іт — у даному

приватну долю як таку і приватну долю, зведену в> ^ Вср- разі в міт занспалого, «проклятого» поета. Свар оцовЛЮ"

левового хвилинного апологета, Германа Бара, він н _ла_

вав, шо якраз - прославлене тепер в історії літератури ~ вірування цього приемного балакуна від стилю до стилю и оу- ТИМ стилем, що його Бар Обрав для свого літературного побуту.

Та знову ж і постаті. Франком шановані: Золя, який виступає оборонцем Дрейфуса, і Толстой на оранці чи косовиці. Толстой, що сам собі майстру« чоботи - усе воно так само належало до творчої особистости кожного з них. РиЬІі.чіїу навколо цих справ, яке виникло й поширилось неначе проти волі, неначе само собою, нечувано полегшило обом їм закріпити за собою становище загальновизнаних суддів над часами й людьми.

Авжеж, найголовніший - разом же з тим найпростіший - секрет творчости з виглядом на успіх і з виглядом на перемогу над ідейними чи літературними супротивниками: взяти собі, мовляв Сковорода, відповідну роль на життєвому театрі. - ось цей секрет виявився для Франка неподоланним. Навіть в очу Толстого, навіть на екземплярі графа, який став мужиком, що за форму дала йому супроти того доля, народивши його пле­беєм: що за вразливий міт міг б вийти з сина коваля, який стря­сає сумління Европи!

На роль, на «маску», тобто нате, що єдине визнається як літературна щирість, він був непридатний. Він був чесний, непідкупний, посидючий, дисциплінований, самозречний, лю­динолюбний. Але в усьому тому він був дослівний. Як явище стилю Франко не існує.

• * *

Проблема Франка, це проблема історії української літера­тури, робленої літературно не обдарованими людьми. Не з Франком нона починається і далеко не ним, на жаль, кінчається. Проте в ньому зосереджено цілий ряд судьбоносних моментів цього кшталту, вага яких вичутна аж до нинішнього дня.

Поготів була вона иичутна за його власного часу, коли ук­раїнське суспільство, хоч і яке провінційне, не могло, звичайно ж, бодай скраєчку не бути торкнуте загальним інтересом до тих речей, що їх Франко старанно класифікував як «хоробливе роз­нервованим», «мілке розуміння життя», «безідейність». Бо, зрештою, і Україна не перебувала в безповітряному просторі, тож коли йдеться про зовнішнє, про фасадну сторону, то те, Що у спільному повітрі бриніло, підсилене зрослими засобами комунікації, досягало в якихось варіянтах і її території.

Олександр Білецький (у передмові до вибору з Вороного) Дає та ке дотепне зображення:

«Виникла міська інтелігенція, прокинулась молода україн­ська буржуазія, з'явилася українська літературно-артистична бо

1. ^ЄМа- З’явилася потреба в мадригалах, тріолетах, експромтах і

2. Інших видозмінах салонної поезії, про яку раніше в у краї и- °ькій літературі не чули. З’явилися альманахи з візерунками у

473

вигляді напівголих дів, які або вдихають аромат дивовижних лілей, або простягають руки до сонця, що сходило чи десь зни­кало у невідомій далині. У міських вітальнях, де, оздоблений гаптованими рушниками, висів на стінці портрет Шевченка у безпосередньому сусідстві з репродукціями “Острова мертвих" Бекліна чи “Гріха” Франца Штука, стали декламувати й мело­декламувати свої вірші поети з пишними галстуками - замість стрічки, які вони зав'язували недбало, а на вулиці замість тра- диційної сивої шапки носили фетрові широкополі капелюхи. У їхніх віршах звучали нові мотиви, нові індивідуальні пере­живання, поривання до невідомого божества, в яке вони “ві­рили" - “не віруючи", мотиви міста - стотисячоголового звіра що його разом любили й ненавиділи, проклинали й благо­словляли. МОТИВИ бодлерівського спліну, української нудьги, Що у цьом)' значенні була невідома попереднім поетам. Поруч з почуттям утоми від “культури” забажалося якомога більше цієї самої культури, що сприймалася несито й без розбору:

Голівка греза, ескіз Родена,

Меланхолійний ноктюрн Шопена,

Фрагменти вірила Сюллі Прюдома,

Псалми Верлена... Яка утома!»¹⁷⁸

Міська богема, якоюсь мірою вже «відірвана від ґрунту», мо­гла собі, ясна річ, дозволити дещо більше екстраваґанцій. Літе­ратурний побут Пачовського, Карманського, «аморального», як гадали, на перших порах Яцкова, тих, отже, з кого незабаром на галицькому підложжі утворилась «Молода муза», ретельно взорувався - через призму «Молодої Польщі» - на літературний побут Парижа й Берліна. їм, власне, без особливих зусиль і вже ж без будь-якого обов’язку відповідальности давалась ота «укра­їнська нудьга, що у цьому значенні була невідома попереднім поетам».

Там - вряди-годи - могли мати місце навіть спроби бунту проти Франкового імперативу. Так, Микола Вороний, натура безжурна й козацька, поет, що без надуми довірився своїй музі, куди б вона його тільки вела, і з тієї причини, зрозуміло, не тер­пів жодних пут, запротестував одного разу такими, хай і наїв­ними, та таки зовсім слушними словами:

/ хто Поезію - царицю Посміє кинуть у в’язницю?

Хто вкаже шлях їй чи напрямок.

Кали вона не зносить рамок?

В ній всі краси кольори сяють,

В ній всі чуття і змисли грають!

Домене, як горожанина.

Ставляй вимоги-я людина.

А як поет - без перепони

^,7н Микола Вороний. Вибрані поезії / Встунна стаття академіка О. І. цького. - К.: Радянський письменник. 1959. - С. 36 н. (Далі як: Бігецькии Вороний.)

474

Я стежу творчости закони;

З них повстають лип ідеї ~

Найкращий скарб душі моей Творю я їх не для шаноби;

Не руш, кали не до вподоби.

[..•І Моя девіза: йти за віком І бути цілим чоловікам?¹⁹

Та тим не менш, вибуявши з українського грунту. такий несподіваний для цього грунту модернізм саме в ньому вкоре­нитись аж ніяк не міг. На основних українських землях Воро­ному годі було видати свій довго у мріях леліяний альманах «З-над хмар і з долин» інакше, як тільки компромісом: поруч з матеріялами Карманського й Щурата були там появлені й такі стовпи народництва, як Старицький, Самійленко, Ірінченко, ба й Нечуй-Левицький.

На Західній же Україні дамоклів меч Франка висів без­настанно над усіма інтелектуальними порухами у безпосередній близькості. З ним. як правило, годі було домовитись навіть і на таке середнє аритметичне, на яке домовився Вороний з про­світянами, появивши у світ згаданий альманах.

Василь Щурат спробував був замирити Франка з новітніми літературними течіями, здобувшись на такий хід думки, що кож­ного іншого мав би, власне кажучи, тільки влестити: мовляв, «коли під декадентизмом будемо розуміти не ті оригінальні пое­тичні замахи, в яких Макс Нордау бачить ознаки психічних хво- ріб, але розумне і артистичним смислом ведене змагання до витвору свіжих оригінальних задумів, образів, зворотів і форм, то з такого погляду його, Франкову, збірку “Зів’яле листя" можна вважати проявом декадентизму в українській літературі»¹“.

Але Франко все одно смертельно образився. Друзі роз­сварились аж на десять років. Коли Щуратові випало переклас­ти драматичний твір одного австрійського письменника, Фран­ко не забарився віддячитися, зарахувавши (у відгуку в -Літера- ■ турно-науковому вістникові») цього автора до таких, що в них і «віртуозність форми йде в парі з безідейністю і мілким розу­мінням життя»¹⁸¹.

При всьому зовнішньому збігові, критика «декадентів* у Франка й у Толстого, знову ж, не те саме. Другий володів таєм­ницею літературного впливу, перший - ні. Та якраз тому, що з огляду на цю властивість Франко ні в одного освіченого народу не мав би успіху з своєю критикою, він в українців успіх мав. Далеко не всі визнавали його авторитет як такий. Проти нього

'** Іванові Франкові. Відповідь на його Послані«. Харків, 11)02. Цит. за: Білецьхий-Вороний. - С. 56.

^|н" Щурат і и літературний портрет Франка опубліковано було у перших Двох числах журналу «Зоря» за 18%. Тут цит. за вид.: В. Г Щурам. Ви­брані праці з історії літератури / Упорядкування, вступна стаття, при­мітки та коментарі С. В. Щурята. - К.: Видавництво Академії наук Української PCF, 1963. - С. 13. (Далі як: Щурат).

^ІНІ Цит. за: Щурат. - С. 15.

боролись клерикали, боролись народовці, були в нього й осо­бисті вороги. Але тут, у змаганні за те, що розумілось як народ, ність у літературі, слово й влада його були неподільні.

Судьбоносна була ця ідейно-антилітературна настава, серед іншого, й тим, що вона гнобила людей талановитих. Гнобила на особливий ріб: вона так вросла у плоть і кров українсько? літератури, що особистості, здатні до справжнього писання здебільшого взагалі не помічали, що пишуть вони не по-справ­жньому.

Доглибно обдаровані люди перебували не в лавах україн­ського модерну - його бо несли люди, обдаровані лиш повер­хово. Тим-то, говоривши про український модерн, слід брати до уваги цю дискрепанцію реального становища і говорити окремо про новий напрям, окремо про талант, а ще окремо про суспільну вагу. Найщільніше ж до суті справи можна набли­зитись, говоривши не про український модерн, а про українську нову літературу часів європейського модерну.

І тут на черзі ще один парадокс. Знайомство з досвідом євро­пейського модерну озброїло визначальних носіїв новітньої української літератури на те, аби ще дужче ствердити всі три постулати просвітянства попереднього періоду: бар'єри мово- мислення, безіменність самої мови і - тепер, за доби повсюд­ного «індивідуалізму», поготів - табу самовияву.

• * *

Літературний побут дозволявся тільки фрагментарно і тільки в ототожненні літератури з фольклором.

Коли йдеться про «дів», то, самозрозуміло, не могло бути й мови, щоб вони фігурували «напівголими». Норми їхнього прилюдного буття диктувались їм у зовсім «безпосередньому сусідстві» з портретом Шевченка. Беклінівські кипариси мали тендувати до рідних тополь - отих оспіваних-переспіваних струнких, тріпотливих тополь, обернутись на одну з яких на­лежалося мріяти кожній порядній українській дівчині до пев­ного щабля її віку.

У Василя Сімовича закарбувався такий образ двох про­відних дів нового українського письменства під час буковин­ських відвідин Лесі Українки навесні 1901: «їй на власні очі хо­тілося побачити і столицю Буковини, і сам край, і буковинські Карпати, які так майстерно описувала у своїх новелях Коби* лянська. Тільки ж вона тоді собі бажала, щоб про її приїзд широ­ко не розповідати: стан здоров’я, головно ж важкий, прибитий настрій не дозволяли їй бачитися з багатьма людьми. Про той тяжкий настрій нагадувало її вбрання. Воно було чорне. Леся ходила в “сумовинні", як кажуть наші гуцули. В 1900 р. вона втра­тила дуже близьку її серцю людину, і рана загоювалася [...]• А втім, я Лесю Українку ніколи в іншій сукні не бачив, і в іншім, не в чорнім, поетки я собі й не уявляю. Так, як і Ольги Коби- лянської не можу собі подумати в не чорнім одягу. Сумовитий

476

настрій відбиває і спільна фотографія її з О. Кобилянською в Церківцях»^,в.

Щоб звартнити те, що написав Сімович, слід знову р- нутись до тих безжальних законів, за якими оцінюється життя «прилюдних» людей. Незалежно від того, що в даному разі — випадком - докладно відомо, чию смерті» оплакувала Леся Ук­раїнка, «сумовиния» судиться історією культури за тим же прин­ципом, за яким судиться «загадкове обличчя» Неферлті чи «таємнича усмішка» Мони Лізи, про чиє життя геть нічого не відомо, крім довільних вигадок. Висновок буває тільки один, невхильний: в одному разі говорять про стиль портретної скуль­птури доби Ехнатона, у другому про портретний стиль Лео­нардо.

У третьому ж, з приводу світлини, на якій зображено двох - справді, темновбраних - жінок у гранично вимушених позах, висновок за стилістичним критерієм не дає ніякого уявлення ні про їхні дійсні взаємини, ні про їхнє відношення до літера­тури, ані навіть про мистецькі спроможності фотографа-пор- третиста на австрійській провінції. То й був єдино можливий зовнішній знак (до речі, єдино акцептований, як буде видно далі, самою Кобилянською), за яким мала розгадуватись літера­тура, зрозуміла лиш у «домашньому вжитку», німа для всіх інших.

Оте згадане О. Білецьким «вдихання аромату дивовижних лілей» - з того модерністичного відкриття сливе негайно видо­буто можливість посилено вдатись до одного з найряснішнх традиційних жестів. Пісенна дівчина, яка нюхає квітку, діста­вала з нових умов нове підтвердження. Леся Українка в одній поезії у прозі, написаній 7 листопада 1900: «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. 1 ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі; тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені проте, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу!»¹⁰

Відчуття вквітчаного на той ріб побуту було таке чіпке, що воно на все життя зосталось у Кобилянської, яка пережила свою подругу, яка взагалі пережила багато літературних епох. У квітні 1931, на Стефаникове 60-річчя, вона писала до нього з Чернів­ців: «В моїм зільнику виростає і та біла цвітка, яку я тобі тоді передала. Вона мені всюди, де б я її не бачила, пригадує тебе. Ти цього не знаєш... бо тебе терло життя, і наші дороги не схо­

¹⁸² Василь Сімович. Леся Українка на Буковині. Спомини II Час. - Чернівці, 1933. - П’ять чисел за вересень-жовтснь. Тутцит. за вид.: Спогади про Лесю Українку / Упорядкування, вступна стаття та коментарі А. 1. Ко­стенка; Видання друге, доповнене. - К.: Дніпро, 1971. - С. 192. (Далі

як: Костенко. Спогади).

'"Цит.а: ЛесяУкртта.Твори:У2т.-К.:Д»іпро. І970.-Т. І:По«і. - С. 199. (Далі як: Леся Українко).

477

дилися, але спомин - то як запах цвітів ніби виростає, хоч і _По роках, все наново з дна душі»¹⁸⁴.

У масштабах своєї регіональности українська література того часу здобувалась подекуди на досконалі зразки. Романс Лесі Українки «Не дивися на місяць весною» пройшов, наприклад, зовсім нормальний шлях культурного факту. Виконавши по- чесну роль - засвідчивши інтелігентність нової української по­езії, - він з честю полишив поле бою і, як дійсно покладений на музику романс, зміною стилів та жанрів був із салонів відсунутий у цупкі шари української субкультури, де він і посьогодні ще співається побіч з Олесевими «Айстрами». Цікаво при тому, що йдеться про прикладну одиницю українського юґендстилю, яка виникла у свій законний час - вірш постав 1897 року¹⁸⁵.

Бо ж бути «вчасним» справляло українським мистцям неймовірні труднощі. Коли мова все ще про «дів» - у даному разі про сумовиту молоду жінку як образ у літературному тексті, то ось приклад, як Кобилянська ще й 1913 (у романі «За си­туаціями») завзято змагалася за те, що європейською літера­турою було в усьому об’ємі досягнуто понад два десятиріччя пе­ред тим. Виходило, попри все, ще так: «Вона стояла на тім самім місці, зморщила чоло й дивилась кудись. Яка гарна, але й яка страшна була в тій хвилі! [...] Дівчина блискавкою опустила го­лову вниз і діткнулася клавіятури устами. [...] Уста в неї були викривлені тим виразом, котрий манив і лякав рівночасно. По­гордою й усміхненим болем. З-під її вій спливали сльози»¹⁸⁶.

Тим більш, як правило, не витримує периферійне у дужанні з центральним, коли їх зіставляти в їхній одночасності. З «Ме­лодій» Лесі Українки (1894):

^,ІН Цит. за: Василь Стсфаник у критиці та спогадах /Упорядкування, вступ­на стаття та примітки кандидата філологічних наук Федора Погребеи- ника. - К.: Дніпро, 1970. - С. 286. (Далі як: Погребенник)

¹⁸⁵ 2 лютого (либонь, старого стилю), в якийсь великий день Лесі Україн­ки, коли вона створила аж три поезії різних жанрів.

¹⁸⁶ Цит. за: Ольга Кобилянська. Твори: У 5 т. - К.: Державне видавництво ху­дожньої літератури, 1963.-Т.5.-С.81. (Далі як: Кобилянська). - Система­тичне відставання, яке чергується з похопливим наздолужуванням, - одне з найспецифічніших явищ українського мистецького життя. Своїми «Любовними листами княжни Вероніки до кардинала Джованібатіс- ти» (вид. «На горі», 1967) Віра Вовк, поетка іншої доби й відмінних завдань, фактично виконала незакінчену працю Лесі Українки, довівши до вивершення український юґендстиль. Якби цей твір з’явився був на порозі сторіч, він заощадив би багато з того, про що говориться у да­них розділах передмови до творів Стефана Ґеорге. Найновіші доско­налі поезії Бориса Олександрова належать, поза сумнівом, до тієї ж доби: саме не рівнем, а родом досконалости. Подібне з «Попелом імпе­рій» Юрія Клена, який суттю і формою мав би бути причислений до часу Міцкевичевих «Пращурів». Зрештою, рівночасність діяльности Юрія Нарбута його українського періоду. Лева Ґеца з його символізмом типу, скажімо, Тооропа і чи не футуристичного раннього Анатоля Пет рицького - це не рівночасність у нормальній мистецькій епосі з її бо­ротьбою і взаємовитисканням стилів, а співіснування естетично не­сумісного у спільному «уявному музеї».

478

Ви не знате, що я гадаю,

Як сиджу я мовчазна, бліда.

Тож тоді в мене в серці глибоко Сяя пісня сумная рида!^т

У поезії Ґеорґе жінок не густо, та отієї епохальної жіночої урби «кінця сторіччя» не міг і він оминути. Героїня й у нього в подібній вистаті «мовчазної, блідої»:

Однак я бачу крізь легкі запони Тебе задуману в незрушній пазі Твій погляд в просторі порожнім тоне І тінь твоя завмерла на підлозі^ш.

Важко сказати, в чому тут різниця. Адже ж не в тому, що цій постаті українські «сльози-перли» зчужа, і очі її сухі - є ж бо й у Ґеорґе, наприклад, в «Альґабалі», мова про жінок із заплакани- ми очима. А й не в тому, що Леся Українка, раз виробивши си­стему виразових засобів для поезії певного тону й настрою, ішла вже далі без особливих труднощів по самій собі второваній до­розі, - бо ж і застосовувана Ґеорґе в окремих циклах техніка оперує якщо не шаблонами, то в усякому разі впорядковано повторними рядами.

Якщо зіставленням двох величин пояснити одну одною неможливо, варт удатись по допомогу до третьої. Третьою ве­личиною був би обоюдний переклад. Коли перекласти рядки Ґеорґе з німецької на українську, то, як бачити, виходить подія. Коли б, навпаки, цитовані рядки Лесі Українки перекласти на німецьку, то події б не вийшло, вийшла б наївна банальність.

Є секрети поетичної творчости, що супроти них теорія без­сила і що розгадуються єдино практичним розрубуванням вузла.

Тим часом Леся ж Українка, як рідко хто, була покликана якраз сама розрубувати всі вузли з тим, щоб не чимсь осібним, а суцільною істотою обернутись у подію світової літератури.

Що вона не тільки продовжувачка шевченківської націо* нальної та соціяльно-політичної теми, не тільки авторка запаль­них або журливих віршів, легкоприступних для декламації з кожної нагоди, чи то на врочистих вечорах, чи то на лекціях літератури в школі, не тільки постачальниця крилатих виразів, Цитованих, як то водиться в українців, аж до втрати навіть тієї поверхової гостроти, яка в них міститься, - те все почало по­трошку з’ясовуватися з появою грунтовного збору спогадів про Неї, що його згадано у фусноті. Та тепер, коли нарешті побачив ^СВ1Т споруджений сестрою Ольгою монумент її життя - вели­чезний корпус листів, об’єднаних у проміжках якомога доклад-

щ^Леся Українка. - С. 75.

Переклад Олега Зуєвського. «Рік душі* вийшов 1897, але не виключено, *4» якраз цей вірш збігається з цитованим віршем Лесі Українки найточніше щодо часу написання. Дружба з їдою Кобленц, образ якої ^ТУ^Т оспівано, трипала в Ґеорґе з 1890 по 1896, коли відбувся їхній розрив.

479

у К С ST п * » ÇL Е X ; >* ^v~ г

7 - : : - ^ 5Г к * к £ « Ь

Р-fc- * * Ä ^ Г >■ ^:^ £

tiinU iltkfriê

* i'JtSt a 6

НШІШ

г

kt

• ns

Рі! 5 її 1

F* • 3 ї V І -

.: V J * — — * ^w

ІС ^;=

г і і

І в і &

X С

*Є З

Мі

1ЙЧ £ р г II

шя

и!!

Я ft

_] 1 . ' <*Г%

прикладанні до себе поетичну щирість вона не могла допустит* не піддавши її непоетичному контролеві.

Верлена санкціонувала вона для української поезії, до за таких обставин. Великодержавний шовініст Петро Бери’ іардович Струве заволав якось у «Русской мысли» (кн. І,1911) пр₀ «поистине титанический замысел раздвоения или растроени® русской культуры на всем ее протяжении [...] от народной песни до переводов из Овидия, Гете. Верлена и Верхарна». От у листі до Ф. Петруненка з Кутаїсі (липень того ж року) Леся Українка б подала пропозицію:

«Може, Ви могли б запитати відомих Вам поетів, особливо « Вороного і Коваленка (не дивуйтесь!), чи нема у їх друкованих і недрукованих перекладів з Верлена і Верхарна (я щось бачила в журналах і. здається, не згїрше); коли є, то коли б вони дали точні назви того, що вже перекладено, і, може б, схотіли зладити вкупі зо мною (а коли мене не хотять, то можна й без мене) книжку перекладів з сих двох поетів. [...] Се буде значити більше, ніж усяка публіцистична полеміка»^,ЇЧ.

Та навіть якщо й не брати до уваги мотив цієї ініціятиви, залишається на овиді ота боязнь здатись нескромною. На порів­няння: Ґеорґе спонукав був видати оновленого німецького Шек- спіра. Хан і гру бо, проте безпомильно настанову його при тому можна визначити так: я сам перекладу сонети, драми ж доз­воляю опрацювати, під моїм наглядом, Ґундольфові. А україн­ська поетка з не менш володарною натурою погоджується, бач- те, наперед - «а коли мене не хотять, то можна й без мене»!

Навівши Франко (у своєму перекладі) слова Бара про Ме- терлінка, мовляв, той «уперве розв’язав язик тайнам, які ми досі боязко берегли в собі», коментував їх так: «Можу хіба позави- діти тому, у кого ся ентузіястична тирада викличе яке-небудь виображення, а не сам тільки шум у вухах»¹⁹⁵.

Леся Українка цього шуму не відчувала. Навпаки, стеживши (у розвідці «Утопія в белетристиці») еволюцію Метерлінка в його «Оливному гіллі», вона давала йому ту саму, що й Бар, характеристику': «Поет незбагнутих загадок, містичного жаху смерти, безвихідної самотини людської душі і вічних трагедій нашого життя - заговорив тоном оптиміста»¹⁹⁵.

^т Цит. за: Леся Українка про мистецтво/ Впорядкування, вступна стаття та примітки доктора філологічних наук Олега Бабишкіна. - К.: Мис­тецтво, 1966.-С. 134. (Пам’ятки естетичної думки). (Далі як: Бабишкін.)

У Косач-Кривинюк цього листа нема. ^т Бабишкін. - С. 120. У Косач-Кривинюк листа нема. Чи Леся Українка не рекладала щось із Верлена, з опублікованих досі джерел не дасться вста­новити. Не знас про те й сестра її Ісидора Петрівна Косач-Борисова. яка живе у США. ^т Із секретів. - С. 72.

Бабишкін.-С. 108. Статтю, російськомовну; первісно без назви, позначе­но 19 березня 1906, але надруковано вперше 1956 (Косач-Кривинюк- - С 785).

482

Але так можна було звертатись до читача, в чиїй інтелігент* „ості не сумнівались. У відношенні до земляків (шевченківська ж бо традиція, починаючи від супровідних текстів до «Гайда­маків»!) неодмінно належалася знижка. Одверто кажучи, сором бере (не за Лесю Українку навіть, а за її адресатів) читати такі застереження, з якими вона рекомендувала Метерлінка «Літе* ратурпо-науковому вістникові», писавши з Зеленого Гаю під Гадячем 18 травня ст. ст. 1900 до В. Гнатюка:

«Згодом пришлю свій переклад одпоактової драми Метерлінка “Щіпітше ". Хотілось би мені дуже, щоб наша публіка русько-українська познайомилась би з сим новітнім драматургом в його найкращих творах, а до того ж вукр[аїнському] перекладі. Нехай Ваша хв[альна] редакція поборе відому мені свою нехіть до “модерністів” і прочитає мій переклад, я певна, що ся оригінальна і тонко написана річ неможе не звернути на себе уваги навіть “пристороннього читача”. Я не абсолютна (далеко ні!) поклонниця Метерлінка і взагалі “модерни " але в трьох драмах сього автора я справді бачу нові елементи штуки, скомбіновані з великим таланом. Одну з таких драм оце маю подати»¹⁹¹.

Прикро, що й у власних судженнях про мистецтво вона вря­ди-годи дивилась очима не своїми, а наче взятими напрокат у зазбручанського Мойсея. Так, про Бекліна в листі з Берліна (19 червня ст. ст. 1899) до Михайла Павлика: «Хтось прислав “Будучність” - чудне воно! і як відноситься Беклін до україн­ського ідеалу?..»¹⁹⁸ А перед тим, 14 червня, у листі звідти ж до батьків, ще виразніше: «Бачила я на виставці знаменитого Бек­ліна, нехай мене повісять його поклонники, але я далебі не ро­зумію, на чім держиться його слава. Що тут нового? Дерев’яні центаври, бридкі сатири, голі жінки...»

Прикро, - якщо воно навіть і легенда, - що саме з її ім'ям пов'язують винахід українського літературознавчого терміна, зовсім у дусі «секретів поетичної творчости», для цілого на­пряму в поезії: «дзеньки-бреньки». Прикро, що сама вона вчасно не спротивилась багато чому, що пізніше, як її автори­тетне слово, використовували ворожі мистецтву люди у бо­ротьбі проти мистецтва.

Тяжко прикро, що Леся Українка не здійснилась.

• * *

Натура «буковинської орлиці», Ольги Кобилянської, була без порівняння поверховіша, та зате глибину компенсувала ЇЙ неймовірна, просто мімозна перечуленість. Як слушно каже

^т Косан-Кривинюк. - С 513 н. У Бабитін (с. 177 н.) різночитання: зам. «одноактової» - «одноактної» і зам. «оце маю подати* - «оце, власне, маю подати». Редакція таки поборола «нехіть», і нерекладЛесі Україн­ки, підзаголовком «Неминуча», побачив світ у «Літературно-науковому вістнику», вересень 1900. (Далі як Мтерлінх-Леа Українка). КосачгКривинюк. - С. 494.

* Бабишхін. - С. 221. У Коса+Кривинюк листа нема.

ЗІ* 483