щодо джерела інфекції, належать активне раннє та повне виявлення носіїв, їх своєчасна ізоляція, госпіталізація та лікування, проведення дезинфекційних робіт у вогнищі інфекції.

Дуже важливим є розрив другої ланки епідеміологічного процесу – шляхів передачі збудника. Для попередження поширення інфекційних захворювань та ліквідації вогнища зараження проводиться комплекс ізоляційно–обмежувальних заходів, які вимагають від людини такої поведінки:

1. Не можна залишати місце проживання без спеціального дозволу. Виходячи з дому, потрібно одягати засоби індивідуального захисту органів дихання (наприклад, ватно–марлеву пов’язку), уникати місць великого скупчення людей.

2. Необхідно проводити щоденне вологе прибирання приміщень, використовуючи дезинфікаційні засоби.

3. Потрібно знищувати переносників інфекційних захворювань: щурів, мишей, бліх, кліщів, клопів, тарганів; спалювати сміття (відразу ж при його появі).

4. Суворо дотримуватись правил особистої та громадської гігієни. Ретельно, особливо перед уживанням їжі, мити руки теплою водою з милом.

5. Виконувати санітарно–гігієнічні вимоги, зокрема використовувати воду з перевірених джерел та пити її тільки кип’ячену; сирі овочі та фрукти після миття обливати окропом; хліб пропікати на вогні або в духовці чи печі.

6. Двічі на добу проводити вимірювання температури тіла. Якщо вона підвищилася й з’явилися ознаки захворювання, необхідно ізолюватися від оточуючих, негайно повідомити про захворювання у медичний заклад.

7. При появі інфекційних хворих їх потрібно негайно ізолювати в окремому приміщенні.

8. При догляді за хворим одягати халат, хустку та пов’язку, виділяти хворому окрему постіль, рушник, посуд. У приміщенні, де перебуває хворий, не менше двох разів на тиждень проводити вологе прибирання із застосуванням дезинфікувальних засобів.

9. Після госпіталізації хворого у квартирі проводити дезинфекцію: постільну білизну й посуд проварити протягом 15 хвилин в 2%–ому розчині соди або замочити на 2 години в 2%–ому розчині дезинфікувального засобу. Потім посуд сполоснути гарячою водою, білизну випрасувати, а кімнату провітрити.

10. Одночасно необхідно уважно спостерігати за домашніми тваринами. Якщо в них будуть помічені які–небудь ознаки захворювання, слід негайно повідомити про це ветеринара.

Профілактичні заходи, які спрямовані на третю ланку епідеміологічного процесу – сприйнятливість населення до інфекції, полягають у підвищенні стійкості людей до збудників хвороб шляхом масової імунізації запобіжними вакцинами, введенням спеціальних сироваток, антибіотиків.

У цілому сприйнятливість як окремої людини, так і колективу людей до інфекційних хвороб визначається станом імунітету, віком, соціально–побутовими умовами життя, медико–санітарним забезпеченням, рівнем загальної культури, раціональністю харчування, благоустроєм населених пунктів, рівнем необхідних знань і станом гігієни та санітарії.

Функції державних служб під час епідемії та заходи у зонах НС

На випадок виникнення масових інфекційних захворювань, тобто спалаху епідемії, проводиться комплекс протиепідемічних заходів, який містить такі складові: організацію режимно–обмежувальних заходів; екстрену та специфічну профілактику; використання індивідуальних і колективних засобів захисту; лікувально–евакуаційні заходи – знезаражування (дезинфекцію, дезинсекцію, дератизацію) та санітарну обробку осіб, які перебували в епідеміологічному осередку.

Санітарно–епідемічна розвідка полягає у безперервному та своєчасному одержанні достовірних даних про санітарно–епідемічний стан території й рівень захворюваності серед населення. У ході її проведення виявляється джерело поширення інфекції, її збудник і умови її поширення.

Санітарно–епідеміологічне спостереження – це систематичне одержання даних про характер епідемічного процесу та зіставлення даних, які надходять із різних джерел.

Названі заходи проводяться працівниками протиепідемічних установ та формувань. Епідемічний осередок визначається при виявленні хворого з типовою формою інфекційного захворювання, хворих гризунів і заражених комах та кліщів. Лише з цього моменту стає можливим проведення заходів щодо ліквідації епідемічного осередку. Успішність заходів значною мірою залежить від швидкості виявлення хворих і їхньої ізоляції від інших людей.

Діагностика інфекційного захворювання базується на клінічних проявах хвороби і може здійснюватися лише медичними працівниками. Однак для більшості інфекційних захворювань є спільні ознаки, які дозволяють визначити їх наявність у непідготовленій людині. Важливо якомога раніше виявити й перекрити всі можливі шляхи зараження оточуючих – аерогенний, водно–харчовий, трансмісивний та контактний.

Під час катастроф та аварій можлива тяжка епідемічна обстановка, коли проблематично провести навіть звичайні протиепідемічні заходи. Так, наприклад, в осередках ядерного ураження велика кількість людей буде потребувати спеціальної обробки з метою дезактивації шкіряних покривів та одягу.

Система режимно–обмежувальних заходів при загрозі поширення інфекційних захворювань полягає в тому, що після виявлення хворих в епідемічному осередку для усього населення встановлюється режим обсервації або карантину.

Обсервація – це система ізоляційно–обмежувальних та лікувально–профілактичних заходів, спрямованих на попередження поширення інфекційних захворювань. Вона передбачає обмеження виїзду, в’їзду та транзитного проїзду через осередок зараження, заборону вивезення з нього певного майна без попереднього знезараження, а також обмеження спілкування з незараженим населенням. При необхідності виїзд людей з осередку зараження дозволяється тільки після проведення термінової профілактики і повної спеціальної обробки.

З лікувально–профілактичних заходів щодо інфікованих проводиться медичне спостереження з метою своєчасного виявлення хворих шляхом особистого спостереження і щоденного опитування, а при виникненні підозри на захворювання – за допомогою медичних оглядів, лабораторних досліджень та періодичного вимірювання температури тіла. Виявлених хворих відразу ізолюють, а в подальшому відправляють у лікувальні заклади. Уживаються заходи щодо виявлення та ізоляції носіїв інфекції. Одночасно в осередку проводиться профілактика можливих інфекційних захворювань, а при необхідності (після встановлення виду збудника) – вакцинація або ревакцинація населення.

При обсервації посилюється протиепідемічний режим медичних пунктів (лікувальних закладів) і медичний контроль за проведенням санітарно–гігієнічних заходів в осередку зараження. Якщо встановлено, що захворювання не контагіозні (незаразні) або спричинені токсинами (наприклад, харчові отруєння), то після вилучення джерела зараження та санітарної обробки населення й дезинфекції ізоляційно–обмежувальні заходи відміняють.

На випадок виявлення факту особливо небезпечних інфекцій, а також при появі інших масових контагіозних захворювань обсервацію замінюють карантином. Карантин – це система медико–санітарних та адміністративних заходів, спрямованих на повну ізоляцію епідемічного осередку та ліквідацію у ньому інфекційної захворюваності.

Карантин уперше був застосований як протиепідемічний захід у XIV столітті в Італії через значне поширення чуми в Європі. Він полягав у забороні морським суднам, які прибували з країн із несприятливим епідрежимом, протягом 40 днів заходити у порти, висаджувати екіпажі та пасажирів і вивантажувати товари.

Під час карантину усі обсерваційні заходи посилюються режимними заходами (озброєна охорона) в осередку зараження. Ці функції виконують формування МНС і ЦО. Найважливішим завданням при карантині є припинення поширення інфекції як у середині осередку, так і за його межами. У цей час туристи, транзитні пасажири, ті, хто у відрядженні, являють собою основну епідемічну небезпеку як рознощики інфекції. Тому на усіх шляхах пересування людей і транспорту організують пости охорони. Одночасно між постами діє цілодобове патрулювання, а на другорядних сільських шляхах установлюють обмежувальні знаки, які забороняють прохід людей та проїзд транспорту. Крім того, в осередку тимчасово забороняється проведення масових заходів і припиняються заняття в освітніх закладах різного типу.

Спілкування зони карантину з іншими адміністративними територіями забезпечується через контрольно–пропускні пункти (КПП), які створені на основних автотранспортних магістралях. На залізничних станціях, у морських і річкових портах та на аеродромах створюються санітарно–контрольні пункти (СКП), під наглядом яких здійснюється перевезення населення й господарських вантажів.

Протиепідемічні заходи під час карантину проводяться медичною службою під контролем епідеміологів. Інфекційні лікарні для прийому й лікування хворих чумою та холерою, як правило, розгортаються поблизу осередку зараження. Перевантажувальні (обмінні) пункти для постачання продовольством та майном населення, що знаходиться на карантині, розташовуються на межі осередку, їх обслуговують особи, які не зазнали зараження.

Для забезпечення карантинного режиму (за винятком зовнішнього оточення) організують комендантську службу, яка здійснює також охорону резервуарів із водою, продовольчих складів та ізоляторів, забезпечує захоронення трупів під контролем медичної служби, несе службу нагляду та оповіщення. Особи, призначені для несення комендантської служби, повинні перебувати під особливо ретельним медичним наглядом.

Тривалість карантину та обсервації встановлюється на строк інкубаційного періоду виявленого захворювання і відраховується з моменту ізоляції останнього хворого й завершення дезинфекційних заходів в осередку зараження. Знімається карантин після завершення строку максимальної інкубації при відсутності за цей час повторних захворювань (при особливо небезпечних інфекціях – по закінченні максимального інкубаційного періоду після видужання та виписування останнього хворого з лікарні).

До комплексу карантинних та обсерваційних заходів обов’язково входить дезинфекція місцевості, всіх предметів та об’єктів в осередку зараження, повна санітарна обробка, а при необхідності – дезинфекція та дератизація, якщо джерелами й переносниками збудників хвороб є гризуни й членистоногі. Профілактику інфекційних захворювань в екстреному порядку можна проводити за допомогою сироваток, гамма–глобулінів і особливо антибіотиків. Це зумовлено тим, що антибіотики є тими препаратами, які можуть бути використані проти більшості збудників; їх можна застосовувати навіть тоді, коли ще не завершена ідентифікація збудника.

Профілактика інфекційних захворювань (та інші заходи специфічного захисту) забезпечує необхідний ступінь захисту лише в комплексі з неспецифічними заходами захисту – індивідуальними й колективними. Для захисту від проникнення патогенних мікроорганізмів в організм людини використовуються індивідуальні та колективні засоби захисту. Індивідуальні – це протигази, захисні маски та засоби захисту шкіри. Колективні – це різні спеціально обладнані інженерні споруди, розраховані на укриття певної кількості людей від впливу бактеріальних аерозолів, які виникають при аваріях на біологічних об’єктах.

Для ліквідації епідемічного осередку і можливих наслідків проводиться часткова й повна спеціальна обробка. В осередку проводиться часткова спеціальна обробка, а при виході з нього – повна спеціальна обробка.

Епідемічний осередок вважається ліквідованим, коли всі джерела інфекції знезаражені, проведена остаточна осередкова дезинфекція, минув максимальний інкубаційний період після ізоляції, а при особливо небезпечних інфекціях – після виписування з лікарні останнього хворого. За ліквідованим епідемічним осередком установлюють тривале (протягом декількох інкубаційних періодів даної інфекції) епідеміологічне спостереження, яке спрямоване на попередження рецидиву епідемічного спалаху.

Для кожної групи інфекційних захворювань застосовуються специфічні протиепідемічні заходи. Наприклад, при виникненні епідемії кишкових інфекцій проводиться госпіталізація хворих, дезинфекція та дезинсекція в осередку; епідеміологічне обстеження осередку захворювання; медичне спостереження за особами, які контактували із хворими; активне виявлення тих, хто знову захворів, їх ізоляція; бактеріологічне обстеження осіб, які були у контакті із хворими і видача їм дизентерійного бактеріофага; посилення санітарно–гігієнічних заходів; санітарна обробка людей і знезараження одягу та постільної білизни, які знаходилися в епідемічному осередку; контроль за обов’язковою дезинфекцією та миттям рук перед уживанням їжі та після відвідування туалету в період епідемічного спалаху; позапланові щеплення; організація обсервації або карантину, якщо в цьому є необхідність; контроль за знезараженням води та приготуванням їжі; посилення санітарно–просвітницької роботи серед населення.

При виникненні повітряно–краплинних інфекцій проводиться: активне виявлення та ізоляція хворих; вологе прибирання приміщень із використанням напіввідсоткових розчинів хлорного вапна або хлораміну; провітрювання приміщень; дезинфекція посуду; імунізація за епідемічними показниками; максимальне обмеження контактів між людьми; бактеріологічне обстеження усіх, хто контактував із хворими; організація обсервації або карантину за показаннями, а при віспі – в обов’язковому порядку.

При виникненні трансмісивних хвороб організується: активне виявлення, ізоляція й госпіталізація хворих; повна санітарна обробка колективу, у якому є хворий; епідеміологічне обстеження випадків захворювання; медичне спостереження за особами, які контактували із хворими; посилення профілактичних заходів, встановлення карантинних та режимних заходів при прояві масових захворювань; дезинсекція – знищення членистоногих переносників збудників хвороб (комах та кліщів); проведення протирецидивного лікування при малярії; санітарно–просвітницька робота.

При контактних інфекціях відбувається виявлення та госпіталізація хворих; дезинфекція в осередку; епідеміологічне обстеження осередку з метою виявлення джерела та шляхів передачі збудників хвороби; уведення лікувальної сироватки й антибіотиків.

Дезинфекція проводиться з метою знищення або видалення мікробів та інших збудників з об’єктів зовнішнього середовища, із якими може контактувати людина. Для дезинфекції застосовують розчини хлорного вапна і хлораміну, лізол, формалін. При відсутності цих речовин використовується гаряча вода, мило або сода.

Дезинсекція проводиться для знищення комах і кліщів – переносників інфекційних захворювань. З цією метою використовуються різні способи: механічний (вибивання, витрушування, прання), фізичний (прасування, кип’ятіння), хімічний (застосування інсектицидів), комбінований. Для захисту від укусу комах застосовують засоби відлякування (репеленти), якими змазуються шкіру на відкритих частинах тіла.

Дератизація проводиться для знищення гризунів – переносників збудників інфекційних захворювань. Вона найчастіше проводиться за допомогою спеціальних приладів і хімічних препаратів.

Велику роль у попередженні інфекційних захворювань відіграє суворе дотримання правил особистої гігієни, зокрема:

• миття рук із милом;

• регулярне купання у ванні або бані із заміною натільної та постільної білизни;

• систематичне чищення та витрушування верхнього одягу та постільної білизни;

• підтримання чистоти навчальних, житлових і робочих приміщень;

• очищення від бруду й пилу;

• обтирання взуття перед входом у приміщення;

• вживання тільки перевірених продуктів, кип’яченої води й молока, промитих кип’яченою водою фруктів та овочів, ретельно провареного м’яса й риби.

При проведенні належних профілактичних і протиепідемічних заходів можна досягти позитивних результатів у ліквідації будь–яких епідемічних осередків.

У Карному кодексі України передбачена відповідальність за порушення правил боротьби з епідеміями. Особливу частину Карного кодексу України наведено в табл. 1.2.2.

Таблиця 1.2.2